Давня історія сім'ї Чу

Мужон Чуї, здавалося, був трохи не при собі. Зазвичай він був відстороненим, його обличчя ніколи не виражало бодай якогось спектру емоцій. Навіть коли він сердито пішов після сварки з Юе Ченьціном на Острові Кажанів, то був досить стриманим.

Але в цю мить він був як холодне озеро ранньою весною: дещо вже неможливо було приховати під замерзлою поверхнею льоду. Хоча Мо Сі був на певній відстані від нього, однак ясно відчував його тривогу та депресію.

- Що? Ви питаєте про людей, які жили біля порту понад 30 років тому? – хазяїн ресторану потрясав товстим животом, із задоволенням підраховуючи на рахівниці гроші, тож лише розсіяно пробурмотів: - Айя, це правда, що я колись мав доки, але в Лінь’ані так багато людей живе поблизу від них. Щонайменше 80, якщо не 100, сімей, як я можу пам’ятати кожну?

- Прізвище цієї родини — Чу.

Хазяїн пробурмотів:

- Також є чимало людей з прізвищем Чу – воно не рідкість у Лінь’ані.

Мужон Чуї запитував про сім’ю з прізвищем Чу… що жила тут більше 30 років тому?

Мо Сі трохи подумав і зрозумів. Під час свята Двань-ян Юе Ченьцін говорив, що Мужон Чуї всі ці роки шукав свою справжню родину. У нього в руках було небагато підказок: він знав лише те, що Мужон Хван усиновила його, забравши з храму, а в його пеленах був лише папірець із кривим написом «Чу» - більше нічого.

В сім’ї Мужон чоловіки мали односкладове ім’я, жінки дво. Мужон Хван в дитинстві була дуже слабка і ворожка сказала, що якщо дати їй чоловіче ім’я, це підтримає її здоров’я, тож імператор зробив для її родини виняток. Однак Мужон Хван завжди здавалося, що двоскладові імена звучать краще. Після усиновлення покинутого малюка вона дала йому ім’я Мужон Чуї, включаючи ієрогліф «Чу», що залишився йому від родини.

Здавалося, Мужон Чуї нещодавно знайшов якісь підказки, тому прийшов до цього ресторану, щоб розпитати власника про минуле 30річної давнини.

Звичайно ж, Мужон Чуї не пішов. Натомість дістав золоту монету зі своєї сумки цянькунь і штовхнув її власнику ресторану:

- Будь ласка, спробуйте пригадати як слід.

Коли хазяїн побачив золоту монету, його огрядні пальці на рахівниці одразу завмерли. Забравши монету, він звів очі й усміхнувся:

- Прошу, пане. Насправді…

Його посмішка раптом застигла, коли він побачив обличчя Мужона Чуї.

Мужон Чуї:

- Що?

Але у власника ресторану, здавалося, щось виринуло з глибин пам’яті. Він довго дивився на Мужона Чуї, а потім раптом вигукнув із широко розплющеними очима:

- Це ти? - але потім похитав головою. - Ні, ні, ні, ви її?..

Тоді він люто потер обличчя.

- Ні, ви ж не її…

Його слова були незв’язними, він виглядав шокованим і розгубленим. Проте Мужон Чуї, здавалося, зрозумів, що він мав на увазі. Він схопив хазяїна за руку і ступив уперед. Його феніксові очі спалахнули мерехтливим блиском.

- Тридцять років тому, порт Лінь’аня – пробурмотів Мужон Чуї. - Ви щось знаєте, правда?

Власник ресторану мав якийсь зачарований вигляд. Через деякий час він прийшов до тями і побачив, що гості та його підлеглі з цікавістю дивляться на них. Він дістав хустку й витер своє жирне обличчя, і, після миті вагань, сказав Мужону Чуї:

- Сяньдзюню, будь ласка… будь ласка, пройдіть зі мною нагору. Я розповім… розповім. Давайте спочатку піднімемося нагору.

Вони вдвох пішли до сходів.

Ґу Ман помітив, що Мо Сі нахмурив свої схожі на мечі брови. Він прослідкував за його поглядом і запитав:

- Ти знаєш цього гарного чоловіка в білому?

Він щойно навчився у човнярки нового слова, тож, побачивши вроду Мужона Чуї, назвав його «гарним».

- ...Я знаю його, - сказав Мо Сі. – І ти знав його раніше. Ти просто забув.

- О, тоді мені піти й привітатися з ним?

Мо Сі схопив його за зап’ясток, щоб затримати, і похитав головою.

- У нього є свої приватні справи. Крім того, ми з тобою не дуже близькі з ним. Було б незручно зустрічатися з ним зараз, - тихо сказав Мо Сі. - Спочатку поїж.

Поки вони розмовляли, зі сходів почулися звуки кроків. Хазяїн провів Мужона Чуї до окремої кімнати. Хоча Мо Сі не бачив їх двох, однак їх голоси стало чутно чіткіше.

Після дзвону порцелянових чашок пролунав звук наливання чаю. Тоді з-за бамбукової завіси почувся слабкий голос власника ресторану:

- … Якщо можна запитати, коли народився сяньдзюнь?

Мужон Чуї назвав йому рік свого народження. Почувши це, той забурмотів, ніби щось підраховував. Потім він кілька разів зітхнув.

- Чи може це бути… це справді так, як вона тоді казала?...

Голос Мужона Чуї був гладким, як омитий водою нефрит, але емоції, що містилися в ньому, були схожі на вируючу під скелею лаву:

- Якщо власник ресторану щось знає, чому б не сказати все ясно?

- Я… айо, я справді не можу в це повірити. Але поява сяньдзюня… — сказав той і знову зітхнув. — Добре, добре, я розповім вам усе, що знаю.
 Це справді сталося понад тридцять років тому…

Власник ресторану говорив повільно, голос його звучав так, ніби він був у трансі.

- Понад тридцять років тому я прибув до порту Лінь’аня. У той час я був бідною людиною і ніколи не знав, коли зможу поїсти наступного разу. Іноді я був такий голодний, що підбирав шматочки печива та парових булочок, що кидали на землю.
Одного разу, коли я збирав біля пристані парові булочки, мене побачив власник невеликого ресторану на березі. Він був доброю людиною, запросив мене до себе і зробив мені миску смаженого рису і миску супу з сушених креветок з водоростями.
У старого було дві доньки і один син. Вони втрьох допомагали йому наводити лад в ресторані. Ще пам’ятаю, що рис смажила його старша донька. Вона додала до нього ложку сала і велику ложку сої – це була повна миска смачної й гарячої їжі. Після того я ще не раз там обідав, але не задарма – я допомагав цій сім’ї з важкою роботою.

Власник ресторану зробив кілька ковтків чаю, щоб заспокоїтися, і продовжив.

- Їх прізвище було Чу, вся сім’я була добрими людьми. Наймолодший син був ще маленьким, а дві сестри були досить відомими красунями в Лінь’ані. Коли вони досягли шлюбного віку, було чимало багатих купців, які пропонували їм вийти за них заміж. Але батько дуже любив своїх дочок. Ті багатії не могли взяти їх за дружин, а віддавати їх наложницями батько не хотів. Він волів радше дати їм самим обрати собі чоловіків, ніж поспішно одружувати їх.
Знамениті квіти без власника, звичайно, привертали увагу людей. У той час репутація двох сестер все ширилася й ширилася, і з охочими взяти дівчат заміж ставало все важче мати справу. Зрештою, долучилися і владні аристократи. Коли м’який підхід не спрацював, вони застосували жорсткий і змусили батька віддати їх.

- Що тоді сталося?

- Тоді… — хазяїн важко зітхнув. - Насправді я не бачив, що тоді сталося. На той час я почав займатися перевезеннями і відбув у справах. Я був у Цюаньджов більше місяця. Коли ж повернувся, ресторан сім’ї Чу вже був спалений дотла.

- !!!

- Я розпитував сусідів, але всі вони вагалися і не наважувалися говорити багато. Тоді я був молодий і злий від того, що таке сталося, тому не задумуючись побіг до місцевого управління зі скаргою. Губернатор сказав мені, що сім’я Чу не витримала напливу бажаючих породичатися, що постійно оббивали поріг, тому вся сім’я переїхала з Лінь’аня.

У холодному голосі Мужона Чуї відчувався придушений гнів:

- Навіщо родині, виїжджаючи, спалювати старий будинок?

- Я теж про це подумав, - сказав власник ресторану. – Я розумів, що в управлінні мені правди не сказали. Айо, все ж, сім’я Чу мені дуже допомогла і я не хотів отак залишати цю справу, не знаючи правди, тож продовжив шукати підказки в Лінь’ані і розпитувати інших… А потім… потім…

- Потім що?

Хоч минуло вже так багато часу, власникові ресторану було дуже боляче згадувати ті події. Його голос затремтів, тож він зробив ще кілька ковтків чаю і стишено сказав:

- Потім… я пішов шукати сам. Зрештою в передмісті Лінь’аня я знайшов… знайшов тіло старого, батька родини Чу. Його голова була окремо від тіла…

У цей момент він не втримався і здригнувся, а його очі почервоніли. Він не зміг знайти в собі сили описати все детальніше. Трохи згодом він продовжив:

- Мені стало страшно і сумно. Я плакав, коли раптом почув якийсь звук з глибини стогу сіна. Я підійшов і побачив, що там, наче кошеня, ховається їх наймолодший, хлопчик, увесь вкритий кров’ю.

Почувши це, Мо Сі був дуже злий. В цей момент за бамбуковою завісою почувся звук розбитої порцеляни.

Власник ресторану вражено сказав:

- Сяньдзюню, ви...

Здавалося, Мужон Чуї від люті і пригнічення випадково розчавив в руці чашку.

- Ваша... Ваша рука в подряпинах… візьміть...

- Байдуже, - спокійно сказав Мужон Чуї.

Здається, він взяв хустку, щоб витерти кров з руки, а потім тихо мовив:

- Будь ласка, продовжуйте.

- О, - відгукнувся хазяїн. Його очі були червоні. Він не згадував цих подій багато років і тепер, коли заговорив про них, його охопили емоції.

Деякий час він мовчав, а тоді продовжив:

- Ця дитина була ще дуже малою. Коли я почав розпитувати його, він не міг чітко говорити, коли ж я запитав, куди поділися його сестри, він просто заплакав. Тому я поховав старого Чу і забрав дитину на своє торгове судно. Хлопчик був надто малим, щоб запам’ятати все, і я сподівався що він не пам’ятатиме цієї образи, коли виросте… 
Поступово, день за днем, дитина, яка навіть не могла це проговорити, більше не згадувала про це. Люди в місті поволі забули про сім’ю Чу… до одного дня, - він зробив павзу. – Раптом старша донька родини Чу повернулася.
Але вона була геть іншою людиною, - власник ресторану зітхнув. - Волосся розпатлане, обличчя брудне, і вона трохи поїхала глуздом. Вона постійно повторювала, що в неї є дитина, але вона покинула її в момент збентеження. Коли її питали, коли в неї з’явилася дитина і хто батько, вона не могла відповісти, коли ж питали, куди поділася її сестра, вона продовжувала плакати і просила не звинувачувати її, повторюючи, що їй також було важко.

Мужон Чуї:

- ...

Хазяїн дістав хустку, витер носа і сумно сказав:

- Коли люди в управлінні почули цю новину, вони відвели її до лікаря. Після того, той підтвердив, що її дух був сильно збентежений і більше не міг повернутися до норми, вони більше не дбали про неї. Побачивши її стан, містяни дали їй за житло невеличку одиноку хатинку. Спочатку до неї приходило багато людей, але поступово, побачивши, що вона геть не говірка, вони знудились, і вже ніхто не звертав на неї уваги.
Я таки привіз до неї її брата, але той взагалі не впізнав і не згадав її. Вона ж, побачивши дитину, почала плакати, мовляв, не треба було так жорстоко кидати маля, що, хай там що, вона не мала ненавидіти дитину, казала, що бачила, ніби дитина стала привидом, сиділа в крові і дивилася на неї…
Хоча немає жодних доказів того, що сталося тоді, я розумію, що їх сім’я взагалі не переїжджала. Натомість їх забрав якийсь високопосадовець, викрав двох дівчат. Я боюся, що пан Чу занадто палко захищав своїх дочок, тому його так жорстоко вбили, а молодшого сина кинули напризволяще.

Власник ресторану на деякий час замовк.

- Старша панна Чу казала, що у неї є дитина, і продовжувала плакати і просити сестру не звинувачувати її, що їй було важко. Поступово всі стали думати, що вона щось вдіяла, щоб вижити, і що стало причиною смерті її сестри... Тому вона одна повернулася живою, а молодша панна Чу пропала безвісти.

Вираз обличчя Мужона Чуї поступово спохмурнів, наче він не готовий був прийняти на віру, що так все і було.

- ...

- Через цю здогадку люди почали її відчужувати, висміювати, кепкувати з її божевілля.
Тоді я… я не зупиняв їх, тому що мало її знав. У минулому менша панна Чу була ніжнішою і жвавішою, а старша була не дуже говірка. Я думав, що вона справді могла щось зробити своїй сестрі, і тому потім збожеволіла від самозвинувачення... Це завжди залишалося вузлом у моєму серці... До моменту, коли вона померла.

Приголомшений, Мужон Чуї раптом хрипло перебив його:

- Що? Її… більше немає?

- Її не стало кілька років тому… - хазяїн сумно зітхнув, сповнений каяття. - … Перед тим, як вона померла, я приходив до неї. Можливо, це було останнє сяйво призахідного сонця – здавалося, що в той момент вона була при своєму розумі. І тоді вона розказала мені...

Власник ресторану на мить замовк, ніби розмірковуючи, чи варто розповідати цю останню таємницю.

Зрештою він поглянув в обличчя Мужона Чуї, дуже схоже на обличчя його старого друга, і нарешті сказав:

- Вона сказала, що коли її та її сестру викрали дворяни, вона розуміла, що не зможе втекти, тому вдала слухняну і добровільно розпустила одяг, щоб прислужитися. Зрештою, їх утримувачі послабили пильність і вона знайшла можливість дати своїй сестрі втекти. Але та подумала, що її старша сестра вибрала отакий спосіб виживання попри те, що батько так захищав їх. Вона зненавиділа її і сказала, що краще помре, ніж прийме її милість.

Мужон Чуї:

- …

- Тоді я збагнув, що містяни її неправильно зрозуміли. Вона не вбивала своєї сестри заради того, щоб вижити. Насправді «важко» їй було з іншої причини.
Вона закликала меншу сестру втекти, але її відкинули і не зрозуміли, і вона не досягла мети. Вона розхвилювалася, але потім подумала, що вони зараз у володіннях того аристократа, де повсюду знать. Навіть якби сестра послухалася її і втекла, як далеко вона могла б зайти?
Старша панна Чу думала про це день і ніч, і нарешті їй прийшла в голову ідея. Супроводжуючи свого дворянина, вона бачила багато інших дворян, тому її останнім планом було влаштувати так, щоб її сестру взяв під опіку хтось із них. 
Для того, щоб молодша панна Чу жила добре і не знала принижень, вона довго шукала і вибирала того, хто міг би прийняти сироту з добротою. Це мав бути досить добрий, чесний чоловік, який міг би мати ранг чиновника. Зрештою, вона націлилася на двох людей.

- Хто це? – спитав Мужон Чуї.

- Фулін-Дзюнь, Мо Цінчи. Та Ваншу-Дзюнь, Мужон Сюань.

Мо Сі відчув раптовий холодок, почувши в цій розмові ім’я свого батька, і його очі трохи округлилися.

 

 

Авторці є що сказати

P. S. Човнярка з попереднього розділу була напівкровкою. Вона пра-пра-пра...бабуся другого пса Мо. Вона була човняркою в Лінь’ані, потім створила сім’ю. Пізніше її нащадки переїхали до Хунаню, провінції Хубей. Вона також була кістяним метеликом, але тільки носієм гену – як і мати другого пса вона нічим не відрізнялася від звичайних людей окрім надзвичайної вроди. Вона просто передала гени. Це не може бути прописано в тексті, але я можу сказати вам про це тут, ба-ха-ха-ха...