Дивні передвістя

Найбільш підходящою для цього людиною був Дзян Єсюе.

Тому Мо Сі не зволікав і поспішно рушив до кузні Цисінь.

Була вже пізня ніч, а кузня Цисінь була далеко від галасливого міста, тому дорогою йому зустрічалося небагато людей. Раптом крізь холодний туман примчав кінний екіпаж. Коли карета під’їхала ближче, на ній можна було побачити символ червоного кажана, з чотирьох кутів балдахіна звисали дзвіночки, що дзеленчали від руху карети.

Обличчя кучера було закрите. Він підняв в руці батіг, і хлиснув по крупу коня.

- Ваншу-Дзюнь їде, швидко звільніть дорогу!..

Мо Сі трохи нахмурився. Мужон Лянь?

Куди він їхав так пізно вночі?

Не встиг він подумати, як карета під’їхала вже зовсім близько. Була дуже пізня ніч, і візниця не бачив ясно обличчя Мо Сі. Він продовжував кричати на все горло:

- Звільніть дорогу, звільніть дорогу! Не перекривайте дорогу Ваншу-Дзюню!

Мо Сі ухилився. Чоловік біля нього відтягнув свою дружину вбік і шанобливо опустив голову, чекаючи, поки карета Мужон Ляня проїде. Потім на його обличчі проступила огида і він прошепотів:

- Вже пізня ніч, а він кричить, щоб звільнили дорогу. Він привидам кричить звільнити йому шлях? На дорозі лише кілька людей. Він такий галасливий!

Мо Сі внутрішньо зітхнув, подумавши, що Мужон Лянь дійсно був розбещеним багачем, непопулярним в народі.

Однак Мо Сі озирнувся на карету, що від'їжджала, і відчув, що це було трохи дивно. Мужон Лянь був надзвичайно ледачим і до опівдня нікуди не виходив. Що ж сталося сьогодні?…

Карета маєтку Ваншу швидко завернула за ріг і зникла з поля зору.

Повіки Мо Сі здригнулися. Чомусь він відчув, як скоріше забилося серце. Однак у нього зараз була дуже важлива справа. Крім того, він не був людиною, що вірила в інтуїцію, тому не став довго роздумувати над цим. Він повернув голову й пішов у напрямку, протилежному тому, в якому їхав екіпаж Мужон Ляня.

 

Кузня Цисінь.

- А… - дядько Сон відчинив двері й побачив під місячним світлом обличчя Мо Сі. Якийсь час він був приголомшений, а тоді сказав: - Це молодий пан Мо…

- Чи тут старійшина Цінсю? - запитав Мо Сі.

- Єсюе, - дядько Сон двічі кашлянув із звуком густої мокроти. - Єсюе сьогодні ввечері тут немає. Він сказав, що має якусь справу, і пішов.

Чоловік був старий і говорив трохи безладно. Він радісно додав:

- Він також сказав, що завтра вранці принесе мені тістечок з крамниці Ляньхва. Ця дитина має синівську шанобливість і знає, що тістечка з османтусом у цій крамниці найкращі. Я…

Якби він дав старому продовжувати, цьому не було б кінця. Мо Сі нічого не залишалося, окрім як перервати його.

- Дядьку, я маю з ним терміново обговорити одну справу. Знаєте, куди він пішов?

Старий посміхнувся і сказав:

- Знаю, звичайно, знаю. Він пішов до Академії і, мабуть, сьогодні ввечері не повернеться.

- Зрозуміло… Дякую, дядьку.

Мо Сі подякував дядькові Сону та вмовив його повернутися до кімнати відпочити. Він також закрив двері ковальні Цисінь і поставив табличку «Зачинено». Потім пішов до Дзян Єсюе в Академію.

Але вийшовши на головну дорогу, Мо Сі незабаром зустрів іншу групу людей. Цього разу це була темно-синя карета, оздоблена срібними дзвіночками-черепами та символом сови.

Карета належала старійшині Джов Хе з платформи Сишу.

Джов Хе можна було вважати близьким родичем імператорської родини. Він не був таким зарозумілим, як Мужон Лянь, чи владним, як Мужон Лянь. Проте всі в Чонхва знали, що він жорстокий і з ним не можна жартувати. Крім того, він був ексцентричним і любив платформу Сишу більше, ніж власну родину Джов. Він був відвертим маніяком заклинань.

Спостерігаючи, як карета Джов Хе котиться по дорозі з синього каменю, Мо Сі не міг не нахмуритись.

Що відбувалося сьогодні ввечері? Чому Мужон Лянь і Джов Хе в цю годину ще не спали і обоє кудись їхали? Щось сталося з Імператором?

Але якби Імператор справді був тяжко хворий, Мендзе не сиділа б так спокійно, читаючи записи, та й сам він в такому разі не міг бути геть не в курсі...

Він спостерігав, як вітряні ліхтарі карети старійшини Джов Хе все віддалялися. Нарешті вони перетворилися на дві помаранчеві мерехтливі крапки, наче зірки, а потім їх поглинула нескінченна ніч. Чомусь калатання його серця ставало все сильнішим і сильнішим.

Він відчував, що ось-ось має статися щось, чого він поки не міг ясно зрозуміти.

- Сіхе-Дзюню.

Коли він підійшов до воріт Академії Вдосконалення, що були заввишки з десять чоловік, зроблені з духовного нефриту, охоронець був дуже привітним, та все ж сумлінно зупинив Мо Сі.

- Вже дуже пізно, ворота замкнені. Ви тут, щоб…

Академія Вдосконалення відрізнялася від інших місць. Тут вдосконалювалися всі молоді заклиначі Чонхва. Це місце також було відоме як Світанковий Палац Чонхва.

Оскільки всередині було багато недосвідченої молоді та дітей, охорона Академії була ще суворішою, ніж в імператорському палаці. Наприклад, у володіння імператора Сіхе-Дзюнь зміг увійти без попереднього повідомлення, але біля воріт Академії Вдосконалення його зупинили і спитали.

Мо Сі розумів правила і не сердився. Він лише сказав:

- Я тут, щоб декого знайти. Старійшина Цінсю сьогодні залишився в Академії?

- Тож Сіхе-Дзюнь тут, щоб шукати старійшину Цінсю, - усміхнувся охоронець. - Сьогодні у старійшини Цінсю гість, який ще не пішов. Можете трохи почекати?

Дзян Єсюе був доброзичливою людиною і зазвичай, якщо людям потрібна була допомога, вони охоче шукали його, бо знали, що він скромний і з ним легко знайти спільну мову.

Але Мо Сі не очікував, що Дзян Єсюе матиме гостя, щойно повернувшись з Острова Кажанів і не відпочивши навіть однієї ночі.

Мо Сі спочатку не хотів його турбувати, але не міг відкладати відновлення сувоїв, тому сказав:

- Все гаразд. Я піду сам його знайду.

Він, як завжди, дістав нефритовий кулон для проходу до Академії Вдосконалення і приклав його до книги. Ворота відчинилися, і він увійшов всередину.

Ніч була тиха. Юні заклиначі мали дотримуватися правил, встановлених старшими і відправлялися спати о годині Хай [21-23:00]. Навколо нікого не було. Листя та черепицю величезного палацу Академії овівав нічний вітерець. Золота черепиця сяяла сріблясто-білим світлом, наче мертвий листяний метелик, що мирно спочиває під покровом неба. Освітлена яскравим місяцем, вона видавалася особливо пишною, ніби у сновидінні.

Після закінчення навчання та вступу до армії Мо Сі рідко повертався до Академії Вдосконалення. Але, на щастя, вона не сильно змінилася. Сади, палац, будівлі – усе було майже таким самим, як і коли він сам тут навчався.

У Мо Сі не було часу згадувати минуле. Тримаючи під рукавом мішечок цянькунь із секретами – і своїми надіями - він поспішив в сторону резиденцій старійшин.

Коли він підійшов до мосту з білого нефриту, що з’єднував територію старійшин з полем танцюючого меча, він раптом побачив вдалині людину. Мо Сі витріщився на неї і не міг не бути трохи враженим.

… Мужон Чуї?

Мужон Чуї опустив голову. Він не бачив Мо Сі по інший бік нефритового мосту і тихо йшов.

Він не виглядав легко і витончено, як завжди. Його кроки чомусь були трохи невпевнені, зачіска дещо перекошена, кілька пасом волосся звисали на його порцелянове обличчя.

Мо Сі нахмурився.

- … Пане Мужон.

Мужон Чуї різко підняв голову, ніби був вражений.

На зазвичай холодному й упертому обличчі Мужона Чуї було видно паніку й збентеження. Але що ще більше здивувало Мо Сі, так це те, що куточки очей Мужона Чуї були червоні, наче він щойно зазнав якогось приниження, яке стійко витримав, але в кутиках очей залишились оці сповнені вологи почервонілості у формі риб’ячих хвостів.

- Ви…

Мужон Чуї закусив свої бліді й висохлі губи, зімкнув їх, приховуючи сліди крові, і різко відвернувся. Але через деякий час, ніби боячись щоб інша людина не подумала, що він хоче вдати, що тут немає срібла*, він зібрався і обернувся назад. На Мо Сі глянула пара холодних, як мороз, і гострих, як ніж, очей.

 

*Ідіома 此地無銀三百兩, перша половина довшого речення: 此地無銀三百兩，隔壁王二不曾偷, буквально «Тут немає 300 таелів срібла (захованих). Сусід Ван Ер не вкрав (срібло)». Невміле заперечення, що призводить до самовикриття; дуже погана брехня, яка розкриває правду.

Це походить з історії про чоловіка на ім’я Джан Сан (張三), який закопав у землю 300 таелів срібла і залишив позначку «Тут немає 300 таелів срібла (закопаних)», щоб їх ніхто не вкрав. Але його сусід Ван Ер (王二) побачив брехню і викопав гроші, залишивши підпис «Сусід Ван Ер не крав (срібло)».

 

Його очі були ще вологі. Мужон Чуї, напевно, вважав, що він добре це приховав жорсткістю, але Мо Сі відчував лише...

Що приховано це погано.

Слабкість, злість, приниження... він нічого не зміг приховати.

Після миті мовчання Мо Сі запитав:

- … В пана Мужона все гаразд?

- … Так.

Вони двоє дивилися один на одного, кожен зі своїми думками.

Зважаючи на їхню вдачу і стосунки, проявляти занепокоєння і розпитувати було б недоречним. Мо Сі не любив втручатися в справи інших людей, а Мужон Чуї не любив, щоб втручалися у його справи. Мужон Чуї сказав:

- Я піду.

Вони вклонилися і пройшли один повз одного.

Нічний вітер пронизував білосніжні широкі рукава Мужона Чуї, і з них повіяло цитрусовим ароматом. Мо Сі нахилив голову й неясно відчув, що окрім цього легкого аромату був ще якийсь слабкий запах, який він ніби уже відчував від когось іншого. Але думка про це була схожою зі спробами вхопити туман – він не міг вловити і найменшого сліду.

Мо Сі подивився на спину Мужона Чуї, нахмурився і тихо сказав:

- Чого він прийшов до Академії?

Звичайно, йому ніхто не відповів. Мо Сі якусь мить постояв на місці, потім розвернувся й продовжив іти. Хоча резиденції старійшин Академії Вдосконалення були зосереджені в одному місці, вони були далеко одна від одної. Крім того, кожен будинок будувався згідно з уподобаннями конкретного старійшини. Наприклад, старійшина Цайвей, який навчав магії дерева, жив у будинку, захованому в лісі квітів і виноградних лоз. Стіни були вкриті китайськими трояндами, кожна квітка яких була розміром з чашу. Вони цвіли цілий рік, і завжди були тендітними та ніжними. Старійшина Чанхон, який навчав фехтування, мав бар’єр з блискавок навколо своєї території. Навколо його будинку був великий сад, але не було видно ні кам’яних скель, ні квітів. Натомість у саду було щонайменше кілька тисяч мечів різної ширини, нових і старих.

Резиденція Дзян Єсюе була звичайним дерев’яним будинком з двориком, де хилився під вітром ряд високих бамбуків. Серед цього божевільного зборища вона здавалася особливо елегантною і нормальною.

Мо Сі пройшов невеличкою стежкою, вимощеною дрібним білим гравієм, до дверей Дзян Єсюе. Він зігнув тонкий вказівний палець і постукав у дерев’яні двері.

- Старійшина Цінсю.

Відповіді не було. Після ще кількох ударів двері зі скрипом відчинилися.

- …

Крізь щілину висунулася голова глиняної фігурки. Однак її глиняний череп хтось зламав і залишилася лише половина голови. Фігурка скорботно плакала. Мо Сі знав, що Дзян Єсюе завжди дорожив цими слугами і ніколи не завдав би їм шкоди. Його серце не могло не закалатати. Він запитав:

- Де твій хазяїн?

- Мій хазяїн... хазяїн... Ках-ках...

Маленький глиняний слуга був настільки пошкоджений, що не міг вимовити повного речення, міг тільки пищати і бігати по колу.

- Мій хазяїн… Ні… хазяїн…

Двері були прочинені, глиняний слуга пошкоджений. Мо Сі хвилювався, що з Дзян Єсюе щось сталося, тому він штовхнув двері й увійшов. Після цього стало ще страшніше.

Він побачив, що бамбукова підлога була всіяна цятками крові, ваза з небесної порцеляни розбита на друзки і ще не прибрана.

- Дзян-сьоне!

Мо Сі швидко пройшов у внутрішній зал. Там нікого не було. Потім він пішов до спальні і штовхнув двері. Всередині було темно. У кімнаті не було світла, а штори були щільно засунуті. Повітря було наповнене знайомим запахом, але він не міг пригадати, де відчував його раніше. Мо Сі підняв руку й запалив вогняну кулю, освітивши кімнату. В ній нікого не було. Проте ліжко було в безладі, в кутку скинуто кілька пом’ятих білосніжних речей. Крім цього, нічого незвичайного...

- Сіхе-Дзюню?

Раптом позаду пролунав здивований голос. Мо Сі швидко обернувся й побачив Дзян Єсюе, що сидів в інвалідному візку, одягнений у білий лляний халат, однією рукою витирав своє чорне, як чорнильний нефрит, волосся і здивовано дивився на Мо Сі.

- Чому Ви тут?