Протистояння

Лі Вей стояв під табличкою перед головними воротами із складеними разом руками й опущеними очима. За ним - замкнені ворота маєтку Сіхе. Перед ним був кам’яний стовп, подарований попереднім імператором, на якому була вигравірувана слава чотирьох поколінь героїв сім’ї Мо.

- Управляючий Лі, ти перевертаєш небеса! Невже маєток Сіхе порушує імператорський указ?!

- Євнух Джао, про що Ви говорите? Хіба я вже не пояснив Вам? Сіхе-Дзюнь зараз погано почувається, тому не може вийти, щоб отримати імператорський указ. Коли йому стане краще, я негайно повідомлю йому про нього. Будь ласка, не гнівайтеся, це шкідливо для вашого здоров'я.

Євнух Джао був розлючений. Вказавши пальцем на ніс управляючого Лі, він взявся лаятись:

- Лі Вей! Ти маєш знати міру, коли брешеш! Сьогоднішнє вторгнення Сіхе-Дзюня до платформи Сишу – велика справа! Він викрав того зрадника Ґу прямо з-під носа у старійшини Джов. Тепер ти кажеш, що він погано почувається. Кого ти намагаєшся обдурити?!

Лі Вей торкнувся свого носа:

- Кха-кха, це довга історія. Боюся, виникло непорозуміння…

- Яке непорозуміння?! За одну ніч до маєтку увійшли цілителі Шеньнон, принцеса Мендзе та Дзян Фулі. Чому ці люди можуть бачити Сіхе-Дзюня, а люди, яких прислав Його Величність, залишаються за дверима? У чому причина?!

Лі Вей плеснув у долоні:

- О, ви маєте рацію! Ви ж теж це помітили? Усі, хто увійшов, були заклиначами-цілителями. Усі вони прибули, щоб лікувати Сіхе-Дзюня. Він серйозно хворий!

- Ти!...

Поки вони люто сперечалися, ворота раптом зі скрипом відчинилися.

За ними у місячному світлі стояв Мо Сі. Він підвів свої втомлені, але гострі очі й холодно глянув на євнуха Джао.

Лі Вей справді затримував його тут настільки довго, наскільки це можливо для людини, і коли побачив, що Мо Сі вийшов, то не міг не зітхнути з полегшенням. Він швидко відійшов убік і схилив голову:

- Мій пане.

Мо Сі переступив поріг і тихо сказав:

- Дякую за важку роботу. Можеш іти.

- Так.

Лі Вей відступив, а Мо Сі вийшов. Його очі дивилися вниз, через сходи маєтку, на євнуха Джао. Незважаючи на те, що євнух Джао був найближчим слугою Імператора і його довіреною особою, різниця в статусі все одно мала місце. Крім того, Мо Сі мав від природи холодну ауру і коли він не говорив і не посміхався, ця аура викликала у всіх відчуття надзвичайного тиску.

Різкість євнуха Джао одразу розвіялась.

Він схилив голову і мовив:

- Сіхе-Дзюнь.

Мо Сі нічого не сказав. Він трохи підвів голову й подивився у зоряну ніч. В його очах спалахнули емоції, які важко було описати.

Євнух Джао продовжив:

- Пане, будь ласка…

- Як тіло Його Величності?

Євнух Джао на мить розгубився. Він уявляв різні реакції Мо Сі: спокійність, злість, непослух… але його застало зненацька незрозуміле питання Мо Сі.

- Мендзе сказала, що його стара хвороба проявилася кілька днів тому. Як він зараз?

- … Дякую, Сіхе-Дзюню, за Вашу турботу. Його Величність має благословення небес, він майже одужав.

- Добре. Це добре, — залізні військові черевики Мо Сі ступили на землю. Він зійшов сходами й легко мовив: - Я піду за вами до палацу.

 

Глибоко в імператорському дворі.

Зала Фенікса.

Ці покої були найтеплішим місцем у всьому імператорському дворі. Це був невеличкий палац, зведений з каміння вулканів крайнього півдня. Він цілий рік був наповнений відганяючими холод пахощами, і скрізь були розстелені товсті вовняні ковдри. Кожного разу, коли хвороба Імператора нагадувала про себе, він відпочивав тут, щоб зігріти своє тіло.

Мо Сі прослідував за євнухом Джао до Зали Фенікса. Той увійшов доповісти, а потім вийшов із своїм фученєм. Він вклонився Мо Сі і сказав:

- Сіхе-Дзюню, Його Величність запрошує Вас.

Мо Сі переступив через поріг. Він ніколи не любив приходити в цю залу, тому що килим тут був надто товстим і щойно він ступав на нього, його ноги глибоко в нього занурювалися. Він почувався диким звіром, що потрапив у болото, чи міллю, що потрапила в павутину. По спині ковзнуло відчуття безпорадності. Якими би добрими не були пахощі, вони не могли розвіяти це відчуття.

Євнух Джао зачинив двері. Зала Фенікса був наповнений важким ароматом. Складалося враження, що навіть повітря було липким і непорушним.

У цю пору року вже була спека, але в центрі Зали Фенікса горіло багаття. Імператор з опущеними повіками сидів боком на маленькому сандаловому дивані, закутаний у товсту лисячу шубу, перебираючи в руці низку намистин. Обличчя було дуже бліде і геть нездорового кольору. Навіть світло від багаття не могло додати життєвої сили його рисам.

Імператор відчув рух і його рука, що перебирала браслет з намистин, на мить завмерла. Потім він легко зітхнув:

- Сіхе-Дзюню, ти тут.

Мо Сі не відповів.

По правді, з того моменту, як він побачив правду, його охопив страшенний гнів. Він хотів негайно піти до палацу і багато про що розпитати Імператора. Однак Ґу Ман все ще був у небезпеці і він не міг піти. Лише після того, як повернувся Дзян Фулі і почав стабілізувати стан Ґу Мана, він нарешті зміг прийти до палацу і зустрітися з цією людиною, яка вже давно все знала.

І коли він зрештою постав перед Імператором, його гнів посилився, але він уже не був таким гарячковим. Зараз він міг стримувати свій гнів і просто дивився на закутаного в лисячу шубу Імператора.

Імператор сказав:

- Щодо твоєї присутності тут цього вечора – для неї немає важливих причин. Просто Джов Хе розповів мені дивну історію. Цей Самотній думає, що можна поділитися нею з Сіхе-Дзюнєм. Послухаєш?

- …

Імператор зачекав деякий час, але Мо Сі не відповідав, тож він продовжив:

- Джов Хе сказав Цьому Самотньому, що сьогодні він проводив темне демонічне випробування, яке я йому доручив. Усе йшло добре, коли раптом хтось увірвався ззовні. Ця людина нічого не слухала, не звертала уваги на імператорський указ і уперто наполягала на тому, щоб забрати піддослідне тіло. Вона навіть порушила закон та викликала священну зброю і мало не пролила кров заклиначів платформи Сишу. 

      Сіхе-Дзюню, думаєш, що це зрадник чи злочинець? – Імператор провернув одну намистину та посміхнувся. - Я теж так думав спочатку. Поки Джов Хе не сказав мені, що герой, який забрав людину…

Він повільно підвів очі. Його обличчя було слабким, але пара очей на ньому - надзвичайно холодною й гострою.

- Це ти.

Ці два слова були ніби вичавлені через щілини його зубів. Імператор сів прямо. Його брови відкидали густу тінь на очниці. Монарх і чиновник дивилися один на одного через палаюче багаття. Жар і дим здіймалися, розмиваючи в очах кожного обличчя іншого.

Імператор злобно сказав:

- Сіхе-Дзюню, ти мене розчарував.

Дозволь запитати тебе: що я сказав, коли передав тобі Ґу Мана?

- …

- Тоді я попереджав тебе, що Ґу Мана слід було стратити за серйозні злочини, які він скоїв. Єдина причина, чому він усе ще живий, полягає в тому, що прокляття країни Ляо на його тілі варто дослідити. Йому судилося одного дня потрапити на це випробування. Я сподівався, ти не забудеш, хто ти є, не будеш гарячковим і не приймеш не ту сторону.

Імператор справді попереджав його про це раніше. Тоді йому було просто важко чути ці слова. Але тепер, почувши їх знову, він знайшов їх надзвичайно іронічними, надзвичайно абсурдними та надзвичайно жахливими.

Мо Сі подивився вниз на обличчя Імператора, намагаючись знайти в ньому сліди провини, смутку чи вагань. Але не знайшов жодного.

Це була надивовиду вишукана маска. Кожна доля емоцій, здавалося, була сто разів виміряна, перш ніж бути намальованою. Навіть вираз його очей анітрохи не похитнувся.

Найважче було побачити серце монарха… Чи могли ці слова бути неправильними?

Мо Сі повільно заплющив очі. Холод, злість, розчарування і горе струмилися його тілом разом із кров’ю. Слова Імператора були схожі на отруйні пазурі скорпіона, що встромлялися йому в барабанні перетинки.

- Сіхе-Дзюню, здається, ти вже втратив голову і геть забув пораду Цього Самотнього. Ти забув, що ти перший командир Чонхва. Ти забув, хто вдарив тебе клинком у груди, забув, хто тебе врятував і дав тобі друге життя. Ти забув, хто вбив десятки тисяч людей нашої країни, забув, хто зрадник, так?

В тазі для багаття тріснуло поліно, в повітря здійнялося й затанцювало скупчення яскравих іскор.

Мо Сі розплющив очі.

Він утримав своє бажання вивільнити гнів, заспоклїв тремтіння в руках і з силою придушив лавоподібну хвилю люті. Його голос був тихим, коли він промовив:

- Ваша Величність закінчив говорити?

Імператор був шокований.

Його чорні очі подивилися на обличчя Мо Сі і в цей момент він помітив, що той був у дуже поганому стані. Він відчув, що навіть духовний потік у його тілі був вкрай нестабільним.

Не може бути …!

Імператору раптом стало вкрай не по собі. Його пальці несвідомо стиснули браслет з намистин, остання крапля кольору зникла з його обличчя. У цьому обміні поглядами монарх і підданий, здавалося, все зрозуміли.

- Якщо Ваша Величність закінчили, то у мене також є дивна історія. Я не знаю, чи наважитесь Ви послухати.

- …

Через деякий час Імператор відкинувся на дивані глибше. Він майже здогадався, що хотів сказати Мо Сі. Тільки одна річ могла змусити його раптом так рішуче змінити своє ставлення.

Останній шар паперу між ними тремтів і ось-ось мав бути пробитий.

Мо Сі дивився в очі Імператору і з кожним словом розривав цей папір.

- … Багато років тому я знав одну людину. Ця особа здобула видатні військові досягнення для країни. Він воював багато років і зазнав лише однієї поразки. Пізніше, за 70 тисяч надгробків, за справедливість, яку обіцяв йому його Імператор, він з місією пішов углиб ворожого табору і страждав там цілих п’ять років. За ці п’ять років не було дня, щоб він не ненавидів кров на своїх руках. Не було дня, щоб він не сподівався, що його Імператор дасть йому побачити втілення минулих обіцянок…

З кожним його словом вираз обличчя Імператора ставав ще потворнішим. Ці слова були наче гострі ножі, що встромлялися в його бездоганну маску, маючи намір розрізати весь його фасад на частини.

Кожне слово Мо Сі було оповите густою кров’ю, і тиснуло на Імператора.

- Цей чоловік врешті-решт повернувся до своєї країни, але втратив пам’ять. Однак ніхто не знав про несправедливість його обвинувачень, окрім Імператора, якому він довірив своє життя. В результаті він був проклятий тисячами людей, принижений і ув’язнений. Усі ненавиділи його, звинувачували його, знущалися над ним і бажали йому смерті. Але його правитель... той, хто пообіцяв йому... що одного дня він очистить його ім’я і особисто вручить йому блакитну з золотом стрічку... він сказав, що єдина причина, з якої йому дозволили жити — це можливість провести над ним темне демонічне випробування!

Очі Мо Сі палали гнівом. Хоч як він намагався стриматись, та під кінець його голос тремтів і, здавалося, вогонь проник в його чорні, як смола, очі.

- Ваша Величносте, мені цікаво, чи знайома вам ця історія?

Обличчя Імператора було блідіше паперу. У цій жорсткій атмосфері він знову одягнув низку намистин на зап’ястя. Його руки тремтіли і з першого разу йому не вдалося одягнути її, лише друга спроба була успішною.

- Мо Сі, - Імператор підвів очі. - Як ти смієш… ти насправді насмілився проникнути в Залу Цензури й викрасти сувої-літописи?...

- Отже… - Мо Сі закрив очі, його голос тремтів від гніву. - Ці нефритові сувої справді були знищені Вами!

Він різко відкрив очі. Біль і холод у них в цю мить були такими, яких Імператор ніколи раніше не бачив.

Це було неймовірно.

Імператор і Мо Сі були приблизно одного віку. Можна сказати, що вони виросли разом. Він добре знав, що за людина цей молодий генерал країни.

Його імператор-батько якось сказав: «Сім’я Мо віддана, сильна, смілива, уперта, наполеглива… вони дотримуються суворих принципів. Така людина ніколи не бажатиме твого трону та не стане зненацька робити щось обурливе. Однак, якщо настане день, коли вона подумає, що те, що ти робиш, суперечить тому, що вона вважає правильним, вона, не зважаючи на життя і смерть, честь і ганьбу, обернеться проти тебе. Вона стане найгострішою соринкою у твоїх очах, найболючішою колючкою у твоїй плоті».

Він ніколи не забував слів свого імператора-батька. Коли справа доходила до чогось, пов’язаного з Мо Сі, він завжди був обережним при кожному кроці.

Але Мо Сі все ж став проти нього.

- Ваша Величносте, - похмуро сказав він, -  він так багато зробив для Вас, але Ви наполягаєте на тому, щоб приховувати цю правду?!

На якусь мить в Палаці Фенікса запала жахлива тиша. Дракони, вигравірувані на балках даху, здавалося, ожили і люто дивилися вниз на це протистояння.

Через деякий час Імператор відкрив рота, щоб заговорити.

Не було чого приховувати.

Імператор підвів очі й тихо сказав:

- … А як інакше?..