Пролог

Розділ 2 - Пляма

Увечері на кордоні Чонхва порошив сніг. Землю поступово вкривав товстий шар первозданно білого. Колеса проїжджаючих екіпажів і взуття перехожих залишали на ньому вервечки слідів різної глибини. Ван Ер-мазі, який продавав на ринку парові булочки, кричав щосили, видихаючи з рота густу білу пару: - Підходьте, свіжі булочки на пару! Він двічі постукав у зламаний гонг, що висів біля плити, і продовжив хвалити свій товар: - У цьому світі немає нічого товщого за мої булочки — крім обличчя Ґу Мана! Підходьте й купуйте, підходьте й купуйте! Перехожі, що почули це, нишком засміялися. Ця булочна лавка працювала більше десяти років. У перші роки Ван Ер-мазі мав іншу підбірку закликів. У той час він кричав хрипким голосом: «Погляньте, погляньте, улюблена булочка Ґу Мана. З’ївши її, ви станете таким же успішним і непереможним, як Ґу Ман - гарантовано!» Під вітром і снігом повільно наближалася група кінноти, на чолі з юнаком років сімнадцяти-вісімнадцяти. Вбраний у дорогі парчу і хутро, з маленьким обличчям у хутряному комірі він виглядав просто втіленням лінощів. Цього юнака звали Юе Ченьцін і він був заступником генерала військ гарнізону. Ця людина мала дві особливі здібності. По-перше, він був легким і відкритим. Як у тій пісенці: «Який в тому сенс мені на щось злитись? Кепсько буде через ту злість захворіти. Ніхто не зрадіє, як буду сердитись, А ще через це я можу втомитись». Юе Ченьцін дуже добре розумів таку філософію і майже ніколи не сердився по-справжньому. Серед молодих паничів він був найдобрішим. Друга здатність полягала в тому, щоб завжди відчувати себе якомога комфортніше. Він ніколи не стояв, якщо міг присісти, і ніколи не сидів, якщо міг прилягти. Улюбленим висловом Юе Ченьціна був: «Якщо сьогодні є вино, я маю випити його, якщо завтра не буде провізії, я у братів позичу її». Тож ніколи щось приємне він не залишав на завтра - випивав усе вино у день, коли отримував його, і тягнув жінок у ліжко, не марнуючи часу на балачки. А щодо патрулювання, то... він веселився, а вже потім патрулював. У прикордонній фортеці на північному перевалі було багато подібних ринків, на більшості з яких продавалися такі речі, як шкури тварин, ліки з трав, духовні камені і раби. Ці місця не були надто цікавими, але порівняно з гіркою нудьгою армійського життя вони давали можливість непогано провести час. - Я візьму цього семихвостого духовного кота. - Піди й купи мені те перо з хвоста ґухво няо*. *Ґухво няо — міфічний птах, який викрадає людських дітей, переважно дівчаток, і виховує їх як своїх власних. Викрадені дівчата стають новими ґухво няо. Зазвичай їх бачать в образі птахів, але вважається, що вони здатні скинути пір’я та стати жінкою. Чоловік, який вкраде пір’я, може зробити її своєю дружиною. - Перекати-поле в цій лавці виглядає добре, це точно ефективні ліки. Принесіть мені десять кошиків. Юе Ченьцін ішов і наказував людям із супроводу купувати різні товари. Незважаючи на те, що всі вони відчували себе незручно, бачачи, як він ухиляється від своїх обов’язків, та не сміли щось говорити заступнику генерала. Прогулявшись трохи, Юе Ченьцін відчув легкий голод і став оглядатись в пошуках чогось попоїсти. Тут він почув здалека крик Ван Ер-мазі, чий хрипкий голос дзвінко долунав крізь сніг. - Продаю м’ясні булочки! М’ясні булочки завтовшки з обличчя Ґу Мана! Ходіть подивіться! Коли Юе Ченьцін почув цю пропозицію, куточок його рота здригнувся. «Айя, цей хлопець має сміливість використовувати у своїх цілях ім’я Ґу Мана?» Юе Ченьцін швидко повів свого коня вперед і вже збирався вилаяти чоловіка, коли його носа сягнув пікантний аромат м’ясних пирогів, і, не встигла догана зірватися з язика Юе Ченьціна, як він проковтнув її разом зі слиною, що могла потекти йому по підборіддю. Власник лавки Ван Ер-мазі підвів очі. - Булочку, пане офіцере? - Мабуть, я візьму одну... - Добренько! - Ван Ер-мазі спритно вихопив щипцями золотисто-коричневу булочку із печі, поклав її в промаслений паперовий пакет і передав клієнту перед собою. - Ось. Обережно, не обпечіться. Ці булочки треба їсти, поки вони гарячі! Юе Ченьцін прийняв гарячу булочку й відкусив. З хрусткого золотисто-коричневого тіста витікав пекучий сік, на язиці розцвіли смаки пшеничного тіста, фаршу й меленого перцю. Ароматна пара миттєво наповнила повітря і хлопець жадібно ковтнув. - На смак така ж добра, як і на запах, — вигукнув із захопленням Юе Ченьцін, не в змозі стриматись. - Правда ж? Усі знають, що моя випічка найкраща, — у задоволено похвалився Ван Ер-мазі. – Ґу Ман, як будучи ще безіменним, так і потім, коли вже був відомим, повертаючись до міста після битви, завжди приходив до моєї лавки і їв порцію! Закінчивши сам себе хвалити, він обурено додав: - Але якби я знав, що поганець Ґу виявиться дволиким зрадником, я б насипав отрути в ті пироги й приспав би це в зародку заради блага народу! - Будьте обережні з такими розмовами, — сказав Юе Ченьцін, жуючи. - Крім того, вам краще змінити свій заклик. У Ван Ер-мазі округлились очі. - Чому це, пане офіцере? - Не має значення, просто прислухайтесь до слів цього офіцера. Юе Ченьцін знову відкусив м’ясного пирога, його щоки стали випуклими. - Незабаром ми почнемо війну з країною Ляо і я боюся, що наші війська залишаться тут надовго. Стережіться. Якщо ви весь день будете кричати про Ґу Мана, —він хихикнув, — ви можете закінчити тим, що зачепите певного чиновника за болюче місце. Чиновником, про якого говорив Юе Ченьцін, був, звичайно, їх командир - Мо Сі. Мо Сі, якому попередній імператор надав титул Сіхе-Дзюнь, народився в поважній сім’ї Мо. З неї вийшли чотири таких генерала, включаючи обох дідів Мо Сі та його батька. З таким визначним походженням вроджена духовна сила Мо Сі, звичайно, була над потужною, і після навчання у найсуворіших старійшин Академії Вдосконалення він досяг найвищого звання генерала та командував сотнями тисяч солдатів. А йому було лише двадцять сім років. Через сімейні обставини темперамент Мо Сі був холодним і гострим, як лезо ножа, він завжди був різким і рішучим. Його батько часто застерігав його: «Надмірність затупить твої леза, тож роби свою роботу й не звертай уваги на служниць». Таким чином, Мо Сі був наполегливим самодисциплінованим аскетом, абсолютно не підвладним корупції. Можна було сказати, що він прожив двадцять сім років, не зробивши жодної серйозної помилки. За винятком Ґу Мана. Для Мо Сі Ґу Ман був як чорнило на папері чи бруд на снігу, неоднозначна пляма крові на кристально чистій постільній білизні джентльмена. Він був плямою на житті Мо Сі. Після настання ночі повітря в казармах прикордонної фортеці пронизала дзвінка мелодія. Млявий і повільний оперний голос нісся серед морозу, наче привид. «М’який дощ йде над Павільйоном Ючи; небо ясне над Павільйоном Золотого дерева. Нехай вино і музика течуть для всіх; життя мурах не таке вже мізерне, як здається...»* *З опери Тан Сяньдзу «Оповідь про Наньке». Переклад класичних творів не намагатимусь віршувати, бо для того треба все ж добре володіти мовою оригіналу Солдат, який охороняв намет заступника генерала, роззирався ліворуч і праворуч, як перелякана перепілка. Побачивши, що наближається високий силует у чорному одязі, він не міг не збліднути й у паніці підняв край намету. - Гей-гей! Погані новини! — скрикнув він. - Що таке? - Усередині намету Юе Ченьцін позіхнув на почесному місці генерала і відкрив очі, спершись підборіддям на руку. - Айя! Подивіться на час! Заступнику генерала, ви маєте перервати перегляд вистави і поспішити на патрулювання. - Чого поспішати? — ліниво промовив Юе Ченьцін. - Після її закінчення буде багато часу. Потім звернувся до артистів у наметі. - Не стійте, продовжуйте співати. Музика линула до хмар, співочий голос, мов слабенька шовкова стрічка, тягнувся довго й високо. - «З пітьми постане країна. В очах викарбувана праця всього життя. Вчення Ці Сюаня зібрано лише частково; коли східний вітер пробудить мене від цього сну?» - Айя, мій дорогий заступнику генерала Юе, мій добрий заступнику генерала, будь ласка, зупиніть їх спів, — стурбовано сказав особистий охоронець. – Нащо це все? - Життя жорстоке і коротке, тому ми маємо знаходити собі радості там, де можемо, - Юе Ченьцін погриз ніготь. - Інакше наші дні будуть надто порожніми. - Але якщо Сіхе-Дзюнь побачить таке, він знову розсердиться... - Сіхе-Дзюня тут немає, то чого ти хвилюєшся? – посміхнувся Юе Ченьцін. - Крім того, Сіхе-Дзюнь цілими днями ходить похмурий і не докладає жодних зусиль, щоб підняти собі настрій. Він дорослий чоловік, але в нього стається приступ, коли чує, як я розповідаю непристойний жарт. Не думаєш, що я б геть виснажився, якби постійно намагався його задовольнити? - Заступнику генерала, - у охоронця, здавалося, от-от виступлять сльози. – Говоріть тихіше... Будь ласка... - Хм? Чому? - Тому що, тому що... - Погляд охоронця повернувся до щілини в наметі. - Т-тому що... - він затнувся. Юе Ченьцін розвалився на генеральському місці і навіть накинув на голову срібну шубу Сіхе-Дзюня. - Сіхе-Дзюнь тебе налякав? - він засміявся. - Чому ти заїкаєшся, щойно називаєш його ім’я? Юе Ченьцін зітхнув. - Ох, що за людина цей Сіхе-Дзюнь... Він хоче жити, як аскет, і змушує нас. Усі страждають від нудьги разом з ним. Подивись, на всю нашу компанію нема жодної повії. Це було правдою. З усіх військ Чонхва підлеглим Сіхе-Дзюня було найважче. Хоча військам під його командуванням не бракувало ні їжі, ні одягу, сам чоловік був нудним і суворим, як і сказав Юе Ченьцін. Було б добре, якби Сіхе-Дзюнь просто сам уникав тілесних утіх, але він і своїм підлеглим також заборонив шукати розваг з дівчатами. Юе Ченьцін явно знайшов це кумедним — він стримав сміх і зітхнув з удаваною серйозністю. - В ньому все прекрасно, за винятком надмірного самоконтролю. Подивіться, тривожний розлад і мізофобія повністю захопили його, в нього немає захоплень чи інтересів, які можна було б обговорити. Таке марнотратство красивої зовнішності. Охоронець виглядав так, ніби спостерігав, як перед його очима розгортається лихо. - Молодий пан Юе, зупиніться... — випалив він. Але Юе Ченьцін не зупинився, навпаки він ставав дедалі більш збудженим. - Ти виглядаєш так, ніби ось-ось лопнеш. Хех, скористайся шансом і трохи розслабся. Най сьогодні ввечері брати розважаться як їм подобається! Ми відкриємо ворота і влаштуємо конкурс краси біля вогнища! Я хочу коронувати найгарнішу дівчину з найближчих сел... - Кого ти хочеш коронувати? Ззовні долинув низький чоловічий голос. Край намету зі свистом піднявся і всередину увійшов високий чоловік, одягнений у блискучі, наче іній, срібні обладунки. На його широких плечах і тонкій талії охайно і належним чином сиділа уніформа, а довгі ноги були закуті у військові черевики з чорної шкіри. Він підвів очі – красиві й елегантні риси його обличчя випромінювали холод і жорсткість, погляд був гострий і крижаний. Це був не хто інший, як Сіхе-Дзюнь, про якого щойно весело шуткував Юе Ченьцін - Мо Сі. Чому Мо Сі повернувся зараз?! В перші секунди Юе Ченьцін був приголомшений. Коли ж прийшов до тями, то здригнувся, щільніше кутаючись у хутра. - Генерале Мо, - заступник генерала Юе показав жалісливий вираз обличчя. - Чому Ви не сказали, що повернетесь раніше-а-а! Це «а-а-а» було через Мо Сі, який, знайшовши його ниття нестерпно огидним, вирішив викликати духовний меч та запустити його в міліметрі від щоки Юе Ченьціна. Ледве уникнувши обезголовлення, Юе Ченьцін піднявся з генеральського місця. - Сіхе-Дзюню, чому Ви такий жорстокий?! - Запитав він, відкидаючи волосся з обличчя. - Ти питаєш мене до того, як я мав можливість запитати тебе? Скажи мені, як серед моїх військ опинились жінки? - Мо Сі кинув погляд на скам’янілих співачок, а потім повернувся і витріщився на Юе Ченьціна. - Ти привів їх сюди? Спершу Юе Ченьцін хотів продовжувати скаржитися, але здригнувся, щойно зустрівся поглядом з Мо Сі. - ...Не будьте таким. Я лише слухав пісню, добре? Відома пісня від Лічунь. Може, Сіхе-Дзюнь теж хоче її послухати? Вираз обличчя Мо Сі був холодним і роздратованим. - Вульгарщина, — яро сказав він. - Витягніть їх звідси. На щастя, він не закінчив це речення словами «і відрубайте їм голови». Юе Ченьцін знову почав скиглити, згортаючись калачиком на генеральському сидінні і зображаючи нещастя. - Ви такий холоднокровний і безсердечний. Я скажу своєму батькові, що Ви були злі до мене. Мо Сі зиркнув на нього. - Ти теж можеш вийти. Юе Ченьцін втратив дар мови. Після того, як Юе Ченьцін похмуро і тихо пішов, Мо Сі сів, залившись один у наметі. Знявши чорні рукавички з драконячої шкіри, він притиснув бліді тонкі пальці до скронь і повільно заплющив очі. У світлі ліхтаря він виглядав хворим, його обличчя було неприродно блідим. У поєднанні зі стриманою жорсткістю, яка завжди була присутня в його очах, це зробило його вигляд ще більш виснаженим. Здавалося, ніби щось надміру важке обтяжувало його серце. Нещодавно він отримав терміновий секретний лист з імперської столиці Чонхва — лист, власноруч написаний нинішнім імператором Чонхва та скріплений печаткою крові, яку тільки Мо Сі міг відкрити. Після того як цей лист було доставлено, Мо Сі довелося перечитати його тричі, щоб переконатися, що він все зрозумів правильно. Ґу Ман повертався до Чонхва. Навіть зараз лист був захований під верхнім одягом Мо Сі, зігрітий теплом його грудей, притиснутий там, де сильно й рівно билося серце. Ґу Ман повертався до Чонхва. Ця новина була неначе ожина, що зачепилася йому за ребра і сповнила його колючим болем. Мо Сі насупив лоб, намагаючись відігнати гнітючі думки, але, зрештою, він не зміг стримати свій палаючий гнів. Його очі різко розплющилися і довга, одягнена в шкіру нога рвучко піднялася і з гучним гуркотом перекинула стіл, що стояв перед ним. - Айя, генерале Мо! - Охоронець, що сторожував біля намету, збентежено зазирнув всередину. - Будь ласка, заспокойтеся. Для юнаків віку молодого пана Юе це цілком природно! Це цей підлеглий не впорався з тим, щоб утримати молодого пана Юе від прослуховування тієї опери. Якщо Ви хочете покарати або звинуватити нас, так і зробіть, але ні в якому разі не доводьте себе до такого... Мо Сі обернувся. У тьмяному світлі його очі були наче палаюче полум’я. - Забирайся. Тиша. - Нікого не пускати всередину без мого прямого дозволу. - Так, пане... Вхід до намету знову закрився, залишивши з обох боків жахливу тишу. Єдиними звуками були завивання північного зимового вітру, рухи солдатів удалині, тихий хрускіт снігу під військовими черевиками та ржання бойових коней у таборі духовних звірів. Мо Сі повернув голову і подивився на ягоди шовковиці, що котилися по підлозі. Здавалося, ніби ці ягоди були головами, які Ґу Ман власними руками зірвав впродовж останніх кількох років. Він дивувався, як ця людина, яка вчинила стільки жорстоких, злих і підлих вчинків, яка зрадила свою країну, товаришів і друзів, яка заробила злу репутацію, кровні борги та глибоку ненависть, могла мати мужність повернутися. Як Ґу Ман міг мати нахабність повернутися? Мо Сі поволі вгамував свої думки, з великими зусиллями заспокоїв свій розум і дістав листа, якого вже так багато разів перечитав, що він виглядав потертим. Елегантним почерком Імператора там було написано:  «Країна Ляо бажає оголосити перемир’я. Щоб продемонструвати свою щирість, вони супроводять генерала-зрадника Ґу Мана назад до столиці. Ґу Ман родом з Чонхва і колись користувався нашою довірою. Замість того, щоб відплатити за цю довіру вірністю, він став зрадником заради власної вигоди. Протягом останніх п’яти років він грабував свою батьківщину, знищував мир на своїй рідній землі, убивав своїх колишніх товаришів і покинув своїх минулих друзів. Такі злочини не можна пробачити. Через десять днів Ґу Ман з ганьбою повернеться до міста. Оскільки жага помсти настільки поширена, ми не можемо прийняти рішення самотужки та терміново пишемо кожному благородному вельможі для спільного обговорення. Генерале Мо, хоч Ви бороните країну так далеко, Ви наш надійний помічник. Тому щиро просимо Вашої своєчасної поради. З повагою». Мо Сі довго дивився на секретне послання, а потім вибухнув глузливим сміхом. На його обличчі поступово проступили сліди гіркого болю і глибокої ненависті. Вбити його чи залишити живим для інших цілей? У цей момент Мо Сі не хотів більше турбуватись про це. У нього з Ґу Маном були свої бійки та образи; вони говорили про свої мрії та пили вино з однієї пляшки. Протягом більше ніж десяти років знайомства, від днів їхньої молодості до незбагненних змін, що відбулися пізніше, вони разом пережили незліченну кількість труднощів. Ґу Ман був його супутником, його суперником, його шисьоном, його товаришем по зброї, і зрештою став ворогом, якого він мав убити. Їхні стосунки з самого початку були приречені. Після того як Ґу Ман став зрадником, Мо Сі повністю розірвав з ним зв’язки, без вагань повернувшись спиною до років дружби. Зараз, коли люди говорили про них, то, мабуть, усі казали щось на кшталт: «Генерал Мо і Ґу Ман? Вони несумісні, як небо і земля, вода і вогонь, святий і дикун. Навіть суперники в коханні розлютилися б, побачивши одне одного, не кажучи вже про тих двох, що воюють по різні сторони. Вони точно будуть драти одне одному горлянки до кінця життя!» Глибоко засмучений, Мо Сі відмовився думати на цю тему далі. Взявши пензель, він підніс його до паперу. Написавши половину слова «стратити», його рука затремтіла і чорнило просочилося крізь шовковий папір. За наметом почувся слабкий звук керамічного сюня. Якийсь малий нахаба, мабуть, відчував тугу за домом і заповнив весь табір із меланхолійною тугою, поки блідий іній вкривав землю. Мо Сі на мить заціпенів, його чорні очі спалахнули незбагненним світлом. Зрештою, він тихо вилаявся, відкинув пензель і схопив секретне послання. Полум’я виривалося з його долоні, миттєво перетворюючи лист на попіл. Мо Сі дмухнув на танцюючий у повітрі попілець, перетворивши його на метелика-вісника, що міг долати тисячу миль. - Цей підданий колись захищав і рекомендував Ґу Мана, і тому певною мірою несе відповідальність за його зраду. Що стосується судового процесу, то цьому підданому слід уникати підозр і утримуватися від втручання, - говорив він розміреним тоном. - Мо Сі з Північної прикордонної армії бажає добра Вашій Імператорській Величності. Він підняв руку і духовний метелик стрімко злетів. Мо Сі дивився в ту сторону, куди той зник, думаючи про себе, що цим його десятирічний зв’язок з Ґу Маном нарешті був розв’язаний. Ґу Ман убив так багато солдатів Чонхва і розбив серця народу Чонхва; тепер, коли він вичерпав свою корисність і ворожа країна відправляла його назад, урядовці двору, звичайно, поспішили б помститися. Але Мо Сі мав залишатися на кордоні ще два роки. Виявилося, що він не міг спостерігати за стратою Ґу Мана. Неприятелі, вороги, противники. Це остаточні висновки, які колись зроблять інші з їхніх стосунків. З безвиразним обличчям Мо Сі думав, що, можливо, ніхто вже ніколи не дізнається, що він і Ґу Ман, які здавалися несумісними, непримиренними ворогами... Насправді колись спали один з одним. Можливо, ніхто б не повірив, навіть якби він сказав це вголос. Їх аскетичний і дисциплінований генерал Мо одного разу притиснув Ґу Мана до ліжка і безжально взяв його. Цей непорочний святий поряд з Ґу Маном втратив всю свою холоднокровність, піт стікав з його грудей, а очі застилало бажання. А що ж грізний воїн Ґу Ман, який ніби народився з полум’я війни? Ґу Ман був затраханий Сіхе-Дзюнєм до сліз, він розкривав свої м’які губи, благаючи про поцілунок Сіхе-Дзюня, і дозволяв Мо Сі залишати пурпурні відмітини на своєму грубому та м’язистому тілі. Вони були ворогами, між якими пролягла глибока як прірва ненависть, яку могла розрішити тільки смерть. Але до того, як це сталося, до того, як їхні шляхи розійшлися, ці двоє юнаків були пристрасно сплутані... До стану, коли кохання зливалося з бажанням. До стану, коли їх було неможливо розділити.                          

Читати