Небо на лінії фронту було затягнуте тонкими хмарами Одноденок, їхнє моторошно безтурботне срібло простягалося, скільки сягало око.

— До вас рухається ще одна група «Левів», чисельністю близько батальйону...! У нас теж є взвод, який прямує до вас!

Радіостанції ескадрильї гуділи від шалених повідомлень про стан справ. Бої вже забрали 30 відсотків їхніх сил, і новина про наступаючих «Левів» означала смерть для 12-ї роти 141-го полку 177-ї бронепіхотної дивізії Федеративної Республіки Ґіад, яку з кожною хвилиною лише відкидали все далі назад.

— Сорок п'ять секунд до контакту! О, Боже...!

 

— Ц-к... Вони ще йдуть...?!

Під час несамовитих маневрів, Юджин застогнав з парної кабіни свого «Ванаґандра», які порушували його стабільність. У нього було сріблясте волосся та очі чистокровної Селени. Хоча він носив окуляри, його обличчя все ще було юним для сімнадцятирічного.

Проти Федерації Легіон застосовував безжальну тактику... один загін відривався від бою і крадькома виходив, щоб викликати підкріплення. Незабаром таких підрозділів ставало багато, і новостворена орда знову поверталася до бою. Взірець Федеративної Республіки Ґіад у третьому поколінні Фельдресс Ванаґандр був здатен змагатися з Левом за домінування у наземній війні. Нижчі одиниці просто не мали шансів.

— Бляха, що робить артилерійська бригада?! Де прикриття вогнем?!

Він чув, як командир роти, що сидів на задньому сидінні, на місці навідника машини, гірко лаявся по рації. Через важку ходу восьминогого Ванаґандра, відлуння його танкової гармати та вереск енергопакетів, було неможливо щось почути, або вести розмову в кабіні, навіть з невеликої відстані.

Командувач, звісно, чудово це усвідомлював. Потопаючи в темряві, створеної безперервним розгортанням Одноденок, його радари та сенсори не працювали, і визначити місцезнаходження ворога за допомогою одного лише зору було неможливо. Битви проти Легіону завжди починалися як раптові, односторонні атаки.

Екіпірована в потріскані броньовані екзоскелети та з 12,8-мм великокаліберними кулеметами, бронепіхота зіткнулася з драгунськими «Сірими вовками», але в підсумку була розчавлена разом з окопами, в яких вони сиділи.

 

 Бойова машина, «Ванаґандр», була оснащена товстою композитною бронею та 120-мм гарматою, яка не мала собі рівних за потужністю. Але недостатня мобільність призвела до того, що він також був розгромлений.

Легіон був машиною, створеною для вбивства, і людські рефлекси не встигали за швидкістю їхньої реакції. Ванаґандр був особливо слабким, коли справа доходила до прискорення; навіть якщо з точки зору власної крейсерської швидкості він міг зрівнятися з силами Легіону, коли справа доходила до комплексних рухових можливостей, таких як прискорення, гальмування або поворот, він фатально відставав.

— Не розслабляйтеся! Немає шляху назад, навіть якщо ми спробуємо втекти!

— Ідіть на мене, паскудні шматки металобрухту! Це буде моєю довбаною честю - захищати своїх товаришів!!

— Чорт забирай, я тут не помру! Я не хочу, щоб мене забрали...!

Піхотинці намагалися відмахнутися від неминучої смерті, закидаючи механічних демонів, що наближалися до них, насмішками та кулями, а в радіохвилях лунали кошмарні крики. Юджин зціпив зуби, коли голоси, які вже встигли змиритися з їхньою долею ще під час бою, відлунювали в його вухах.

 

Біііп. На їхній запит про підкріплення, який вони передавали з самого початку бою, нарешті відгукнулися, про що сповістив звуковий сигнал. І тоді це сталося.

 

Кілька снарядів пронеслися в повітрі, розрізаючи блідо-блакитне місячне світло і нічну темряву, наче тонку марлю. Вони приземлилися на верхній ділянці лінії тилу Легіону з вражаючою точністю, деякі розірвалися, а інші випустили на них зливи дрібних вибухових речовин. Обстріл був ідеально сконцентрованим, оминаючи віяло броньованої піхоти, та потрапляючи лише на ті машини Легіону, що знаходились в глибині.

Бомбардування було нічим іншим, як надлюдським подвигом. Слабоброньовані розвідники... Мурахи... колективно замовкли. Сірі вовки були знищені шквалом ракет, випущених в їхній тил. Можливо, бойові можливості легкого Легіону і зменшилися, але неушкоджені «Леви» розвернули свої гарматні башти, доки не впали на землю за мить, отримавши бронебійні снаряди у фланги.

І коли оглушливий рев гарматних пострілів Левів і постійні хмари пилу та гуркоту стихли, Юджин нарешті зміг почути його здалеку, відлуння нагадувало далекий грім.

З початковою швидкістю 1600 метрів на секунду, що значно перевищувала швидкість звуку, гарматний постріл пролунав задовго до того, як його можна було почути.

Удар супроводжувався різким, важким, характерним звуком металевих пластин, що вдарялися одна об одну.

— 88 мм...?!

— Ц-к, тільки не кажіть мені, що це...!

Він кинувся на Легіон крізь темне небо, наче павук, що стрибає і жадібно хапає комах з землі. Приземлившись на вершині Лева в центрі ворожого строю, він загнав чотири електромагнітні палі в його лапах у спину Лева. Лев здригнувся і сильно смикнувся.

Він мав чотири гнучкі зчленовані ноги та білосніжну броню, кольору відполірованої кістки. Два маніпулятори, оснащені парою високочастотних лез і дротяним гаком, були складені, як павучі челюсті, а на спині - кронштейн для гармати, що підтримував 88-міліметрову гладкоствольну гармату. 57-міліметрові пальові приводи на кінчиках кожної з чотирьох ніг виблискували яскравим сріблястим відтінком.

Машина була наділена холодною, лютою красою, гідною імені «Валькірія», але водночас вона викликала жахливий образ скелета, що блукає полем бою в пошуках своєї загубленої голови.

«Реґінлейв...»

Стогін, що просочився з бортової радіостанції, звучав не так, як щось, що можна було б сказати перед обличчям союзника, який прийшов на підмогу, а більше як вираз страху перед лицем ворога.

XM2 Реґінлейв.

Це була повна протилежність Ванаґандру, який мав важку композитну броню, що забезпечувала абсолютний захист, і 120-мм гармату, що забезпечувала максимальну пробивну силу. Потужність пострілу Реґінлейва була прямо протилежною його вазі, а потужні та високоефективні лінійні актуатори надавали цьому танку третього покоління Фельдресс, високу мобільність.

Зробивши акцент на маневреності, «Реґінлейв» пожертвував захистом і вогневою потужністю, а його гіпермобільність навіть завдавала шкоди тілам пілотів. Це був високомобільний бойовий винищувач третього покоління, спроектований, здавалося б, чистим божевіллям. Він базувався на «їхніх» машинах: диявольських безпілотниках, створених Республікою по той бік територій, захоплених Легіоном.

Легіон був позбавлений будь-яких ознак життя і співчуття, не відчував скорботи за загиблими товаришами. Вони не боялися смерті.

Лев швидко змінив свою основну мету, готуючись підбити «Реґінлейв», який опинився в уламках підбитої союзної машини.

Вистрибнувши з-під обстрілу в останню секунду, «Реґінлейв» вистрілив у застряглого «Лева», який за мить сів на мілину. Його башта, що важила кілька тонн, була зірвана вибухом власних боєприпасів і злетіла високо в повітря. Бойова одиниця вибухнула показною кулею полум'я - запобіжний захід, щоб захистити секретні дані від ворожих рук.

«Реґінлейв» помчав далі, прориваючись крізь червоне і чорне полум'я, а також смертоносний дощ металевих уламків. За лічені секунди подолавши п'ятдесятиметровий розрив між танками, він здійснив стрибок на коротку дистанцію до «Лева», щойно той розвернув башту, обсипаючи вразливий фланг машини, бронебійними снарядами зі своєї 88-мм гармати, коли вони перетиналися. Своїми високочастотними лезами він без паузи вирубав групу сірих вовків, що напали на нього, а потім стрибнув, щоб поодинці атакувати наступних Левів.

Так, самотужки.

Це була лише одна машина, але вона знищила майже неушкоджену роту посиленого броньованого легіону.

Його високочастотні леза верещали, пальові приводи випускали фіолетові електричні розряди, а 88-міліметрова гармата стрясала поле бою своїм ревом, перетворюючи пекельні шматки заліза на звичайний металобрухт.

Цей подвиг не був свідченням можливостей машини. Скоріше, це заслуга їхніх пілотів... колись відомих як «Процесори», коли вони пілотували «безпілотники» з жорстокою назвою... і їхнім навичкам, які зробили все можливе, щоб змінити ситуацію.

Співвідношення втрат між «Реґінлейвом» і «Левами» було не набагато вищим, ніж між «Ванаґандром» і «Левами», а рівень втрат «Реґінлейва» був фактично вищим. Насправді, коли пробний підрозділ «Реґінлейвів» був розгорнутий на випробувальному етапі, всі роти, окрім однієї, були загнані в кут і знищені... і ця ж рота, очолювана ними, знищила ворожі сили в повному складі.

Солдати-берсерки, яких Федерація врятувала з глибин пекла, повернулися туди з власної волі. Вони не боялися йти в бій з Легіоном, не здригалися перед обличчям смерті, що чекала на них.

Їх ніяк не турбувала легка, майже відсутня броня, вони їздили на «Реґінлейвах», і переслідували Легіон з неймовірною холоднокровністю. Вони протистояли величезному Легіону, атакуючи його лоб в лоб, розриваючи його на частини з нестримною жорстокістю і ретельною координацією.

Божевільні.

Маленька тінь промайнула, вчепившись в одну з довгих ніг Реґінліва. Реґінлейв підняв ноги, щоб струсити її, а потім вдарив її одним зі своїх пальових приводів, простромивши їй голову наскрізь.

Це була самохідна протитанкова міна.

Юджин зрозумів це, але все одно здригнувся від жаху, побачивши її. Чи справді в ту коротку мить Процесор зміг розгледіти, що це не дружні сили, які просять про допомогу? Чи, може, йому взагалі було байдуже, чи це союзник, і він діяв з метою самозахисту?

Реґінлейв труснув ногою, ніби намагаючись позбутися впертого шматка сміття, і гуманоїдна фігура, що яскраво прилипла до ноги, була відкинута геть, але влучила в Лева. Спрацював запобіжник, і вона вибухнула, металевий струмінь осколково-фугасної протитанкової боєголовки в'ївся у верхню частину броні танка.

Мерехтливе полум'я осяяло білі обладунки Реґінлейва, на мить зробивши видимим особистий знак на ньому.

Безголовий скелет з лопатою... зловісний знак Женця, найогиднішого і найбожевільнішого з Процесорів.

Особистий знак найвидатнішого з них. Оскільки всі його побратими загинули під час першої битви, він один розгромив усе вороже військо.

Його звали...

Очі Юджина розширилися від усвідомлення, коли капітан роти, що сидів позаду нього на місці навідника, гірко сплюнув.

Ім'я тих, хто народився зі злоби Республіки, загартованої жорстокістю і відшліфованої безжальністю. Ім'я тих знарядь вбивства, яким надали людську подобу, і які нічим не відрізнялися від Легіону.

 

— Вісімдесят шість... монстри Республіки...!

 

В принципі, броньована техніка... чи то гусенична, чи то крокуюча... ламається значно менше, якщо вона не експлуатується поза бойовою обстановкою.

Тому Шін сів у кабіну спеціального важкого транспортного засобу бойової ескадрильї 1028-го випробувального підрозділу Дослідницького бюро передових технологій, який перевозив його «Реґінлейв», «Могильника».

Він був одягнений у пілотний костюм сталево-блакитного кольору військової форми Федерації, зі значком двоголового орла та званням другого лейтенанта. Його світло-блакитний шарф, строго кажучи, порушував військовий статут, але всі дивилися на це крізь пальці, доки він не одягав його в офіційних заходах.

Він потягнувся під шарф, щоб зняти рейд-пристрій з шиї, коли отримав сенсорний резонансний виклик від ремонтної бригади, що знаходилася в задньому відсіку сховища.

— Другий лейтенанте Ноузен. 

— У вас все ще ввімкнений бездротовий зв'язок, капрале.

Він чув, як той клацав язиком і з парарейду, і з динаміків.

— Так, трясця. Ніяк не можу звикнути до того, наскільки ця штука «Парарейд» відрізняється від радіо. Навіщо вони доручили нашому підрозділу тестувати цю штуку, коли у нас вже є ця божевільна машина, над якою можна працювати...? Байдуже. Щодо боєприпасів, то вас влаштовує половина фугасів і половина бронебійних, так?

Більшість ескадрильї «Нордліхт» складалася з солдатів зі старих бойових територій Варґусів і офіційно не перебувала в армійському реєстрі.

Коли Федерація ще була Імперією, Варґуси були племенами солдатів, після підкорення, їх розміщували на прифронтових територіях на підступах до кордонів Імперії для захисту у разі надзвичайної ситуації. Покоління життя на полі бою зробили їх грубими та загартованими, а нинішній режим використовував їх як найманців, що зробило їхню дисципліну досить слабкою. Але вони, принаймні, з повагою ставилися до старших офіцерів.

— Так, це чудово.

— А ще у нас закінчилися запасні леза. «Джаґґернаутів» стає все менше і менше, а ви єдиний, хто користується цією божевільною зброєю, другий лейтенанте. Наступного разу, коли підете на вилазку, зробіть мені послугу і не розмахуйте ножами, як божевільний серійний вбивця, гаразд?

Ще однією особливістю ескадрильї «Нордліхт» було те, що вони називали цей апарат «Джаґґернаутом...» так само як і безпілотник Республіки, на базі якого він був створений... замість його офіційної назви - XM2 Реґінлейв. Минулого місяця, невдовзі після розгортання ескадрильї для виконання пробних вильотів, половина ескадрильї... включно з її капітаном... загинула в бою, і Шін залишився найстаршим офіцером, а отже, і новим капітаном ескадрильї. Він називав Реґінлейв, «Джаґґернаутом», і всі інші почали повторювати за ним..

Всі вони, здавалося, погоджувалися, що це ім'я набагато більше підходить, ніж ім'я «Валькірія». Порівняно з вісницею порятунку, ім'я гротескного, несамовитого Бога набагато краще пасувало непокірному металевому звірові, який безжально зжер своїх пілотів-випробувачів під час розробки, а згодом - половину ескадрильї.

Саме через надзвичайну схильність Джаґґернаута до вибору «вершників» ескадрилья «Нордліхт», яка, за військовою термінологією, перебувала на межі того, щоб вважатися розгромленою, не отримала жодного нового поповнення, не кажучи вже про реорганізацію з моменту свого формування.

— Все буде добре. Легіон скоро відступить.

— Га? А, так... Ця ваша штуковина. Я не дуже розумію, як вона працює, другий лейтенанте, але, безумовно, зручна. — промовивши щось, що було чи то проявом захоплення, чи то він говорив сам з собою, капрал вимкнув парарейд з нотками страху в голосі.

Шін зняв рейд-пристрій - металеве кільце, яке виконувало схожу, але набагато більш відшліфовану і досконалу функцію, ніж звичайний завушний мікрофон.

І саме тоді, коли він подумав, що він мало чим відрізняється від нашийника, з водійського сидіння до нього заговорив голос, який використовував інтонацію, що виходила за рамки старомодності. Це був голос, який Шін, що знав лише поле бою, вважав таким, що залишився на століття чи два в минулому.

— Гарна робота, Шіней.

— ...Фредеріка. Ти знову прокралася.

Маленька дівчинка років десяти відкинулася на спинку сидіння, повернувшись до нього обличчям. У неї були стрункі кінцівки, мініатюрна постать і тендітне, схоже на лялькове личко, яке дивилося на нього з-під військового кашкета. Її очі були червоними, як коштовне каміння, а довге чорне, як у Оніксів, волосся спадало до колін, поєднуючись зі сталево-синьою уніформою.

Ця нахабна дівчинка, яку він знав уже пів року - ще до того, як вступив до випробувального підрозділу... гордо випнула груди.

— Боюся, що твої спроби усунути мене, змовившись з технічним персоналом, були марними. Оскільки вони були досить заклопотані останніми перевірками, у мене було достатньо можливостей пробратися всередину.

— ... Капрале. Нам треба буде трохи поговорити, коли ми повернемося на базу.

— Другий Лейтенанте...?! Ні, вислухайте мене! Цього разу ми дійсно були завалені роботою...

Залишивши капрала з цим зауваженням, коли він вимкнув бездротовий зв'язок, Шін зітхнув і подивився в очі Фредеріки, червоні, як і його власні.

— Я ж тобі кажу, ти не зобов'язана ходити з нами на вилазки. Виконуй свої обов'язки належним чином, «Талісмане».

— Ти або дуже хоробрий, або дуже дурний, якщо так зі мною розмовляєш, коли дієш під нашим командуванням. Мало того, ти не маєш права говорити про належне виконання своїх обов'язків. Той, хто вважає себе командиром, незалежно від того, наскільки малою є рота, не може просто так залишити своїх підлеглих і кинутися на поле бою. Ця твоя схильність кидатися в бій без сторонньої допомоги - погана звичка. Бернольд скаржився на тебе, щоб ти знав.

Цей сержант, найстарший в ескадрильї, чоловік у розквіті сил, знизав плечима. Це мовчазне знизування плечима свідчило про те, що хоча він і був незадоволений тим, що його пораду проігнорували, зі стратегічної точки зору він не мав жодних претензій. Бернольд визнав, що Шін мав рацію, тож Шін не став більше вникати в суть справи.

— Вони самі винні, що не встигають за мною. Якби я просто стояв і чекав, поки вони мене наздоженуть, то це б перекреслило весь сенс створення мобільної оборони.

Процесори, які залишилися позаду, мовчали та криво посміхалися на його слова. Фредеріка, з іншого боку, просто насупилася.



— «Мобільна оборона», - кажеш. Дійсно, таке завдання підходить для таких, як ви. Але мені це не подобається.. Така тактика діє за умови, що лінію оборони прорвуть.

Передбачалося свідомо розгорнути піхоту як основну силу на передовій, а бронетанкові корпуси з високою мобільністю та вогневою міццю приховати в тилу. Така оборонна стратегія дозволяла їм знищувати ворога щоразу, коли він проривався через лінію фронту.

Атаки Легіону минулого місяця були особливо жорстокими, і сили на західній лінії фронту могли лише припинити просування, тому вони використовували цю оборонну стратегію, намагаючись мінімізувати втрати.

— Сьогодні ви перемогли, але так не триватиме завжди, кричуща різниця в можливостях відновлення наших армій дає зрозуміти, що ця стратегія врешті-решт зазнає поразки. І коли це станеться, що ти робитимеш в цей момент, на передовій?

З точки зору Шіна, все це було сказано занадто пізно, щоб мати значення. Його це анітрохи не хвилювало, тож він просто сидів на своєму місці.

Чи мало значення для солдатів на фронті, що станеться, коли ця країна впаде?

Чи мало це значення для них?

Фредеріка нахилилася вперед, щоб зустрітися з очима Шіна, на її обличчі було незадоволення.

— Ти слухаєш, Шінею? Твоя схильність до бездумного наражання на небезпеку також викликає занепокоєння. Невже ти не дбаєш про власне благополуччя? Пам'ятай, що ти більше не солдат Вісімдесят шостого сектору Республіки, а Федера... А-й-й-й.

Вона пронизливо закричала. Шін натягнув військовий берет Фредеріки аж під ніс, щоб заглушити її белькотіння. Не звертаючи уваги на її панічні крики, він відкинувся на жорстку спинку сидіння і заплющив очі.

Легіон здійснив на них великий набіг сьогодні вночі, і вони отримали сьогодні стільки запитів на підкріплення, що не могли їх порахувати. Він мав чималий досвід ведення бою протягом однієї, або двох ночей поспіль і мав намір насолоджуватися кожною секундою сну, який міг собі дозволити.

Фредеріка, тим часом, все ще була у владі свого берета.

— Ууу, я не можу його зняти, він не знііімається... Бернольд, допоможи менііі.

— Звісно. Але як тільки я це зроблю, будь ласка, заспокойтеся. Всі, включно з другим лейтенантом, воюють вже кілька днів. Дехто з них і очей не зімкнув, розумієте?

— Зрозуміло... Прошу вибачення.

Відчувши на собі чийсь побіжний погляд, Шін поринув у коротку дрімоту. Навіть уві сні він чув плач і голосіння механічних привидів, що не вщухали, блукаючи землями на заході. 

                              †

ПОБ¹ 15 слугувала передовою базою для 177-ї бронетанкової дивізії та другою оборонною лінією західної лінії фронту Федеративної Республіки Ґіад. Це була домашня база 141-го полку. Це означало, що через велику кількість офіцерів і Фельдрессів, які перебували на цій базі, її їдальня була неймовірно просторою.

Юджин ніс свою тацю в одній руці через велику їдальню, обшукуючи приміщення в спробі знайти людину, яку він шукав. Оскільки кафетерій перебудовували щоразу, коли пересувалася лінія фронту, він був доволі простий і непримітний.

Якби це було десять років тому, до революції, коли федерація ще була імперією, тут, без сумніву, висіли б портрети колишніх деспотів. Але натомість на стінах висіло національне кредо Федерації: «Ми будемо гордитися своєю справедливістю перед світом».

— Мм. Якщо ви шукаєте офіцерів ескадрильї «Нордліхт», то, здається, я бачив їх там.

— Дякую.

— Докласти зусиль, щоб зрозуміти та прийняти наших новачків - це гідний подиву жест, юний другий лейтенанте. Адже Вісімдесят шість було важче за інших.

Цей капітан, який виявився колишнім дворянином з сапфірською кров'ю, блиснув до Юджина зубастою посмішкою.

Юджин відповів невиразною посмішкою на посмішку капітана і попрямував у натовп, що заповнив кімнату. Слова капітана були правдою, але Юджин все одно вважав Вісімдесят шість, окрім Шіна... не те щоб він коли-небудь зустрічав інших... дивними і страшними. Якби він просто звернувся до них, можливо, поговорив би з ними та відчув їхні характери, то, можливо, подумав би, що вони порядні люди, але...

Федерація була багаторасовою країною. Її військові бази були переповнені людьми з усіх прошарків суспільства, але існувала велика різниця у віці солдатів, і юнаки, і дівчата наприкінці підліткового віку виділялися серед натовпу. Юджин був одним з таких прикладів - молодий офіцер, який закінчив спеціальну військову академію.

Він був частиною системи, коли після отримання мінімальної середньої освіти його призначали на посаду другого лейтенанта. Після цього він розпочав військову службу і поступово здобув вищу освіту, яку, як правило, він мав би отримати до призову на військову службу.

Ця система була встановлена Федерацією як «крайній засіб», щоб забезпечити наявність офіцерів навіть після десяти років виснажливої війни з Легіоном. Однак вона мала перевагу, що відкривала шлях до офіцерської кар'єри дітям із сімей середнього класу, і це було цілком добровільно. Незалежно від того, наскільки важким був стан війни, уряд Федерації ніколи не опускався до того, щоб примушувати цивільне населення йти до війська.

Тільки найгірші покидьки будуть змушувати інших боротися за них у їхніх битвах.

Федерація не була схожа на Імперію чи «ту» країну на заході.

Втім, його сусід по кімнаті та напарник по спеціальній офіцерській академії згадував, що це також було пов'язано з тим, що імпровізована армія призовників була неефективною в наш час і на такому типі поля бою, де від солдатів вимагалися технічні знання і навички поводження зі зброєю.

— ...Гей, а що тут роблять люди з «Нордліхта»?

— Наш загін вчора викликав їх на підкріплення, пам'ятаєш? Той Жнець і його безголовий скелет... У мене від них мурашки по шкірі.

— Я чув, що вони знищили божевільну кількість машин, за місяць, що вони тут... Як ворогів, так і своїх.

— Я маю на увазі, чорт забирай, він дійсно сидить всередині цієї штуки, правда? Все виглядає так, наче вони дійсно процесори, як говорили в республіці...

— Припини, чувак.Ти нічим не відрізняєшся від тих виродків Республіки, коли так поводишся, розумієш? Наша славна Федерація не займається такими звірствами.

— Ти правий. Слава двоголовому орлу.

Юджин пройшов повз офіцерів, таких же кремезних, як броньована піхота, та за іронією долі дістався до місця призначення. В кінці довгого столу в одному з кутів кімнати він знайшов людину, яку шукав. Він сидів навпроти маленької дівчинки, одягненої у військову форму. Цей молодий чоловік, одягнений у стандартний військовий двобортний піджак, тихенько споживав свій сніданок.

Обидва мали чорне волосся і червоні очі, відповідно Онікс і Піроп, і виглядали, як рідні брат та сестра, з різницею лише в кілька років. Вони мали витончену зовнішність, яка була ознакою аристократії старої імперії, а риси їхніх облич також були досить схожими. Однак Юджин чув, що у хлопця більше не було сім'ї.

Можливо, причиною того, що їхній куток був таким порожнім порівняно з рештою переповненого кафетерію, був їхній колір шкіри. Стара аристократія надавала перевагу расовій однорідності та ненавиділа змішану кров, а цивільні середнього класу зневажали нащадків панівного класу. Зазвичай, Онікси та Піропи належали до правлячого класу, але якщо в людині текла кров двох різних за кольором шляхетних родин, то дворянство цуралося такої людини.

На думку спала ще одна можлива причина їхньої ізоляції. Можливо, решта їхнього підрозділу просто відчувала те саме, що й усі інші, щодо їхньої сумнівної репутації.

Колупаючи виделкою куточок таці, молода дівчинка заговорила, її голос нагадував цвірінькання канарки.

— ...Шіней. Ти, мабуть, любиш їсти гриби?

— Не особливо. Ти не повинна змушувати себе їсти їх, якщо не хочеш, розумієш?

— Це правда, однак... залишити їжу на моїй тарілці було б великою неповагою до тих, хто доклав зусиль, щоб приготувати її для мене, чи не так?

— Тоді їж гриби.

— Нн...

Попри його слова, хлопець переклав гриби з маслом з її таці на свою, залишивши їй лише маленьку порцію. Хоч він і здавався грубим, але за характером був добрим старшим братом.

— Давно не бачилися, Шіне.

Шін повернувся і подивився на нього кривавими очима, і через одну довгу мить він моргнув.

— Юджин. Тебе призначили на цю базу?

— З минулого місяця.

Спитавши дозволу, він сів поруч із дівчинкою. Багряні очі Шіна пильно дивилися на нього.

— Ти мені вчора дуже допоміг. Той особистий знак зі скелетом - це був ти, так?

Шін надовго замислився.

— Гм... Перепрошую, з якого ти підрозділу?

Хоча це сталося лише вчора, Шін не міг пригадати, як врятував йому життя.

— А-ха-ха, ти досить популярний, чи не так?

Занепокоєно дивлячись між двома хлопцями, Фредеріка запитала:

— Твій знайомий?

— Він був моїм одногрупником у спеціальній офіцерській академії.

— Але ми знали один одного ще до цього. Ми обидва були добровольцями бронетанкової дивізії, жили в одній кімнаті під час навчання, сформували команду і навіть пілотували одну і ту ж машину під час навчань на Ванаґандрі.

Фредеріка ніяково відвела погляд.

— Ох... досить прикро... упевнена, тобі було не просто.

Юджин захоплено нахилився вперед, його очі блищали.

— О, так ти розумієш? Цей хлопець завжди мовчазний і прямолінійний, і ніколи не можна сказати, про що він думає.

— Дійсно, ти говориш правду. Він ніколи не відриває очей від своїх книг, коли люди намагаються заговорити з ним, і якщо він втрачає інтерес до того, що говорить співрозмовник, він просто киває замість словесної відповіді. Він не проти того, щоб повністю ігнорувати співрозмовника, коли йому це зручно.

— Зазвичай він настільки відсторонений, що можна подумати, ніби він якась холоднокровна істота, але потім він робить щось божевільне, перш ніж ти встигаєш відреагувати. Ти знаєш про легендарний нульовий провал Шіна?

— Ого? Розказуй.

— Він змусив Ванаґандра стрибнути в інсценованому бою під час відпрацювання бойових маневрів. І був негайно дискваліфікований за ризиковане пілотування.

Це було чотири місяці тому, наприкінці їхньої тримісячної базової підготовки в Спеціальній офіцерській академії. Сам по собі це був вражаючий пілотаж, але змусити «Ванаґандра»... який у бойовій готовності важив колосальні п'ятдесят тонн... стрибнути - це було не те, для чого він був сконструйований, не кажучи вже про ризик травмування пілотів, які перебували всередині. Юджин, який на той час служив навідником Шіна, сильно вдарився головою об підголівник, дізнавшись на власному досвіді, що бачити зірки - це більше, ніж просто ідіома.

Шін за своєю природою був несумісний з пілотуванням «Ванаґандрів». Здавалося дивним виступати проти безпечної міцної композитної броні та потужної 120-мм башти через те, що вони «занадто важкі», але саме цей інцидент привів до того, що Шін перевівся до 1028-го випробувального підрозділу... Що змусило Юджина відчути себе досить самотнім у той час.

Але навіть коли його добре ім'я оббріхували прямо перед ним, Шін здавався повністю відстороненим від розмови та просто потягував свою каву. Зовсім не весело. Обмінявшись незадоволеними поглядами, Фредеріка та Юджин за мить розсміялися.

— Другий лейтенант Юджин Ранц, 18-та рота. Приємно познайомитися .

— Фредеріка Розенфорт. Приємно познайомитися... Ну що ж, тоді.

Допивши свою чашку кави з вершками та цукром (хоча Шін вихопив цукорницю після того, як вона зачерпнула з неї чотири ложки), Фредеріка підвелася зі свого місця.

— Я не маю наміру бути третім зайвим колесом, для пари старих друзів посеред їхнього возз'єднання. Я піду.

Тримаючи тацю, призначену для дорослих і все ще завелику для її крихітної фігурки, вона спритно прослизнула крізь людський натовп і швидкими кроками побігла геть. Дивлячись їй услід, поки вона не зникла за дверима, Юджин повернувся. Зрештою, така молода дівчинка здавалася зовсім недоречною на військовій базі.

— ...То це талісман вашої ескадрильї?

— Так.

Це була традиція часів правління імперії, якої деякі ескадрильї дотримуються донині, встановлена з метою запобігання дезертирству солдатів-новобранців. До ескадрону приводили молоду дівчинку... приблизно такого віку, щоб вона грала роль молодшої сестри чи доньки солдата, давали їй притулок і їжу, намагаючись створити імпровізовану сім'ю. Сподівання полягало в тому, що солдати будуть натхненні продовжувати боротьбу, навіть на смерть, щоб захистити свою улюблену «доньку, сестричку».

— Зрештою, ми більше група найманців. Гадаю, деякі з нас досі залишаються заручниками минулого.

Вони не були схожі на групу найманців. Але саме такими вони і були. Наприклад, Шін був єдиним зареєстрованим військовослужбовцем у рятувальному загоні, який розгорнувся вчора. Всі інші були Варґусами, різновидом найманців, а більшість інших офіцерів, включно з командиром загону, були вбиті Легіоном.

— ...Це жахливо. Не можу повірити, що вони все ще використовують талісмани в наш час, та ще й відправляють її в підрозділ Варґусів...

— Вона сама обрала цей шлях.

Юджин скривився, почувши твердження Шіна.

— Ти так кажеш, але у такої дівчинки немає причин битися.

Коли червоні очі Шіна раптом повернулися до нього, Юджин відчув, як щось штовхнуло його серце. Ніби між ними раптом з'явилася відстань... Ні, цей погляд змусив його зрозуміти, що відстань існувала весь цей час. Він відчув, що вони не перебувають в одному місці. Ніби щось стояло між ними, розділяючи їх.

Струсивши з себе це відчуття, він сказав:

— Така маленька дівчинка не повинна мати жодних причин для боротьби. У неї не повинно бути нічого, що вона могла б захистити. Ні сім'ю, ні країну, ні справедливість, ні спосіб життя. І все ж... Чому вона повинна воювати? Це ненормально, чи не так?

Він на мить заплющив очі, ніби намагаючись приховати свій погляд. Коли Шін розплющив їх знову, червоні очі не проявляли відстані і Юджин більше не відчував стіни між ними.

— ...Так, мабуть, так і є.

 

 

Пішовши за другою чашкою кави, Шін приніс і Юджину, який з вдячністю прийняв паперовий стаканчик. Вони називали це кавою, але це був сурогат з ячменю та цикорію. Оскільки сфера впливу Федерації була оточена Легіоном, а глушіння Одноденок блокувало всі комунікації, будь-які дипломатичні відносини чи торгівля з іншими країнами були неможливими, не кажучи вже про те, щоб навіть підтвердити існування один одного. Таким чином, кавові зерна, які росли в південній та південно-східній частинах континенту, були недоступні.

— До речі, у тебе ж є молодша сестра, так?

— А, так. Вона трохи молодша за Фредеріку.

Його рука торкнулася медальйона, що висів у нього на шиї під краваткою разом із жетоном.

— ...Наші батьки померли, розумієш. І я маю заробляти гроші, щоб віддати її до хорошої школи.

Це сталося шість років тому. Війна з Легіоном посилилася, і їм довелося евакуюватися з їхнього села. Евакуаційний потяг до столиці був переповнений, і батьки запхали Юджина та його сестру в купе, сподіваючись принаймні врятувати своїх дітей.

Це був останній раз, коли він їх бачив.

Оскільки вони не мали часу, щоб зробити сімейні фотографії, його сестра, яка на той час була немовлям, не пам'ятала облич своїх батьків.

— У неї зараз літні канікули в початковій школі, і я думаю, що наступного разу, коли отримаю відпустку, я міг би кудись її відвезти. Поїздку, можливо, буде важко організувати, але зоопарк буде досить легко. О, я міг би відвезти її в універмаг у Санкт-Єдер. Дівчатка люблять купувати новий одяг і взуття, чи не так? А, тепер, коли я подумав про це, вони відкрили нове кафе в столичному універмазі.

Шін ледь помітно посміхнувся, дивлячись, як Юджин вистрілює своїми варіантами зі швидкістю милі на хвилину.

— Бути старшим братом, здається, важко.

— Хочеш зіграти мою роль «старшого брата»? Дзуськи, я тобі її не віддам.

— Вибач, що розчаровую, але я вже маю справу з маленькою порушницею спокою.

І після того, як він криво посміхнувся Юджину, вираз обличчя Шіна став жорсткішим.

— А тобі не здається, що тим більше не варто було іти служити? Війна зараз йде не дуже добре, і я не бачу, що найближчим часом стане краще.

«Якщо у тебе є сім'я, про яку ти мусиш дбати сам...»

Вираз обличчя Юджина змінився від цих невисловлених слів.

— Ти кажеш це, спираючись на досвід з твого старого поля бою?

— ...Так.

Ще коли вони навчалися в спеціальній офіцерській академії, Шін розповів йому про це. Частиною навчальної програми було залучення курсантів до реальних бойових дій. На практиці їх відправляли на патрулювання у польовій формі, з автоматами, зі старомодним спорядженням. Це було лише завданням привчити їх до поля бою та загартувати нерви, але, на зло, вони потрапили в рейд Легіону. Юджин повернувся лише завдяки тому, що був у парі з Шіном.

Тоді він і запитав. Як Шін зміг визначити, напрямок руху Легіону? Як він так звик до поля бою? Тоді Шін на якийсь час замислився, перш ніж врешті відповісти. Тим же відстороненим, байдужим тоном він розповів йому...

...про своє минуле.

Історію про те, як він пережив смерть, на яку його засудила батьківщина.

Однак Юджин так і не знайшов у собі сили запитати про шрам на шиї... шрам настільки жахливий, що виглядав так, ніби його колись обезголовили. Шрам від акту жорстокості, заподіяний йому з чистої злоби.

Юджин зрозумів, що Шін турбується про нього тільки тому, що він був знайомий з жахіттями поля бою і напруженням, яке виникало під час боротьби з Легіоном. Це робило його щасливим. Шін ніколи не говорив багато, рідко цікавився іншими людьми та міг бути надзвичайно впертим, але він не був поганою людиною. Навіть з таким жахливим минулим за плечима, він все одно подружився з Юджином... чистокровним Альбою.

— Але... Ну, так... мабуть.

Він зробив ковток кави та скривився. Гірка. Він забув покласти цукор.

— Буквально вчора в нашому загоні загинуло п’ятнадцять хлопців. За ці десять років нам вдалося потроху розширити нашу територію, і навіть це місце було створено минулої весни на землі, яку ми відвоювали. Але люди все одно постійно гинуть.

Коли Федерація ще була Імперією, її територія простягалася від північного заходу континенту до його північно-центрального регіону, розширюючись на захід і схід. Це була наддержава, яка могла похвалитися найбільшою територією та населенням на континенті... і при цьому була войовничою країною.

Невдовзі після заснування Федерації Легіон розпочав зворотнє вторгнення на їхні землі, а Варґуси, що захищали землі країни, лояльно виконували свою роль. Хоча Федерація втратила менше половини своїх територій, це дозволило їй зберегти території, орієнтовані на виробництво, і столицю... яка слугувала ядром нації... неушкодженими.

Вона зберегла більшу частину своєї національної влади та змогла отримати дані про функціонування Легіону, досліджуючи ті нечисленні зразки, які ще залишилися у фінансованих Імперією лабораторіях, на додачу до бойових знань, які вона накопичила за десять років боротьби з Легіоном.

Спираючись на ці фактори, вона мобілізувала всі сили проти Легіону і змогла ледве зрівнятися з ним, навіть поступово просуваючись вперед і повертаючи втрачені території. Громадська безпека країни та розширення її території були досягнуті шляхом величезних витрат національних сил Федерації та життів її солдатів. Легіон, який діяв без таких крихких і зрадливих компонентів, як пілоти, багато в чому перевершував озброєння Федерації.

Крім того, Легіон, який був створений з незмінною тривалістю життя, встановленою в їхніх центральних процесорах, зміг подолати це єдине обмеження, асимілювавши нейронні мережі мертвих солдатів... Шін назвав ці екземпляри Чорними Вівцями... що дозволило їм продовжувати нескінченну війну і різанину, не маючи нічого, що могло б стримувати їх у своїх діях. Також було підтверджено, що Легіон активно полював за головами, шукаючи живих людей, щоб асимілювати їхні нейронні мережі до того, як вони перейдуть у стан деградації. Це означало, що саме над Федерацією, а не Легіоном, висів таймер.

— З того, що я бачив вчора, інші загони не сильно відрізняються. Я майже здивований, що Легіон не пройшов далі другої лінії оборони.

— Командири говорили, що таку кількість жертв можна очікувати, коли справи йдуть погано. Західний фронт - найбільший і найзапекліший фронт Федерації, Сектор 177-ї бронетанкової дивізії також є одним з найбільш конфліктних на західному фронті.

Північні, південні та східні кордони Федерації з першого по четвертий фронт були захищені гірською місцевістю з високими перепадами висот і великими річками. Це були природні фортеці, що дозволяло легко тримати лінію оборони на цих ділянках. Єдиним фронтом, який було важко захищати, був західний, який був вкритий великими рівнинами, що ускладнювало відбиття великих сил. Фронт простягався на чотириста кілометрів, а сили, розміщені на ньому, в чотири рази перевищували сили, розгорнуті на кожному з інших фронтів.

— Очікувано, так? У мене лише місяць досвіду на полі бою в цій країні, але я не думаю, що така кількість жертв - це те, на що можна просто так змахнути рукою. Втрати Легіону просто не порівняти з нашими. Враховуючи, що ми все ще тримаємо лінію фронту, ми втрачаємо занадто багато солдатів.

— Я згоден. Не відчувається, що ми тут перемагаємо. Можливо, командири просто звикли до цього, але вищі військові ешелони - це колишні дворяни. Для них кількість простолюдинів, які гинуть на полі бою, - це просто мінлива статистика. Для них це нічим не відрізняється від відправки худоби на забій.

Усвідомлення того, що він щойно сказав, вразило його, і він стиснув губи. З людиною, що стояла перед ним, Республіка поводилася, як з худобою, і навіть не зарахувала її до жертв.

— ...Вибач.

— Хм? За що?

Шін зробив недовірливе обличчя, і Юджин просто махнув рукою, відсахнувшись від цієї теми. Якщо він не зрозумів, то й добре. Не було сенсу ворушити болючі спогади.

Але.

Саме тоді Юджин замислився.

«Якщо це дійсно те, що з ним сталося, то чому Шін повернувся на поле бою?»

У Шіна не було сім'ї. Усіх їх у нього вкрала Республіка, яка мала б бути його батьківщиною, і в живих залишився лише він один. Він не був уродженцем Федерації, і йому не було кого захищати в цій країні, не було ідеалу, який він міг би відстоювати, захищаючи свою батьківщину чи товаришів. А з урядом, який надавав йому допомогу та підтримку, йому навіть не потрібно було працювати тут, щоб отримати їжу чи дах над головою.

«Отже... чому?»

— Емм... Шіне.

— Що?

— Ну... Я можу запитати тебе про те ж, про що ти запитував мене раніше.

Чи варто його питати? Юджин впав у нерішучу мовчанку. Червоні очі Шіна раптом відірвалися від Юджина, його погляд втупився в інший бік. Він дивився кудись далеко, за товсті оборонні стіни бази, ніби бачив щось далеко за ними. Атмосфера навколо нього одразу ж похолола, змусивши Юджина прикусити язика.

— Щ-що...?

І щойно він хотів запитати: «Що сталося?», як виття сирени заглушило його слова.

Ця тривога означала, що самохідні безпілотні розвідувальні зонди, які були розгорнуті в сірих зонах, виявили присутність Легіону. Легіон був розроблений Імперією, але її спадкоємиця, Федерація, використовувала лише ці розвідувальні зонди, як єдині безпілотні машини.

Вища освіта була монополізована аристократами, які складали основу диктатури, та нижчим дворянством.

Однак Федерація робила ставку на середній клас і не могла зрівнятися з Імперією у технологічному розвитку. Провідний дослідник, який фактично винайшов просунутий штучний інтелект Легіону, помер ще до початку війни, і Федерація не змогла розробити повністю незалежний ШІ, здатний зрівнятися з Легіоном.

І навіть якби вони це зробили, уряд і цивільне населення погодилися, що вони не будуть застосовувати таку тактику. Боротися, щоб захистити країну і своїх братів, було обов'язком і правом людей, і вони не дозволили б машинам забрати це у них. Багато людей також були глибоко травмовані смертоносними можливостями непідконтрольних автономних машин... жахливою реальністю, з якою вони були змушені стикатися кожного дня свого життя.

Після довгої хвилини напруженого мовчання вони підвелися, коли кафетерій наповнився напругою і розгубленістю.

— Ці дурні шматки брухту ніколи не давали спокою. Один день за іншим. Це не додасть їм балів з дівчатами чорт забирай.

— Типи автоматичного відтворення називаються Вайзель, що в перекладі означає «бджолина матка». Це робить решту Легіону робочими бджолами, тож технічно всі вони мають жіночу стать..

— То вони приходять залицятися до нас, і половити чоловіків, солдатів Федерації, так? Вони такі настирливі, що аж плакати хочеться.

Впиваючись своїм похмурим гумором, вони вийшли з кафетерію лише для того, щоб розійтися в коридорі. Бронетанковий дивізіон Юджина і дослідницький дивізіон, до якого умовно належав Шін, мали різну субординацію і різні ангари.

— Побачимося пізніше.

— Так.

 

 

Не буде перебільшенням назвати західний фронт Федерації смугою перешкод, з його вузькими лісовими зонами та міськими руїнами, які можна було б використати як зони бойових дій. Ці райони були б центральними точками в стратегіях розгрому танків типу «Лев», які слугували основною силою Легіону, і важких танків типу «Динозавр», які були послані для прориву оборонних ліній.

Але це рішення не завжди йшло на користь Федерації. Для «Ванаґандра», чий масивний корпус був таким же великим, як і у Лева, ця місцевість була дуже складною для маневрування. І якщо він був відрізаний від координації зі своїми союзниками, така місцевість могла стати фатальною, якщо його зажене в кут група Сірих Вовків.

Вони перебували в лісі, наповненому хвойними та широколистяними деревами, характерними для західного фронту. Переслідуваний сірими вовками, які намагалися врізатися в його машину з усіх чотирьох боків, Юджин гнав свого «Ванаґандра» вперед. Тихий ліс здригався від сили кроків п'ятдесятитонної машини, а її рушійна система стогнала в агонії.

Легіон накрив Федерацію, як приливна хвиля, незалежно від того, була це ніч чи день. Їхні набіги були нерегулярними, переривчастими, але невблаганними. Вони повторювали ці атаки, неухильно виснажуючи витривалість і моральний дух військ Федерації, а коли починалися бойові дії, битви тривали протягом півмісяця.

Легіон міг використовувати цю стратегію, оскільки, на відміну від людей, яким для розмноження потрібен приблизно рік, «Вайзель» з автоматичним відтворенням, що залягали глибоко на території Легіону, могли створювати нові одиниці з такою ж швидкістю і плавністю, як і струмінь чорного диму, що виривався з їхніх вихлопних труб.

Небо над полем бою було вкрите сріблястими нитками хмар Одноденок, які глушили радари та канал зв'язку, а обстріли з далекобійних гармат типу «Скорпіон» періодично сипалися на солдатів в окопах.

З точки зору індивідуальних можливостей, бронепіхота не могла зрівнятися з Сірими вовкоми, а Ванаґандр не зовсім дорівнював Леву, а це означало, що Федерація повинна була б використовувати скоординовані стратегії, щоб подолати їх. Але Легіон... завжди виправдовував свою зловісну назву... мав приголомшливу чисельну перевагу, що дозволило їм подолати слабкість, пов'язану з відсутністю витонченої тактики.

Часом Юджин думав: «Невже ми програємо?».

«Ми... Федерація. Або, можливо, все людство».

Невже вони програють цим машинам для вбивства, які не мали жодних причин воювати проти них? Чи не втратять вони врешті-решт сили боротися, і одного дня програють...

— Другий лейтенанте Ранц! Досить мріяти! Ви хочете померти?!

Ці слова супроводжувалися стусаном з місця навідника, що вирвав Юджина з його роздумів. Екран радара вкрився червоними плямами «Легіону». Інформаційна система ледве трималася на зв'язку, виводячи на голо-екран інформацію про бойовий стан інших підрозділів.

Бій йшов не дуже добре. Бронетанковий підрозділ, який відповідав за мобільну оборону і повинен був розташовуватися в тилу другої оборонної лінії, стояв майже на передовій. Неподалік був розгорнутий ескадрон Шіна «Нордліхт».

Він обстрілював фланги аткакуючих «Левів», відбиваючи їхній наступ у ближньому бою, в якому не було різниці між своїми та чужими. Коли це сталося, бронетанкові частини, які до цього часу очолювали наступ, скористалися нагодою реорганізуватися і розпочати контратаку в координації з ескадроном «Нордліхт».

Загін Шіна завжди з'являвся на полях битв, які потребували його найбільше, а також були найнебезпечнішими. Коли уламки знищеного Легіону розліталися по полю бою, дружні війська також гинули, як мухи, їхні тіла накопичувалися, поки не утворювали гору трупів.

Ескадрилья «Нордліхт» завжди занурювалася в найжахливіше пекло, від якого відступила б будь-яка розсудлива людина, і вони робили це без страху. Юджин знав, що на фронті є люди, які глузливо називають їх «демонами в людській подобі» та кажуть, що вони «п'ють кров полеглих, щоб прогодуватися». Безголові скелети, які носять ім'я Валькірії, що керує життям і смертю на полі бою, знову рвалися в бій, приваблені запахом вбитих товаришів.

Раптом через усі їхні оптичні екрани та багатоцільові голо-вікна пронісся білий шум. Значення на екрані, що вказувало на щільність Одноденок, змінилося. Електронні перешкоди посилилися.

І якраз перед тим, як шум повністю заглушив усі їхні комунікації... мітки ескадрильї «Нордліхт» почали віддалятися на максимальній швидкості, а голос, що кричав щось у відкриту лінію, лише ледь промайнув у свідомості Юджина.

Щось впало згори... і вибухнуло. Ударні хвилі розірвали повітря. У наш час, коли навіть мляві безвідкатні гвинтівки стріляли кулями, що летіли швидше за швидкість звуку, гуркіт вибухів завжди був останнім.

На них хлинув сталевий дощ.

 

 

Сенсорний резонанс, який проходив через колективне несвідоме, не піддавався впливу електронного глушіння, що заглушало всі види бездротового зв'язку.

— Ти цілий, Шінею?

— Так.

— Дякувати Богу...

Але коли вона це сказала, голос Фредеріки затремтів.

— ...Однак... боюся, у мене погані новини.

 

 

Шін подивився на тушу сталевого кольору, розірвану градом уламків, з якої повільно піднімався дим, і холодно заговорив.

— Фредеріко... заплющ «очі».

 

Коли Юджин розплющив очі, його зустріла зелень, що оточувала його.

 

Зелене листя дуба та бука м'яко колихалося над головою. Ялини та сосни відкидали на нього темно-зелену тінь. Смарагдове листя змішувалося з тонкими хмарами Одноденок, ловило сонячні промені та робило туман трохи прозорим. Виразна нефритова зелень північного літнього лісу, оповита туманом, була схожа на дим.

Відчуття вологої від роси трави на щоках підказало йому, що він лежить на землі. Він міг розрізнити масивний сірий силует механічної туші, що нагадувала велетенського звіра... його розтрощений Ванаґандр... що «присів» на невеликій відстані від нього.

Струнка тінь опустилася на коліна поруч із ним. Юджин напружив очі, щоб розгледіти, хто це.

— Шін.

Кривавий погляд Шіна дивився на Юджина зверху вниз. Його холодний, спокійний погляд ніколи не здригався, навіть зараз. Якби Похмурий Жнець існував, його очі, безсумнівно, виглядали б саме так.

— Командир...?

— Він помер.

— А... я...?

Він неясно усвідомлював, що його вже не врятувати. Якби був хоч якийсь шанс допомогти йому, Шін не дивився б на нього отак зверхньо.

— Тобі краще не знати.

— Скажи мені.

Шін довго й рішуче зітхнув.

— Все, що нижче твого живота, зникло.

Було видно, що його не просто поранили. Він міг уявити, наскільки все було погано, судячи з крові на сталево-синьому пілотному костюмі Шіна. Він виглядав так, ніби пройшов крізь річку крові.

Насправді... Він був непоганим хлопцем. Як би недоречно це не звучало, Юджин зловив себе на тому, що посміхається. Навіть знаючи, що це безнадійно, Шін все одно витягнув його з-під уламків. І судячи з того, що він не відчував навіть відтінку болю, Шін, мабуть, вколов йому морфій.

Він витратив дорогоцінні знеболювальні на вмираючого солдата.

Але Юджин все одно був вдячний йому за те, що він витягнув його з «Ванаґандра». Він не хотів помирати, застрягши в герметичній кабіні, задихаючись від смороду власної крові та нутрощів.

— Шіне... Я хочу попросити тебе про останню послугу.

— Яку саме?

— Візьми мій медальйон. Я ношу його під одягом...

Очі Шіна злегка здригнулися.

Юджин усвідомив,

«У мене більше не має рук, щоб потримати медальйон» 

Знявши рукавички, можливо, не бажаючи забруднити його, Шін простягнув руку, щоб взяти медальйон. Після миті вагань він просунув руку до коміра пілотного костюма, і його пальці стиснули холодний металевий предмет. Той повільно нагрівався, вбираючи в себе тепло руки Шіна.

Підвівшись на ноги, над Юджином, як великий чорний ворон, Шін витягнув пістолет з кобури на правому стегні. Він відтягнув затвор і дослав кулю в патронник.

Це був 9-міліметровий автоматичний пістолет, більший за ті, якими Федерація забезпечувала своїх пілотів. Це була зброя, абсолютно неефективна проти броні Легіону.

Якби Юджин опинився на місці Шіна, його руки, напевно, тремтіли б надто сильно, щоб виконати прохання, але ні дуло, ні погляд, спрямований на нього, не здригнулися ані на мить. Але він уже знав, що це було не від безсердечності.

Тож найменше, що він міг зробити, щоб віддячити йому, це зібрати останні сили та змусити себе посміхнутися.

— Вибач... Дякую.

Єдиний постріл пролунав над полем бою.

                              *  *  *

Фредеріка сказала, що він ще живий, але вона ніколи не просила Шіна рятувати його. Це зробило ситуацію абсолютно зрозумілою.

— Фідо…

Він підсвідомо покликав свого вірного Сміттяра, але згадав, що він загинув на території Легіону, тому Шін не зміг забрати його назад, і закрив рота.

Як тільки битва закінчиться, тіло Юджина буде знайдено, відправлено назад до його родини та гідно поховано. Напевно, це побачить його душа... або щось подібне до неї, якщо таке існує... перед тим як, повернеться в темряву на краю світу.

Але його ім'я, його останній вираз обличчя, його посмішки та історії сім'ї, про які він часто розповідав, закарбувалися в серці Шіна. Разом з історіями незліченних сотень людей, яких він супроводжував до кінця шляху.

Це завжди було єдиним, що він міг робити по-справжньому.

Коли він відірвав один з двох жетонів Юджина, щоб скласти звіт про його смерть, Шін почув гучні кроки важкої машини, що наближалася до нього. Це був не Легіон. Їхні високоефективні силові установки та буферні системи дозволяли навіть танкам не створювати шуму при ходьбі, а крім того, він би знав, якби до нього наближався Легіон.

Невдовзі він побачив, як крізь смарагдовий туман до нього наближається пошкоджений «Ванаґандр» з емблемою 18-ї роти у вигляді дикобраза.

 

 

Помітивши розбитий «Ванаґандр» і труп свого товариша, а також молодого солдата, який служив в іншому підрозділі, водій останнього Ванаґандра з 18-ї роти зупинив свою машину.

Він стояв у закинутому кутку небезпечного поля бою, де ніхто не знав, коли Легіон може атакувати. У нього не було навіть штурмової гвинтівки для самозахисту, але, як не дивно, попри всю безрозсудність ситуації, мовчазна постать хлопця не видавала жодних ознак загрози.

Біля розбитого «Ванаґандра» лежала його власна машина, білий чотирилапий «Фельдресс», і чекала на нього в режимі бойової готовності. Оператор нервово ковтнув. «Реґінлейв». Безголовий скелет, що з'являвся лише на полях битв з незліченними жертвами.

Хлопець не мав на собі гарнітури, тож вони не могли спілкуватися по бездротовому зв'язку. Командир машини обережно відкрив люк позаду сидіння навідника.

Молодий солдат підняв брову, дивлячись на нього.

Оператор ледь чутно застогнав.

— Ноузен...!

Вони навчалися в одному класі в спеціальній офіцерській академії. Він був одним з найбільш обдарованих новобранців у програмі, яка складалася здебільшого з дітей, яких сім'ї відіслали, щоб зменшити кількість ротів, які їм потрібно було годувати. Його оцінки з бойової підготовки були на голову вищими за інших, але за неодноразові дисциплінарні порушення та невиконання наказів його відправили до якогось випробувального підрозділу.

Ходили чутки, що його відправили в якусь дисциплінарну частину, заповнену найманцями з фронту, для випробування зброї смертників.

Шін також був сусідом по кімнаті та товаришем по команді Юджина Ранца, ще одного їхнього однокласника... І оператор знову нервово ковтнув, коли зрозумів, що половина трупа, яка лежить поруч, - це той самий Юджин.

— Якраз вчасно. Чи не могли б ви повідомити про його смерть?

Оператор зловив жетон, який Шін недбало кинув у його бік.

Його напарник запитав:

— Ви зробили йому евтаназію?

Він зрозумів це з пістолета в руці Шіна та калюжі крові, що розтікалася по підліску. Зазвичай військові лікарі вирішували, як лікувати поранених, але з огляду на специфіку військових поранень, часто виникали ситуації, коли було очевидно, що деякі травми не піддаються лікуванню. У випадках, коли поранені, швидше за все, померли б від ран на зворотному шляху, позбавлення їх від страждань на місці розглядалося як акт милосердя.

Шін кивнув. Навідник, на обличчі якого була суміш суперечливих емоцій, розтулив губи, щоб подякувати йому, коли інший солдат, оператор, закричав.

— Чому ти його не врятував?!

Шін не відповів. Він просто подивився на нього холодними, спокійними, кривавими очима.

— Ти ж знав, що це був Юджин, так? Ти ж зустрічався з ним вранці перед вилазкою. То ти знав, що це був він, так?! Чому ти не прийшов його врятувати?! Ти ж рятував в боях інші підрозділи і трощив все, що траплялося під руку?!

Серед усіх підрозділів, яким доручалася мобільна оборона, ескадрилья «Нордліхт» могла похвалитися найбільшою кількістю знищених машин, що було цілком природно, оскільки вони наступали в сірих зонах, які інші підрозділи обходили стороною.

Вони були настільки сильними, і все ж.

Федерація врятувала їх і надала притулок. У них не було причин продовжувати боротьбу, і все ж!

— Ти, напевно, вважав за краще знищити ці шматки брухту, а не врятувати його, чи не так?! Ви, одержимі війною «Вісімдесят шість»!

 

«Вісімдесят шість».

Так їх назвала його батьківщина, Республіка Сан-Магнолія, коли визначила їх як свиней у людській подобі, доки Федерація не врятувала їх. Так звали тих п'ятьох молодих солдатів, які дісталися до краю території Федерації після того, як були засуджені до смерті на полі бою.

 

Шін промовчав.

Навідник схопив оператора за плече, не даючи йому сказати більше.

— Досить, другий лейтенанте Марсель. Ти намагаєшся бути таким же жахливими, як ті покидьки в Республіці?

Марсель замовк, почувши застереження навідника. Він знав, що звірства, які Республіка вчинила проти своїх громадян, Вісімдесят шість, широко висвітлювалися на національному телебаченні пів року тому, коли знайшли Шіна та його групу.

Він не хотів бути схожим на Республіканців. Але...

Навідник опустив голову, його рука все ще тримала Марселя за плече.

— Я прошу вибачення за неввічливі слова Другого лейтенанта Марселя. І дозвольте мені також подякувати за милосердя, яке ви виявили до другого лейтенанта Ранца. Дякую вам. І вибачте.

— ...Все гаразд.

Дивлячись на Шіна, який лише похитав головою, навідник продовжив.

— Можливо, ви пішли добровольцем до армії Федерації, щоб відплатити нам за те, що ми вас врятували. Але ви не зобов'язані цього робити.

— …

— Ми, Федерація, ніколи не здамося Легіону. Ми виконаємо завдання на полі бою і відстоюватимемо наше почуття справедливості. Ми воюємо з власної волі, щоб захистити наші сім'ї, нашу батьківщину, наших товаришів та ідеали цієї країни. Ми не будемо змушувати вас, бідних дітей, воювати за нас... Ще не пізно. Йдіть з армії та живіть щасливим життям цього разу.

Єдиною відповіддю Шіна був холодний погляд.

Але наступної миті він відвернувся. Відповідаючи старшому за званням... хоча й іншого підрозділу... грубо, відвернувшись, він сказав лише одне, з льодом у голосі.

— Легіон наближається. Негайно перегрупуйтеся з рештою сил.

 

 

Сидячи в кабіні свого «Джаґґернаута», «Могильника», Шін вдивлявся в багатоцільові вікна, намагаючись розгледіти стан битви. До цього часу він вже відсунув смерть Юджина на задній план у своїх думках. П'ять років на полі бою зробили цю машинну поведінку другою натурою для нього.

Раптом згадавши, що вимкнув його, Шін увімкнув парарейд.

Він би не заперечував, якби це були інші солдати, які зробили війну своїм засобом до існування ще з тих часів, коли Федерація була Імперією, але, принаймні, він хотів позбавити Фредеріку від необхідності бачити, як він убиває когось, кого вона знала. Він дав їй це зрозуміти та сподівався, що вона все одно не подивиться.

Щойно Шін увімкнув парарейд, Фредеріка заговорила. Вона, мабуть, чекала, поки він відновить зв'язок.

— Шінею.

— Який наш статус?

Зв'язок з інтегрованою інформаційною системою все ще був розірваний. Він міг відчувати позиції Легіону до певної міри, але був сліпий, коли справа доходила до того, де знаходилися будь-які вцілілі дружні одиниці. Він мав би зробити висновок про це з пересування ворога, але не знав місцевості Федерації достатньо добре, щоб зробити це, і там було розгорнуто занадто багато союзних підрозділів, щоб він міг робити здогадки. Швидше було б запитати когось, хто володіє інформацією, про ситуацію на полі бою.

— Несприятливий. Наші основні сили відійшли на другу лінію для перегрупування. Обстріли, що почалися раніше, сильно нас підкосили.

— Ти маєш детальну інформацію про втрати?

— У деяких ескадрилій пропали командири. І попри те, що я перебуваю в командній машині, канал передачі даних все ще не відновлено.

Одноденки розгорнулися в кілька шарів, що фактично знищило їхні лінії зв'язку. Зенітні гармати, розгорнуті для їх розсіювання, були заблоковані вогнем «Скорпіонів».

«Це важко», — подумав Шін, але вираз його обличчя залишався незмінним.

Військовий потенціал Федерації був значно більшим, ніж у Республіки. Кожна система озброєння, яку вони розгорнули на полі бою, була добре зроблена. Вони також мали артилерію та підтримку каналів передачі даних, але... навіть попри це, Легіон був набагато сильнішим.

Єдина причина, чому Республіка проіснувала дев'ять років, полягала в тому, що більшість сил Легіону були спрямовані на боротьбу з Федерацією. Або, можливо, Легіон просто розглядав Республіку не більше ніж, як випробувальний полігон.

— ...Ми отримали повідомлення зі штабу дивізії. Як тільки ми почнемо контратаку, ескадрилья «Нордліхт» має здійснити наліт на Легіон з флангу. Перегрупуватися в координатах 27-39 і залишатися в готовності до подальших вказівок... Їм довелося запустити гінця, щоб доставити це повідомлення. Який сумний стан справ...

— Зрозумів.

Він розвернув «Могильника» і вирушив у дорогу. Невдовзі Бернольд перегрупувався з ним, і незабаром до них приєдналися два взводи, що залишилися. Вцілілі машини ескадрильї сходилися навколо них з усіх кінців поля бою, сині цятки, що позначали їх на екрані радара, повільно просувалися до них. І саме тоді, коли цятка зі знайомим особистим ім'ям наблизилася до нього, на полі бою пролунав голос, якого він вже давно не чув.

— Вони ж не збирають так весь загін щодня. Що, всіх Ванаґандрів уже перебили?

Перевертень.

Щодо коду ескадрильї та номера машини, які з'явилися на екрані, Шін відповів голосу, який зв'язався з ним через «Резонанс».

— Райдене... Як справи з підкріпленням на вашому боці?

— На жаль, стандартна бронегрупа майже повністю знищена... Хлопці там чекають, що ми підемо в контратаку, але я б не очікував великої допомоги від основних сил, зважаючи на ситуацію.

— ...Не те щоб ми розраховували на їхню допомогу.

— Я маю на увазі, що ми знову опинилися в ситуації, коли контрнаступ провалився, а наша армія ізольована. Вони кажуть нам напасти на них, але це більше схоже на те, що вони хочуть, щоб ми прорвалися через лінію фронту і стали приманкою.

— Думаю, коли тобі кажуть боротися за вихід з поганої ситуації, це однаково, де б ти не був.

Його побратими з Вісімдесят шість говорили один за одним, з'являючись зі своїх постів по всьому полю бою. Знайомі імена з'явилися на екрані радара, коли він затріщав від потужного електронного глушіння. Дивлячись на ці імена, Шін зітхнув.

Навіть дійшовши до цієї країни, війна залишилася такою ж, як і раніше.

Коли вони вийшли за межі поля бою, яке забрало незліченну кількість життів, вони не знали, що на них чекає та сама війна. Вони не очікували, що повернуться у те саме пекло.

Тоді, коли вони вирушили на смертельний марш під назвою «Спеціальна розвідувальна місія...»

 

Пояснення

1. ПОБ - Передова оперативна база

 

Verbon: Це тяжка праця, прошу вибачення за затримку розділів дорогі читачі, але я просто завалений роботою в рельності, як сказав Ains «Ти наче попав у Зом100, тільки якби зомбі-апокаліпсис не почався» і в чому він не правий? Ех, сподіваюся, скоро стане легше, і я зможу більше часу витрачати на редагування розділів. Дякую всім, хто терпляче чекає. Слава Україні.

 

 

Далі

Том 2. Розділ 2 - Панцерлід

Спеціальна розвідувальна місія пройшла напрочуд мирно, і вони продовжували досягати успіхів набагато довше, ніж очікувалося. Можливо, знищення взводу Легіону в перший день місії принесло свої плоди. Якби їм вдалося покинути сіру зону, вони б потрапили на території, які загарбав Легіон. Та їхні патрулі стали б більш розслабленими. Здатність Шіна знати розташування Легіону і визначати напрямок, в якому вони рухалися, дозволяла йому обирати маршрути, де він і його група не натрапляли на патрулі, або ховалися, поки ті не проходили повз них. Вони просувалися на схід, уникаючи боїв, коли це було можливо. З настанням осені вони розбили табір, харчувалися несмачною синтетичною їжею і продовжували йти ворожою територією, не знаючи, коли за ними прийде смерть. Ця подорож стала для них першим смаком свободи. Території Легіону колись були заселені людьми та всіяні селами і містами... однак покинутими. Коли у них була можливість, вони обшукували ці руїни та полювали на здичавілу худобу. Коли дозволяли обставини, вони розпалювали вогнища, біля яких могли сидіти під час нічних таборів, насолоджуючись поступовою зміною пейзажів міст і природним краєвидом довкола, який більше ніхто з людей не міг побачити. Це сталося, коли осінь стала відчутнішою, а руїни втратили всі ознаки республіки, ставши більш схожими на імперію. Вони досягли свого кінцевого пункту призначення.     — Фідо. — Ти - доказ. Доказ того, що ми дійшли до цього місця. Нехай ти виконуватимеш свій обов'язок, поки не перетворишся на пил.   Шін, який до цього часу кланявся, підвівся на ноги, дивлячись на бік Фідо, в який влучив снаряд, змусивши його замовкнути назавжди. Чи дійшов цей останній наказ до розбитого Сміттяра? Чи зміг його мізерний інтелект, створений лише для того, щоб збирати сміття та брухт, зрозуміти сенс слів Шіна? Шін обернувся і повернувся до Райдена. — Ти впевнений, друже? Зупинившись на мить, Шін зрозумів, що мав на увазі Райден: алюмінієві могильні пластинки, на яких Шін викарбував імена їхніх загиблих товаришів. Він щойно вирішив залишити всі 576 імен... і ім'я Рея включно... тут, на уламках «Джаґґернаутів», поруч із Фідо. — Так. Тепер, коли до цього дійшло, ми довго не протримаємося. Всі, окрім Фідо, вижили в останній битві, але вони втратили всі Джаґґернаути, окрім Могильника. Тепер, коли єдиною зброєю, яка у них залишилася, була невелика вогнепальна зброя, яку вони носили для самозахисту, у них не було ніяких засобів протистояти численному Легіону. Коли настане час наступної битви, для них все буде скінчено. Але знаючи це, Шін ледь помітно посміхнувся і постукав тильною стороною долоні по обвугленому контейнеру Фідо. — Але я хочу віддячити йому за все... Тому що ми не можемо взяти його з собою далі. Вірний сміттяр, який приносив йому уламки броні, щоб викарбувати на них імена загиблих, зрештою, помер. Райден спромігся на ледь помітну посмішку. Подумати тільки, що через стільки часу вони дивилися в обличчя своїй загибелі. — Схоже, наш веселий маленький похід добігає кінця, так? Глибоко вдихнувши, Райден стер усмішку і подивився на захід - туди, звідки вони прийшли. Вони побачили єдиний клаптик неба сталевого кольору, що висів над полем битви. Жовті пелюстки тріпотіли в повітрі, підхоплені вітром. Попереду простягалися рейки, розділені на вісім частин: залишки шляхів, якими користувалися люди, що колись населяли це місце. — Але, чорт забирай, їх так багато... — ...Так. Вони якимось чином прослизнули в глибину територій Легіону, і, як Шін колись здогадався з механічних стогонів, які він чув, незліченна кількість Легіону населяла їх. Куди б вони не подивилися, Легіон заповнював рівнини, наче срібна мозаїка, не залишаючи жодної прогалини. Рої Левів та Динозаврів стояли напоготові. Рої відновлювальних транспортерів, «Стоног», парами ходили туди-сюди з тилових ліній поля бою, наче бурхлива річка. Одноденки сиділи на деревах в'янучого лісу, вкриваючи їх, наче інеєм. Якби хтось захотів зайти всередину, то побачив би, що мінеральні ресурси цього місця були видобуті, вирівнявши гору в кратер і залишивши вириту землю червоною від іржі - кошмарне втілення пекла на землі. Це, ймовірно, була робота машин з автоматичним відтворенням, таких як «Вайзель», і електростанцій, таких як «Адмірал». Їхні рами були настільки масивними, що їх неможливо було розгледіти, але Шін та інші ледве розгледіли їх, продираючись крізь туман. Вони бачили, як величезна армія Легіону пересувається територіями, вони знали, що протистояти такій великій армії механічних привидів неможливо, тому їм доводилося іноді проводити дні, ховаючись під холодним дощем. Республіка програє цю війну. Можливо, і все людство. ...Чи настане день, коли вона теж досягне цього місця? Анджю повернулася, закінчивши приєднувати контейнер до «Могильника» за допомогою лебідки та дроту. Вони склали все, що залишилося, в останній контейнер, та зафіксували його за Могильником. — Роботу зроблено, ви двоє, ходімо. Якщо ми затримаємось тут надовго, інший легіон може прийти на шум від останньої битви та вистежити нас тут. Перевівши погляд, Шін побачив, як Курена і Тео зістрибнули з контейнера і Могильника відповідно. Вони допомагали Анджю. Відтепер вони просувалися вперед, по черзі пілотуючи «Могильника». Раніше вони домовилися, що якщо на них нападуть, той, хто пілотуватиме «Могильника», битиметься з Легіоном, а решта побіжить в укриття, щоб не заважати пілоту. Потягнувшись один раз, Тео заклав руки за голову і насупився. — Але, народе, подумати тільки, єдиний вцілілий Джаґґернаут належав Шіну... Він налаштований на параметри Шіна, тож управління дуже чутливе. Більшість його обмежувачів теж відключені. Пілотування його лякає мене до усрачки. Саме тому «Могильник» міг виконувати маневри, які зазвичай були б неможливими для «Джаґґернаута». Звісно, пілотажні навички Шіна, які були надзвичайними навіть серед носіїв позивних, також були основним фактором, що уможливив ці трюки. — Тоді я буду першою. — Курена підняла руку з дивним збудженням. — Я була підбита першою раніше, тому я не втомилася.     Хоча «Могильник» все ще був справний, він почав показувати ознаки того, що його давно не обслуговували належним чином. І попри небезпеку пілотування машини, до якої вона не звикла, Курена підняла її на ноги. Сидячи на даху буксированого контейнера, Шін раптом усвідомив, що їх переслідує Легіон. Він чомусь не нападав на них. Можливо, це був розвідник, якому було доручено вистежити їх, але він не викликав жодного іншого Легіону. Одинокий легіон, що слідував за ними ззаду, наче намагався влаштувати засідку. Коли вони зупинилися, він теж зупинився, і якби вони розвернулися, він, швидше за все, зробив би те саме. Озброєння «Джаґґернаута» було ближнього радіусу дії, і він міг атакувати лише те, що було в межах його видимості. У них не було засобів атакувати Легіон, що ховався за обрієм, та й він, схоже, їх не цікавив, тому Шін тримав його у таємниці від Райдена та інших. Судячи з голосу, це був Пастух, але він був дивно приглушений, і Шін не міг розібрати, що він говорив. Але він був чимось знайомий. Звідки він знав цей голос...?                               † «Не мати змоги померти, коли смерть прийшла за тобою, - це особлива доля». Так думав Рей, тягнучи своє ледь функціонуюче «тіло», немов за ниточки нервів, що відмовляють, зроблених з рідких мікромашин. Задля збереження даних, реєстратор місій Легіону був налаштований на передачу даних бою з файлів підбитої одиниці до сусідньої союзної одиниці. У випадку з «Пастухом», він передав би все... включно з даними центрального процесора... запасній одиниці, підготовленій і призначеній заздалегідь. Чорні Вівці, до складу яких також входили людські компоненти, могли існувати в кількох екземплярах, але кожен Пастух існував лише в одному. Це пояснювалося тим, що Пастухи мали власну індивідуальність і не могли змиритися з тим, що інша «людина» веде таке ж існування. Однак Легіон не міг дозволити собі втратити високу продуктивність Пастуха як процесора і підготував систему перенесення, яка переміщувала їхню свідомість у запасну одиницю. Проте Рей вважає, що цей механізм не має сенсу. Безпечне перенесення файлів даних у момент, коли одиниця мала бути знищена, призводило до їхнього пошкодження. Ідеальне перенесення було майже неможливим. Більшість даних не переживали перенесення, а якщо й переживали, то запасний блок ледве функціонував. Розірвані на шматки металевим струменем литої вибухівки, файли даних Рея були в жахливому стані, коли передача завершилася. Він довго не протягне. І, можливо, тому, що він знав це, він відстежував просування Шіна по територіях. Тримаючись на безпечній відстані, щоб його не виявили... Він вирішив побачити кінцевий пункт призначення свого брата. Він тягнув побитий, скрипучий фюзеляж запасного динозавра, в якому перебував. Раптом йому спало на думку, що він, мабуть, і є душею Шьорея Ноузена. Його файли даних розпадалися з кожною миттю, але чомусь спогади про ту останню битву залишалися цілісними та чіткими. Він згадав, як його інстинкти бойової машини змішували бажання захищати з бажанням вбивати. Він пам'ятав ілюзорну сріблясту постать дівчини, яка перегородила йому шлях, ніби захищаючи його ціль від смерті. Він пам'ятав голос, який все ще називав його Братом, навіть після незліченних життів, які він забрав. Він пам'ятав усе. Шін з товаришами просувалися по території, уникаючи боїв та прослизаючи крізь прогалини в патрулях Легіону. «Це добре» — подумав Рей. Не думай про битву. Просто зосередься на тому, щоб залишитися в живих хоча б на секунду довше. Попереду Федерація... найбільша надія людства, яка мужньо протистояла Легіону, навіть будучи оточеною та ізольованою. Якби він зміг дістатися до Федерації, Шін напевно отримав би притулок. На відміну від Республіки, війська Федерації були чесними та порядними. Солдати різного кольору шкіри билися пліч-о-пліч і не залишили б своїх товаришів на полі бою, навіть якби ті перетворилися на трупи. Вони ніколи б не вчинили жорстоко з п'ятьма дітьми, які вирвалися з пащі смерті. І на той час, коли це станеться, його почуття власної гідності майже зникне. І це було на краще. Навіть якби він зараз ще зберігав здоровий глузд, він би знову з'їхав з глузду в якийсь момент. «Бажання» вбивати знову затьмарило б усі його мрії і прагнення... і він знову покликав би Шіна. І якби Рей покликав, Шін неодмінно прийшов би його шукати. Він не покинув би свого дурного старшого брата, який егоїстично вбивав і егоїстично загинув. Добрий молодший брат Рея, який п'ять довгих років блукав пекельним полем бою, прийшов би, щоб позбавити його від страждань. Вибач. Цього разу я перейду на інший бік як слід. Тож, будь ласка, дозволь мені довести справу до кінця. Динозавр крокував далі, кожен його крок був керований лише молитвою.                               † — ...Анджю. Поміняйся зі мною. Анджю, яка саме пілотувала «Могильника», моргнула, почувши слова, які Шін промовив їй через парарейд. Минуло два дні відтоді, як вони попрощалися з Фідо та загиблими товаришами, яких Шін довірив йому. Вони стояли посеред лісу, осіннє сонце струменіло по листю, освітлюючи його і насіння клена. — Чи не занадто рано? Хіба моя зміна не мала тривати до обіду? — Мені нудно. Від такої прямолінійної відповіді на вустах Анджю з'явилася усмішка. Щоправда, Шін був не з тих, хто любить пусті балачки, і, не маючи чим зайнятися, окрім як роздивлятися краєвиди, він, мабуть, занудьгував до смерті. — У нас занадто багато вільного часу. Треба було хоча б книжки якісь взяти почитати. Криво посміхаючись, Анджю потягнувся до важеля відкриття кабіни.                               † Поступово згасаючі процеси мислення Рея наповнилися полегшенням, коли він побачив, як Шін і його друзі наближаються до Федерації. Якщо вони не зупиняться, то незабаром опиняться в межах патрульованих кордонів, військами Федерації. Навколо них Легіон зосередив усі свої сили на боротьбі з Федерацією. Самотній невеликий Джаґґернаут, повинен бути в змозі уникнути виявлення, якщо використовуватиме місцевість, щоб сховатися. Рей не був впевнений, що зможе прожити достатньо довго, щоб побачити, як вони досягнуть цивілізації, але... Що ж, з ними все буде гаразд. Він може спокійно померти... Ннн! Через його ледь функціонуючий канал зв'язку надійшла низка повідомлень від сусідніх дружніх одиниць. І коли він сприйняв зміст цього повідомлення, тривога спалахнула в нервовій мережі Рея. Ні...!                               † Коли вони наблизилися до звіриної стежки, що вела вниз по схилу, досить крутому, щоб його можна було назвати урвищем, Могильник раптом зупинився. Райден, який лежав на ковдрі, яку він приніс зі своєї машини, підвівся. — Що сталося, Шін? Шін відповів холодно. Це був його звичайний спокійний тон, але в ньому відчувався відгомін сильної та мовчазної рішучості: — ...Хто в цей час пілотує, той і воює. Так ми вирішили. Райдену знадобилася лише мить, щоб зрозуміти. — ...Ти, засранець! Ти знав, що вони прийдуть! Він помітив попереду групу Легіону, яку вони не могли оминути, яким би маршрутом не їхали... Мабуть, відтоді, як попросив Анджю помінятися з ним місцями! Анджю зістрибнула з контейнера, її волосся стало дибки від гніву. — Це нечесно, Шіне! Ти не можеш так вчинити! Анджю спробувала наблизитися до нього, але Шін перерізав буксирний дріт, що з'єднував контейнер з Могильником. Анджю відсахнулася, коли дріт різко відлетів убік, а Могильник скористався цим шансом, щоб використати різницю у висоті, аби закріпитися на схилі. Схил був досить крутим, як для урвища, і був такої висоти, що людина не могла б легко подолати. Обхідного шляху не було видно, і, мабуть, саме тому Шін обрав цей маршрут. Тріснутий оптичний сенсор «Джаґґернаута» відхилився в їхній бік. Він втратив обидва маніпулятори, а його броня була обпалена та обгоріла. Його рушійна система давала збої, і машина в цілому виглядала вкритою ранами. — Продовжуйте рухатися в цьому напрямку. Як тільки ви увійдете в ліс, вас, ймовірно, не виявлять…не далеко звідси, голоси Легіону зникають. Якщо там, є хтось із тих, хто вижив, попросіть їх вас прихистити. Вони вже чули від нього щось подібне одного разу, на полі бою у Вісімдесят шостому секторі. І це було природно, що вони їх не знайдуть. Як тільки вони виявлять ворожу машину... тобто «Могильника»... на своїй території, Легіон зосередить свою увагу на ній. Можливо, Шін запланував навіть це. — До біса! Це лише означає, що ти будеш для нас приманкою! — Хіба ми не мали їхати разом?! Ти не можеш просто вирішити піти один в останню хвилину. Це... Вимкнувши парарейд, щоб не чути криків Тео та слізливого голосу Курени, Могильник зник у деревах. Райден з усієї сили вдарив по контейнеру. — Чорт забирай...! Той, хто був за кермом, коли вони зіткнуться з ворогом, і буде битися. Вони вирішили, що це буде справедливий спосіб визначити, хто піде в останній бій, спосіб, який залишить інших задоволеними, незалежно від того, на чиїх плечах опиниться відповідальність. Але вони були надто наївні. Якби Шін, який здалеку відчував Легіон, розпізнав ворога, якого вони не могли уникнути, це було б рівнозначно тому, що він неявно прирік би на смерть того, хто в цей час пілотував. А щоб уникнути цього, він просто мав би переконатися, що саме він пілотуватиме Могильника. — Цей ідіот...! Райден підвівся, схопивши автомат, що лежав поруч.                               † Під час патрулювання, загін Легіону був раптово атакований машиною невідомої приналежності. Після перевірки ідентифікатора «свій/чужий» патрульна рота відкрила вогонь, передаючи свій бойовий статус по каналу зв'язку. Ця броньована машина воювала, ігноруючи всі традиційні стратегії. Знищивши «Лева» обстрілом у несподіваній атаці, він пірнув у саме серце строю. У власній базі даних не було жодного збігу для цієї ворожої одиниці, але в базі даних глобальної мережі його було знайдено. Основна система озброєння Республіки Сан-Магнолія. Ідентифікатор: Джаґґернаут. Його рівень загрози: низький, а броня і вогнева міць були слабкими за стандартами бронетехніки, але їх можна було порівняти з броньованою піхотою. А в бою на рівнині з невеликою кількістю перешкод ця слабка наземна зброя не змогла б пробити міцну броню Лева. Принаймні, він не мав би бути здатним на це, але цей «Джаґґернаут» продемонстрував бойові маневри, які перевершили всі припущення. Перейшовши в ближній бій, він використовував левову броню, щоб захиститися від вогню іншого Легіону, і використовував свою слабку вогневу міць, щоб скоротити дистанцію для прямого пострілу. Джаґґернаут призначався для ближнього бою. Його технічні характеристики не відрізнялися від інших зразків, тому була лише одна відмінність, яка могла так сильно вплинути на його бойові можливості: продуктивність центрального процесора. Чотирьох захисників «Лева» було знищено. Сорок п'ять відсотків сил роти було знищено. І все ж, механічні демони не відчували ані краплі емоцій. Зміна рівня загрози цілі. Ціль визначено такою, що дорівнює головній системі озброєння Федерації. Тип: Фельдресс. Ідентифікатор: Ванаґандр. Шанси придушити ціль поточними силами вважаються несприятливими. Запит на підкріплення та підтримку від основних сил та сусідніх підрозділів. Спеціальне доповнення: Рекомендується захоплення цілі. За мілісекунди передавши доповідь і запит на накази в глобальну мережу, Легіон продовжив атаку.                               † ...Пересування ворога змінилося. Шін зрозумів, що після того, як він переміг четвертого Лева, Легіон змінив схему розгортання. І його очі, і його свідомість нервово бігали навколо. При оточенні ворога було загальновідомо, що машини союзних сил слід розташовувати таким чином, щоб вони не потрапляли під перехресний вогонь один одного. І це мало б стосуватися і Легіону, навіть якщо вони без вагань розстрілювали війська Республіки разом зі своїми союзниками... Але цей Легіон перегородив йому шлях, навіть якщо це означало, що їхні союзники потрапляли на лінію вогню. Вони затримували його. І ніби на підтвердження цього усвідомлення, здатність Шіна повідомила йому, що сусідній Легіон починає рухатися в його напрямку. Відстань до найближчої ворожої сили... ймовірно, основної сили цієї патрульної роти... становила чотири тисячі метрів звідси. Беручи до уваги крейсерську швидкість Лева, вони, ймовірно, були б у межах досяжності Шіна менш ніж за хвилину. Якби вони з'єдналися з основними силами, навіть Шін опинився б у біді. Ухиляючись від ударів Сірого вовка, Шін відкрив вогонь і скористався миттєвим розривом у їхньому строю, щоб вирватися з оточення. Його броня заскреготіла під шквальним кулеметним вогнем, а в системі контролю стану машини загорівся індикатор. Його задня ліва нога перевищила допустиму межу пошкоджень. Отже, це було те, що шукав Легіон... Очі Шіна гірко звузилися, коли він це зрозумів. Їм потрібна була його «голова». Вони збиралися зробити з нього Чорну Вівцю, або Пастуха. Легіон асимілює нейронні мережі мертвих солдатів і... Шін щось відчув. Навіть Шін, який був найстаршим серед Процесорів, не очікував зустріти його тут. Та цього й слід було очікувати: він бачив його лише раз, і його неможливо було відрізнити від інших у натовпі. Шін і сам колись казав про це. Ця машина призначалася для повного придушення великої території, і вона не стріляла б лише для того, щоб знищити одну-єдину ціль. Але зараз він відчував, що його погляд прикутий до нього. Далеко звідси, за межами досяжності навіть вогню Скорпіона, він відчував глибоку злобу, наче на нього дивилося холодне чорне око, застигле від люті.   — Я вб’ю тебе. — Я вб'ю їх.   Можливо, через те, що їхні слова були дуже схожими, але на секунду Шін замислився, чи дійсно він вбив свого брата. Настільки схожими були їхні інтонації. Він згадав ту ніч, коли його ледь не вбили. Сліпий жах застиг у його руках, що стискали важелі управління. «Я вб'ю тебе».  «Я вб’ю їх».  Уривчасті образи проникали в підсвідомість Шіна. Спогади, які не були його власними. Це було схоже на сенсорний резонанс або, можливо, на здатність, яку він мав, що дозволяла йому зазирати в чужі думки, коли вони були пов'язані. Похмуре небо. Руїни. Розбиті плити. І яскраво висить вдалині, на сірому тлі, закривавлена мантія, маленька, як дитина, і бовтається, наче повішений грішник. Я вб'ю їх. «Чоловіків, жінок, дітей, чи то літніх людей, аристократів, чи простолюдинів... усіх, хто прирік мене, я знищу усіх... Усіх, усіх до одного. Без винятку. Я вб'ю їх усіх...!» Він знав цей голос. Він знав його ще з Республіки, з Вісімдесят шостого сектору, з тих часів, коли воював у першому загоні у складі ескадрильї «Вістря списа». Четверо його товаришів загинули в тій битві. Це був той, що розніс їх на шматки, з далекої відстані за межами досяжності радарів... — …! Що змусило Могильника відскочити вбік - інстинкт воїна чи той факт, що він вже колись пережив подібний напад? Удар відбувся в той самий момент, коли радар зарепетував про тривогу. На надвисокій, початковій швидкості чотири тисячі метрів на секунду на поле бою посипався шквал снарядів вагою в кілька тонн кожен, огорнутий величезною кінетичною енергією. Сталева злива нещадно падала на машини Легіону. Вибух був таким гучним, що Шін був переконаний, що оглух. Над полем бою спалахнуло біле світло, засліпивши йому зір. Потужна ударна хвиля розкидала осколки снаряда на всі боки, в'їдаючись у броню Легіону, розриваючи її наскрізь і розносячи в різні боки. Обстрілом розкидало великі шматки ґрунту та осадових порід, які падали на поле бою, як метеоритний дощ, залишаючи воронки в землі. Осіннє поле в одну мить перетворилося на випалену землю. Оглушливий вибух і ударна хвиля віднесли Могильника, і він ледве уникнув радіуса ураження снаряда. Але він був далеко не неушкодженим. Його головний двигун був критично пошкоджений осколками, що влетіли в корпус. Індикатори гіроскопа та системи охолодження зникли з приладів, а всі голо-вікна вимкнулися. Йому пощастило, що його силові установки та озброєння все ще працювали. Навколо все ще були вороги. Майже несвідомо виконуючи контроль пошкоджень однією рукою, він ігнорував розбитий головний екран і намагався відстежити позицію ворога... У цей момент суглоби його задньої ноги відлетіли, не витримавши ваги вмираючого Джаґґернаута. — ...! Він ледве утримував рівновагу на ногах, що залишилися. Але це було найбільше, що він міг зробити. Головна батарея Джаґґернаута, розташована в задній частині фюзеляжу, була надзвичайно важкою і зміщувала його центр ваги настільки, що він нахилявся назад. Якщо він втрачав будь-яку із задніх ніг, то повністю втрачав здатність рухатися. Стара знайома лайка старезного ремонтника відлунювала у вухах Шіна.   — Я ж тобі казав, що підвіска слабка, навіщо ти так тиснеш на неї?! ...Цей твій божевільний стиль бою колись тебе вб'є!   І ось воно.   Прориваючись крізь завісу диму та осаду, «Лев» мчав до нього, навіть з половиною відірваних вибухом лап. Дивлячись на передню ногу машини, яка розгойдувалася над головою і готувалася опуститися на нього, Шін розпливався в усмішці.     Від удару «Могильника» відкинуло назад, уламки його фюзеляжу розлетілися в повітрі.   Нарешті знайшовши ділянку скелі з пристойною опорою, Райден та інші вилізли на скелю і пішли на звук пострілів з лісу, але були зустрінуті цим видовищем. Це був перший раз, коли Райден побачив, як їхній Бог смерті зазнав поразки. Його інстинкти кричали йому про самозбереження... не було жодного способу, щоб людина могла перемогти Лева голими руками. А здоровий глузд намагався стримати його... якби вони вийшли зараз, Шін загинув би даремно. До біса. Застигши на місці не більше ніж на секунду, Райден кинувся бігти, немов підштовхуваний вперед. Підбадьорений звуком кроків своїх товаришів, він мчав через ліс.     Розбуджений гучною автоматною чергою, Шін ледве розплющив важкі повіки. Всі його оптичні екрани та прилади були повністю вимкнені, а всередині перекинутого «Джаґґернаута» панувала темрява. Дихати було боляче. Відчуття печіння заповнювало його легені, а уривчасте дихання пахло кров'ю. Не було схоже, що у нього десь текла кров, але він відчував сильний холод. Він із запізненням, ніби це була чиясь інша проблема, зрозумів, що зазнав внутрішніх травм. Якби він справді був живий, то мав би щось зробити... принаймні витягнути пістолет і закінчити це... але він не міг поворухнути навіть пальцем. Він чув звуки пострілів і крики товаришів, яких він покинув, з іншого боку тонкої, крихкої броні. Частина його душі вважала їх ідіотами, що так вчинили, але він також думав, що не може з них насміхатися. Тепер, роблячи те саме, що й вони, він, зрештою, опинився в цій ситуації. Це було безглуздо і марно... як і ця війна... та все ж це була хороша смерть, така, якої він би хотів. Недоречно крива посмішка знову заграла на його губах. Йому вдалося вбити свого брата і зайти набагато далі, ніж він міг очікувати.   ...І все ж, можливо, саме в цей момент він зрозумів, що не хоче вмирати.   Чи буде він асимільований Легіоном?   І коли він стане Легіоном, чиє ім'я він буде шепотіти? Він спробував пригадати людину, про зовнішність якої не знав, і трохи пошкодував у серці. Крики та постріли раптово обірвалися. Здатність Шіна повідомила йому, що Легіон тягнеться до нього, щоб зірвати купол. І тут... Вольфрамовий снаряд, що пробив товсту броню, і скрегіт металу. Це було останнє, що почув Шін, перш ніж його свідомість занурилася в Ніщо.                               † П'ять ворожих цілей знешкоджено. Єдиний Лев, що залишився, надіслав цей звіт у мережу Сектора. Він також надіслав рекомендацію провести прототипу... який забезпечував вогонь підтримки... повторне калібрування. Попри рекомендацію захопити ціль, він відкрив вогонь з наміром знищити та винищив цілу роту своїх, щоб знищити одного ворожого Фельдресса. Здавалося, що його процесорам не вистачало здатності до «здорового глузду». Відправивши своє повідомлення, «Лев» направив свій оптичний сенсор на підбитий «Джаґґернаут». Він, як і інші чотири процесори, не був знищений настільки, щоб припинити життєдіяльність. Ворожий процесор був крихким, і хоча його вилучення та сканування могли пошкодити тканини, після смерті вони почали деградувати. Таким чином, захоплення його живим було оптимальним вибором. Ворожий елемент, що перебував на борту «Джаґґернаута», був надзвичайним процесором, здатним переломити хід бою, попри низький рівень продуктивності машини. Якби його передали дружній машині, він би зробив величезний внесок у військові зусилля. Такий бойовий легіон, як «Лев», не мав засобів транспортування матеріалів, тож він надіслав через глобальну мережу повідомлення з проханням до сусіднього «Стонога» перевезти зразок до сусіднього «Вайзеля». І тоді це сталося... Лев виявив наближення дружньої одиниці та перейшов у режим ІСЧ (Ідентифікація свій/чужий). Це був важкий танк, який на той момент не був приписаний до жодного підрозділу. Лев, який його виявив, повернувся, і... Сильний вибух охопив поле бою. Товста броня «Лева» з композитної сталі, здатна витримати навіть снаряд з основного озброєння іншого типу танка в упор, була безжально пробита 155-мм бронебійними снарядами. Динозавр щойно вистрілив у Лева. Автоматична машина не знала ні страху, ні здивування, але їй знадобилася мить, щоб оцінити ситуацію. Те, що щойно сталося, не повинно було бути можливим для Легіону. Невже Динозавр прийняв його за ворога? Неможливо. Вони підтвердили один одному ІСЧ. Він напав на Лева, знаючи, що вони обидва з одного війська. Іншими словами, це був ворог. Він використовував вольфрамові снаряди старого зразка. Якби це був осколково-фугасний протитанковий снаряд, або снаряд зі збідненим ураном, то внутрішній вибух знищив би його з одного удару. Лев оновив свою інформацію в ІСЧ, позначивши цього Динозавра як ворожу одиницю. Він відправив звіт про це зіткнення через канал передачі даних і приготувався до зустрічі з... Ще одна атака. Послідовний шквал великокаліберних снарядів Динозавра розірвав на шматки ледь функціонуючий центральний процесор. Стріляли так, щоб не спричинити вторинних вибухів... щоб не зашкодити «Джаґґернауту», що стояв поруч. Лев, що розсипався, не міг знати, що саме тому Динозавр стріляв бронебійними снарядами, а не протитанковими боєголовками. Останнє, що сприйняв потрісканий оптичний сенсор Лева, було дивне видовище: Динозавр простягає руку, зроблену з рідких мікромашин...                               † Шін бачив сон.   У тому сні Шін був маленькою дитиною, і коли він прийшов до тями, хтось ніс його на руках. Лише вони вдвох, без жодної душі навколо, йшли крізь безформну темряву. Це була та сама темрява, яку він завжди чув за плачем механічних привидів, безмежна порожнеча в глибині будь-якого сприйняття, в глибині душі. Шін підняв очі й побачив свого старшого брата. Той виглядав трохи старшим, ніж він пам'ятав, років на двадцять... Напевно, так він виглядав у день своєї смерті. — Брате...? Рей посміхнувся. Це була його ностальгічна, ніжна посмішка. — Ти прокинувся. Рей зупинився та опустився на коліна, поклавши Шіна на землю. Голова його молодого тіла була занадто великою, і йому було важко стояти прямо. Після кількох спроб йому вдалося встояти, і він знову подивився на брата. — Далі я не піду. Але після того, як ми розлучимося, не тікай сам. Зрештою, у тебе є чудові товариші. Все ще стоячи на колінах і дивлячись глибоко в очі юному Шіну, Рей продовжив.   — Не можу повірити, як ти виріс.   Здивовано глянувши вниз, Шін побачив, що знову опинився у своєму шістнадцятирічному тілі. Він спробував вимовити ім'я брата, але голос не виходив. Не було ніякої розмови, ніякого спілкування з привидами. Повернувшись до мовчазного погляду Шіна, обличчя Рея набуло виразу глибокої скорботи. Його руки пробігли по шраму на шиї Шіна. Як і тієї ночі, як і на полі бою, великі руки брата обхопили його шию. — Пробач... Це, мабуть, було дуже боляче. І те, що я не хотів помирати та кликав тебе весь цей час, привело тебе сюди. Шін хотів сказати, що він помиляється, принаймні заперечливо похитати головою. Але він не міг поворухнути тілом. І сказати, що йому не боляче, було б брехнею. Було боляче від того, що брат спрямовував на нього таку чисту ненависть. Боляче було чути голос брата, який кликав його ніч за ніччю, нагадуючи йому, що він винен у всьому, що пішло не так у їхньому житті... через його гріх. Боляче було переживати власну «смерть» незліченну кількість разів у своїх снах. Йому було боляче від нестерпних криків, які завжди, завжди нагадували йому, що він ніколи не буде прощений. Але все ж таки, саме завдяки їм він дійшов так далеко. Він зміг витримати дні, проведені з Легіоном у безплідній, нескінченній боротьбі на полі бою, де він був приречений на смерть, і ночі гіркої самотності, коли його товариші гинули один за одним тільки тому, що він мав на меті вбити свого брата, щоб продовжувати йти далі. Якби у нього не було цього, він би вже давно поліг на полі бою. Саме тому, що він завжди був поруч, чекаючи на нього після смерті, Шін досі жив. Він так багато хотів сказати... Але слова не виходили. — Ти більше не мусиш мене переслідувати. Ти можеш просто забути про мене. Ні… — А... Хоча, ні. Я хочу, щоб ти час від часу згадував про мене. Знайди щастя, живи вільно. Згадуй про мене, хоча б іноді... прощавай... і обов’язково стань щасливим Брате. Рей посміхнувся. — Цього разу я тебе не чекатиму... Я не такий терплячий, ти ж знаєш. У тебе попереду ще довге життя... Просто бережи себе. Руки Рея відпустили його. Він розвернувся і пішов до іншого кінця темряви, до краю прірви, в яку впали його мати, батько та незліченні товариші. І як тільки він туди потрапить, вони більше ніколи не зустрінуться. Закляття, що зв'язувало тіло Шіна, раптово зникло. — Брате. Але його простягнута рука так і не дотягнулася до Рея. Можливо, він навіть ніколи не чув його голосу. Невидиме щось, що відокремлює живих від мертвих, перегородило шлях Шіну, не дозволивши йому піти за братом. — Брате! Рей з посмішкою розвернувся, коли його огорнула темрява. Це було схоже на те, як він не зміг схопити брата за руку в кінці тієї битви. Він знав, що ніколи не зробить цього, але все одно простягнув руку.   — Брате.   Звук власного голосу розбудив Шіна зі сну. Він побачив, що дивиться на тьмяну штучну стелю. Шін кліпнув затуманеними червоними очима. Незнайома біла стеля. Чотири такі ж білі стіни оточували його, а поруч стояв якийсь пристрій з монітором, що видавав гучні електронні сигнали через рівні проміжки часу. У повітрі висів важкий запах дезінфікуючого засобу. Він лежав на продезінфікованому ліжку в маленькій кімнаті, до його тіла був підключений шнур від монітора та крапельниця. Шін, який змалечку перебував у концтаборі та майже не отримував медичної допомоги, ніяк не міг пов'язати все це з тим, що він перебуває в лікарняній палаті. Відчуття печіння спалахнуло на кінчику його носа, змусивши його прикрити очі лівою рукою, боячись, що хтось побачить вираз його обличчя. Емоції, що нахлинули на нього, були сумішшю глибокого полегшення і такої ж міри втрати. Фрагменти цих спогадів спалахнули, заповнюючи його поле зору. Він згадав. Нарешті. Що, насправді, він ніколи не хотів його втрачати. Разом з крапельницею до його лівої руки був прикріплений якийсь датчик, і він спрацьовував, як тільки він рухав нею. Але це був будильник без відчуття тиску на нього, призначений для інформування про те, що пацієнт, за яким ведеться спостереження, прокинувся. Стіна навпроти ліжка втратила свій білий колір, ставши прозорою, а з іншого боку до кімнати зазирнув чоловік середніх років у костюмі. Він носив окуляри в срібній оправі, а його чорне волосся було пронизане сивиною. Цей джет мав певний науковий вигляд. Позаду нього з'явилася медсестра, яка спостерігала за ним крізь прозору «стіну», що, схоже, слугувала дверима, які з'єднували його палату з таким же неорганічним на вигляд коридором. Шін побачив подібні двері навпроти себе і по обидва боки коридору, тож припустив, що тут вишикувалися й інші маленькі кімнати. — ...Бачу, ти нарешті прийшов до тями. Чоловік говорив лагідним голосом, який нагадав Шіну когось, кого він забув. Шін хотів щось запитати, будь-що, щоб зрозуміти, що відбувається, але голос не виходив з грудей. Від раптового болю Шін застогнав, а медсестра звела брови. — Ваша Високоповажносте. Він щойно прийшов до тями та все ще має високу температуру через побічні ефекти операції. Будь ласка, не... — Я добре знаю. Я просто хочу перекинутися з ним кількома словами. Заспокоюючи медсестру спокійною посмішкою, чоловік приклав руку до дверей. Це рука солдата, подумав Шін крізь туман. Це була тверда, товста долоня людини, яка звикла тримати зброю. Срібний перстень на його четвертому пальці дивним чином закарбувався в пам'яті Шіна. — Доброго дня, хлопче... Для початку скажи, будь ласка, як тебе звати? Зазвичай відповідь на це питання не вимагала багато роздумів, але Шін довго не міг витягти його з пам'яті. Його думки були переплутані. Він не розумів ситуації, в якій опинився, настільки, щоб усвідомити, що це все ефект анестезії. Фрагмент спогадів промайнув у його пам'яті... колись хтось інший ставив йому це питання. Він пригадав відповідь, яку дав тоді, і довга срібляста ілюзія когось, кого він ніколи раніше не бачив, торкнулася його повік. — Шіней... Ноузен. Чоловік кивнув один раз. — Я Ернст Циммерман, обраний президент Федеративної Республіки Ґіад.                               † Того дня санкціонована урядом програма новин Федеративної Республіки повідомила громадськість, що під час патрулювання західного фронту військові Федеративної Республіки знайшли та врятували п'ятьох молодих солдатів, які, ймовірно, належали до іншої країни. Передові війська Федерації знищили Динозавра, який, як вважалося, виїхав на полювання за головами, але виявилося, що він перевозив п'ятьох з них. Судячи з польової форми, в яку вони були одягнені, та ОС їхнього невідомого Фельдресса, можна було припустити, що вони були солдатами, пов'язаними з Республікою Сан-Магнолія, їхнім західним сусідом. Цивільне населення Федерації було сповнене ентузіазму. Нарешті у них з'явився вагомий доказ того, що вони були не єдиною вцілілою країною. Вони не були самотніми. І водночас вони були стурбовані, хвилюючись за безпеку своєї сусідньої країни. Без сумніву, вони були у відчаї, якщо їм доводилося посилати дітей на поле бою. Але коли дітей допитали та зміст їхніх інтерв'ю був оприлюднений, розкривши причину їхньої присутності на полі бою, ця стурбованість перетворилася на гнів. Однак занепокоєння за благополуччя дітей залишалося головним в очах громадськості. Ці діти зазнали переслідувань на батьківщині, але все одно боролися, втекли та дісталися сюди. Принаймні, вони повинні мати можливість жити мирним, щасливим життям у Федерації.                               † — ...Ось так ти потрапив під захист нашої армії, але чи пам'ятаєш ти події, які призвели до того, як ти опинився там, де ми тебе знайшли? Це запитання і необхідність придумати відповідь на нього змусили Шіна, чий розум був затуманений, повільно прийти до тями. Пригадуючи, що сталося перед тим, як він втратив свідомість, Шін раптом озирнувся навколо, його погляд бігав то вліво, то вправо. Зрозумівши, що схвилювало Шіна, Ернст розсміявся. — Ах, вибач, вибач. Ти спав, тому не було можливості повідомити тобі про це, але... Так, саме так. Ти б хвилювався, чи не так...? Дай мені одну секунду. Він обернувся і щось сказав медсестрі. Стіни ліворуч і праворуч втратили свій колір, стали прозорими та відкрили такі ж штучні на вигляд кімнати, що примикали одна до одної. І в чотирьох кімнатах, що були сусідами з його власною, сиділи його друзі. Райден, який сидів у сусідній кімнаті, подивився на нього з полегшенням в очах, а потім скривився. — Ти проспав цілих три дні, придурок. Його голос лунав з динаміків у стелі. Шін замислився про парарейд, а потім помітив, що він не спрацьовує. Він не активувався. Потилицю, де був імплантований квазі-нервовий кристал, пронизав слабкий біль. Вушна манжета, яку Процесори були не в змозі зняти самостійно, теж зникла. — ...Чому? Це було питання без підмета і присудка, але всі, здається, розуміли, що він мав на увазі. Райден знизав плечима. — Без поняття. Ми теж були замкнені в цих кімнатах, відколи прокинулися. Вони сказали, що нас захопив Динозавр, але... я не пам'ятаю, щоб бачив такого. Шін пригадав свій сон. Його брат володів Динозавром, але... Шін більше не відчував його присутності. І чомусь він знав, що Рей справді помер. Але він не мав бажання говорити про це, тому просто похитав головою, наганяючи на себе сильне відчуття запаморочення. Тео занепокоєно насупився, помітивши, як Шін заплющив очі, борючись із болем. — Не перенапружуйся, якщо тобі все ще погано. Ти був у реанімації до вчорашнього дня. Вони сказали, що тобі потрібен повний спокій і тиша на деякий час... Бідолашна Курена до вчорашнього дня виплакала всі очі. — Ніі..і!  Усі проігнорували палкий крик заперечення Курени, хоча неважко було помітити, що її очі були все ще червоні. Анджю, яка сиділа в найдальшій кімнаті, ніжно посміхнулася до нього, наче бліда квітка в повному розквіті. Шін відвів від неї погляд, зрозумівши, що саме так вона виглядає, коли страшенно сердиться. — Шін? Я розумію, що зараз ще зарано, але як тільки тобі стане краще, чекай доброго ляпаса, гаразд? — Так, нам усім доведеться вишикуватися в чергу і дати тобі стусана. Чорт, якщо ти ще раз вигадаєш щось подібне, я виб'ю з тебе все лайно, присягаюся. Почувши, що Тео сказав це без вагань, Шін насупився. — ...Я ж не збирався вмирати. — Не зли мене. Навіть якщо ти не збирався вмирати, ти знав, що існує надзвичайно висока ймовірність того, що тебе вб'ють, якщо ти вийдеш туди. І ти все одно це зробив. Стати приманкою для Легіону в такому стані було б нічим іншим, як самогубством, особливо беручи до уваги величезні пошкодження «Джаґґернаута» і нестачу боєприпасів. — Ми всі думали про те, щоб зробити це в той чи інший момент. І саме тому ми не можемо пробачити тобі те, що ти зробив. Ми розуміємо це. Ти можеш сказати, де вони знаходяться, і відреагувати відповідно, але це не означає, що ти можеш приймати групові рішення самостійно. Це несправедливо... Ніколи більше так не роби. — Ми так хвилювалися за тебе. І коли вона це сказала, очі Курени знову наповнилися сльозами. Опустивши голову на подушку, Шін заплющив очі. — ...Вибачте. Ернст, який мовчки спостерігав за їхньою розмовою, заговорив з усмішкою. — Вам може здатися, що ми тримаємо вас у полоні, але ми змушені вжити цих заходів, щоб запобігти можливій біологічній небезпеці. Будьте певні, ми не будемо ставитися до вас погано. Зрештою, ви наші перші гості з-за кордону з часу заснування країни. — ...Ласкаво просимо до Федеративної Республіки Ґіад! Ернст жартівливо розвів руками, але наштовхнувся на холодний, несприйнятливий погляд. Він знизав плечима, ніби не звертаючи на це уваги. — Ну, ось у чому суть. Здається, ніхто з нас не має повного уявлення про те, що саме там сталося, але якщо ви щось пам'ятаєте, розкажіть нам. Піднявши брову, Тео підняв руку вгору, і, здавалося, був готовий щось сказати, але Ернст просто посміхнувся. — Можеш поки що не поспішати згадувати. Я впевнений, що довгі розмови тобі зараз не під силу... А ця страшна жінка, здається, ось-ось готова відкусити мені голову. Медсестра, що стояла позаду і випромінювала мовчазну страхітливу ауру, витріщилася на нього.     Як і казав президент, довго не спати було надто важко для пораненого тіла Шіна, і він заснув невдовзі після того, як Ернст пішов. Побачивши, як Шін заснув, не сказавши їм ні слова, Курена знову розплакалася, що змусило Анджю почати її втішати. Тео теж почав дражнити її... його власний спосіб заспокоєння. Коли вона прокинулася три дні тому і побачила, що Шін не з ними, вона гірко розплакалася і відтоді не переставала плакати. Це цілком природно, думав Райден, сидячи на ліжку у своїй маленькій «тюремній» камері. Якщо не зважати на те, що вони були замкнені, з ними поводилися не так вже й погано. Вони отримували триразове харчування... пристойне, до того ж... а кімнати та ліжка були майже надмірно гігієнічними. Допитували їх також надзвичайно обґрунтовано. Вони лікували їхні поранення, навіть Шіна, який був у стані, що вимагав термінової операції. Якби це була Республіка, його б залишили помирати. Але це не означало, що цим людям можна довіряти. На батьківщині до них ставилися як до свиней у людській подобі, тому вони знали, що не варто довіряти своїм ближнім. Вони не були настільки наївними, щоб вірити, що це місце запропонує їм беззастережну допомогу і притулок лише тому, що вони сюди потрапили. Вони залишаться тут, як сардини, запхані в консервну банку, і як тільки вони нададуть всю свою корисну інформацію... чи позбудуться від них? Так чи інакше, вони нікуди не збираються рушати в осяжному майбутньому. Шін все ще потребував медичної допомоги, яку вони надавали. «До того ж це було б паскудним місцем для завершення їхньої історії» — Так подумав Райден, зітхнувши, дивлячись на стелю своєї кімнати без вікон. Він скучив за небом.     Громадський консенсус у Федерації полягав у співчутті до дітей, але ті, хто відповідав за добробут нації, не могли розв'язувати питання, ґрунтуючись лише на симпатії та співчутті. Увійшовши до лікарняного модуля з сусіднього модуля «укриття», Ернст зайшов до оглядового кабінету, який слугував імпровізованою конференц-залою. — Які результати аналізу? Модуль «укриття», який був ізольований для запобігання біологічній небезпеці, був побудований таким чином, щоб він міг також виконувати функції в'язниці, і мав камери спостереження та монітори в кожній кімнаті. На голографічному екрані були представлені інтегровані дані та результати їх аналізу, а один з аналітиків розвідувального відділу відповів на запитання Ернста. — З точки зору того, чи вони є шпигунами Республіки Сан-Магнолія, або якоїсь іншої країни, я думаю, можна з упевненістю сказати, що вони чисті. Діти були напоготові, але це не було результатом тренувань. Наприклад, аналітики могли здогадатися про співвідношення сил у групі, звернувши увагу на частоту їхніх пустих балачок, на те, як часто вони згадували імена один одного, або як багато уваги приділяли один одному. І здавалося, що діти не знали, що їх аналізують у такий спосіб. І якби вони були навчені обманювати електронні засоби, не було б сенсу засилати таких вправних шпигунів на територію Легіону. Республіка і Федерація навіть не знали про існування один одного через електронне глушіння Одноденок. — Вони трохи надто насторожені, але з того, що ми чуємо, я б сказав, що це природно, зважаючи на те, як з ними поводилися. Один з хлопців, Райден... здається, він їхній заступник... дуже напружений, але це зрозуміло, зважаючи на стан їхнього лідера. Адже ми фактично тримаємо їх у полоні. Вони не мали особливого наміру тримати їх як заручників, а оскільки діти були сприйнятливі до їхніх запитань, то й потреби в цьому не було. Але вони співпрацювали не через довіру, а скоріше тому, що не хотіли, щоб їх допитували більш жорстоко, якщо вони відмовляться. Республіка, однак, не виглядала місцем, за яке будь-хто з них був би готовий віддати своє життя, щоб захистити її. — І ще одне. Чи є ймовірність того, що вони є новим видом Легіону, або новою біологічною зброєю? — Ми матимемо остаточну відповідь, коли отримаємо всі результати аналізів, але з того, що ми маємо наразі, разом з попередніми медичними обстеженнями, коли ми їх привезли, ми не виявили жодних відхилень від норми. Але ж Легіон не використовує біологічну зброю, або пристрої, що імітують людську подобу? Легіон не виробляв і не використовував жодної біологічної зброї... а саме вірусної чи бактеріальної... або зброї, що імітує органічне життя. Здається, їм було суворо заборонено це робити. Цілком логічно, що види Легіону були створені Імперією як зброя домінування, а не винищення. З цієї причини було заборонено використовувати біологічну зброю, яка завдавала шкоди як союзникам, так і ворогам, або гуманоїдну зброю, яку важко було відрізнити від звичайної цивільної людини. Саме тому самохідні міни завжди були... попри те, що вони були гуманоїдними... досить погано замасковані. Варто зазначити, що визначення біологічної зброї, дане Легіону, було занадто широким, оскільки навіть незареєстрована людина з ножем могла вважатися такою зброєю. Існує анекдот, що саме через це армія старої Імперії ніколи не використовувала людей на одному полі бою з Легіоном.  Але при цьому система управління Легіоном, а саме їхні тактичні/стратегічні алгоритми, були ретельно зашифровані, і коли вони зазнавали поразки в бою, їхні внутрішні механізми підсмажувалися, роблячи їх нерозшифровними. Відтоді, як вони почали асимілювати нейронні мережі загиблих солдатів, щоб подолати їхню запрограмовану тривалість життя, Федерація проявляла велику обережність. — Єдине, що показало сканування, - це ті органічні пристрої, які, за їхніми словами, є якимось комунікаційним інструментом. Є деякі сім'ї піропів, які мають рідкісну здатність телепатично спілкуватися зі своїми кровними родичами. Пристрій штучно імітує це явище. — Це революційна технологія. — Так. Між цим, їхніми свідченнями та даними про території Легіону з їхніх бортових реєстраторів, я б сказав, що ми отримали від них більш ніж достатньо, навіть якщо вони виявляться шпигунами. Одноденки постійно глушили по всіх лініях фронту Федеративної Республіки, що унеможливлювало бездротовий зв'язок. — Щодо машини, яку ми знайшли... «Джаґґернаут», здається, так вона називається... якщо не брати до уваги її технічні характеристики, то бойові журнали безцінні. Здається, хлопець, який служить їхнім лідером, був тим, хто його пілотував? Коли він одужає, я б хотів перекинутися з ним кількома словами. — О, Боже. Науково-дослідний інститут вже вклав значні кошти в наших новачків. Я планую, що всі вони стануть моїми операторами-випробувачами, і боюся, що я не маю наміру віддавати їх вам. Ці солдати брали участь у високоманеврених боях, і їхні бойові дані мають піти на розвиток мого нового прототипу. Їхні таланти не мають бути змарновані на шматки металу, які ви називаєте Ванаґандрами. — Що ти сказала, павучиха? — Перепрошую, жучаро? — Якщо ви хочете поговорити з ними, ви можете зробити це пізніше, звичайно, з їхньої згоди. Але розмови про те, щоб зробити їх Операторами, я просто не прийму. Ми будемо кращими за Республіку. Після простого нагадування Ернста про спільного ворога офіцери, що сперечалися, замовкли. — Зусилля мають бути винагороджені, і вони заслуговують на мир за всю ту боротьбу, яку їм довелося вести. Якщо їхня батьківщина не дала їм цього, то Федерація зробить те, що потрібно, бо це ідеали, які людство повинно втілювати. Один військовий офіцер у західному кутку кімнати відкрив рота, щоб заговорити. — ...Їх усунення було б безпечнішим для Федерації. — Пане генерал-лейтенанте, я вважаю, що ця дискусія вже позаду. І ви також погодилися дати їм притулок, якщо я не помиляюся. — Так і є. Але так само, як ви вважаєте справедливість єдиним абсолютом, так і для військових першочерговим пріоритетом є добробут нації, Ваша Високоповажносте. І я маю намір виконувати свої обов'язки та наглядати за цими молодими солдатами протягом визначеного терміну ізоляції та обстеження. — Дуже добре. Але солдатів, які їх врятували, ви теж помістили в ізолятор, так? Завжди існував шанс, що вони були безсимптомними носіями. І крім того... Ернст втомлено посміхнувся. — По-перше... наші руки настільки зайняті Легіоном, що у нас навіть не було можливості вирішити, що робити з їхніми імміграційними процедурами. Наразі зацікавлені особи працюють над поспішним написанням відповідних законів та оформленням необхідних документів.                               † — Таким чином, починаючи з сьогоднішнього дня, ви п'ятеро станете громадянами Федеративної Республіки.  — ...Ви з'являєтесь вперше за місяць, і перше, що ви говорите: «Таким чином»?  Ізольований у кімнаті з акрилових плит, Райден говорив саркастично. Не через обережність, з якою група спочатку ставилася до Федерації, а через просте невдоволення. «І хто може їх звинувачувати?» — подумав Ернст, і його усмішка анітрохи не змінилася. Ці діти мали стільки енергії, але не мали жодної можливості її використати. Вони були замкнені в цих кімнатах протягом місяця, поступово втомлюючись від постійних оглядів і допитів. Вони, природно, нудьгували та розчаровувалися. Навпаки, бачити проблиск молодості, яка відповідала їхньому віку, було підбадьорливо. — Поки що я буду вашим законним опікуном. Не поспішайте, відпочиньте, подивіться, що може запропонувати ця країна, а після цього подумайте про своє майбутнє. Їхнє майбутнє. Їх заздалегідь повідомили про звільнення і запитали, чи є у них якісь конкретні побажання щодо подальшої долі. Ернст вже прочитав звіт, що містив їхні відповіді; всі вони попросили зарахувати їх до армії. Мабуть, відповідальна особа погано пояснила, або, вони неправильно зрозуміли... А можливо, війна - це просто все, що вони знали, і вони не могли розглядати щось інше. Медсестри, лікарі та психологи надіслали схожі звіти. Усі п'ятеро дітей погодилися, що, будучи замкненими у своїх кімнатах, вони відчували себе у пастці, та тривогу. Нудьга нестерпна. Але найбільше їх цікавила ситуація на війні та пересування Легіону. Вони ніби відчували нетерпіння, бо були не там, де мали бути. Вони нарешті вирвалися із залізних лещат Республіки, нарешті втекли з поля бою... Але Ернст з сумом усвідомлював, що їхні особисті битви ще далекі від завершення. Тео посміхнувся. — Ви впевнені, що хочете дати нам стільки свободи? Чи не буде безпечніше для вас позбутися нас? Ми просто діти з ворожої країни, яких ви підібрали на ворожій території. — Хочеш, щоб ми вас вбили? Питання Ернста, сказане з тією ж приємною посмішкою, змусило Тео замовкнути. Ернст розумів. Він знав, що вони не хотіли вмирати. Але світ у стані війни був єдиним, який вони знали, і їхній досвід у тому старому світі був усім, на що вони могли спиратися, намагаючись знайти сенс у цьому новому світі. Їх не можна було за це звинувачувати. Шін спокійно розтулив губи, щоб заговорити. Ернст з полегшенням побачив, що всі його рани за місяць загоїлися. — Що ви отримаєте, врятувавши нас? — Якби ми були таким суспільством, яке, стоячи перед вибором, врятувати дітей чи залишити їх помирати, мусило б думати про вигоду чи втрату, ми б втратили щось набагато цінніше. Допомагати один одному - це спосіб мислення, який є фундаментальним для збереження спільноти... І крім того... Ернст тонко посміхнувся. Це була холодна, жорстока посмішка, досить жахлива, щоб позбавити мови навіть цих дітей, які бачили пекло на землі. — ...Якщо ми повинні вбивати дітей, тому що вони нам незнайомі... Через один шанс з мільйона, що вони можуть становити загрозу... Якщо це те, що людство має робити, щоб вижити, то людство заслуговує на те, щоб його знищили.     Двері карантинної кімнати відчинилися, і дітям було наказано переодягнутися в лікарняні халати та вийти. Звичайно, у них не залишилось свого звичайного одягу, тому їм видали військову форму Федерації. Навіть зараз діти насторожено ставилися до Федерації та її солодких слів. Чи не збиралися їх забрати в інше місце, наприклад, в лабораторію або в'язницю? Якщо так, то вони воліли тікати та отримати кулю в спину, аніж просто віддатися на поталу. Ернст зрозумів це і намагався приховати той факт, що він знав, що вони шукають можливість втекти. Але водночас він наказав охоронцям бути напоготові. Вони не мали наміру стріляти в дітей, якщо ті побіжать, але не можна було допустити, щоб їх поранили, поки вони були пригнічені. Здавалося, вони нічого не підозрювали, поки не сіли в транспортний літак, який наближався до міської зони. Літак приземлився на військовій базі на околиці столиці, і звідти вони пересіли на цивільний автомобіль, який мав доставити їх до міста. Саме тоді їхні сумніви перетворилися на розгубленість. Автомобіль виїхав з воріт бази та поїхав головною вулицею столиці Федерації, Санкт-Єдер. — ...Ах. Очі Курени були прикуті до вікна, а з її вуст вирвалося легке зітхання. Анджю та Тео також висловили своє здивування. Шін і Райден не показували своїх вражень, але їм теж було важко дивитися кудись, окрім вікон, тому вони сиділи нерухомо, затамувавши подих. Вони бачили людей. Багато, багато людей, які приходили і йшли. Люди такого ж кольору, як і вони, а іноді й іншого кольору. Маленьку дівчинку, яка йшла вулицею, тримаючи батьків за руки. Літню пару, що сидить на терасі кафе. Групу студентів, які сміються, повертаючись додому зі школи. Молоду пару, яка розпитує продавця біля вітрини квіткової крамниці. Їхні широкі очі наповнилися ностальгією, болем і усамітненням. Вперше за дев'ять самотніх років вони побачили напрочуд буденний вигляд мирного міста.     — Ви добре зробили, що дійшли так далеко, жалюгідні вигнанці. Їхнє авто зупинилося перед невеликим маєтком у кутку тихого житлового району. Це була приватна резиденція Ернста, хоча зазвичай він зупинявся в офіційній резиденції президента. Проте, щойно вони увійшли до холу, як їх зустріло це раптове привітання. Ернст розлючено схопився рукою за голову, а діти розгублено завмерли. Ці надзвичайно впевнені слова, що межували з глузуванням, пролунали високим, пронизливим голосом молодої дівчинки. Чорнява, червоноока дівчинка років десяти стояла на невеличкій платформі, яку вона дістала з невідомо звідки. Вона прийняла владну позу, схрестивши руки з почуттям власної важливості, високо піднявши підборіддя. — Великий Ґіад приймає безпорадних зі співчуттям і милосердям. Ми не очікуємо, що люди такого низького становища відплатять за цю доброту, тому прийміть наше співчуття і радійте. Потім вона вказала прямо на Шіна. Чи був її зір достатньо гострим, щоб так швидко розгледіти співвідношення сил у групі? Або, можливо... — Ти, червоноокий негіднику! Чого ти відвертаєшся від мене?! — ...Мені просто цікаво, чи приєднається до нас ще хтось. Тон Шіна був виразно різким. Це було б очевидно. — Ти щойно зачинив двері! Ти мене за дуру маєш?! Шін не відповів, що, ймовірно, означало підтвердження. — ...Гадаю, від республіканського плебея я не можу очікувати нічого кращого... Навіть якщо у твоїх жилах тече кров аристократії Імперії, ти все одно... Її лайка різко припинилася. Червоні очі дівчини, здавалося, дивилися кудись убік. — ...Твоя шия... Що сталося...? — … У Шіна перехопило подих. Налиті кров'ю очі, що дивилися на дівчинку, раптом стали набагато холоднішими, їхній холод і незручність ситуації змусили її здригнутися. Ернст зітхнув і відкрив рот, щоб заговорити. Зараз шрам Шіна був захований за коміром його уніформи. Хоча Ернст бачив цей шрам, коли Шін тільки приїхав, він ніколи не питав про його походження. — Припини, Фредеріко. Я вже розповідав тобі про їхні обставини... У тебе самої є рани, в які ти не хотіла б, щоб хтось втручався, чи не так? — ...Прошу вибачення. Дівчинка схилила голову з дивовижною покірністю. Райден, який був помітно вражений, повернувся до Ернста. — Це ваша донька? ...Не хочу здатися грубим, але ви, мабуть, могли б попрацювати трохи більше, щоб виховати її. — А, ну, вона не моя донька. — Як ви смієте вважати мене дочкою якогось дрібного бюрократа! Дівчинка, мабуть, образившись, надула груди. Здавалося, вона знайшла радість у тому, що ситуація знову обернулася на її користь. — Я шановна... — Фредеріка Розенфорт. Через особливі обставини вона потрапила під мою опіку. Ернст проігнорував погляд Фредеріки. — До речі, на папері вона моя донька, це позбавляє мене від потреби, щось комусь пояснювати, розумієте. О, і ви п'ятеро тепер також технічно мої усиновлені діти. Можете називати мене татом, якщо хочете. Настала довга пауза. — ... Я просто пожартував. Не треба так гидливо дивитися... Це зауваження навіть викликало на нього новий погляд від Шіна. — Що ж, щоб повернути вас на правильний шлях, ви будете жити разом з нею деякий час. Фредеріка трохи необізнана зі світом, але я був би радий, якби ви сприймали її як молодшу сестру і спробували порозумітися. Губи Фредеріки скривилися в гордовитій посмішці. — Я - домашня тваринка, яку ви, нещасні, отримали, щоб очистити ваші серця від болю війни та переслідувань. Шін примружив очі, а Фредеріка посміхнулася, ніби бачила його наскрізь. І незалежно від того, чи мала вона якусь недоброзичливість до нього, її посмішка була схожа на насмішку. Як не дивно, але під шарами оманливо простого виразу обличчя він також відчув почуття солідарності. — Не тільки я, але й усе, що цей чоловік дарує вам, є таким самим. Безпечний і комфортний маєток, доброзичливу покоївку, опікуна, який буде вам за батька, чарівну молодшу сестричку... — Федерація вирішила з милосердя надати вам заміну сім'ї, дому та щастя, які були у вас вкрадені... Бережіть мене, мої любі старші брати та сестри. Подружімося між собою, як жертви... Вуаа?! Фредеріка скрикнула, коли Шін простягнув руку і шалено скуйовдив її волосся в тому, що, можливо, було його уявленням про дружнє рукостискання. Змахнувши руками, вона побігла назад і вчепилася в золотоволосу, блакитнооку струнку покоївку, що стояла позаду неї. — Терезоооо! Вони знущаються наді мноооою! — Ну.. ну.. міледі. Я вважаю, що це повністю ваша провина. Безжально припинивши скиглення Фредеріки, Тереза посміхнулася Шіну та його групі, як справжня крижана королева. — Я впевнена, що ви всі втомилися. Як щодо того, щоб я налила вам кави?     Повечерявши трохи раніше, діти розійшлися по своїх кімнатах і, як і годиться, заснули. «І хто б міг їм дорікнути?» — думав Ернст, насолоджуючись чашкою кави на самоті за обіднім столом. Зручне, спокійне місто і дім, в якому вони могли б розслабитися, - все це було для них поняттями, які надто довго вислизали від них. Для них зміна оточення, ймовірно, виглядала так, ніби вони потрапили в абсолютно новий світ. Звичайно, вони були виснажені. Фредеріка увійшла до кімнати, незадоволено насупившись. — Вони всі заснули. Я мала намір послухати їхні розповіді про Республіку. Який же порожній виявився вечір... Але колода карт у її руці свідчила про те, що її бажання поговорити з ними було лише приводом для гри. — Налити вам молока, колишня імператрице?  — Імбецил. Я не пригадую, щоб я коли-небудь відмовлялася від свого титулу. І що це за розмови про молоко? Не поводься зі мною, як з дитиною. — Діти не повинні пити каву перед сном. Але в цей час увійшла Тереза... яка закінчила приготування до завтрашнього ранку... з філіжанками кави в руках. Одну для Фредеріки та одну для себе. — Дякую за вечерю, Терезо. — Нічого страшного, пане. Однак, діти в такому віці, безумовно, мають такий здоровий апетит. Приємно, що комусь подобається моя їжа.. Погляд, який вона кинула в його бік, свідчив про презирство, яке вона відчувала до його постійних відлучень з дому через роботу. Її скарги на те, що бідна молода пані Фредеріка була змушена вечеряти на самоті, були ще свіжими в його пам'яті. — Я прошу вибачення... І я, мабуть, буду дуже турбувати тебе у майбутньому. Діти не знали нічого, крім переслідувань і війни, злоби та смерті. Привчити їх до миру і доброзичливості було набагато важче, ніж до протилежного. — Забудьте про це, пане. Зрештою, служити вам - мій обов'язок. — ...Ти вважаєш мене огидною людиною за це? Він вдивлявся в риси обличчя Терези, коли вона озирнулася на нього. Точна копія жінки, яку він кохав понад усе на світі, і все ж його серце жодного разу не здригнулося, коли він дивився на неї. — Можливо, ти думаєш, що це безглуздий акт компенсації з мого боку... що я використовую їх як замінники? — ...Ні, пане. Всупереч її словам, голос Терези був холодним. Її риси обличчя, як і належить крижаній королеві, справді були застиглими. Тереза сказала, що це єдиний спосіб, яким вона може діяти перед ним, і він не хотів, щоб було інакше. Він не міг вічно оточувати себе ілюзіями. — Людину ніколи не можна замінити. Кожна людина має унікальне існування. Фредеріка промовила: — Попри це, є люди, які намагаються розірвати ланцюги минулого. Неважливо, якої форми вони набувають. Ернст підніс чашку з кавою до рота. — І до кого ж були звернені ці слова, імператрице? — Це... Обірвавши речення, Фредеріка замовкла. Дивлячись на свою чашку з кавою, спостерігаючи, як темна рідина пульсує, немов відбиваючи її власне серце, вона стиснула губи. Вона була здивована, коли побачила його фотографію, і ще більше була шокована, коли зустрілася з ним віч-на-віч. Його вік був іншим. Половина крові, що текла в його венах, була іншою. Колір його очей... і найбільше відтінок та вираз його обличчя... були іншими. Так чому ж...? ...Чому вони були такі схожі? Це були різні люди... Але в тому, як він намагався відкинути ув'язнення в клітці світу, їхні риси майже перетиналися. — …Кірі…    Пояснення 1. Панцерлід - військовий марш вермахту нацистської епохи, оспівуваний переважно панцерваффе, танковими силами нацистської Німеччини під час Другої світової війни. Це одна з найвідоміших пісень Вермахту, популяризована у фільмі 1965 року «Битва за Арденну».  

Читати

Відгуки

Наразі відгуки до цього розділу відсутні!

Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!