Мо Сі вдає бездоганність

Розділ 6 - Як щодо Ґу Мана?

Але це був не Ґу Ман — звичайно, це не міг бути він. Мо Сі, отямившись, подумки посміявся з себе. Про що він думав? До нього говорив чоловік з ніжними рисами обличчя. Одягнений в білий теплий одяг, він сидів у дерев'яному інвалідному візку, його скалічені ноги були вкриті тонким покривалом кольору кореня лотоса. Мо Сі був трохи здивований. - Старійшина Цінсю? Старійшина Цінсю, Дзян Єсюе. Він був старшим братом Юе Ченьціна, але відрізнявся від безтурботного, дурного молодого хлопця. Життя Дзян Єсюе було дуже важким і бідним. Його мати рано пішла з життя, а пізніше, через те, що він наполягав на одруженні з донькою винного чиновника, його вигнали з сім’ї Юе. На той момент у них з нареченою було не багато грошей, тому їх весілля було дуже простим. Через тиск родини Юе лише кілька людей насмілились бути присутніми — серед них були Мо Сі та Ґу Ман. Мо Сі подарував їм невеличкий двір. Ґу Ман оніміло подивився на документ про землю, а тоді сказав Дзян Єсюе: - Брате, я дуже бідний, я не можу собі дозволити зробити такий подарунок, - усі засміялися, а Ґу Ман надув щоки і заграв для них «Пісню залицяння»*.   *«Фенікс шукає фенікса», відома пісня про любов, написана Сима Сянжу для Джво Веньдзюнь, які пізніше разом втекли   Однак добрі часи тривали недовго. Дзян Єсюе і його дружина обидва приєднались до армії. Війна була нещадною і відібрала спочатку його дружину, а потім його ноги. Мо Сі не знав, як цей чоловік вижив. На щастя, Дзян Єсюе виявився міцнішим, ніж виглядав зовні. Зрештою він узяв себе в руки й отримав посаду старійшини в Академії вдосконалення, щоб навчати учнів методам вдосконалення зброї. Але цей крок насправді розлютив його батька, адже сім’я Юе були найвпливовішими майстрами артефактів у Чонхва. Юе Дзюньтянь, щойно дізнавшись про це, одразу наказав Академії вдосконалення позбавити Дзяна Єсюе його посади викладача. - Цього невірного сина було вигнано з сім’ї Юе і він більше не носить наше прізвище. Як він посмів використовувати знання сім’ї Юе, щоб заробляти собі на життя? Голова Академії не міг піти проти слова Юе Дзюньтяня і йому залишалося лише з вибаченнями виставити Дзяна Єсюе. Дізнавшись про це, Мо Сі вирішив знайти йому місце у Військовому Відомстві. Але несподівано наступного ж дня - не встиг він навіть відкрити рота - голова Академії вдосконалення фактично благав Дзяна Єсюе повернутися. Цього разу, скільки б не скаржилась сім’я Юе, все було марно. Голова Академії лишень відповідав, що «отримав рекомендації від старого друга». До цього дня особистість того «старого друга» залишалася у Чонхва загадкою. Дзян Єсюе і клан Юе ненавиділи одне одного, тому раніше він не з’являвся на таких банкетах. Ось чому Мо Сі був так здивований, побачивши його. - Чому Ви тут? - Я… — сказав Дзян Єсюе. — Я тут, щоб побачити Ченьціна. - … Коли Дзян Єсюе пішов, Юе Ченьцін був ще малий і зараз мало що пам’ятав з тих часів, але цей старший брат ніколи не переставав турбуватись про свого молодшого. А Юе Ченьцін, хоч і не визнавав його братом, та все ж не ускладнював йому справи, як інші члени сім’ї Юе. - І щоб побачити Вас, - Дзян Єсюе усміхнувся. - Я ніде не міг Вас знайти і подумав, що, можливо, Ви не витримали шуму всередині, тому я вийшов сюди. Як і очікувалось, я побачив, що Ви тут, насолоджуєтесь вітром. - Якщо Ви хотіли знайти мене, могли б просто надіслати повідомлення. Навіщо прийшли сюди особисто? Не варто виходити на холод з Вашими ногами. Я допоможу повернутись назад. - Все добре, вони вже давно не болять, - сказав Дзян Єсюе. - Я прийшов сюди, щоб подякувати Вам. Ченьцін ще молодий. Дякую, що піклувались про нього протягом останніх двох років. Мо Сі деякий час мовчав. - Ваш молодший брат ще юний, - сказав він. – Це непогано, що він має бажання трохи повеселитись. Крім того, він значно виріс за ці два роки на кордоні. Дзян Єсюе тепло посміхнувся: - Справді? Він не доставляв Вам жодних проблем? - …Зовсім трохи. Але користі від нього було значно більше. Дзян Єсюе зітхнув і кивнув. - Добре. Це добре. На мить запанувала тиша. Легкий вітерець колихав китиці тераси Фейяо. - Сіхе-Дзюню, Ви дуже довго були відсутні, - раптом сказав Дзян Єсюе. - Впевнений, Ви мало знаєте про події в столиці Імперії. Він завжди був розумним, проникливим і уважним. - Всередині надто шумно, я не хочу найближчим часом повертатись туди. Сіхе-Дзюню, якщо є щось, що Ви б хотіли знати, просто запитайте мене. - ... Немає нічого особливого, справді, - Мо Сі обернувся в сторону місяця в небі і вогнів міста, схожих на зірки. — Родичів в місті я не маю. Дзян Єсюе знав, що цей чоловік був трохи незграбним у спілкуванні, тож не квапив його, просто спокійно кивнув і дивився на нього. Через деякий час Мо Сі тихо кашлянув і запитав: - Як Ви тут всі ці роки? Дзян Єсюе посміхнувся: - Досить непогано. - А як щодо Його Величності? - У нього все добре. - Принцеса Мендзе? - Жива й здорова. Мо Сі: - ...Це добре. Очі Дзян Єсюе блиснули. - Чи є іще щось, що Ви б хотіли знати? - Ні. Через деякий час Мо Сі допив останню краплю вина зі своєї склянки, поглянув на яскраве нічне небо і все ж не зміг не спитати. - Як щодо Ґу Мана? …Як він? Погляд Дзяна Єсюе ніби промовляв: «Ох, походивши коло та навколо, Ви нарешті згадали його». Він сказав: - Звичайно, у нього все погано. - … Мо Сі деякий час мовчав, а потім легко кивнув. В горлі пересохло. - Я так і думав. - Якщо Ви бажаєте, то маєте піти і побачитись з ним. Він так довго живе в такому місці. Він… дуже змінився. Мо Сі трохи оторопів. Не знаючи, як реагувати, він нахмурився і запитав: - В якому місці? Дзян Єсюе не очікував такої реакції. Він округлив очі і теж був приголомшений. - Ви не знаєте? - Чого не знаю? Дзян Єсюе: - … Вони мовчки дивилися один на одного. Раптом із зали почувся вибух сміху. Через вікна виднілися силуети п’яних чоловіків та жінок. Раптом Мо Сі щось збагнув і його очі розширилися. - Його не могли відправити до… - …Він два роки провів у саду Лвомей, - Дзян Єсюе не очікував, що Юе Ченьцін не розповів такої важливої інформації і почувався трохи не по собі, розказуючи це Мо Сі. Обличчя Мо Сі миттєво набуло хворобливого відтінку. Сад Лвомей*…   *落梅 (luò méi) означає «опалий цвіт сливи»   Що це за місце? Це бордель! Територія блаженства для вельмож і пекло на землі для в’язнів. За одну ніч їм могли здерти до кісток плоть і висушити всі нутрощі. М’яка людина змінювалась там до невпізнання, жорстка людина ламалася. Вони дійсно відправили Ґу Мана туди? Вони справді... відправили його... Адамове яблуко Мо Сі підскочило. Перша спроба щось відповісти була провальною. З другої спроби він насилу вимовив: - ... За наказом Ваншу-Дзюня? Дзян Єсюе мить помовчав, а тоді зітхнув і кивнув. - Ви ж знаєте, Ваншу-Дзюнь ненавидить його. Мо Сі промовчав. Він різко відвернув голову й подивився на безкрає нічне небо. Більше він нічого не сказав. — — З тих пір, як два роки тому Ґу Мана повернули до Чонхва, Мо Сі уявляв багато варіантів того, що на нього могло чекати. На той момент він не знав, яке покарання отримає Ґу Ман. Він подумав, що якщо той буде ув’язнений, він міг би піти й поглянути на нього, можливо, трохи поглузувати. Якби Ґу Ман став калікою, він би йому не співчував - навпаки, можливо, ще більше погіршив би його стан. Навіть якщо колись між ними було якесь тепло, за стільки років надто глибоко пустила корені ненависть. Не залишилося ані найменшого шансу на примирення. Мо Сі міг уявити, що розділяє з Ґу Маном горщик вина тільки в одному випадку – на кладовищі: Ґу Ман похований в могилі, а він стоїть над нею. Можливо, в за таких умов він поговорив би з ним, як раніше, і поклав би на могилу створену духовною енергією червону квітку півонії. Принаймні, так їх розставання могло б бути мирним. Але Ґу Ман завжди вмів приносити Мо Сі всілякі сюрпризи. Мо Сі не очікував, що так станеться навіть зараз... Сад Лвомей. Ці слова мучили Мо Сі, коли він подумки повторював їх собі знову і знову, ніби намагаючись отримати від них хоч найменший проблиск насолоди. Але, зрештою, зрозумів, що ці спроби були марними. Це не приносило йому задоволення. Натомість він відчував тільки надзвичайну огиду і злість. Він не розумів, звідки виникли ці почуття – хіба кармічна відплата не мала бути причиною для святкування? Мо Сі сперся ліктем на різьблені перила. Він хотів ворухнути пальцями, але вони заклякли. Він обернувся поглянути в обличчя Дзян Єсюе, але воно виглядало трохи розмито. Хвиля запаморочення прокотилася його тілом, живіт скрутило, наче в агонії. Ґу Ман. Відправлений до саду Лвомей. Вже два роки як. Мо Сі подумав, що мав би вибухнути диким сміхом. Це було б правильно; це б відповідало глибокій ненависті, якої всі від нього очікували. Подумавши так, він справді механічно ворухнув губами у спробі отримати від цього радість. Але все, що злетіло з його губ – це короткий холодний смішок. Перед його очима постало красиве обличчя, яке він побачив при їх першій зустрічі. Погляд цих усміхнених чорних очей серед сонячного світла. - Радий бачити тебе, Мо-шиді. Потім він ніби побачив розпливчасту фігуру Ґу Мана - їх тільки-но зарахували до армії - і він, оточений шумною групою друзів, озирнувся на Мо Сі і його видовженні, трохи витягнуті вверх очі перетворилися на ніжні півмісяці, коли він щиро посміхнувся йому. Він також згадав багато речей, які Ґу Ман говорив, ставши генералом. Були усмішки і легкі жарти: - Давай, долучайся до Виродків сьогодні і наступного року розбагатієш. Був лютий крик серед гори трупів і моря крові. - Нумо! Якщо ще дихаєте – піднімайтесь і, в дідька, повзіть! Я приведу вас додому! А потім – момент , коли він став навколішки серед тронної зали, благаючи Імператора не ховати його воїнів в братській могилі. - Я хочу попросити цілителів ідентифікувати тіла… Прошу, це не марна справа. Кожен солдатський надгробок повинен мати ім’я. Ваша Величносте, я не хочу, щоб хтось із моїх братів не зміг повернутись додому.  Вони визнали мене командиром. Незалежно від того, люди вони чи привиди, я поверну їх назад. Я обіцяв. Вони не хочуть пишного похорону. Вони просто хочуть імен, на які вони заслужили. І той зневірений, сповнений болю крик, коли він, посеред тронної зали, не витримав і зірвався. - То раби заслуговують на смерть, але не заслуговують бути похованими?!Вони так само стікали кров’ю, так само втратили життя! У них вже не було батьків, а тепер у них навіть немає імені. Чому люди з сімей Юе, Мо і Мужон, загинувши, стають героями, а коли гинуть мої брати їх просто кидають в яму?! Скажіть мені, ЧОМУ?! Це був перший раз, коли Ґу Ман заплакав у палаці. Він вже не стояв на колінах. Він сидів навпочіпки, згорнувшись і згорбившись в риданнях. Він прибув безпосередньо з поля бою, навіть не змивши з себе бруд і кров. Його обличчя було вкрите кіптявою і сльози залишали по собі доріжки. Посеред тронної зали цей Бог війни, який на полі бою завжди уособлював в собі надію, був повернений до свого початкового низького стану, нагадуючи безіменний труп. Усі цивільні та військові чиновники в тронній залі були вбрані належним чином і багато хто дивився з презирством на цього бідного генерала, чий одяг був потертим і неймовірно брудним. Ґу Ман задихався й скиглив, наче звір на порозі смерті. - Я сказав, що поверну їх додому… Будьте милосердні, дозвольте мені дотримати обіцянку… Але він зрозумів, що це марно. Зрештою, він перестав благати, натомість бурмотів знову і знову, з розфокусованим поглядом, ніби говорив до блукаючої душі: - Вибачте, це моя провина. Я не заслуговую бути вашим генералом. Я теж просто раб… Коли ці фрагментарні спогади промайнули перед очима Мо Сі, він відчув різкий головний біль. Він підняв руку до чола, закриваючи обличчя в тіні долоні. Серед крижаного морозу його серце було вологим і холодним. - Сіхе-Дзюню, - сказав Дзян Єсюе, - Ви в порядку? Ніхто не відповів. Через довгий час з тіні пролунав беземоційний голос: - Так. Чого б мені бути не в порядку? Дзян Єсюе подивився на нього і зітхнув: - Ми з Вами знайомі стільки років. Навіщо Вам переді мною прикидатися? Мо Сі: - … Задзвеніли мідні дзвіночки на карнизі, затанцювали під вітром тонкі яскраво-жовті китиці. - Ваші з Ґу Маном імена завжди згадувалися разом. Ви разом практикували вдосконалення в Академії, разом вирушали на поле бою, а пізніше разом отримали звання генералів, - сказав Дзян Єсюе. – Ви досі високоповажний, як і тоді, а він вже давно в пилу. Стільки років ви з ним були на одному рівні, були двома нефритами країни, зараз же лишилися тільки Ви один. Не думаю, що Ви насправді радієте цьому. Він замовк і обернувся поглянути на Мо Сі. - Крім того, він був Вашим найближчим другом. Мо Сі опустив свої густі й довгі вії. За мить він відповів: - В юності я був сліпим. - Але після того, як він зрадив країну, Ви все ще вірили, що в нього були свої причини. Довго вірили. - Я був геть сліпим, - сказав Мо Сі. Він подивився на склянку в своїй руці, в якій залишилося кілька крапель вина, що відблискували кольором призахідного сонця. Він не хотів продовжувати цю розмову. - Стає вітряно. Старійшино Цінсю, повернімося до головної зали.   Впродовж кількох днів після того, як він дізнався про місцеперебування Ґу Мана, Мо Сі був дуже роздратований. Спочатку він намагався придушити цю небажану емоцію, але з часом його роздратування тільки посилилося. Мо Сі розумів, що йому боліло серце і ліки від цього були тільки в павільйоні Лвомей. Нарешті одного дня у сутінках карета з чорними завісами повільно рушила до північної частини столиці. Всередині із заплющеними очима сидів Мо Сі. Хоч він був єдиним пасажиром, а всі завіси були закриті, його постава була ідеальною. Його надзвичайно гарне обличчя було абсолютно безвиразним і жахливо холодним. - Пане, ми прибули. Мо Сі не вийшов з карети одразу. Він підняв завіси й визирнув із темряви. Це був найжвавіший час для нічної столиці. Два ряди екстравагантних сливових ліхтарів перед двором, запалених духовною енергією, освітлювали червону горизонтальну дошку, що висіла високо в повітрі… Павільйон Лвомей. «Чистіший за сніг іній являється з морозним вітром на світанку лиш з тим, щоб обернутися на бруд до ранку». Від інших борделів він відрізнявся тим, що більшість його «працівників» були військовополоненими Чонхва. Їхнє духовне ядро знищували і відтоді вони ставали тут в’язнями, або ж сексуальними рабами. - Пане, Ви будете заходити? Мо Сі поглянув на сад і побачив там кілька знайомих обличь – всі вони були отруєними багатством молодими паничами, які йому ніколи не подобались, тому він насупився й сказав: - Через чорний хід. Карета зупинилася біля задніх дверей саду Лвомей. Це був перший раз, коли Мо Сі прийшов у це місце. Він завжди був жорсткою і рішучою людиною, але зараз в його серце прокралася крапля самозневаги. Тільки повторивши подумки кілька разів «цей генерал прийшов лише здійснити помсту», він з грізним виразом обличчя вийшов з екіпажу. - Повертайся. Не треба тут чекати. Віддавши наказ візнику, він деякий час постояв на місці, оглядаючись, а потім, граціозно скочив на стріху й безшумно прослизнув у темряву. Перед тим, як приїхати сюди, він бачив плани саду Лвомей, тож знайти кімнати повій було неважко. Невдовзі він підійшов до квіткового павільйону на бічному подвір’ї. Він одягнув капюшон, увійшов через парадний вхід, наче постійний відвідувач, і пішов повз одні, другі, треті лаковані червоні двері. «Жриця вогню, Ша Сюежов з Вань Ку». «Служниця вогню, Цінь Фен з Вань Ку». «Заступник лівого батальйону, Тан Джень з країни Ляо». «Чиновник лівого батальйону, Лінь Хважон з Сюею». На кожних дверях висіла маленька дерев’яна табличка, на якій було написано, з якої країни людина, її посаду та ім’я. Все було чітко вказано, тож гостям, які мали зуб на конкретну ворожу країну, було зручно знайти найбільш підходящу мішень, щоб виплеснути свій гнів. Якщо всередині вже був гість, що прийшов шукати насолоди, ім’я на табличці було червоного кольору, якщо ж всередині гостей не було, то чорного. В саду Лвомей, окрім щирості, вічності, і того, що вже було мертвим, можна було купити все. Маючи достатньо грошей, гості могли отримати що завгодно. Посмішки, лестощі та тіла цих чоловіків і жінок, навіть їх життя – варто тільки заплатити відповідну ціну. Мо Сі оглядався навколо, одяг майорів за ним, коли він стрімко йшов коридором. Звукоізоляція тут була поганою, тому крики і пристрасні стогони було чути надто добре. Його брови дедалі більше хмурились, а серцебиття пришвидшувалось. Де Ґу Ман? Пройшовши десятки кімнат, він все ще не побачив потрібної таблички. Він піднявся на другий поверх і продовжив шукати. Нарешті Мо Сі зупинився у віддаленому кутку. Перед ним була темна дерев’яна табличка з акуратним написом: «Зрадник Ґу Ман з Чонхва». На весь павільйон це була єдина табличка, на якій значилось «Чонхва». Погляд Мо Сі, що впав на цю табличку, здавалося, важив тисячу тон. В цей момент в його чорних очах ніби спалахнуло темне полум’я, та воно дуже швидко згасло. Він підняв руку, але зупинився, пальці завмерли в сантиметрі від дверей. Він раптом збагнув, що слова на табличці Ґу Мана червоні. Всередині був клієнт.     Авторці є що сказати: Завтра з’являється Манман ~ ~ ~ Мо Сі: Якщо я маю зустрітися з ним в такому місці, то краще мені його не бачити. Манман: Ану замовкни!!! Я хочу з’явитися на сцені!!! Хочу!!! З’явитися!!! Я хочу!... Мо Сі: … Добре, чого б ти не хотів, я дам тобі це. Перестань здіймати галас.