“0,061%”

Мій ранок завжди починається з того, що я вмикаю свої комп'ютерні окуляри та перевіряю певний прогноз на майбутнє.

— Що ж, думаю, приблизно так.

Останнім часом я не бачив, щоб показник, який він транслював, перевищував 1%.

“Ймовірність того, що я зможу вбити свою дружину так, щоб про це не дізналися”

Це було те, на що я налаштував розрахунки системи прогнозування майбутнього.

Минуло вже приблизно п'ятнадцять років, відколи домашні комп'ютери розвинулися достатньо, щоб виконувати прості прогнози, запитувані користувачами. Їх використовували для різних цілей люди по всьому світу, і я не був винятком.

Ми з дружиною були в тому, що можна було назвати політичним шлюбом. Цей політичний союз скріпили компанія, якою керував мій дід, і пропозиція фінансової підтримки від батька моєї дружини — тепер мого тестя. Хоча я був звичайної зовнішності та не міг робити нічого особливого, причина нашого шлюбу була простою — цій дівчині, яку я ніколи не зустрічав, сподобалася моя фотографія. 

“Я не думаю, що зможу тебе покохати, але якщо я тебе влаштовую, то, гадаю, все гаразд”

Десять років минуло відтоді, як я їй це сказав і ми одружилися. Не те щоб я мав дівчину чи щось на кшталт. І вона мала непоганий вигляд. Компанія мого дідуся зуміла уникнути банкрутства, а я мав стати наступним президентом компанії мого тестя. Усе йшло як по маслу. Світові — і згідно зі здоровим глуздом — так, безсумнівно, здавалося. Але я так не думав. 

Можливо, оскільки я сильно відчував, що мене купили за гроші, до певної міри я трохи її ненавидів.

Якби я цього не хотів, то міг би просто похитати головою, однак ситуація не була з тих, що таке дозволяла. Я маю на увазі, справа дійшла до того, що компанія дідуся не протрималася б більше кількох днів, і якби вона справді збанкрутувала, частина мене була переконана, що цей мій впертий дідусь, з його надміру сильним почуттям відповідальності, міг би спробувати перетворити на гроші власне життя.

Він сказав, що його життя буде достатньо, щоб врятувати моє від величезного боргу, тож я міг лише прийняти цей шлюб.

— Я можу вбити тебе та забрати всі гроші, які ти успадкуєш, собі. Навіть так, я тебе влаштовую?

Коли ми закінчили з весільною церемонією, я недбало кинув їй ці слова. На мить вона зробила здивоване обличчя, а потім посміхнулася, погоджуючись:

— Це нічого. Питання лише в тому, чи зможу я змусити тебе закохатися в мене раніше, чи не так?

Її зухвалі слова якимось чином зробили з неї хороброго воїна, що змусило мене на секунду широко розплющити очі. До кінця дня я вже ввів “ймовірність того, що я зможу вбити свою дружину так, щоб про це не дізналися” у свої окуляри. Після введення цього простого запитання, термінал узяв до уваги різні ситуації, розрахував точне значення та видав імовірність. Першим числом, яке там з’явилося, було “38,235%”. Це на диво високе значення змусило мене завмерти від шоку.

Я подумав, як це так, що воно так близько до 40?! Але потім я згадав, що післязавтра моя дружина збиралася у подорож. Щобільше, у подорож наодинці. Вбити її та зробити так, щоб створювалося враження, що вона й досі за кордоном, здавалося можливим.

— Зробити так, ніби я й сам вирушив у подорож, і вбити тебе? Здається, мені це вдасться приблизно у 40% випадків.

— Зрозуміло, щасти тобі. Хочеш, щоб я привезла тобі щось на пам'ять?

Її легковажні слова були настільки цікавими, що я запитав:

— Думаєш, я не можу тебе вбити?

Лише для того, щоб вона з холодним поглядом відповіла:

— Ні, якщо ти вб'єш мене, це станеться через те, що я не докладу достатньо зусиль.

Я провів її та розрахував інший прогноз на майбутнє.

“Ймовірність того, що за пів року я кохатиму свою дружину”

“0,001”

Ще б пак, кивнув я до себе. Навіть якщо я вважав її цікавою жінкою, те, що я не мав до неї дуже добрих почуттів, було фактом. Я не думав, що це могло змінитися усього за шість місяців.

Кілька днів потому, коли вона повернулася, я розповів їй про цей прогноз. Я з нетерпінням чекав на її реакцію, але вона лише спокійно відповіла:

— Зрозуміло.

Чесно кажучи, це було розчаруванням.

— Я був впевнений, що ти мене не ненавидиш.

Вона обрала мене за свого шлюбного партнера, тож навіть якщо вона мене не ненавиділа, я був упевнений, що вона мала до мене певні прихильні почуття. Але вона сказала це просте слово так, ніби їй було зовсім байдуже. Не скажу, що хотів, щоб вона заплакала, проте принаймні я хотів побачити її роздратований вираз обличчя.

— …Чи можу я спитати, як ти плануєш вбити мене наступного разу?

— Що?

— Перш ніж я поїхала, ти сказав: “Зробити так, ніби я й сам вирушив у подорож, і вбити тебе?” — хіба ні? Я увесь час тебе чекала. Якби ти приїхав, я була впевнена, що це був би чудовий медовий місяць.

— Ти хочеш, щоб тебе вбили?

— Якщо можливо, я б хотіла, щоб мене кохали.

Я вважав її незрозумілою жінкою. Перед нею, я клацнув перемикачем на окулярах та знову розрахував імовірність.

“Ймовірність того, що я зможу вбити свою дружину так, щоб про це не дізналися”

“12,253”

Тож, з десяти разів, мене не викрили б тільки один. Чимале число.

Гадаю, цього можна було очікувати, оскільки ми були в цьому будинку одні посеред ночі. На цьому я зупинився.

— Зараз це близько 12%. Думаю, я цього не робитиму. Якщо я справді вб'ю тебе, то вдам, що ти так і не повернулася з цієї подорожі, і залишу твоє тіло в якомусь кюветі неподалік. Б’юся об заклад, вони подумають, що ти просто стала жертвою якогось нападу.

— У такому разі, рекомендую парк поблизу. Це місце відоме підозрілою активністю.

— …Я не розумію, що відбувається у твоїй голові.

— Я просто відчайдушно хочу, щоб ти мене покохав.

Коли я подивився на неї дещо загрозливим поглядом, вона легко засміялася та передала мені коробку, назвавши її сувеніром.

— Я все одно його викину.

— Я віддала його тобі, тому мені байдуже, що ти з ним зробиш.

Тож, щоб повністю відповісти на її пропозицію, я з силою жбурнув коробку у смітник. Тріумфально повернувшись, щоб подивитися на її обличчя, я відчув трохи шкодувань. Вона дивилася на цю коробку, сумно зводячи брови. Я не хотів дивитися їй в очі, тому поспішно поквапився до своєї кімнати.

Звісно, протягом нашого шлюбу, наші кімнати були окремими. Тому що я думав, що ніколи її не обійматиму, і був впевнений, що і вона не хотіла, щоб я її обіймав.

 

Цей жорстокий спосіб життя продовжувався, і минуло пів року. Коли я просинався зранку, то ще навіть не встаючи з ліжка запитував, “ймовірність, з якою я зможу вбити свою дружину так, щоб про це не дізналися”. Потім я вставав, приводив себе до ладу та йшов до вітальні.

— Цього ранку було 15%

— Отакої, тоді я маю відчути полегшення?

— Як знати. Можливо, я підмішав у твою каву отруту.

— Коли я щойно її зварила?

— Якщо я підготував її вчора, це можливо.

— Тоді я візьму це до уваги. І там є трохи для тебе.

— Щиро дякую.

Узявши до рук каву, яка вочевидь не містила ніякої отрути, я підійшов до свого місця. Звідси й поки я не з'їв сніданок, який вона приготувала, все було нашою рутиною. І справді, були певні дні, коли ми навіть належно не говорили, однак я почав відчувати від цього деякий комфорт. Її політика невтручання була приємною. Сніданки та обіди, які вона готувала добровільно, були привабливими.

Але це було інше відчуття, аніж кохання, і якби мене спитали: “Ти її кохаєш?” — відповіддю, безумовно, було б рішуче “ні”.

 

Так і минуло два роки. Це було те, що інші бачили як період, коли подружжя припиняло поводитися як пара та починало існувати як сім'я. Одного дня вона сказала, що хотіла б піти зі мною на побачення.

— Що ж, я не хочу йти.

— Але я хочу. Ходімо сьогодні в океанаріум!

— Я тебе не кохаю. Це навіть не симпатія.

— Але я кохаю тебе.

І що з того, подумав я. Чому вона думає, що ми зможемо ладнати як нормальна пара, коли минуло стільки часу? Моє роздратування змусило мене мовчки дивитися на неї, а потім я помітив її легку посмішку.

— Впевнений, що тебе це влаштовує? Плануєш змарнувати цей шанс?

— Що ти маєш на увазі?

— Якщо ти приймеш моє запрошення, то, можливо, зумієш мене вбити.

— Я не просто хочу тебе вбити, я хочу вбити тебе так, щоб про це не дізналися. Якщо мене спіймають, це не матиме сенсу.

— Саме так! Ти пам'ятаєш сьогоднішнє число?

— 5,7%... думаю?

— Правильно, хіба останнім часом воно не зменшувалося? Впевнений, що це тебе влаштовує? Якщо ти десь ходитимеш зі мною, це число може злетіти до небес! Якщо ми будемо у натовпі, ти зможеш встромити в мою спину ножа, якого з тобою ніщо не пов'язує, і тебе не впіймають. Втім, щоб це сталося, ми повинні почати виходити в людні місця.

— Коли ми говоримо про твоє вбивство, ти точно в доброму гуморі.

— Сьогодні я хочу бути в доброму гуморі. Нічого, я залишу тобі свою спину.

— Щоб її простромили?

— О, я маю на увазі, гадаю, ти зможеш міцно мене обійняти, якщо захочеш?

Приваблений її веселим сміхом, я усміхнувся. Зрештою, мій опір здолали, і ми пішли на наше перше побачення. Ми наближалися до третього року свого шлюбу.

Якби мені дали лише два варіанти, весело чи не весело, я б точно обрав “весело”. Це був мій перший візит до океанаріуму за довгий час, і я відчував, що перебував у піднесеному настрої, нехарактерному моєму вікові. Того дня моє серце танцювало занадто сильно, щоб я перевіряв числа. А щодо неї, котра усміхалася поруч зі мною, я хотів подякувати їй за цей проведений разом час.

Коли опустилася ніч, ми звично повечеряли вдома. Це було трохи екстравагантніше, ніж зазвичай і, оглядаючи стіл, повний лише моїми улюбленими стравами, я нарешті подивився на календар.

— Це мій день народження?

— Значить, ти таки забув. Просто до прикладу, ми святкуємо його кожного року.

Озираючись назад, я відчув, що раз на рік завжди був день, коли вся моя улюблена їжа була незвично вишикувана в ряд. Тоді я думав, що це якась примха, і не звертав уваги, але коли все зайшло так далеко, я зрозумів, що вони мали бути моїми днями народження.

— Я тобі не дякуватиму.

— Ти щойно це зробив, цього достатньо.

— Я не маю бажання святкувати твій день народження.

— Я робила це, тому що хотіла, тож тобі не потрібно цим перейматися.

— …

— Дякую, що народився.

— Нема за що.

Коли я це пригадую, то розумію, що вона лишень зніяковіла, але тоді я був схвильований, і все, про що я міг думати, це “з цією жінкою все добре?”. 

Очікувано, моє ставлення не змінилося, як не змінилося і її. Але раз на місяць ми разом кудись виходили.

Щоб я її вбив. Щоб вона сходила зі мною на побачення.

 

Чи справді я мав намір її вбити? Якби ви запитали, мені б довелося відповісти, що я ніколи не мав такого наміру від самого початку.

Те, що я не думав про неї добре, було правдою, і якби вона померла… не те щоб я ніколи не міркував про це. Але щось настільки ризиковане, як її вбивство, не було варіантом, який так легко міг обрати такий боягуз, як я. Відколи ми стали подружньою парою, це стало дуже доречною темою для розмови.

Я впевнений, що вона це знала. Вона знала про це та використовувала у перемовинах. Ми обоє це визнавали, і я погоджувався на ці угоди.

Чому так? Мені здавалося, я трохи починав здогадуватися, що це, однак квапливо закривав цю коробку. Тобто, минуло вже стільки часу.

 

Відтоді минуло два роки, і це був наш п'ятий рік з моменту одруження.

— Сьогодні було 2,564%. Найгірше. Це занадто низький показник.

— Я відчуваю полегшення — схоже, мій спокій триватиме й далі.

— Ти взагалі ніколи не змінюєшся. Ти втілення спокою.

— Це не завжди так. Я надто довго готувала сьогоднішню рибу і повністю її спалила.

— Але моя здається нормальною.

— Я нашвидкоруч зробила для тебе іншу. Лише поглянь сюди, згоріла до чорного.

Сказавши це, вона показала рибу на власній тарілці та гірко посміхнулася. Я узяв її тарілку та поміняв зі своєю, приступаючи до сніданку.

— Впевнений? Це ж майже вугілля.

— А ти впевнена? Можливо, поки ти не бачила, я насипав у тарілку отруту.

— Якщо це отрута, яку підклав ти, я б хотіла її спробувати.

— Тоді вперед.

— Дякую за їжу.

Поки ми їли наш звичний сніданок, я поглянув на годинник. Поруч з часом він показував дату.

Вже минуло п’ять років.

Чесно кажучи, я думав, що настав час це припинити.

Поки вона снідала, я на її очах я зробив прогноз на майбутнє. Побачивши цифри, спроєктовані на лінзи окулярів, я зітхнув.

“1,524”

Як я і думав. Показник був низьким. Щиро кажучи, те, що я сказав їй раніше, було числом плюс один — коли я прокинувся, воно становило “1,564%”. У всякому разі, це було марним проявом упертості.

У минулому, я говорив зі своїм другом, який знався на системі прогнозування майбутнього, про прогнози, які робив, і про нас як подружжя. Тому що мені було цікаво, чому з роками числа зменшувалися.

— Ти справді недоумок, — сказав він і зітхнув, після чого надав мені детальне пояснення. За його словами, запит “ймовірність того, що я зможу вбити свою дружину так, щоб про це не дізналися” починав розрахунки з ймовірності того, що запитувач “вбиватиме свою дружину”, і тоді коригувався згідно з різноманітними факторами, включно з його здатністю це зробити або тим, чи певна обставина зробить це легшим або важчим. Це означало, що зниження показника протягом довгих років з кількома змінами не без причин, ймовірно, вказувало на зміну моїх почуттів. 

Це абсурд. Коли ця думка промайнула в моїй голові, за нею прослідувала інша, навіть якщо це так, що мені робити після такого тривалого часу? Я не казав їй нічого, крім жорстоких речей, і вона завжди залишалася однаковою; ігноруючи наші річниці, я просто мирився з тим, що вона мені давала.

Минуло п'ять років. Цілих п’ять років.

Який вираз обличчя я повинен був зробити, говорячи їй, що ціную її?

Зрештою, навіть після цього я обрав продовжувати нічого не робити, а лише миритися з твоїми почуттями.

Але покінчимо вже з цим. Настав час із цим покінчити. Я не знаю, чи кохаю тебе, але впевнений, що ти мені дорога. Думаю, це те, що я їй скажу.

***

Сьогодні був день, коли ти народилася.

Я доїв сніданок та привів себе до ладу, щоб піти на роботу, як робив завжди. І як завжди, вона провела мене до дверей. Я злегка розтулив рота та сказав голосом, який, здавалося, ось-ось мав затихнути:

— Побачимося.

— …Так. Повертайся цілим і неушкодженим.

Вона усміхалася, і її обличчя було таким, ніби вона могла заплакати; я був такий щасливий, що спробував сказати “побачимося” ще раз, цього разу голосніше. Я сказав це трохи яснішим голосом, ніж раніше, і вона справді мала такий вигляд, ніби ще трохи, і розплакалася б, тож я квапливо залишив будинок.

Це місце, куди я міг би повернутися. Це були слова, які я не міг вимовити, тому що не хотів про них думати. Якщо ти була б у такому захваті, я мав сказати їх раніше, думав я, коли прямував до своєї компанії.

Почнімо спочатку.

Я чесно про це думав.

Дорогою додому, я куплю букет. Я вже замовив торт.

Відсвяткуймо те, що ніколи не святкували раніше.

Я не знаю, який подарунок тебе ощасливить, тож придбаймо його разом.

Почнімо з цього.

Я навіть не знав її вподобань, коли вона чудово розуміла мої, а я ж навіть ніколи про них не говорив — це було просто соромно.

Але відтепер я їх дізнаюся.

У нас достатньо часу.

Ми подружня пара.

 

Я вперше зрозумів, як багато часу проводив в офісі.

Після виконання роботи я попрощався, і оскільки збирався одразу повернутися додому, зайшов у квітковий магазин. Я не знав, який колір їй міг сподобатися, тож обрав стандартні троянди та попросив їх загорнути. Мене спитали, скільки я хотів, тож я навмання назвав сотню, що виявилося неймовірною кількістю. Проте вони сказали, що мали лише те, що підготували на день, і коли кількість зменшилася до сімдесяти, все владналося.

Коли я потягнувся, щоб узяти букет, окуляри з дзенькотом вдарилися об моє обличчя. Поштовх від цього удару миттєво викликав з їхньої історії автоматичний прогноз.

Число, яке вони показали, змусило мої очі широко розплющитися. Я поспішно надів окуляри на місце, щоб побачити, як це число щомиті оновлювалося.

“32,154%”

“38,259%”

“42,985%

Числа стрімко зростали й нарешті перевищили відмітку в 50%.

“Ймовірність того, що я зможу вбити свою дружину так, щоб про це не дізналися: 52,385%”

Коли я це побачив, то побіг так, ніби натиснули перемикач. Я пригадав слова того друга, якого запитував про наші стосунки.

— Якщо ти хочеш піклуватися про свою дружину, але на додачу до цих почуттів ймовірність перевищить 50%, будь дуже обережним. Адже це означатиме, що як би ти не почувався, все дійде до ситуації, коли це буде більш ніж можливим.

— Що ти маєш на увазі?

Коли я запитав, він лише віджартувався:

— Звідки мені знати?

Ситуація, коли це більш ніж можливо? Що це могла бути за ситуація? Я міркував про це, поки мої ноги прямували додому. Її обличчя спливло в моїй голові, і моєю спиною потік холодний піт.

Я йшов через торгову вулицю, і коли минав магазин електроніки, мої ноги зупинилися. Адже новини, що йшли на екрані телевізора, показували її зображення.

“Дорожньо-транспортна пригода, самоскид, критичний стан”

Я гарячково перебирав інформацію, що надходила. Як останній удар, вони знову завантажили її фото. Я впав на коліна. Я справді не пам'ятаю, що відбувалося потім. На іншому кінці пронизливого дзвінка мого телефону, я міг чути, як мій тесть щось кричав, однак, я цього не сприймав.

***

Ти спала. На лікарняному ліжку, з безліччю прикріплених до тебе апаратів.

Бинти, які я бачив, змушували мене хотіти відвести погляд, проте я вперше побачив, яким прекрасним було твоє обличчя, коли ти спала, і не міг відірвати очей.

— З днем народження.

Це були перші слова, які вирвалися.

— Пробач мені за все.

А наступними було вибачення.

 

На щастя, у кімнаті нас було лише двоє, тож я сів поруч із нею та знову спрогнозував майбутнє.

“Ймовірність того, що я зможу вбити свою дружину так, щоб про це не дізналися: 99,274%”

Ще б пак, подумав я. Навіть якби мої почуття стали на заваді, якби я торкнувся будь-якої з безлічі кнопок довкола мене, впевнений, ти б померла. І якщо це можна було відстежити, легкої руки на її горлі теж було достатньо, щоб її вбити.

Мій друг сказав, що система починала розрахунки з ймовірності того, що запитувач “вбиватиме свою дружину”. Це, так би мовити, були вагання. Коли справа дійде до її вбивства, чи стримаюся я.

Зараз вона була істотою, яка могла померти ще до того, як я б почав вагатися. Якби я хоч трохи спробував, вона б померла.

— Гей, сьогоднішня ймовірність була 0%. Справа не лише в тому, що вона низька, — сказав я їй як зазвичай.

Тобто, ймовірність дорівнювала 0%. Навіть якщо лінзи моїх окулярів проєктували 99,358%”, я хотів, щоб вона жила, тож ймовірність складала 0%. Я ніяк не міг її вбити.

— Сьогодні я обіцяю тобі спокій, тож не спи там вічно. Пообідаймо та підемо в парк. Я ніколи тобі цього не говорив, але я обожнюю солодкі яйця, які ти готувала. Смажена курка, яку ти робила, також смачна. Я завжди їв ці обіди мовчки, хоча ти вкладала у них всю свою душу. Але навіть так ти радісно усміхалася, тож я переконав себе, що все буде гаразд, якщо так і залишиться.

Ніжно, щоб зігріти його, я погладив твоє лице, що холоднішало. Молився, щоб воно вкрилося звичним рожевим.

— Сьогодні я вперше про це дізнався. Що ти хотіла, щоб я сказав “побачимося”. Через мій дріб'язковий характер, я не міг сказати цього до цього моменту, однак це місце вже давно стало моїм домом, до якого я з нетерпінням чекав на повернення. Я змусив тебе плакати, чи не так? Ти плакала, коли я не дивився, чи це тільки моя пиха? Я більше не змушуватиму тебе плакати. Це правда — я присягаюся.

Ридання підступили до мого горла. У глибині носа колюче боліло; я не витримав цього, і мої сльози ринули назовні.

— Мені справді шкода. Дякую, що чекала увесь цей час. Зараз я хочу почути твій голос. Дуже сильно.

Я стиснув її руку з достатньою силою, щоб кісточки моїх пальців побіліли, і схлипнув. Я не був упевнений, що мої слова прозвучать належним чином. Але навіть так я знав, що повинен був дещо сказати.

— Я кохаю тебе. Повернися, Юрі…

***

Ми провели шосту річницю нашого весілля у лікарняній палаті.

Наша річниця і її день народження були доволі близькими, тож минув майже рік, як вона була прикута до ліжка. В очах усього світу, Юрі перетворилася на людину у вегетативному стані. Я не хотів використовувати такий огидний термін для її опису, однак щоразу, коли мені доводилося пояснювати її стан, я був змушений використовувати його з необхідності.

— Мені справді потрібно відшліфувати свій словниковий запас, — мені здалося, що вона усміхнулася ширше, ніж зазвичай, коли я сказав це їй того дня.

Як Юрі завжди робила для мене, я щодня змінював квіти в кімнаті та говорив з нею про різні дрібниці. Я витирав її тіло, і якщо погода була гарною, відчиняв вікно, і ми разом грілися на сонці. Я вчився готувати під керівництвом одного зі своїх підлеглих і відчайдушно хотів, щоб це було першим, що вона з’їсть, коли прокинеться.

— Агов, Юрі, сьогоднішня ймовірність знову була 0%. Сьогодні твій спокій у безпеці.

“96,784”

Дивлячись на число, яке за цілий рік зменшилося лише на 3%, я трохи усміхнувся. Це нічого. Я можу почекати. Я чекатиму вічно. Тож не квапся і повертайся, коли зможеш.

 

Кілька днів тому, лікар сказав мені, що я можу “вимкнути її систему життєзабезпечення під його наглядом”. Здається, її шанси на одужання були дуже низькими. Я підвищив голос та вдарив його, але зараз я в цьому каюся. Тож, Юрі, не злися, коли розплющиш свої очі.

 

Пів року потому, мій тесть здався.

Але я не здався. Я несамовито долав це щоразу, коли відчував, що міг би, і відчайдушно говорив з тобою, яка не могла відповісти.

 

Ще пів року, сьомий рік нашого шлюбу.

Дивлячись на Юрі, яка не відповідала, коли з нею розмовляли, я пригадував ті п'ять років, коли я не відповідав їй.

Це так відчувалося? Мати справу зі мною, котрий не відповідав… Чи змушував я Юрі відчувати таку порожнечу?

Навіть коли настав її день народження, мої очі туманилися, і я нічого не міг зробити. Не витираючи сліз, що стікали моїм обличчям, я заговорив до неї:

— З днем народження. Я купив квіти, які не зміг подарувати тобі минулого разу. Цього разу я маю справжню сотню. Дивовижно, чи не так? Коли ти прокинешся, ми зможемо піти купити тобі подарунок. За сім років, не має значення, що ти попросиш, я дістану це для тебе. Але я не маю жодного уявлення, чого б ти хотіла. Наступного разу, тобі доведеться ретельно мені розповісти.

— Гей, сьогоднішня ймовірність знову складала 0%. Чому ти досі в ліжку?

“92,693%”

— Який колір тобі подобається? Які у тебе хобі?

“85,696%”

— Що ти робила, коли мене не було поруч? Які квіти тобі подобаються?

“68,258%”

— Наступного разу, покажи мені якісь фото з твого дитинства. До якої старшої школи ти ходила?

“51,258%”

Діставшись цього моменту, я був вражений. Я не помітив, що число зменшувалося. Воно падало все більше і більше. Моє серцебиття зростало в оберненій пропорції. Цього не могло бути, не могло бути, не могло бути!

“32,258%”

“20,258%”

“12,258%”

“3,178%”

 

“0,001%”

— Доброго ранку. Сьогодні ти точно заспалася.

За кисневою маскою, її гарної форми вуста тихо усміхнулися. Її великі очі віддзеркалювали мене, і злегка тремтіли.

— Доброго ранку, Масахіро.

Її голос не пролунав, але побачивши, як її губи заворушилися, я заплакав.

***

І я досі продовжую цю звичку.

“0,061%”

Таким був сьогоднішній результат.

Підводячись з ліжка, я погладив Юрі поруч із собою, і сьогодні маленьке життя збоку від неї вчергове енергійно заплакало.