Віддати шану

Розділ 68 - Повір мені ще раз

Ґу Ман нічого не сказав, його блакитні очі дивилися на Мо Сі, повз них пропливав дим від пахощів. Він наче чув біля свого вуха зітхання Дзян Єсюе, що говорив до нього... Коли Фулін-Дзюнь помер, Мо Сі було лише сім років. Зраджений своїм заступником, навіть його тіло не було цілим, коли він помер, духовне ядро було вийнято. «Хто каже, що у нас немає одягу? Ми ділимося бойовим одягом», — написано в листі, який він не встиг надіслати. Ти зробив майже те саме, що й він, але ти хочеш, щоб Мо Сі тебе пробачив. Дим розвіявся, полум’я пахощів згасло. Ґу Ман пробурмотів собі під ніс: - Мо Сі, я це відчуваю, я теж не люблю воювати. Коли він говорив це, то сам не знав чому, але серце його калатало, горло стисло, він ледь не задихнувся. Хоча він не міг пригадати, але відчував, що ці слова були щирими. Це Мо Сі його не знав. Це Мо Сі неправильно зрозумів його. Як він міг насолоджуватися битвами?... Стільки мертвих, гори трупів і моря крові, десятки тисяч висохлих кісток - за виняткову заслугу... Як йому це могло подобатися? Він бився не для того, щоб піднятися, він бився не за честь, бився не за можливість просунутися — інакше він не бачив би стільки привидів, не бачив би, як усі вони допитують і засуджують його. Він завжди жив у почутті провини. - Я розумію як ти почуваєшся. Відчуття втрати батька, я його розумію. Я розумію, як це...... Мо Сі нічого не сказав. Вони були перед могилою батька; він не хотів сперечатися. Раніше він безмежно вірив, що Ґу Ман ставить на перше місце людські життя та людські стосунки, але зараз слова Ґу Мана були для нього надто смішними. Як могла людина, що якось сказала «не варто надто прив’язуватись до минулих стосунків» - як ця людина могла зрозуміти його почуття? Він відрізнявся від Ґу Мана. Він абсолютно не міг вирвати ці старі почуття зі свого серця. Навіть зараз він не любив солодкого аромату цвітіння османтуса. Він ніколи не зможе забути спогадів про свого батька перед його смертю. Незважаючи на те, що він був тоді таким маленьким, зараз за бажанням, він міг заплющити очі й бачити сцени з минулого. Він бачив Мо Цінчи, який стояв під деревом османтусу, його постать була високою та прямою. Мо Сі досі не подобалася власна зброя, бо, хоча минуло стільки років, він ніколи не міг забути питання, яке колись задав батькові. - Тату, з чого зроблена твоя зброя? Це було як прокляття. Коли Мо Сі дивився на золоті лінії «Фулін-Дзюнь, Мо Цінчі, хай доблесна душа спочиває у вічному спокої», — він міг легко відтворити в своїй голові кожну рослину на задньому дворі маєтку Мо в той час. Як і обіцянку, яку він дав батькові. Він закрив очі, сказавши: - Ти не зможеш мене зрозуміти. З семи років він знав, що таке вогонь війни. Тоді він заплатив за нього жорстоку ціну - життя його батька. На той час Мо Сі був малим і недосвідченим. Маленький хлопчик не розумів, що означає війна, йому просто здавалося, що це було дуже приголомшливо, просто здавалося, що насолода від битв та пролиття крові була невимовно привабливою. Тож питання, з якими він чіплявся до батька, майже всі стосувалися зброї. Йому подобалося, як виглядав його батько у військовій формі - велично і вражаюче. Він любив, коли батько йшов на поле бою. У його серці батько не міг програти, вогонь війни приносив родині Мо лише найвищу славу. Зрештою, він був ще надто наївним. Він не підозрював, що в нього забере війна. Що ж до Мо Цінчи, то він, ймовірно, вважав Мо Сі замалим і говорити про ці питання життя та смерті було для нього надто важко. Він посміхнувся й відповів: - У тата є дві. Одна була відлита з душею Шуайжань; це зброя-реліквія родини Мо. У майбутньому її передадуть тобі. Другу тато отримав, вступивши до Академії. Очі Мо Сі були сповнені подиву, він підняв голову і смикнув батька за рукав: - Я хочу побачити, я хочу побачити! Вони стояли під османтусом і Мо Цінчи зібрав кілька квітів, що впали на скроні Мо Сі. А тоді підняв долоню, усміхаючись. - Сяоюе, явись. Промінь золотого світла вийшов із центру його долоні і набув форми кита, що повільно поплив навколо дерева. З помахом його хвоста весь двір заповнився дощем з квітів османтуса. Маленький хлопчик стояв біля ніг свого батька і, піднявши голову, широко розплющив очі від здивування. - Перетворення зброї. За наказом Мо Цінчи духовне тіло кита швидко перетворилося на золотий щит. Мо Цінчі взяв його в руку і опустив голову, щоб посміхнутися своєму синові: - Сяоюе було зроблено з духовного ядра кита, що став духом. Перетворюючись на зброю, він стає щитом. Це друга зброя тата. Тоді йому було заздрісно й цікаво. Він простяг руку та обережно погладив щит. - Чи вся зброя заклиначів зроблена з душ? - Майже вся, - Мо Цінчі посміхнувся. - Мідна та залізна зброя, як правило, не підтримує потік духовної енергії, їх не можна з’єднати з духовним ядром заклинача і потрібно постійно носити її при собі. Тому мало хто вибирає звичайні метали. Мо Сі зрозумів наполовину і збентежено кліпав очима, знову глянувши на щит: - Тату, я теж матиму зброю? - Ти єдина дитина в родині Мо. У майбутньому ти вступиш до Академії вдосконалення, звичайно, у тебе буде зброя. Мо Сі одразу розхвилювався, як новонароджене теля. У нього ще не виникло глибокої поваги до зброї чи смерті, йому просто здавалося, що володіння нею робить людину дуже могутньою. У майбутньому він хотів бути схожим на свого батька, верхи на бойовому коні воювати на всі чотири сторони. Тоді він ще не пережив вічної розлуки і просто безрозсудно й спрагло вірив, що йому точно сподобається така кривава кар’єра. З луками і стрілами, що пробиваються крізь вітер і сніг, віддаючи своє життя на полі бою. Яка героїчна мрія. Мо Сі не міг не торкнутися щита свого батька, з сяючими очима він запитав: - То яка буде у мене? У мене буде велика риба, як у тата? Мо Цінчи нахилився, намагаючись бути на одному рівні зі своїм сином, і, усміхаючись, погладив його м’яке чорне волосся: - Старійшини в Академії влаштують тобі випробування. Під час цього випробування ти викличеш божественну зброю, яка найкраще пасує твоїй душі. Так, ти можеш отримати велику рибу, як тато, або це може бути щось інше: польовий звір чи небесний птах, духовне дерево чи дивна квітка – можливо усе. - Я отримаю її, як тільки вступлю до Академії Вдосконалення? - Напевно, - Мо Цінчи посміхнувся. - Тоді ходімо до Академії Вдосконалення! - Він нетерпляче смикнув батька за рукав. — Може, завтра підемо? - Ха-ха, завтра не вийде. Нам доведеться чекати принаймні твого семиріччя. Академія не приймає учнів віком до семи років, - терпляче пояснював Мо Цінчи. - Тоді тато попросить у Його Величності дозволити тобі вступити до Академії, і після цього ти зможеш пройти цей іспит. Як тільки це буде зроблено, наша маленька Вогняна Куля стане справжнім заклиначем. Він ще не відав світу і його обличчя засвітилося радістю. Але ніби щось раптом йому спало на думку, на мить стрепенувся і нерішуче запитав: - Тату... - Ммм? - Цей іспит складний? Що, якщо я не пройду і мене не приймуть? - нервувала чотирирічна дитина. - Не переживай, - посміхнувся Мо Цінчи. - Навіть дурні можуть пройти іспит. Ти зможеш пройти його лежачи, зможеш пройти його із закритими очима - тобі зовсім не варто боятися. Після павзи він раптом погладив його по голові: - До речі, тебе супроводжуватиме шисьон або шидзє. Якщо виникнуть труднощі, вони тобі допоможуть. Тільки тепер він розслабився. Слова батька зачарували його; здавалося, він хотів негайно подорослішати, щоб якомога швидше отримати власну зброю. Тато сказав, що відведе його туди, коли йому виповниться сім. Тож він став день за днем чекати, рахуючи дні до свого сьомого дня народження. Він навіть приніс календар Чонхва і щовечора перед сном старанно відзначав ще один день. З кожним ударом здавалося, що він наближається до своєї мрії бути богом політичної війни*. Він хотів битися і не міг дочекатися, щоб взяти зброю, енергійно вдосконалюватися, вирости чоловіком, а потім битися пліч-о-пліч зі своїм батьком — як це було б неймовірно!   *З вірша Лю Сян, Династія Хань. Мається на увазі той, хто використовує дипломатію та інші методи для об’єднання нації   А пізніше, коли атакувало Королівство Ляо, Мо Цінчі як завжди взяв командування і вирушив на поле бою. Того року Мо Сі нарешті зустрів свій довгоочікуваний сьомий день народження. Але те, що він отримав, не було ні зброєю, ні вступом до Академії. Це було військове повідомлення, що надійшло здалеку. Перш ніж він зміг зрозуміти, що таке життя і смерть, маєток Мо було задрапіровано білим шовком, а імператорський палац вібрував від доторку смерті. - Фулін-Дзюнь пішов...! Звуки жалоби потрясли місто, земля вкрилася білими паперовими грошима, наче неталим снігом. Усі ридали й плакали: люди, яких він знав, люди, яких він не знав, знайомі обличчя, обличчя, які він бачив рідко, хвилями приходили до маєтку Мо, щоб пролити сльози та випити чашу вина. Його мати багато разів нестримно ридала, його дядько, що мав вовче серце, теж демонстрував тоді сум і співчуття, організовуючи похорон прийомного брата. Усі були в траурному одязі; навіть імператор прибув у білому шовку. - Втратити Фуліна — це все одно, що втратити свої органи... – Імператор схилив голову до труни, він лив сльози, захлинаючись від болю. - О небеса, чому ви маєте бути такими жорстокими [1]! Натовп державних підданих стояв на колінах, звук плачу наповнював небо. За межами головної зали були складені жертовні скарби, що вже утворили гору. Священнослужитель сурмив у ріг духовного яка. З труни виплив промінь золотого світла, набув форми кита, що поплив, кружляючи над великою залою, і покинув її. Османтус на подвір’ї давно вже скинув цвіт і велика риба, пропливаючи повз, не могла знову спричинити рясний дощ з його квітів, як було колись. Вона злетіла високо в небо, повернувшись у море хмар. - Духовну зброю випущено, - вигукнув священнослужитель, ставши на коліна з благоговінням. - Нехай твоя душа упокоїться… Натовп, плачучи, кричав: - Фулін-Дзюнь загинув героїчною смертю. - Героїчні душі повертаються додому... Серед цього натовпу монстрів, одягнених у біле, лише Мо Сі не плакав. Він мовчки стояв навколішках, приголомшений і нерозуміюче спостерігав за сценою навколо себе. Хто пішов? Хто пішов... Хто мав героїчну смерть? Хто став героїчною душею? Що означала героїчна смерть? В дитинстві він багато разів чув ці слова, але після смерті батька вони раптом стали такими дивними. Ці слова, що він колись вважав блискучими, поле бою, якого він безперервно жадав - що це було? - Душа героїчна повертається додому — хай спочиває душа його у вічності... Ні-ні; він раптом затрусився. Він не хотів героїчних звершень, не хотів, щоб його батько був героєм; він просто хотів, щоб його тато був тут, у дворі, збирав восени квіти османтусу, варив з них чашу солодкого вина. Він просто хотів, щоб його тато повернувся, повернувся і взяв його за руку, нахилився й усміхнувся зі словами: - Маленька Вогняна Куля, тобі цього року сім, тож тато відведе тебе до Академії вдосконалення. Ти маєш бути хорошим і старанно вчись зі старшими. Серед цих думок йому здалося, що він бачить свого тата, що стояв у дверях і повернув голову, щоб усміхнутися йому. - Маленька Вогняна Куля, - сказав він. - Хороший хлопчик, іди сюди, дай тато на тебе подивиться. Засліплений, Мо Сі підійшов до цієї сяючої фігури. Раптом пролунав похоронний феєрверк. Тріск ніби пробудив його від якогось глибокого сну. - Тату? – не розуміючи запитав він. - Тату, де ти? Де, де ти? Біля дверей нікого не було, тільки висів білий шовк. Кінчики його пальців були крижано-холодними. У той надзвичайно жорстокий момент він смутно зрозумів, що означає «мертвий». Він раптом мимоволі заричав, кликав тата, вибігаючи з зали. Натовп державних підданих був сумний і вражений сценою, їхні сльози не зупинялися. Його дядько кинувся, схопив Мо Сі й міцно тримав, кутики його очей почервоніли: - Сі-ер, будь хорошим, ходи з дядьком, ходи з дядьком... - Я бачив тата! Я бачив його! - Він голосно схлипнув. Його голос надривався від плачу, коли він кинувся в обійми дядька і закричав: - Я бачив його... чому він пішов? Чому він пішов? Чому він більше мене не хоче! Семирічна дитина кричала до хрипоти, кожен скрик сумніший за попередній, сльози текли по його обличчю. Зрештою, його губи затремтіли, коли він пробурмотів останнє речення: - Чому він мене більше не хоче?... Йому було сім років. Він проводив дні, місяці, старанно й уважно очікуючи свого сьомого дня народження з батьком. Виявляється, чекав він лише для того, щоб отримати таку сцену. Виявилося, що саме це означала війна. Така була ціна слави. Більш ніж через півроку настав його день народження. Як завжди, він був у своєму траурному одязі, виготовленому з найтоншого шовку найтоншої обробки. Підготовка до сімейної похоронної церемонії Мо була ще в розпалі. Але яке це має значення. Він підійшов до вікна павільйону; цвіли османтуси. Гострі, прямі нефритово-зелені листки були заповнені золотими зірками, кожна з яких була відображенням минулого року. Він сів серед сильного аромату і дістав календар Чонхва, над яким працював два роки. На ньому зібрався товстий шар пилу. - Скільки днів до мого сьомого дня народження? – здавалося, власний голос минулих років лунав у його вухах. Тоді Мо Цінчи поклав свою велику руку йому на голову і ніжно гладив: - Не поспішай. - Але я поспішаю, тату, - пробурчав він. - Я справді хочу в мить пропустити ці два роки й перейти відразу до семиріччя. Мо Цінчи розсміявся, поступово чистий звук сміху змінився й змішався, перетворившись на шелест листя надворі. У той час Мо Сі не знав, що принесе майбутнє. Він просто відчував, що ці два роки були такими довгими, такими нудними. Йому хотілося якнайшвидше перескочити їх і дістатися того дня, коли йому виповниться сім, стати ближче до поля бою, якого він жадав. Але він не знав, що, зрештою, ті два роки, які він так поспішав прожити, будуть останнім часом, коли він матиме свого батька. Відтепер, хоч би як сильно він про це не шкодував, хоч би яким поміркованим і розсудливим він не став, він ніколи не зможе повернутися — до тих днів, які він не любив і не цінував. Ці останні сімсот днів. Він обійняв цей великий календар, позначки на ньому назавжди зупинилися напередодні шістнадцятого місячного Нового року Чонхва. Того дня, коли отримали військове повідомлення. - Тату... - тихо промовив він. - День, про який ми з тобою домовлялися, настав. Тепер я можу піти до Академії Вдосконалення. Він трохи почекав, але відповіді не було. Відповіді не буде ніколи. Мо Сі опустив голову, згортаючись калачиком перед столом. Його плечі затремтіли, в решті решт він тихо заплакав. - Тату... якщо ми перестанемо воювати...не йди...повертайся... Повертайся.... «Героїчний» — дуже жорстоке слово, я просто хочу, щоб ти залишився у Великій залі й спостерігав, як восени розпускаються квіти османтуса. Повертайся.... Коли я виросту, я займу твоє місце на полі бою, добре? Я не буду робити це заради посади чи слави. Я більше не люблю битви, я просто хочу захистити тебе, я просто хочу бути поруч з тобою. Я б хотів, щоб ти повернувся додому. Тату....   - ... Ти ніколи мене не зрозумієш. Хмари поглинули вершину Гори Душі Воїна. Мо Сі підвівся і повільно відкрив очі, його погляд зупинився на нефритовій плиті Фулін-Дзюня, а потім звернувся до Ґу Мана. Він байдуже сказав: - Якщо ти віддавався битвам не заради власного піднесення, то я не розумію, чому ти перейшов до країни Ляо. - ... - Чонхва образив тебе, ми тобі винні. Але перед тобою був не один-єдиний шлях, у тебе був не один єдиний варіант на чию користь вчинити зраду. Проте ти обрав саме країну Ляо, - очі Мо Сі були ясними й холодними. - Ти хотів помститися: за свої амбіції, за своїх товаришів по зброї, за нівельовані досягнення. Ти не турбувався про кров інших. - Мо Сі... Мо Сі кепкував із себе: - Вибач, я був недостатньо хорошим. Навіть якщо я поставив на кон своє життя, цього було недостатньо, щоб повернути тебе. Ґу Ман дивився в його очі; вони були дуже темними, дуже холодними та дуже глибокими. В них було сім років розчарування, такого ясного й виразного у світлі Гори Душ Воїнів. Серце Ґу Мана сильно здригнулося. Він не знав, що це за емоція. Все, що він розумів: він не хоче бачити такий вираз обличчя у Мо Сі . Він не хотів, щоб Мо Сі так на нього дивився. Кров у його серці завирувала, а з вуст зірвалося: - Ти можеш ще раз мені повірити. Це речення було як холодна стріла; і той, хто сказав, і той, хто почув, були захоплені зненацька. Очі Мо Сі трохи розширилися, на красивому обличчі з’явилося здивування. Він виглядав приголомшеним: - Що? Ґу Ман закусив губу й підвівся, дивлячись на нього проти світла. - Я не знаю, яким я був раніше. Я забув минуле. Але зараз я відчуваю, що те, що ти сказав, правильно. Я також не люблю воювати, і я б не хотів бути зрадженим. У повітрі стояв весняний холод, вітер здіймав його білий одяг. Поки він говорив рухалася густа хмара і тисячі променів золотого світла пройшли через Ґу Мана, наче стріли. Ніби вони збиралися вбити когось із минулого. Або ніби хотіли проткнути комусь серце. Давній Вівтарний Звір постав перед Мо Сі. З таким освітленням Мо Сі не міг чітко розгледіти його обличчя, але голос, який лунав у його вухах, був таким же рівним і міцним, як і до того, як він втратив пам’ять. - Я хочу спокутувати свої гріхи, я не хочу тебе розчаровувати, - сказав Ґу Ман, голос був сповнений його вродженою силою та здатністю достукатися до серця. - Ти можеш повірити мені знову. Його рукава майоріли. Ґу Ман став на одне коліно перед Мо Сі. Уперше він справді схилив голову в знак поваги та сорому. З надією й запалом, відчуваючи водночас і жар, і холод, він смиренно сказав: - Я прошу мого пана навчити мене. Мо Сі якусь мить не міг нічого відповісти. Але саме тоді раптом пролунали два хлопки і почувся холодний і туманний, як тонкий дим, голос: - Як зворушливо! Що відбувається? Блудний син повертається додому? Тц, я такий вражений – ну просто скоро помру.     Авторці є що сказати: [1][нотатки про репліку, яку вона використала для старого імператора, були з роману про Троєцарство, це було дуже вражаюче, і вона ніяк не могла забути, і вставила цю репліку в промову попереднього імператора] Коментар від перекладачки: є чудова екранізація Троєцаства під назвою «Битва біля Червоної скелі» - для мене це була перша китайська стрічка, яка мені сподобалась. Правда, цитат звідти не пам’ятаю ;)   [Великий курець, задушений долею] [Система]: Завдяки вашій чудовій роботі напередодні Нового року за місячним календарем ваші бали ненависті знизилися. А-Лянь: Ура!!! Нарешті  вони знизились!! Знизити ще трохи, і я перестану бути антагоністом, так тримати!! [Система]: Вітаю, прийміть свій новий квест [Перейти до Гори Душ Воїнів та словесно образити головних героїв], ви маєте виконати цей квест; якщо цього не зробити, в Чонхва введуть заборону на паління. A-Лянь: Трясця твоїй матері... Я приймаю, добре, я приймаю!!