Віддати шану

Тієї ночі саме Мендзе відвезла Мо Сі назад до його маєтку.

Подібне не пасувало її статусу принцеси, але Мендзе була схожа на свого брата-імператора, і не надто опікувалась соціальними умовностями. Ґу Ман підняв для неї завісу карети, бажаючи допомогти Мо Сі, але Мендзе глянула на нього і сказала:

- Мене буде достатньо.

Ґу Ман завагався:

- Вибачте. Я не хотів такого, я просто хотів взяти вино за нього.

Мендзе не була до нього злою, але не була і доброю. Вона просто дивилася на нього байдужим поглядом, не видаючи ні звуку.

Проте Юе Нян насмішкувато сказала:

- Взяти вино за нього? А ти маєш на це право? Ти гідний того?

Ґу Ман затнувся, а тоді сказав:

- Я щойно дещо дізнався... Я хочу це компенсувати.

Юе Нян різко обірвала:

- Компенсувати? Ти зробив стільки помилок, стільки разів завдав болю іншим людям, і тепер ти думаєш, що маєш «компенсувати». Але яка користь від твого свинячого серця? Чи можеш ти виправити все?!

- ...

Юе Нян продовжувала, не бажаючи пробачати:

- Ти просто клятий брехливий демон! Ти...

- Більше нічого не кажи, - Мендзе підняла руку, щоб зупинити її, і повернулася до Ґу Мана.

У яскравому місячному світлі вираз обличчя Мендзе був дуже холодним. Вона не принижувала його, але погляд її був крижаним.

- Генерале Ґу, я розумію, що Ви мали добрі наміри. Але я прошу Вас припинити створювати Мо-даґе проблеми. Ви вже завдали йому надто великої шкоди, - сказала Мендзе. - Відпустіть його.

Вона не сказала, що він був злим духом - такі слова не могли вийти з вуст Мендзе, - але Ґу Ман зрозумів, що вона мала на увазі. Він подивився на рану на плечі Мо Сі і більше нічого не сказав, а повернувся і пішов в кінець екіпажу; всередину сіли Мендзе та Мо Сі, а він мовчки йшов за ними пішки.

Коли вони повернулися до резиденції, Лі Вей, який уже був в курсі ситуації, чекав біля дверей із натовпом слуг. Як тільки він побачив Мендзе, то поспішно впав ниць.

- Ваш підлеглий, Лі Вей, вітає принцесу Мендзе! Довголіття і процвітання Вам!

Хоча Мендзе не була господинею маєтку Сіхе, майже всі ставилися до неї саме так. Вони шанобливо і тепло запросили її всередину.

Сидіння в особняку Сіхе усі були попарні і Лі Вей був готовий лестити; він допоміг Мо Сі лягти в сусідній кімнаті і вийшов задобрити Мендзе:

- Принцесо, пан нашої сім'ї справді думає про вас весь час. Він зберігає вам особливе місце усюди, щоб ви відвідували маєток.

Мендзе зітхнула:

- Він просто ледачий, робить це лише для симетрії, що означає «зберігає для мене»?»

- Як таке може бути? Навіть ми, скромні люди, бачимо почуття нашого пана до принцеси, - говорячи, Лі Вей відсунув один із рожево-жовтих дерев'яних стільців, і жестом запросив. - Принцесо, присядьте, випийте чаю, перш ніж піти.

Мендзе не відмовилася, і Юе Нян усміхнулася:

- Тоді ми потурбуємо слугу Лі.

- Без проблем, без проблем!! - Лі Вей поспішно помахав іншим слугам, щоб вони приготували закуски та солодощі в меді, і приніс Мендзе чашку найкращого чаю білвочунь [1]. Він посміхнувся, задобрюючи її. - Принцесо, подивіться, у цьому чайному сервізі лише дві чашки, панові він дуже подобається. У майбутньому Вам варто частіше приходити, щоб випити з ним чаю або пограти в шахи.

Мендзе подивилася на чайний сервіз; і справді, це був набір від імператорського майстра Чонхва. У ньому був лише чайник і дві чашки, які зазвичай використовувалися лише для чаювання з друзями або між парами. Імператорські майстри створили подібний чайний сервіз, щоб догодити таким покупцям, які хочуть сказати: «Між нами глибокі почуття, ніхто не може нам завадити».

Мендзе відвернула своє білосніжне обличчя і тихенько покашляла:

- Управляючий Лі, не кажіть дурниць. Мені ніколи не подобалися ці шматочки посуду з гілками сосни та квітами сливи. Якщо ви будете робити припущення про наміри свого господаря, я скажу йому, коли він прокинеться. Зачекайте, він вас покарає.

- Айо, - мовив Лі Вей, - тоді я не смію, я не смію.

Хоча він і сказав так, посмішка в його очах не зникла. Про почуття жінок було не важко здогадатися: хоч Мендзе і трохи докоряла йому, їй все одно було приємно слухати про те, що Мо Сі думає про неї, піклується про неї та ставиться до неї інакше, ніж до інших.

Коли він наливав принцесі чай, подавав цукерки та розмовляв з нею, то краєм ока побачив, що в темному кутку хтось стояв і мовчки дивився на них.

Серце Лі Вея закалатало.

Зазвичай Ґу Ман сидів на тому місці, де зараз сиділа Мендзе, і використовував чашку, з якої зараз пила чай Мендзе... але... але це все тому, що Ґу Ман не розумів етикету, а панові було не до того, щоб все пояснювати і скеровувати його - ось чому йому дозволяли поводитися так необачно. Чи міг Ґу Ман сприйняти це як вторгнення Мендзе на його територію?

Лі Вей затремтів і вже збирався знайти привід, щоб відіслати Ґу Мана, але побачив, як той на мить затримав погляд на Мендзе. Вираз його обличчя був не ненависним, а похмурим.

Він був схожий на пухнасте вовченя, яке щойно зрозуміло своє становище в зграї, зрозуміло своє призначення. Він ще мить постояв і розвернувся, щоб піти.

Він багато чого не тямив, коли нічого не знав. Тепер же, коли він дізнався, то міг зрозуміти, чому інша сторона раніше так реагувала. Ґу Ман нарешті зрозумів, чому, коли він уперше сів там, Мо Сі був такий засмучений і сказав йому: «Це місце зберігалося не для тебе».

У вовчій зграї була своя ієрархія, люди були такі самі.

Він думав, що місце поруч із Мо Сі порожнє, тому не вагався, займаючи його. А виявилося, що це не так; у цього стільця вже була власниця, але вона ще не повернулася, і Мо Сі завжди зберігав його для неї.

Це він наважився нахабно вдертися на місце Мендзе.

Він відчув, що його щоки страшенно горять.

- Останнім часом Ґу Ман став набагато слухнянішим.

Минуло кілька днів після новорічної ночі. Лі Вей погладжував своє підборіддя, дивлячись на працьовиту фігуру.

- Він не створює проблем і не сидить більше безцільно в якихось обраних місцях... - Він цокнув язиком наприкінці, посміхнувся і зробив висновок. - Лікування майстра-цілителя Дзяна дуже ефективне.

Мо Сі багато разів запитував Ґу Мана, що йому сказав Дзян Єсюе, чи згадав він ще щось, але той не хотів відповідати.

Аж до одного дня ранньої весни, коли Мо Сі одягнув комплект білого вбрання з необробленого шовку і сказав, що піде на Гору Душ Воїнів, щоб піднести ладан своєму батькові. Коли Ґу Ман це почув, його очі заблищали.

- Що таке? - насупився Мо Сі.

Останні кілька місяців Ґу Ман наполегливо працював, і тепер говорив набагато більш зв'язно. За виключенням кількох слів, а також моментів, коли його накривають надто сильні емоції, його мовлення мало чим відрізнялося від мовлення звичайних людей.

- Я хочу піти з тобою, - сказав Ґу Ман. - Можна?

- Чого ти хочеш?

Ґу Ман опустив погляд:

- Я теж хочу віддати шану.

Тонкі пальці Мо Сі перестали розправляти комір, він підняв очі на Ґу Мана, ніби про щось замислившись. Через деякий час він сказав:

- ......Одягни білий одяг. Я чекатиму на тебе у залі.

Гора Душ Воїнів навесні буяла зеленню, пахла квітучими квітами. Невблаганна холодна зима минула, звільнивши потік, дозволивши йому дзюрчати. Тепле квітневе сонце відбивалося від поверхні річки, переливаючись, наче кришталь. Час від часу чувся шелест від тікаючих до лісу переляканих тварин. Двоє йшли, один попереду, другий позаду, мовчки піднімаючись на гору.

Щоб показати свою щирість у відданні шани для підйому тут не можна було використовувати мечі або цінґон - тільки крок за кроком іти пішки.

Шлях до Гори Душ Воїнів зайняв у них майже шичень.

Біля могил героїв на варті стояли два імператорських гвардійця. Побачивши Мо Сі, вони схилили голови й вклонилися, червоні китиці на їхніх шоломах зашелестіли:

- Вітаємо Сіхе-Дзюня!

Мо Сі кивнув їм і повів Ґу Мана на кладовище. Воно було вкрито соснами і кипарисами, неймовірно тихими й мовчазними, ніби вони турбувалися про те, щоб не потривожити вічний спокій душ героїв. Навіть пташине щебетання здавалося тут безмежно тихим. Двоє йшли високими білими нефритовими сходами, Ґу Ман озирнувся навколо і побачив лише плити нефриту, підписані золотом.

«Сухвай-Дзюнь Джов Дзін'юе, нехай відважна душа спочиває у вічному спокої».

«Ханьшань-Дзюнь Юе Фен'я, нехай відважна душа спочиває у вічному спокої».

Що вище вони піднімалися, то більше було надгробків і більше написів про життєві досягнення.

Ґу Ман мимоволі зупинився біля великої нефритової плити. Перед нею були розкладені свіжі фрукти та печені булочки, а попіл від паперових грошей, щойно спалених в чаші для відродження, ще не розвіявся вітром. У жертовній курильниці ще горіли три палички пахучого ладану.

Він не міг не поглянути на ім'я, вирізьблене на плиті.

Цей рядок слів був витонченим і чудовим, надійно викарбуваним:

«Ваншу-Дзюнь, сьомий, Мужон Сюань, нехай відважна душа спочиває у вічному спокої». Золото чудово блищало на сонці.

Мо Сі помітив його дії, обернувся до нього і сказав:

- Це могила батька Мужон Ляня.

Сказавши це, він окинув поглядом підношення та курильницю і зітхнув.

- Схоже, Мужон Лянь нещодавно пішов.

Так було краще; якби Мужон Лянь побачив тут Ґу Мана, вони не змогли б уникнути чергової словесної атаки. Не годиться сперечатися перед такою кількістю героїв минулих поколінь.

Ґу Ман ще трохи подивився на могилу Мужон Сюаня і повернувся, щоб запитати Мо Сі:

- Де могила твого батька?

- На самій вершині. Ходімо.

Двоє пішли на вершину. Піднявши голови, вони побачили туман навкруги та безкрайні простори неба й землі. Столиця імперії Чонхва тьмяно виднілася в морі хмар, вона була так далеко, що здавалася сном з минулого життя. Якщо озирнутись і поглянути вниз, то гірська стежка, якою вони підіймалися сюди, звивалася мов річка, з'єднуючи світ смертних унизу з містом мертвих угорі. На вершині Гори Душ Воїнів смерть була набагато реальнішою, ніж життя.

Мо Сі підійшов до таблички висотою у три людини і поставив біля неї кошик з жертвоприношеннями, що ніс в руці.

- Батьку, я прийшов відвідати тебе.

Гірський вітер дув крізь їхнє біле вбрання. Здавалося, ця вершина була дуже близько до дев'яти небес, сонце, що сходило, ніби випливало прямо над їхніми головами. Золотий текст на нефритових пластинах світився, довгі вії Мо Сі тріпотіли від сліпучого світла, коли очі продивлялися кожен цунь [3,333 см] надпису.

«Фулін-Дзюнь Мо Цінчи, нехай відважна душа спочиває у вічному спокої».

Мо Сі став на коліна, запалив пахощі та підготував їжу для жертвопринесення. Золоті паперові гроші спалахнули, синьо-зелений дим доповнив свіжий запах соснових і кипарисових гілок.

Ґу Ман став навколішки біля нього, нерішуче простягнув руку і з питанням в очах глянув на Мо Сі. Побачивши, що хоча той і завмер, але не зупиняв його, він також взяв кілька паперових грошей і кинув їх у чашу для паління.

Різко спалахнуло полум'я, піднялися хвилі жару. Ґу Ман примружився і тихо закашлявся.

Мо Сі взяв щипці для вогню, щоб потицяти в паперові гроші й переконатись, що всі загорілися і перетворювалися на попіл. У його серці було якесь невимовне почуття: багато років тому він хотів привести Ґу Мана сюди, щоб віддати з ним шану перед могилою свого батька. Він хотів, щоб єдиний старший, якого він поважав, побачив єдину людину, що була в його серці.

Але в той час Ґу Ман не хотів.

Ґу Ман завжди посміхався й уникав цієї теми: «Віддавати шану дядькові Мо, з нашими стосунками? Гадаю, не варто, він точно не зрадіє. Ще буде лаяти тебе на небесах».

Або він недбало відповідав: «Шиді, будь ласкавий, шиґе може піти з тобою в інших справах, але про те, щоб піти туди, не може бути й мови. Це геть недоречно; твоя майбутня дружина буде ревнувати. Як я смію засмучувати панну?»

Він знав, що не зможе засмутити ніякої панни, він просто наступав на щирі почуття Мо Сі.

А теперішньому Ґу Манові про це ніхто не казав, він сам слухняно пішов за ним сюди і належним чином спалив паперові гроші разом з ним. Ніби здійснилося його давнє бажання.

Але Мо Сі не почувався анітрохи щасливим.

Листки паперу згоріли. Мо Сі зітхнув і сказав:

- Ходімо.

Ґу Ман не поворухнувся, лише схилив голову, щоб поглянути на нього, і раптом сказав:

- ...Мені шкода.

Мо Сі завмер, його погляд все ще був прикутий до чаші. Через довгий час він сказав:

- Напередодні Нового року Дзян Єсюе розповів тобі про мого батька.

- Ти здогадався?

- Побачивши твою поведінку протягом останніх пари місяців, я трохи зрозумів.

Ґу Ман повторив:

- Мені шкода.

Мо Сі глянув на нього.

Чудово, він має бути задоволений. Колись він хотів віддати шану батькові з цією людиною і тепер вони прийшли сюди разом. Колись він хотів почути це вибачення, і зараз він його почув. Але все було не так, як мало бути. Людина, яка тут віддає шану, мала бути тим, кого він любив, а не зрадником-в'язнем. Вибачення мав принести той, хто все розумів, а не той, хто нічого не тямив.

- Я дійсно... Я справді не можу пригадати, чому я зрадив тебе тоді, - серйозно сказав Ґу Ман. - Але я не повторю цього в майбутньому.

Мо Сі стиснуло горло, він заплющив очі:

- Ґу Мане, як ти думаєш, яке майбутнє може бути у нас з тобою?

Ґу Ман не знав, що сказати, і міг лише пробурмотіти:

- Не засмучуйся...

- Як ти думаєш, чому я засмучений? Дні, коли я був засмучений через тебе, давно минули, дороги назад немає. Що стосується твоєї зради... це було через твої амбіції, твою помсту.
Ти - геній на полі бою, божевільний, чиє ім'я лякає ворога. Мрією всього твого життя було разом зі своєю армією побудувати кар'єру та мчати галопом на поля битв.
Щоразу, коли ти чув про битву, твої очі блищали; ти не любиш проливати кров, але війна тебе збуджує. Тому що це для тебе був єдиний спосіб змінити свою долю.

Мо Сі зробив павзу і повернувся, щоб поглянути на нього.

- Але я не такий.

Я ненавиджу поле бою. Воно завжди забирає у мене важливі речі, просто даруючи мені натомість почесті, які мене не цікавлять. Ґу Мане, колись ми були друзями, але, можливо, ми ніколи не були на одному шляху.

Він перевів погляд на оточуючі хмари й сказав:

- Наші кінцеві пункти призначення, мабуть, уже визначені долею.

 

 

 

[1] Мені (укр.перекладачка) стало цікаво, що то за такий особливий чай. Отже,

Чай Донтін білвочунь (кит. спр. 洞庭碧螺春, піньінь dòngtíng biluóchūn) - різновид зеленого чаю з сильним ароматом з провінції Цзянсу, Китай. Виготовляється вручну. Відзначений почесним титулом знаменитого чаю Китаю.

Щодо назви є чимало переказів. За однією з версій, раніше цей чай дозволялося збирати тільки дівкам, які клали зібраний чай собі за пазуху, через що чай набував особливого аромату. За переказами, цей чай раніше називався «Сяшаженьсян» (吓杀人香), що означає «Убивчо ароматний». Одного разу імператор Кан Сі (1662-1723 рр.) з династії Цін (за іншою версією - імператорський посильний) у 16-й рік свого правління (1678 р.) приїхав на озеро Тайху, і місцевий чиновник підніс йому чай «Сяшаженьсян». Ароматний чай сподобався імператору, але він назвав його вульгарним і перейменував його в «Білвочунь» («Смарагдові спіралі (або равлики) весни»), а за місцем збору чаю - «Донтін». Чайні листочки згорнуті в маленькі спіралі і справді нагадують равликів.

Джерело: https://nadiyavan.com/ua/p1676469294-chaj-duntin-bilochun.html