Місто Сирен

Бай Льов гадки не мав про їх розмову, натомість дещо інше привернуло його увагу.

Джефф ховався під сходами, розмовляючи з кимось, а потім повернувся у кімнату.

«Джефф викрався посеред ночі, а тепер повертається?» — задумався Бай Льов.

Зі свого місця на сходах Бай Льов мав чудовий огляд. Він побачив, як водій, який привіз їх до міста, слідував за Джеффом. Вони тихо перемовлялися. Джефф передав йому кольорову пачку паперу, і дав кілька вказівок.

Якщо він не помилявся, то щойно водій отримав гроші. Бай Льов не був упевнений, але його інстинкт щодо фінансів ніколи не підводив.

[Ви розблокували приховану подію для сюжетного персонажа — "Кривавий задум Джеффа"]

[Дослідіть цей сценарій до кінця, щоб отримати 50 балів нагороди. Поточний прогрес: 15%]

Він звузив очі. Витягнувши з-під сорочки монету в один юань із отвором посередині, навів її на водія. На панелі з'явилося вікно з інформацією.

[NPC: Водій]

[Опис: Ваш водій, що привіз вас до Сирен-Тауну. Його найняв Джефф, який стверджує, що добре знає це місто. Має кримінальне минуле, включаючи підпали та грабежі.]

Як і очікувалося, ще один підозрілий персонаж.

До цього вони ніколи не стикалися обличчям до обличчя. Під час поїздки водій завжди сидів спереду, а Бай Льов — на самому задньому сидінні, тож не бачив його. Коли вони виходили з автомобіля, той навіть не виходив, залишаючи його в повному незнанні про зовнішність або особу водія.

Спершу це не викликало підозр, але тепер він зрозумів, що щось тут не так. Здавалося, Джефф навмисно тримав його подалі від водія — сідаючи між ними або перешкоджаючи їхньому спілкуванню.

«Вони очевидно щось замислили за спиною.»

З того, що Бай Льов міг зрозуміти, Джефф заплатив водієві з темним минулим за якусь послугу. Важко було сказати, що саме, але він припускав, що це пов'язано з особистою помстою Андре.

Під час поїздки водій попереджав, що багато місцевих жителів давно не тримали грошей у руках. Треба бути обережними. Спершу він сприйняв це як доброзичливе застереження, але тепер зрозумів, що це був спосіб водія показати, що він контролює цю територію і вимагає поваги. Без його допомоги та захисту Джефф міг легко стати жертвою інших у місті.

Звісно, водій теж був частиною цієї спільноти, і в потребі грошей він не відрізнявся від інших. Можливо, він задумав пограбувати всю групу Джеффа.

Було очевидно, що він відчайдушно потребував грошей. Від самого їхнього прибуття він натякав на загрози, тож не дивно, що Джефф вирішив заплатити йому посеред ночі.

Якщо він не отримає грошей найближчим часом, хто знає, що може зробити?

До того як Джефф його помітив, Бай Льов повернувся до своєї кімнати і тихо зачинив двері, які той залишив відкритими. Коли Джефф повернувся, він зупинився біля дверей Андре, потім нахилився і поклав щось темне біля порогу. Зазираючи крізь дверне вічко, Бай Льов запримітив, що це схоже на... великий шматок риби?

Незабаром біля дверей Андре зібралася купа похмурих білих статуй. Знову почувся гуркіт.

Заради своєї безпеки, Бай Льов закрив вічко білим простирадлом, щоб так русалки не могли стежити за ним. Окрім того, він підпер двері шафою – якби хтось все ж проник у кімнату, це було б чутно.

Очки витривалості були на низькому рівні. Після всіх підготовок, Бай Льов міцно заснув, навіть не побачивши снів.

На подив Бай Льова, зранку шафа і головні двері досі залишались закритими. Проте двері до вбиральні майже повністю відчинились.

Бай Льов штовхнув двері ширше й побачив русалок. Вони вже повністю звільнилися від білих тканин і мотузяних пут. Тепер їхні скручені тіла химерно перепліталися між собою, рухаючись у бік виходу. Деякі навіть встигли дотягнутися до дверної ручки — ще мить, і вони би вибралися назовні.

Ця картина нагадала Бай Льову гру, в яку він колись грав, — «Твістер». Він згадав, як смішно виглядало, коли люди намагалися застигнути у незручних позах. Але зараз, дивлячись на холодні, бліді скульптури, що силкувалися пролізти крізь двері, Бай Льов не відчував нічого, окрім тривоги.

Найбільше гнітило те, як ці мармурові постаті скупчувалися разом. Їхні очі, розташовані надто близько одне до одного, нерухомо вп'ялися в нього. Від цього погляду Бай Льову стало не по собі — будь-хто відчув би дискомфорт, опинившись під прицілом такої кількості безжиттєвих зіниць.

Він зачинив двері вбиральні. Більше не переймався статуями і навіть не намагався їх зв’язати.

Це не мало сенсу.

Статуї звільнялися щоразу швидше. Якщо він не знайде слабке місце, яке дозволить їх контролювати, спроби знову зв’язати їх будуть марнуванням часу. Гірше того, вони можуть навчитися вириватися ще швидше.

Ледь Бай Льов відчинив двері кімнати, як перед його очима з’явилося нове повідомлення:

[Гравець Бай Льов виконав головне завдання: вижити в будинку, не піддавшись зараженню.]

[Нагорода: 20 очок]

[Поточний баланс: 23 очки. Тепер ви можете купувати предмети. Бажаєте щось придбати?]

Бай Льов відкрив магазин. Його жалюгідний баланс навряд чи дозволяв купити щось корисне. Він придбав потужний ліхтар за 15 очок, залишивши собі всього 8. На мить замислився.

«Цікаво, чи є тут 3D-голографічні проектори?»

Так, вони коштували 4 очки за штуку. Але зараз діяла знижка: 3 штуки за 8 очок.

– Взяти три! — не вагаючись, натиснув Бай Льов.

Як людина, що завжди економила гроші, він не міг пройти повз слово «знижка».

Отримавши покупку, Бай Льов одразу ж випробував пристрій. Попри низьку ціну, проєктор виявився досить якісним. Він ввів у систему параметри власного персонажа й здивувався результату — голограма виглядала надзвичайно реалістично. Яскраві кольори, плавні рухи… Якщо дивитися здалеку або при слабкому освітленні, можна було подумати, що це жива людина.

Бай Льов залишився задоволеним своїм вибором. Але глядачі, які спостерігали за ним через маленький екран, явно думали інакше. Вони показували одне на одного пальцями, зітхали й переглядалися.

— Новачки завжди такі безглузді, — зневажливо кинув хтось. — Очевидно, що він ще не розуміє, як грати. Дивіться, яку дурню купив! Ліхтар — це ще куди не йшло, але проєктор?! Навіть уявити складно, як він може знадобитися!

— Невже вони й досі продають цей мотлох зі знижкою? Що він думав?! Воно гарно виглядає, але ж ніякої користі! Навіть безкоштовно його ніхто б не взяв.

— Ха! Я теж бачив цей проєктор у магазині, коли тільки починав. І знаєте що? Він і досі там продається. Вічний товар на розпродажі!

— Боже, вони просто розвели його, як і мене колись! Пам’ятаю, як я витратив усі стартові очки на купу непотрібних штуковин, що здавалися крутою технологією…

— 23 очки просто коту під хвіст! Це ж максимальна кількість, яку можна отримати на старті, а він витратив її на якусь дурницю! Що, мізки у воду впустив?!

Раптом хтось вигукнув:

— Ей, швидко сюди! Один із новачків купив факел полум'яного вогню! Він може вбивати русалів! Ось хто тепер у безпеці!

Група глядачів миттєво забула про Бай Льова й ринула до іншого екрану.

— Так, цей знає, що робить. Оце правильний вибір!

— Факел дає три заряди. Якщо він використає їх мудро, то, мабуть, єдиний із новачків, хто вибереться звідси живим.

Перед маленьким екраном Бай Льова залишилося всього кілька людей.

[34 глядачі залишаються на каналі Бай Льова.]

[167 людей вийшли.]

[50 людей прибрали лайк із каналу Бай Льова.]

[44 людини видалили канал Бай Льова з обраного.]

[17 людей поставили дизлайк.]

[0 людей зробили донат.]

Погравшись із новим пристроєм, Бай Льов вирішив розбудити Джеффа в сусідній кімнаті.

 Джефф виглядав жахливо: бліда шкіра, величезні темні кола під очима за скельцями круглих окулярів. Бай Льов намагався вгадати, скільки статуй. Схоже, приблизно стільки ж, скільки й у нього самого. Але на відміну від тих, що він замкнув у вбиральні, Джеффові статуї залишалися там, де були спочатку.

 Але… чи йому просто здалося? Чи не стали вони реалістичнішими?

 Мармурова шкіра цих статуй мала слабкий червонуватий відтінок. Очі видавалися надзвичайно живими, а вираз обличчя був спокійним і природним, немов у риби, що вдосталь напилася води. Навіть луска на хвостах здавалася трохи розкритою, а в кімнаті повисло легке рибне амбре.

Бай Льов вирішив заглянути ще в кімнати Люсі та Андре. Він уважно роздивлявся їхні статуї й порівнював зі своїми.

Так, вони справді дедалі більше ставали схожими на людей. І що ще моторошніше — їхні риси все більше нагадували мешканців кімнат, у яких вони стояли.