У полоні гіркот безоглядно щастя шукати

  Понад вулицею простягнувся тужливий плач дівчини. Вона захлиналась у спалахнувшому пориві гірких сліз, а згромаджений натовп миттю розсіявся під тинами бляклих стін.

  Розцінки на одну тіснувату труну, зготовлену з тоненької деревини, сягали від двох лянів* срібла вкупі інших витрат. Опріч того, вартість поховання похилого старця обійшлася не менш чотирьох лянів срібла. Переважна більшість люду приходилася селянами, яким, годуючи злидні, не до снаги підносити зайву плату безпотрібній служниці.

  [两; liǎng — лян; китайська одиниця вимірювання ваги і довжин. Як валюта прирівнювалася до срібних зливків. У часи різних династій цінність та вимір одного ляну щоразу відмінювався. Наприклад, у дин. Хань: 1 лян = 14 г; у дин. Свей: 1 лян = 41 г; у дин. Тан: 1 лян = 37,3 г].

  Юна дівчина щодуху заверещала, натомість тутешні прохожалі час від часу обертались, поглядаючи сприбока, дрібку ще й призупиняли кроки. Проте решта, не збавляючи темпу, квапилися піти з місця подій.

  На третій місяць погода досі снувала холоднечею, та чоловʼяга на візку незгірше затьмарював смородом морозну пору. Попри метушливий натовп, що зграйками зривався з місця і до згину вулиць, безпорадна дівчина все крючилася навколішки ниць; її журливий плач губився серед безустанних голосінь опрочих людей.

  Ці Янь довго стояла заціпеніла, усилу оговтуючися лишень коли штовхали прохожалі повз. Нестерпний біль полонив її серце без змоги вгамувати запал. Зиркнувши в бік дівчини, вона крутнула носом і покрокувала геть з-перед очей.

  Потóму повернулася додому, миттю рушивши до кімнати. Там-бо й робота кипіла. Розрізавши кілька кавальчиків паперу, узялася розтирати чорнило. Подумки перебравши одне з художніх писань, вона підхопила пензель та пустилася з головою в діло. Кінчик пучка рвучко перебігав з місця на місце під тяжилілим напиранням, виказуючи стриману жагу до помсти. До пори до часу, як списалися три аркуші поспіль, ієрогліфи врешті повернули більш округлу, витончену рису письма, надбану за життя довічних практик.

  Ці Янь відклала пензлик, протяжно видихаючи важке та застояне повітря в грудях. Споглядаючи на розписані папери, створювалося враження, неначе кожен рукопис вимальовував дві цілком розбіжні особистості. Шквал обурення пройняв дівчину: на власні очі побачитись із синашом ворога, та слідом утратити контроль — справжнє неподобство!

  Вона знову зітхнула, підхопила отеє писиво й кинула до плити в залі, а невдовзі повернулася до кімнатки, лиш би рухнути на ліжко.

  Погода в Юньджов серед березня інакшіла, мов на дріжджах: і вітри ганяють днем, і сонце палить, а ввечері вже хмари до дощу збирались. 

  «Грим!» — блискавка промайнула десь у небі. Раптово Ці Янь охопив ляк, вона миттю сіла, затуляючи вуха.

  Приглушений гуркіт, здавалося, розітнув небеса; Ці Янь украй зблідла та притиснулася до самого крайчику ліжка. Різкуватий сморід рогатої худоби оголив свої нотки в чистому будинку дівчини, вона болісно перевернулася на край постелі й тяжко схрипла.

  Принц квітучих долин зроду не боявся ані вітру, ані вогню, ані грому чи блискавиці, адже все це дари небокраю. Натомість же Ці Янь, мешканець країв імперії Вей, щиро жахався таких природних чудес.

  Упродовж пʼяти літ, кожної грозової днини, до кімнати дівчати заявлялася пані в масці. Під гул царюючої зливи вона без дрібки милосердя запитувала: «Чи прагнеш повернутися до рідного краю, знову взріти…» — чорнява маска на обличчі сяяла разом з відлунням блискавиці; у той час скрипучий, неприємний голос нагадував вістря ножа, що бездушно кололи в груди.

  Хтозна, скільки дощів окропило землю відтоді, а втім, звичайнісінька похмура погода видавалася для Ці Янь страхіттям наяву. І порою, коль дівочий дух підхоплює гнітючий душевний стан, з першим розкатом грому її очі стелило проволокою, тоді-то й поставали спотворені образи давно минувших днів.

  — Де ханське шатро?! — очі Ці Янь затьмарили спогади пʼятирічної давності. Удалечині неясно манячило безмірне стадо худоби, що грязнуло в густім лайні, а терпка смердота животини стягалася, забиваючи дух. Та попри відчай у душі, дівча не припиняло озиратися довкола, аби віднайти любий ханський шатер, що раніше кликався «домівкою».

  З болем на серці Ці Янь хитнула голівкою, а затим скочила, рушивши на свіже повітря. Чималі краплі дощу сприснули дівоче обличчя, розвіявши пелену нестерпних ілюзій.

  Безцільно блукаючи пересіччю численних вулиць, сили, зрештою, покинули немічне тільце дівча. Вона припала додолу, занурюючися з головою в болотá міських околиць, не гидуючи, що заляпає одіж або що-небудь затече їй у раковини вух.

  Ці Янь поважала, боялась і пройнялася цілковитою ненавистю до пані в масці водночас… Укотре втрачаючи глузд, жінка жодного разу не стривожила єство Діна Йова, але натомість козлом відпущення послужила учениця.

  Словом, протягом останніх двох чи таки трьох літ, Ці Янь трималася непорушно навіть у найскрутнішу мить, незважаючи на вплив марень. Однак зустріч із сином запеклого ворога миттю скорила дівочий запал.

  Дівчина струнко вирівнялася, похитуючися з боку на бік, і попрямувала в глибини містечка. Через заливні дощі ринок спорожнів, прохожалих же неначе вітром здуло. Крізь водянистий покров до взору припала молода дівчина: обплели її віжки від воза навколо талії, і вона з останніх сил стояла на ногах, однаково рухаючися в невідомому напрямку. У певну мить Ці Янь обдарувало своєрідним відчуттям полегшення. Прямуючи назирці до юначки, наостанок гукнула вслід:

  — Агов, паню!

  Дівчина миттю спинилася, протерши очі. Перед нею зʼявився геть юний хлопчисько, вимазаний з голови до пʼят. Покладаючися на зріст, йому було років з пʼятнадцять–шістнадцять, утім, зовнішні риси видавались юнішими. 

  Чужа безмовність уразила Ці Янь, тож вона додала: 

  — Я винаймаю невеличку хатину на узбіччі міста, як не побоїтеся, то ходім зо мною, укриєтеся від дощу.  

  Зачула таку-то милість юнка, шморгнувши носом, і пробубоніла:

  — Але ж батечко мій… — Уже кілька днів поспіль дівча не може ніде переночувати, а все через те, що перехожі вважають таку знедолену приблуду заразною.

  — Ну ж бо, заради вшанування померлого, рушаймо. Хлющатиме тутечки невідомо скільки іще... То пані згодна все ж податися за мною?

  Дівчина хитнула голівкою вверх та вниз, тому враз Ці Янь схопила віжки, прив'язавши їх до себе. Так насамкінець вона прилипла й до поручня, зак попутниця одразу ж не вигукнула: 

  — О ясний пане, куди вам братися до такої роботи, облиште її на цю окаянну рабиню!

  — Я швидко крокую, тому не варто.

  Утомлена дівчина на секунду завагалась і, не перепросивши, також попрямувала слідком, принагідно витираючи сльози.

  Зайшовши на подвірʼя, пані рішуче відказала занести тіло предка до хатини; слідом вони опліч перенесли дрова із сараю, щоб нарешті-таки заштовхати візок туди, перш ніж повернутися в дім.

  Юначка щиро подякувала, а після попленталась у куточок кімнати. Оскільки її обіймали не вельми цупкі тканки, що начисто промокли до нитки, знаходитися побіля юнака наодинці доводилося в зніяковіллі.

  — У каструлі є готова кипʼячена вода, ванна за ширмою. Омийся, щоби в разі чого не застудитись. Я піду спершу приберу в кімнаті на західній частині. Закличеш, коли до ладу себе приведеш. — Ці Янь, не вичікуючи, десь так-сяк надибала чисті одіяння для юначки.

  Пів години потому вона повернулася до зали. Виданий одяг дещо мішкувато огортав дівоче тіло. 

  — Юний пане… — залунав ніжний голос, вона подала гарячий рушник, а натомість Ці Янь похапцем подякувала, витерши бруд з лиця.

  Гостя не пустила ані пари з уст за той час, німо подивившись угору. Риси обличчя тимчасового господаря приковували вічі сироти, хоч згодом та швидко опустила голівоньку додолу.

  — Чи можу поцікавитись, скільки коштуватиме поховання твого батька, паню?

  Молода дівчина враз нагострила вуха, недовірливо глипнувши на юнака, а слідом і зовсім припала до підлоги клінно. Ці Янь щосили намагалася підняти бідолаху, терпляче очікуючи, поки та не припинить рюмсати.

  Протираючи очі, юначка повіла:

  — Звольте лишень би яку-таку, а труну хоч тіснющу; жменю грошей за впокій* і блюдце засушок. Та ж якщо милість ваша безмежна, не обділіть окаянну напослідок у надгробку деревʼяному. 

  [纸钱; zhǐ qián — ритуальні гроші, гроші за впокій; китайська традиція, що полягає у спалюванні невеличких аркушів, подібних до паперових грошей, як ушанування предків чи померлих, мовляв, щоб уберегти дух неживого від безгрішшя в потойбіччі].

  — То скільки лянів срібла тобі необхідно?

  — Зо два буде достатньо, але ця окаянна рабиня не дасть собі ради одиначки, тому, за вашої ласки, щоб найняли декількох кремезних чоловіків понести труну та відрити могилу, що коштуватиме приблизно три чи… дві сотні мідяків, — обронивши слово за словом, дівчина знову спорядилася пасти ниць перед Ці Янь, та, на превелике щастя, вона вчасно спинила юнку.

  — Це аж надто, паню.

  — О юний пане, ця окаянна рабиня складає присягу служити вам довіку-віків! Уроджена в роду доброчесних селян. Щойно татусьо спочине в могилі, нехай юний пан вирушить із цією рабинею до місцевого уряду підписати угоду.

  Ці Янь обернулася й попрямувала до кімнати; розкривши скриньку, десь з низовин вона намацала пузатий мішечок, наповнений грошима, та й усипала вона рештки на долоньку. Щоправда, склавши всю суму, нарахувалося приблизно два ляни срібла. Дівча конвульсивно стало виймати всі-всі речі зі сховку, зак не потягнулося до потаємного замкá, відкинувши нижнюю дощечку. Надибала взором яскраво-білуваті зливки, адже пані в масці раніш обдарувала ученицю пʼятдесятьма лянами срібла і двома ґванями* мідяків на дорогу та задля внеску на імператорський іспит.

  [贯; guàn — ґвань; згорток в одну тисячу мідних монет].

  Ці Янь витягла з кишені іще двійко лянів. Зваживши вкінець, вона дійшла висновку, що малося при собі не менше чотирьох кавалків кошту. Дівчина приховала тайник, а відтак склала речі, попрямувавши назад.

  Вона передала торбинку з грішми юнці навпроти зі словами:

  — У сумі п'ять лянів. Бери, ба без сорому. Як завтра більш не дощитиме, рушай до хижи ритуальної; знайдеш же там хазяїна, а з ним і домовишся про належну ціну. Решту грошей тримай при собі на путь додомцю. Сьогодні ночуватимеш у західній кімнаті, постіль я вже приготував.

  — Юний пане, чи…

  — Жодних служниць у цім домі бачити не бажаю. Парасолька коло дверей. Вільна, — Ці Янь спинила її суворим тоном.

  Дівчина застигла на місці. Тоді сама Ці Янь, насупившись, проказала: 

  — Я втомився. Паню вже час іти.

  Дівчина, збентежена різкою зміною настрою, миттю схопила торбинку, за наказом майнувши до дверей. Геть позабула та про парасольку, тож довелося їй бігти під зливою прямісінько до західної кімнати. 

  Ці Янь зачинила дверці, а затим підійшла до бочки, щоб закип’ятити воду. Вона тяжко схилилася, зрештою заплющивши очі й протяжно зітхаючи. Це востаннє, коли вона допомогає мешканцям імперії Вей. Лише заради матері, лише щоб віддячити за доброту, що проявляв до неї люд.

  Думки трохи полегшили дух, слідом вона опустила очі на свої груди, де була вималювана голова вовчого ватажка. Чи то не дивно, що шифу таки дозволила залишити її?

  Спека затуманила бурштинові очі юначки, а плескіт води викривляв силуети клейма. І по серцю протікла кров…

 

  Наступного ранку

  Юнка прокинулася ще нарозвидні, аби зрихтувати  для Ці Янь снідання до просоння. Вона тихо покинула свою кімнату, намість того чимчикуючи до східної частини. Однак двері в хатину були зачинені. У думах миттю пролетів учорашній холодний вираз Ці Янь, її поведінка. Сирітка врешті-решт вийшла з невеличкого дому, бо на цей раз шлях лежав до ритуальної хижи в Юньджов, як їй і звеліли. Там-то вона обговорила вартість похорону. До того ж, четверо добровольців згодилося на те, щоб нести труну з тілом батька, адже ж господар бюро, дізнавшися про біду, висловив співчуття, доручивши хлопцям не кинути юначку в біді.

  Згодом дівчина вдруге заявилася перед порогом помешкання Ці Янь, двері якого так і залишалися зачиненими. Вона гірко всміхнулася й припала навколішки.

  — Вашу доброту, юний пане, ця окаянна рабиня памʼятатиме ввіка. І десь та й у наступному житті ця рабиня воліла б служити вам до скону.

  Зоставшися на колінах іще на мить, вона встала, тричі вклонившись, а також тричі оглядаючися через кожні три кроки. Поки домівка цілковито не щезла з поля зору, юнка все не вірила, що нещодавно спіткала її зустріч з такою напрочуд доброю людиною. Можливо, це суте благословення небокраю або ж безсмертні почули разуразні мольби і прийшли на допомогу?

  Вона не могла згадати образ Ці Янь, усе давалося доволі розпливчасто, бо ж минула нічка направду видалася тьмавою, тож розгледіти риси парубчакового обличчя було подекуди тяжкою задачею, хоча в памʼять урізалися ті поодинокі бурштинові очі.

  Третьої днини квітня навчальний заклад, де учні складатимуть імператорський іспит для здобуття титулу тоншена, нарешті відчиняє свої ворота світові.

  Екзамен цьогоріч дістав неабиякої широковідомості, що зумовлена безкорисливим учинком імператора, який ввік уславлював земні скромноти, але зрештою порушив зарік і повелів збудувати маєток для десятирічної Наньґон Дзіннюй, подібний до місця проживання імператорських принців. А невдовзі й зовсім зміркував наділити дочку титулом «Дженьджень»*.

  [蓁蓁; zhēn zhēn — пишна, розкішна; титул, насамперед, присягався дочкам імператора переважно після заміжжя, він підкреслював статність та уособлював характерні риси принцеси. Після здобуття «титулу», кожен звертатиметься до принцеси виключно за ним, проте існують деякі винятки. Утім, для принців, наложниць тощо схема отримання титулу дещо відрізняється схематикою].

  Породжували довкола чутки про те, чи зважиться імператор на дострокове проведення іспитів, тому багато учнів, які ще не посягнули титул тоншена, спішили здобути його цього разу.

  То чому ж принцесу Дженьджень так бережливо леліяв її отець-імператор? Навіть селяни серцем чули щось неладне, а втім.

  Імператор Наньґон Жан опікав під крилом дев'ять синів і трьох дочок, проте Наньґон Дзіннюй була єдиною законною дочуркою, отож і статус мала, вочевидь, не на жарт почесний.

  За часів, коли Наньґон Жан займав посаду прем'єра, то геть душі не чув у дружині з роду Ма, однак тільки після багатьох років шлюбу небокрай благословив його донькою. Принцесою Дженьджень.

 На жаль, пані загинула тяжкою смертю одразу з народженням доці. Наньґон Жан довго омивав слізьми її смерть, а незабаром відбудував старий Східний палац, що відтоді йменувався палацом «Вейян»*, віддавши його у володіння дівчинці.

  [未央宫 — досл. Неокрайній палац, палац Вейян. головна палацова будівля при імператорі за часів династії Хань, розміщена в Чанʼані (або суч. Сіань)].

  Хоч імператриця Ма покоїлась як десять літ потому, Наньґон Жан таки не обрав жінку, що перейме вільне місце, та не дарма вісті не лежать на місці, що відтепер дружина* ґаздує в палаці при гаремі. Чоловік щиросердно не вважав за потрібне підшукувати нову кандидатку.

  [贵妃; guì fēi — дружина; наложниця, що посідає найвищий ранґ перед імператрицею].

  У жінки Наньґон Дзіннюй також було дві сестриці, уроджені наложницями; звалися ж вони Сунюй та Шунюй. Обоє досягли шлюбного віку, але досі не одержали титулу, тим паче про маєток. Ба навіть у народі повідають: якщо принцеса Дженьджень породилася хлопчиськом, хай там що, а вона неодмінно здобуде роль спадкоємиці імператора.