Ми зібрали все, що у них було. Мисливці на новачків — ще та заноза в задниці.
Олаф: Карта підземелля у них нам пригодиться.
Ліріель: Здається, це вже не настільки хороша ідея йти туди.
Флей: Кр...ов...
Показавши пальцем, вона ще була свіжою, та якщо сюди не ринулися монстри, то, в теорії, той, хто заповз туди, може бути живим. Шанс у нього, звісно, низький — я ж не знаю, які тут монстри водяться.
Взявши факел, ми йшли вперед, але через метрів тридцять він нам уже не пригодився — каміння світилося, та ще й світлячки літали. Це було так красиво, що важко було відірвати погляд.
Ми йшли по кривавому сліду, аж поки Флей не зупинив нас, кинувши камінь уперед. Вилетів град стріл, які вдарились об стінку. Цей звук ми могли б почути востаннє.
Олаф: Ти вже тут бував?
Він похитав головою, що ні. Моя догадка про те, що у нього є передчуття чи щось подібне, укріпилася. Якщо він затримається в нашій команді, то може стати хорошим провідником — хоч у рай, хоч в пекло.
Скелети — єдине, що траплялось нам дорогою.Ми ішли по сліду, та натрапили на стіну — ніби слід ішов далі, але впирався в неї. Флей кинув камінь — і той пройшов крізь стіну. Значить, це ілюзія, але, скоріше за все, безпечна зона, яка не пускає монстрів. Або.. .
Зайшовши, ми пройшли ще метрів десять по коридору й потрапили в зал печери. Флей розглядав те, що було зверху.
Олаф: Ліріель, підніми сверу світла вгору.
Вона виконала, і я побачив малюнки. Чотири всадники на конях спустилися в цей світ: спершу чума, потім війна, за нею голод і смерть,скоріше це схоже на всадників апокаліпсиса. Але боги розгнівались і почали слати своїх воїнів на захист людей. Усе було марно — гинули всі. Тож рішенням стало створення монстрів, підземель і надання людям мани. Але якщо люди знову повторять старі помилки, всадники знову зійдуть на землю.
Може, я помиляюся, але мене перебив важкий кашель — такий, ніби останній. У куті лежав чоловік. Лежав він тут уже давно — кров почала засихати, але він ще тримався.
Ліріель надала йому допомогу — у неї мани багато таки. А я, обійшовши стіни, побачив ще малюнки: там були дракони, які падали від рук Смерті. Той, хто був слабким, став найсильнішим.
Я сприйняв це як опис зміни форми — зі скелета в створіння, яке з кожною смертю міняло вигляд. А в центрі всього — чаша.
???: Дякую вам, що врятували мене.
Олаф: Як ти знайшов це місце?
???: Я випадково заповз сюди, провалившись, коли скелет кинувся на мене. Вони не можуть сюди зайти.
Убити чи не вбити? Він може розкрити це місце.
Олаф: Ідемо. Ми надали тобі допомогу, а в замін — будеш з нами зачищати підземелля.
???: Я згоден. Дякую за допомогу.
Сподіваюсь, він помре в процесі. Якщо знаєш початок, цікаво й дізнатися кінець. А чаша... Може, це та сама чаша богів, про яку я читав у блокноті. Далі там не було подробиць.
Ліріель: А що це за...
Олаф: Ідемо. У нас мало часу. Ми вирушили вдень, а добиралися сюди три години. Хочеш у темноті повертатися?
Ліріель: Ти правий. Ідемо швидко.
Клюнула. Головне, щоб ніхто нічого не бачив.
Вийшовши за бар’єр, я кинув туди камінь — він відскочив від стіни, а кімната перемістилася. Схоже на безпечну кімнату, яка скаче між поверхами. Різниця — поверх або два.
Ми пройшли скелетів і спустилися на поверх нижче, де вже була нежить вищого класу і босс п’ятого поверху — ліч, який призивав скелетів. А що чекати від С-рангу? Ліріель було важко, а от Флей розгулявся. Шкода, що у призваних скелетів немає каменів — чогось типу ядер.
Завдання виконане — і тут мені в спину встромили ніж.
???: Пробачте, але ваша винагорода занадто велика. Я заберу її.
Флей кинув у нього сокиру з усієї сили — пробив нагрудник та в результаті відкинув його назад.
Ліріель: Ти як?
Олаф: Царапина. Війшов тільки на сантиметр у шкіру — кольчуга зупинила ніж. Шкода куртки, але явно цілив у місце без броні. Любителем його не назвеш.
Флей добив його і повернувся до мене. Я тільки показав великий палець — мовляв, усе в порядку. А він тягнув його тіло, сокира все ще стирчала.
Олаф: Жетон убивці... У них ціла організація, жетон міняється після смерті носія.
Флей, хочеш повеселитися? Знайдемо їх і трохи підзаробимо.
Флей кивнув. Я не очікував удару в спину від нього — бо вже занурився в думки. Як і раніше: в стоячій воді можна думати вічно, а от коли тебе несе течія — часу на роздуми мало.
Саме так я би описав усе, що сталося за ці два місяці. Вийшовши з підземелля, усе було в синіх тонах. Ми вибралися скоріше, ніж я казав Ліріель (щоб відволікти її), але погода вирішила інакше.
Екіпіровка того чоловіка буде продана — цінного для мене там нічого. Сніг досі падає, ховаючи сліди крові. Наскільки я знаю, ідеальне убивство треба проводити в підземеллях — бо через дві години воно поглине тіло, створюючи щось нове.
Кожен убитий монстр стає інгредієнтом для створення монстрів нижче. І це ніби сама суть підземелля.
Добратися додому чи переночувати тут? Цікаво... Ми розвели вогонь — зібрали мокрі гілки, підпалили їх вогняною сферою, зробили вуглі й на них сушили гілки. Через годину вже повністю стемніло.
та за цю годину ми встигли зробити укриття з дерев’яних балок та накидки від візка. У мене вона завжди при собі — не раз виручала. Укриття надто хороше, щоб жалітися: виглядало як половина піраміди, притулена до стіни, з обгорнута накриттям для візка й отвором, звідки виходив невеликий дим.
Пора лягати. На чергуванні Ліріель, тож можна виспатися спокійно.
