Приблизно годину або півтори я просидів у медитації, і сьогодні все так само, як і вчора: я знову відчув ману вперше за довгий час, але так і не зміг до неї наблизитися — ніби між нами стіна.
Я зліз із ліжка та став на ноги, але вони мене трохи підвели — затерпли, і я не одразу це відчув. П’ять хвилин — приблизно стільки мені знадобилося, щоб нормально стояти на ногах. Зайшовши в іншу кімнату, я побачив Дугласа, який сидів за столом.
Дворф: Сідай, вип’єш чаю.
Сівши за стіл, я й справді захотів чаю. Цей травник робить такі чаї, що можна або збадьоритися на тиждень уперед, або заснути на той самий термін. Знань у нього багато, а життєвого досвіду, пов’язаного з ремеслом і травництвом, хоч відбавляй — і це ще не повний список.
Дуглас: А знаєш, я підібрав тебе ще п’ятнадцятирічним дитям, яке могло померти будь-якої миті.
Олаф: Давай ближче до справи. Ти казав про завдання.
Дворф: Навіть згадати минуле не даєш... Тьфу ти, зелений ще. І ноги...
Олаф: Що?
Дворф: Ноги пропустив, а тіло обтер. Сам знаєш, чим це може закінчитись.
Відкинувши голову назад, я і справді згадав, що забув про ноги. У кращому випадку — це буде дискомфорт, у гіршому — ампутація. І те, й інше — небажане. Адже навіть найменший дискомфорт під час бою може поставити хрест на моєму житті. Цьому мене навчив Дуглас.
Олаф: Дякую, що нагадав. Я чай вип’ю та піду займатися цим.
Дуглас: Важко зітхає... Ти пий... пий. Розповім тобі, що мені потрібно. Кажуть, з’явилася якась дрянь, яка з першого разу викликає сильну залежність.
Олаф: Ні, дякую. Ти вже кілька відварів на мені спробував, що я тиждень переливався всіма кольорами. З мене вистачить експериментів.
Дворф: За кого ти мене маєш, зелене сопляччя? Дослухай.
Сказав він, потерши бороду і сьорбнувши чаю. По його обличчю видно, що його це справді турбує.
Дуглас: Цю дрянь вводять простим людям насильно. Потрібно розібратися з цим — як у старі добрі два роки тому.
Олаф: Ну, два роки тому це стосувалося тебе і мене. Нас хотіли піджати під себе і прокручувати через нас свої темні справи. Не ти часом казав: погоджуйся — заробимо? Адміністрація тоді дала нам подяку, а могла і шнурок на шию за співпрацю.
Дуглас: Тут не той випадок. Сина шкірника знаєш?
Олаф: Не пригадую. У тебе знайомств — хоч відбирай.
Дворф: То не суть важливо. Його сина знайшли під дією тієї дряні, слід уколу — на шиї позаду. Явно не сам собі зробив. Я пообіцяв, що поговорю з тобою — і ти займешся цим.
Олаф: Яка ціна?
Дворф: Ціна — теплий чай, ночівля, та ще частина твого боргу. П’ять золотих пробачу. І це ще не кінець.
Олаф: Зрозуміло. Дай вгадаю — тобі потрібна руда і матеріали?
Дворф: Саме так. Тож маєш роботу — поїсти зможеш.
Він простягнув руку по столу, а коли забрав її — там лежали три срібні. Досить непогано — на їжу вистачить.
Олаф: Ти ж розумієшся на зачаруваннях?
Дворф: Хто тобі сказав, що я розуміюся на зачаруваннях і редагуванні чар?
Олаф: А про редагування чар я нічого не казав. Але я бачив, як ти чарував підсумки й сумки — не відвертишся. Навчиш?
Дворф: Сам не вмію, але маю предмет. У книзі можна подивитися. Тому й дав її, щоб ти мене по тисячу разів не питав.
Олаф: Потрібен предмет, що зможе створити копію. Я вже дізнався про таке.
Дворф: Зроблю тобі, але мани в тебе — як у мене кольорових волосків на голові.
Олаф: Можливо, колись і буде. Ти головне зроби предмет, будь добрий, а я за матеріали нічого не проситиму.
Дворф: Дивися, щоб відсотки не накапали.
Олаф: Зрозумів, зрозумів.
Закінчивши нашу розмову, я зрозумів, що до гільдії навряд чи сьогодні потраплю — хоча, думаю, час знайду. Взявшись за обтирання ніг уже новою водою, я швидко впорався й почав шукати своє взуття.
Я шукав його хвилин десять, поки не запитав у Дугласа. Виявилось, він повісив їх на піч — досить непогано, ще й круг очищення та відновлення на взутті застосував.
Зібравшись, я почав одягатися та зарядив арбалети. Склав список речей, які потрібно докупити — в основному стріли, один кидковий ніж, а також підрахунок монет — що дуже важливо. Одним словом, потрібно зважити, що є, що потрібно, і що хотілося б мати.
Цим можна знехтувати, як робить більшість, але шрами прикрашають авантюристів. А після такого нехтування я бачу на них нові шрами — на обличчі або тілі. У мене й так живого місця не залишилося після однієї психопатки. Добре, що маю певну адаптацію.
Щось типу здатності швидко пристосовуватися до того, що мене оточує і впливає на мене. Ну ось і все. Взявши шолом у руки, я одягнув його, вийшов з дому, натягнув каптур і побачив, як падають сніжинки. Все було в синіх відтінках.
Олаф: А я й забув, що вже сніги мали прийти...
