Поручитель

Головний космічний порт на Болдессарі вражав своїми розмахом та оснащеністю, нагадуючи величезний мурашник, де постійно прибували й відлітали натовпи людей. Кораблі різних форм і розмірів безперервно проносились над ним, залишаючи за собою кольорові відблиски, миготіти на металевих стінах. Десь поруч кружляли ремонтні дрони та транспортні модулі, що перевозили вантажі з одного відсіку до іншого, створюючи незриму, але динамічну мережу.

 

Розмаїтість культур і націй Імперії виднілась в архітектурі суден, що приземлялися, в одязі пасажирів, які мов мерехтливі метелики на мить зупинилися тут. Повітря наповнилось ароматами екзотичних спецій і рослин, котрі привозили на обмін торгаші.

 

Для більшості це була лиш тимчасова стоянка, щоб пересісти на інший корабель і рухатись далі, до незліченних, незвіданих зірок на задвірках галактики. Однак були й ті, хто мріяв ступити на металевий каркас планети, де не кожному дістався би хоч клаптик вільного місця.

 

Серед цього бурхливого натовпу стояв високий, худорлявий хлопець, одягнений у кострубатий одяг, що бачив кращі часи. Єдиний багаж, що він мав під час подорожі, він носив на собі, та в невеликій миршавій сумці, на котру не зазіхнув би жодний крадій.

 

Зустрівшись з вами поглядом на мить, він легко зникне у натовпі таких же темночубих та темнооких злидарів, що прибули сюди в пошуках чогось кращого, ніж мали у рідних світах. Однак той єдиний погляд… було у ньому щось, що привертало увагу, на трохи затримавшись в пам’яті. Здавалось, ніби очі ці були рішучі й гострі мов шабля. Зустрівшись з ними, звичайна людина воліла б відійти, навіть не усвідомивши причину. Можливо, він просто був не властивий для таких статків та віку, і перехожі інтуїтивно відчули б дисонанс.

 

Хлопець повільно рухався за натовпом, шукаючи серед моря покажчиків потрібний, намагаючись розібрати щось із галасу навколо. Та голоси, скрипи, стуки, жужання й рипіння злились у гучну какофонію, від якої ледь не тріснула голова. Яскраві спалахи заполонили всю його увагу, й він відчував легке запаморочення. Юнак лише на мить спробував зупинитися, але навала людей, мов хвиля, зносила його то до одного, то другого боку безкрайнього терміналу.

 

На щастя, він знайшов потрібний йому пункт прийому. Підійшовши до одного з кількох розставлених поруч апаратів, він приклав до нього металевий браслет, що помітно спадав з зап'ястя, й на тому засвітився шестизначний номер. Хлопець глянув на довжелезні списки, що світились над кожною зі стійок, й зрозумів, що покличуть його не скоро. 

 

Його обличчя залишалось невиразним, лише зморшка між брів натякала на неспокій. Юнак вмостився на підлогу неподалік, де вже сиділо багато таких же мігрантів, його погляд не сходив з циферблату, коли він ритмічно вистукував пальцями по колінах. Він відчував, як кожна хвилина повільно тягнеться, мов віск, а його кров, навпроти, все швидше била в грудях.

 

Лишень коли на голографічній карті над ним планета напівобернулась навколо осі, хлопець побачив, що перед ним залишилось кілька людей. Він стрімко підвівся, покинувши положення, в якому просидів останні кілька годин, і намагаючись привести до ладу свій вигляд, міцніше здавив пояс сумки. На долонях виступив піт, хоча він намагався виглядати спокійніше, й рухався далі за чергою. Він подумки повторював завчені слова, та довге очікування лиш підігріло й без того належну тривогу. За кілька хвилин його номер загорівся над однією з десятків стійок реєстрації.

 

За прозорою завісою знаходилась постать андрогінного андроїда, чиї руки блискавично, майже автоматично, торкалися тривимірної клавіатури. 

 

— Ваш профіль будь-ласка. — його голос звучав механічно, без жодних емоцій, а світлодіоди, вбудовані на місці очей, повільно просканували людину перед ним.

 

Юнак повторив минулу дію, приклавши своє зап'ястя до сканера, але не міг втримати своє нервування. Якби контролером була людина, як на менш розвинутих планетах, вона точно б помітила це. Та андроїд продовжив працювати бездоганно.

 

— Зазначена ціль прибуття?

 

— Навчання, — відповів хлопець — в університеті при “Варом-групп”.

 

Андроїд не проявив жодної реакції на цю інформацію, лиш зрівняв її із даними в системі. На екрані перед ним з'являлись і хутко минали символи, котрі хлопець не встиг розібрати.

 

— Не бачу студентського посвідчення профілі. Також відсутня інформацію про минуле навчання, та постійного місця проживання…

 

— Я… все ще чекаю на нього… — Хутко перебив хлопець, та з кожним проговореним словом, його голос ставав все тихіше.

 

Андроїд продовжував свою роботу, не звертаючи уваги на цей викид. Він вимагав додаткових підтверджень і документів, які той не міг надати. Позаду них вже чулося невдоволене бурмотіння черги, оскільки жодна реєстрація не тягнулася так довго.

 

— Можливо, у Вас є запрошення? Або місцевий поручитель? Хтось, хто міг би підтвердити інформацію? Інакше я не зможу пропустити Вас.

 

— Так! Так, звичайно. У мене є лист від університету. Там вказаний мій керівник — з цими словами він витягнув з сумки складений лист паперу, що виглядав ще більш недбало, ніж його власник, та протягнув його у невеликий отвір між столом та завісою. — Ви можете зв'язатися з ним.

 

Андроїд прийняв лист, скануючи його непохитними очима. Весь цей час хлопець нервово очікував, втрачаючи всю надію. Далі голос механічно повідомив:

 

— На жаль, Вам доведеться почекати. Доки ця інформація не буде підтверджена, я не можу допустити Вас до міста. Пане Бейл, будь ласка, пройдіть за цим чоловіком. — Високий охоронець, що немовби статуя стояв неподалік черги, вже дихав йому у спину.

 

Андроїд простягнув лист крізь отвір, й хлопчина, під пильним супроводженням й зацікавленими поглядами, пройшов туди, куди вказано. Незважаючи на всі його зусилля, на лобі пробився піт, а серце калатало, мов шалене. Тривога повільно перетворювалась в паніку, й охоплювала його тіло, однак тікати вже було запізно. Він відчував, що двері, крізь які він щойно пройшов, так легко уже не відкриються.

 

***

 

Почувши новину, що ніби блискавка прошила його наскрізь, Бейл все ще відмовлявся у це вірити.

 

— Профессор Ґайвана… мертвий? — ці слова здавалися такими чужими, ніби хтось силоміць поклав їх до його рота. — мертвий… — повторював він, але промовлене слово здавалося пустим, ніби позбавленим сенсу.

 

— Вже кілька днів — невимушено мовив комісар, так, ніби згадував що він робив учора. — Деталей мало, та наче серцевий напад. А в тім, як я вже говорив, єдина людина, що могла б за Вас поручитися — мертва. Чи є ще хтось, хто зможе… пане? З Вами все гаразд? Ви якось зблідли… — промовив чоловік з занепокоєнням.

 

Зрозумівши, що його співрозмовник закляк мов кам'яна глиба, комісар відчув себе незграбно.

 

— Я принесу Вам води — майже пошепки мовив він, поклавши руку на плече хлопця, най за статусом не мав цього робити. — Побудьте з цим на самоті.

 

Бейл не відповів, й коли дійшовши до дверей, комісар озирнувся до нього, він побачив лише згорблену спину, й тремтяче передпліччя. Він вийшов за двері, сподіваючись, що йому не доведеться нікого втішати. 

 

Та він не бачив, як побіліли кісточки пальців, коли Бейл щосили стиснув кулаки. Його очі палали не відчаєм, а гнівом, а обличчя перекосила жахлива гримаса. Сцепивши зуби, він процедив пошепки думки, що не міг стримати:

 

— Я запізнився! Як міг цей покидьок так легко полишити світ?!

 

Недовірливий, майже шалений смішок пройшов повітрям, а очі, що до цього були чистими й рішучими, нагадували погляд скаженої собаки.

 

Перед ними, втомленими від яскравого білого світла, мерехтіли сцени, чи то давно забуті, чи примарні. Голову, котру й до цього охоплювала мігрень, ніби взяли у міцні тиски, й кожна думка звучала неймовірно голосно, ніби чиїсь крики. В надії хоч трохи їх приглушити, хлопець затиснув вуха дрижачими долонями, і зажмурився, схилившись до столу. Його дихання ставало дедалі бурхливішим, нудота підступила до горла, й ледь-ледь у ньому втрималась. Йому здавалось, що він згоден на будь-які дії, лиш би швидше забратись звідси, дістатись блаженної тиші.

 

—Ні… ні. Хто завгодно, але не цей хробак. Він наче стійкий вірус, від котрого немає ліків. Я вірю, що цей покидьок ще живий! 

 

Зовсім скоро Бейл почув, як двері позаду відчинилися, і комісар пройшов крізь них так само невимушено, як і раніше. Поставивши важкий сріблястий кухлик перед хлопцем, він звернув увагу на його обличчя. Щось змінилося у хлопці за той час, що він був відсутній, та він не встиг зрозуміти, що саме.

 

Миттєво хлопець підірвався з місця, і щосили огрів кухликом по обличчю комісара. Цього не вистачило, щоб його оглушити, але на мить він був дезорієнтований. Чоловік рефлекторно потягнувся до кобури на поясі, і Бейл спробував завадити йому. Однак навіть доклавши всі сили, він виявився надто кволим, і комісар легко звільнився від його хватки, скрутивши тому руку, й повалив до землі. Водночас він витягнув з кобури нейроблокатор, й добряче приклав його до хлопця. В мить Бейл відчув, ніби всі його м'язи пробило кількадесят розрядів струму, завдаючи шаленого болю. Та все ж за кілька митей, його очі остаточно захопила темінь, і свідомість згасла.

 

А комісар, пихато й недовірливо піднявшись над знерухомленим хлопцем, лишень роздратовано цокнув язиком. Витираючи кров з чола він покликав охоронця ззовні:

 

— Потурбуйся про цього ідіота замість мене! Їй богу, не дарма я збирався звільнитись.