Чому одна сторона труни вища та ширша, ніж інша? Які народні пояснення мають сенс?

Сторінка оригіналу: 首页

Автор оригіналу: 关山听风

Форма деяких традиційних ремісничих виробів викликає подив: навіщо предки виготовляли їх саме так, а не інакше? Одним із таких предметів є труна. Чому вона має асиметричну форму — одна сторона вища й більша, інша — нижча й вужча?

I. Конструкція, форма та народні уявлення про труни

У різних регіонах Китаю техніка виготовлення трун відрізняється, особливо помітні ці відмінності між Північчю та Півднем. Однак незалежно від регіону, форма труни — з однією вищою й ширшою стороною, а іншою нижчою й вужчою — залишається сталою. Звідки така традиція? Щоб відповісти на це питання, варто спершу розібратися у самій структурі труни та пов’язаних із нею звичаях.

1. Довжина труни

Можливо, через те, що на Півночі люди в середньому вищі, труни там мають довжину 7 чи 3 цвень (приблизно 2,4 метра). У народі кажуть: «Сім чи три цвень — і пройдеш усю землю» — так би мовлячи, труна такої довжини підійде будь-кому. А от на Півдні, де люди трохи нижчі на зріст, стандартна довжина труни — 6 чи 3 цвень (приблизно 2,1 метра). *

* Чи (кит. 尺, піньїнь: chǐ) та цвень (кит. 寸, піньїнь: cùn) – традиційні китайські одиниці довжини, де “чи” це ⅓ метра (приблизно 33,3 см), а “цвень” – ⅓ “чи” (3,3 см).

Це пояснює, чому при згадці про розміри труни між людьми з різних регіонів часто виникають суперечки. Але насправді сперечатися тут немає про що — «у кожного села свої звичаї». Це — яскравий прояв різноманіття китайської народної культури.

Ситуація нагадує старовинні дерев’яні ліжка: в одних місцевостях при виготовленні залишали на кінці число «сім», в інших — «три», ще десь — інші числа. Усе це — справа звичаїв, а не правил.

2. Колір труни

За зовнішнім виглядом труни також можна визначити місце їхнього походження. На Півночі їх здебільшого фарбують або в чорний, або в червоний колір — так звані «чорна дошка» (黑板, hēibǎn) й «червона дошка»  (红板, hóngbǎn). Червону готують для людей, що дожили до глибокої старості — така смерть вважається «радісною».

На Півдні ж труну фарбують червоною всередині й чорною зовні — це зветься «чорною дошкою». 

У минулому зустрічалася й так звана «біла дошка» (白板, báibǎn) — труна взагалі без покриття. Такими трунами користувалися як на Півдні, так і на Півночі, але це можна вважати радше винятками: ними користувалися лише у випадках раптової смерті, засуджених до смертної кари або вкрай бідні люди.

3. Конструктивні елементи

Труна загалом складається з чотирьох видів деталей, шести дощок: кришки, дна, боковин і торців. Верхня дошка називається кришкою труни, бокові — «стінами», нижня — днищем, а передня і задня поперечні дошки — торцем (回, huí). Передня частина називається «переднім торцем», задня — «заднім торцем».

Слово «回» має подвійне значення: по-перше, ззовні ці поперечні дошки розташовані між верхньою, нижньою і боковими дошками, трохи втиснуті всередину, тож у загальному вигляді конструкція нагадує ієрогліф «回». По-друге, за народними уявленнями, ці частини — це «двоє дверей» для душі померлого. Родичі сподіваються, що душа повернеться додому. У народному забобонному уявленні вважається, що після поховання душа покійного часто навідується додому, щоби дбати про родину й нащадків. Народні звичаї — запрошувати предків додому під час свят — саме й виражають тугу за померлими й нерозривність кровного зв’язку.

Одна труна зазвичай виготовляється з десяти колод, які в народі називаються «десять тубусів» (十筒子, shí tǒng zi) або «десять зскобів» (十刮子, shí guā zi) — одна колода в такому контексті позначається як «тубус» (筒, tǒng) або «зскоб» (刮, guā), що є діалектною варіацією. Кришка та днище складаються з трьох колод кожне, а обидві бокові стінки — з двох колод кожна. «Торець» (回, huí) виготовляється в основному з коротких шматків дерева від пеньків, тому не входить у загальний рахунок. Усі частини з'єднуються традиційним способом зчеплення шип-паз (榫卯, sǔn mǎo). Торець також з'єднується таким способом. Після виготовлення труни не можна вбивати жодного цвяха.

4. Ущільнення та закриття труни

У північних регіонах кришку труни заздалегідь готують з отворами для цвяхів, щоб під час закриття прибити її. У південних же регіонах кришку й основу з’єднують шипами й пазами — тобто виступами й відповідними жолобками (також званими пазами). При закритті кришку вставляють шипами в пази, а потім щілину між кришкою та основою заклеюють щільним папером — так досягається повна герметичність.

Принцип з’єднання «шип-паз» у південних трунах такий самий, як і в традиційному дерев’яному житловому будівництві на Півдні. Там також усе з’єднується подібним чином — без єдиного цвяха.

У південних звичаях забивання цвяхів у труну вважається проявом глибокої ворожнечі до померлого — ніби навіть після смерті не дають йому спокою. Тому забивати кришку труни цвяхами — суворе табу. Якщо все ж таки прибити, це розцінюється як грубе порушення синівської шанобливості.

Під час виготовлення труни дотримуються тих самих правил, що й під час будівництва будинку: має значення, як розташована деревина. Коренева частина дерева (пень) має бути на «передньому» кінці труни, а верхівка (кінчик дерева) — на «нижньому» кінці. Це як у побудові дерев’яного будинку: незалежно від того, зводите ви стовпи чи прикрашаєте стіни, колоди завжди встановлюють коренем донизу, а верхівкою вгору — порядок не можна порушувати.

5. Форма труни

Форма труни така: один кінець вищий, інший нижчий; один більший, інший менший. Є чітко виражені «голова» та «ноги». Частина, яку в народі називають «головою», — це високий і широкий кінець, а «ноги» — це низький і вузький кінець.

Труну в народі також називають «домовина довголіття» (寿材, shòu cái), «деревина для довголіття» (寿木, shòu mù) тощо. Серед простих людей її часто ще називають: «довге життя» (长生, cháng shēng), «старе дерево» (老木, lǎo mù), «старий дім» (老屋, lǎo wū), «дім довголіття» (寿屋, shòu wū), або «тисячолітній дім» (千年屋, qiān nián wū). Особливо назви «старий дім» та «тисячолітній дім» є дуже поширеними в сільських районах Південного Китаю.

Оскільки в народі труну називають «будинком», то її зовнішню форму, особливо кришку, теж виконують у формі даху: середина виступає вище, ніж боки, середня частина називається «гребінь даху», а боки — «краї покрівлі». У минулому перед могилою встановлювали надгробок, форма якого частково наслідувала форму воріт житлового будинку чи павільйону, в народі такі надгробки називали «п’ятикутними плитами», оскільки більшість таких форм мала дах із чотирма піднятими кутами. У народному розумінні це були «ворота» підземного житла (іншого світу), а сама труна, покладена в землю, — це «дім» у потойбіччі.

6. Різні труни для чоловіків і жінок

Труни бувають і для чоловіків, й для жінок. Взагалі, є два способи їх розрізнити:

Перший спосіб — за ієрогліфами «довголіття» (寿, shòu) і «щастя» (福, fú), наклеєними на поперечні дошки з переднього та заднього боку труни. Якщо наклеєно ієрогліф «довголіття» — це чоловіча труна, якщо «щастя» — жіноча.

Однак це не є загальноприйнятим стандартом розпізнавання, а лише частина традицій, поширених у деяких місцевостях. У певних регіонах, незалежно від того, чоловіча це труна чи жіноча, надають перевагу поєднанню «щастя і довголіття». Зазвичай тоді на передню поперечну дошку (передню «回») наклеюють ієрогліф «щастя», а на задню — «довголіття». У такому разі вважається, що труна має «щастя і довголіття в повному обсязі».

Є й такі місця, де ці два ієрогліфи клеять навпаки — спереду «довголіття», ззаду «щастя». Такий спосіб не має жорсткої фіксації — існує безліч варіацій. У деяких місцях і зовсім не клеять ці ієрогліфи на поперечні дошки, а наклеюють «щастя» або «довголіття» посередині на верхню кришку труни.

Другий спосіб — розрізняти за висотою піднятої кришки з боку голови. Якщо поруч стоять дві труни, то та, в якої кришка з боку голови піднята вище і має потужні, масивні лінії — це чоловіча труна. Якщо ж кришка з боку голови нижча і має більш плавні, м’які обриси — це жіноча труна.

II. Чому одна сторона труни вища, а інша нижча; одна більша, а інша менша?

У попередньому розділі йшлося про конструкцію та форму труни, а також про пов’язані з ними народні уявлення й символіку. Це пояснення допомагає краще зрозуміти, чому труна з одного боку вища, а з іншого нижча; з одного боку більша, а з іншого менша.

Щодо такої форми народної труни існує чимало пояснень у народних традиціях, кожне з яких має свої підстави. Нижче буде представлено дві найбільш загальновизнані версії.

1. Ідея використання цілого шматка дерева для виготовлення труни

Коли стародавні люди винайшли спосіб поховання предків у трунах, через обмеженість інструментів та недостатній розвиток теслярських навичок, вони використовували цілісні колоди для виготовлення трун — просто видовбували отвір у деревині, куди клали покійного.

При цьому враховувалась анатомія людського тіла: плечі — широкі, тож для верхньої частини потрібно більше простору, а зведені разом ноги — вузькі, відповідно, отвір у нижній частині можна було робити меншим. Оскільки коренева частина дерева зазвичай товстіша, її використовували для верхньої (широкої) частини труни, а тонший верх стовбура — для нижньої частини.

З розвитком продуктивних сил, удосконаленням інструментів і появою теслярських умінь, а також через зменшення кількості великих дерев, виготовлення трун із цільного дерева стало складнішим. Люди почали робити труни з дощок, але форма все одно залишалась традиційною — наслідуючи вигляд труни з цілого шматка дерева. У районах, де досі поширене поховання в землю, така форма збереглася й до сьогодні.

Це пояснення відносно об’єктивне, і воно здобуло широке визнання. Але люди, які не жили в гірських районах, можуть вважати, що коли дерево зрубане та розпиляне, то його коренева частина завжди буде товщою, а верхівка — тоншою. Насправді ж усе не так просто.

Якщо дерево високе, пряме й міцне, і його розпилюють на колоди за сучасним стандартом (приблизно 2,2 метра в довжину), то, крім першої та останньої частин (кореня й верхівки), більшість середніх сегментів мають приблизно однакову товщину на обох кінцях. Тому якщо колоду обрізати з обох боків, важко одразу визначити, де корінь, а де вершечок. Якщо ж дерево розпиляно на дошки, то це ще складніше.

У минулому, у деяких гірських районах, майстри-теслі зазвичай визначали, де у дошки корінь, а де верхівка, орієнтуючись по деревинному візерунку (волокнах). Якщо тесля навіть не міг розрізнити напрям волокон, то й майстром він стати не міг — він міг залишатися лише підмайстром. Якщо ж при будівництві будинку дошку було встановлено навпаки, то хоча перероблення займало небагато часу, це ставало приводом для глузування.

У прадавні часи людей було мало, а лісів — багато. Високі, прямі дерева траплялися часто. Тож, на мою думку, хоча це пояснення й виглядає переконливим, воно не обов’язково є єдиним чи остаточним. 

2. Народні міфи та легенди

У китайському народі існує така легенда: в давні часи люди жили шляхом полювання. В одному з племен був вождь — вправний мисливець, майстер стрільби з лука. Заради безпеки свого народу він прагнув винищити тигрів і леопардів. Одного разу, аби знищити особливо лютого тигра, який завдав великої шкоди його племені, вождь переслідував хижака через дев’яносто дев’ять гірських хребтів і дев’яносто дев’ять річок. Нарешті тигра було загнано на край кручі, і коли вже не було куди тікати, між ним і вождем почалася смертельна сутичка. У запеклій боротьбі і тигр, і вождь разом впали зі скелі.

Коли люди з племені знайшли вождя, тигр уже лежав мертвий під деревом, а вождь був повішений на дереві головою до коріння, ногами до верхівки — і також загинув. Але його очі були широко розплющені й пильно дивилися на мертвого тигра внизу.

Люди з племені забрали тіло вождя додому, а разом з ним і дерево, на якому він загинув. Вони зрубали його і зробили з нього труну. Коли покладали вождя до труни, то розташували його згідно з положенням, у якому він помер: ногами до верхівки дерева, головою до коріння. З того часу така практика стала звичаєм, який передається донині.

Дехто вважає, що цим легендарним героєм та вождем був Фу Сі (伏羲, Fú Xī), інші кажуть — Хво Ї (后羿, Hòu Yì), а ще є багато версій щодо особистості родоначальника цієї традиції.

 У регіоні басейну річки Чандзян люди вважають таким героєм бога Мейшань (梅山, Méi Shān) — Джана Вулана (张五郎, Zhāng Wǔláng). Одні кажуть, що він був талановитим мисливцем, уродженцем цих місць; інші — що він походив від племені Дзьов Лі (九黎部落, Jiǔ Lí bùluò), що жило в середній та нижній течії Хванхе (黄河, Huáng Hé); ще дехто вважає, що він прибув із гори Тайшань (泰山, Tài Shān) у провінції Шаньдон (山东, Shān Dōng).
Звідки б він не був, Джан Вулан відомий як один з найсильніших мисливців у горах Мейшань (нинішній гірський хребет Сюефен (雪峰山脉, Xuěfēng shānmài) у провінції Хунань (湖南, Hú Nán). Сюжет його історії майже однаковий в усіх версіях: герой загинув заради народу, а після смерті його тіло повісили головою вниз на дереві. Коли ж клали в труну, його ноги спрямовували до вершини дерева, а голову — до кореня.

Джан Вулан був пізніше проголошений богом полювання, відомим як бог Мейшань. У народі йому встановлювали статуї, зображуючи його у дуже цікавій позі — перевернутим: тіло вниз головою, руки торкаються землі, а ноги спрямовані в небо. Його шанобливо називають “Перевернутий Джан Вулан із вівтаря та печери” (翻坛倒洞张五郎, fān tán dǎo dòng Zhāng Wǔláng).

Звісно, в давнину існувала віра, що герої не вмирають, а перетворюються на безсмертних. На основі цього виникали численні міфи, які співіснували з уже згаданими версіями. Легенди про Джан Вулана поширилися по всьому басейні Чандзян та інших регіонах, охопивши понад десять провінцій, ставши уособленням покровителя мисливців, особливо в гірських районах. Традиція класти померлого в труну так, щоб ноги були спрямовані до верхівки дерева, а голова — до коріння, бере початок саме з цього. А форма труни — з одного кінця вища і більша, з іншого — нижча й менша — також повторює форму дерева.

У давнину в Китаї герої та мудреці мали великий вплив на народну культуру — їхні подвиги часто трансформувалися у традиційні звичаї. Наприклад, Свято човнів-драконів (端午节, Duān Wǔ Jié) встановлене на згадку про Цю Юаня (за іншою версією — Ву Дзисю (屈原 / 伍子胥, Qū Yuán / Wǔ Zǐxū)), а Свято холодної їжі (寒食节, Hán Shí Jié) — на згадку про Дзє Дзитвея (介子推, Jiè Zǐtuī), якого вшанував князь Вень (晋文公, Jìn Wén Gōng) із царства Дзінь (晋国, Jìn Guó).

 Деякі прізвища або народності також засновували власні свята, щоб вшанувати предків, які мали заслуги перед родом чи народом. Наприклад, у районах Сянсі, південно-західного Хунаня та Хванпін (黄平, Huángpíng) у провінції Ґвейджов (贵州, Guìzhōu), восьмий день четвертого місяця за місячним календарем — це день вшанування місцевих героїв.

Щодо того, чому труна має одну сторону вищу й більшу, а іншу нижчу й меншу, існують численні народні пояснення. Наприклад: теорія про подібність між домами «Їнь» (потойбічним) та «Ян» (земним), філософія феньшвей Їнь-Ян, тощо. Кожна з версій має своє обґрунтування і власне символічне значення.

Народна культура за своєю природою багатогранна і локалізована. Формування будь-якого звичаю залежить від регіону, і відповідно — змінюється його символіка. Тому не можна категорично казати, яка з версій правильна або ні — традиційні звичаї не мають стандартизованої відповіді.