Кінець літа (1 частина)

Дивлячись з вікна своєї кімнати для досліджень і розробок у церкві, я помітив, що до пишної зелені дерев почав поволі домішуватися жовтий. Вітер, що залітав у приміщення, теж ставав холоднішим.

Варто було закінчити школу, і одразу відчуваєш, як швидко минає час.

«Ах...»

Я підпер обличчя долонями, поставивши лікті на стіл. Із завтрашнього дня вже розпочнеться вересень. Озирнутися не встиг, як уже пройшло літо. І справді дуже швидко. Нещодавно Джан, який заходив до маєтку поговорити про роботу, виголосив щось на кшталт: "Два місяці пролетіли в одну мить! Вражає!", якось так. Водночас проникливо зітхаючи.

Після закінчення школи... Злісна трійця - Джан, Джай та Суні, як і я, повернулися до Лейса, щоб продовжити сімейну справу. Після того як ми перестали ходити до школи, шансів зустрітися, що цілком логічно, стало значно менше. Іноді вони приходили у маєток, щоб поговорити про роботу, поцікавитись, як у мене справи, у невеликій дружній бесіді за чашкою чаю. Близнюки Джан і Джай були синами власника лісоруба, що займається вирощуванням і постачанням дерева. Там вони почали працювати після закінчення школи. Деревина села Лейс славилася визначною якістю та міцністю, до того ж її колір є популярним серед багатіїв, тому її, як я чув, продавали за досить високою ціною.

Сім'я Суні володіла шахтою, де видобували дорогоцінне каміння та метал, також під їх керівництвом працювала фабрика з різання каменю та обробки металевих виробів на кшталт цвяхів та дроту. Чув, що каміння з легким кольоровим відтінком особливо популярне як прикраси та добре продавалося.

Кожен з них мав справу з матеріалами, які необхідні для будівництва. Зараз для мене це було дуже корисно. Точніше, навіть рятувало. Тому що... я міг би отримати матеріали на захисне обладнання для села зі знижкою! Ще й за дружнім тарифом! Це справді рятувало.

Якщо говорити, наприклад, про загородження, то шули зробили Джан із братом, а допоміжні матеріали на кшталт дроту та цвяхів я замовив у Суні. Як і очікувалося, подібного масштабу огорожі неможливо створити поодинці. Коли я згадав про сімейний бізнес цих трьох і подав ідею про співпрацю, вони взяли справу у свої руки зі словами "Без проблем!". Все, що було необхідне - це трійця хуліганів... ні, друзів.

Тому, у міру надходження замовлених деталей, матеріалів та чарівних складових, у селі тривала установка захисних загороджень та перехоплювачів. Ми почали на заході села, а тепер рухалися на північ та південь. Нехай повільно, але якщо роботу буде завершено до середини наступного року, то буде чудово. А щодо притулків, під них переробили кілька порожніх будинків з церквою як першу базу. Також у селі було встановлено дошку з картою та маршрутами евакуації.

І, як і обіцяв капітан в окулярах, з початку року щомісяця до села Лейс приїжджали чотири лицарі. Порожній будинок сімейства Оуенів на заході села я надав їм під штаб, і щодня під час патрулювання вони спілкувалися з жителями, щоб виявити потенційно небезпечні об'єкти, що потребують ремонту, наприклад, мости або старі будинки, і повідомляти про це. А у вільний час, здається, вони допомагали селянам у господарстві.

Нещодавно мене спіймали на вулиці... Точніше, сільські тітоньки із задоволенням розповідали мені, червоніючи, як лицарі допомогли їм із посадкою овочів і як сильно врятували, адже з віком доглядати за господарством стало складніше. Лицарі ж, схоже, насолоджувалися місцевою їжею та питвом. Лицар, який днями приніс звіт, посміхаючись сказав: "У цьому селі їжа та алкоголь просто чудові, повітря свіже і немає демонічного начальства! Це освіжає».

Ні, хлопці, ви повинні відпочивати, але й про роботу не забувайте. Прошу вас!

Таким чином, план оборони села Лейс просувався так, як я і задумав, ні, навіть краще. Я провів пальцем по розкладеному на столі плані, перевіряючи його. Папір був поцяткований виправленнями й помітками, складками й швами, а місцями перетворився на лахміття. Проте. Ця таблиця... невдовзі виконає свою роль. Я оглянув дати в хронології записаній у таблиці. До останнього рядка. До того дня залишилося... понад чотирнадцять місяців. У грі не було вказано точної дати... але я мав припущення.

Пора року - осінь. Місяць - жовтень. Звідки я знав, який вечір стане початком трагедії...стане тим фатальним днем... Того дня герой, як завжди, заглянув до церкви. Я зміг припустити день, виходячи зі слів Марі.

"...кінець десятого місяця... наступні три дні - це час, коли зоряні боги відпочивають. Навіть місячні богині ховаються в ці дні, і чисте світло, яке береже нас від того, що таїться в темряві, тільки в ці три дні не досягає землі. Тому як заміна світла Богині ми всю ніч палимо багаття і молимося. Ви теж, нехай це буде хоч невелике полум'я свічки, підтримуйте його, що горить, протягом цих трьох днів. Нізащо не виходьте на вулицю вночі, просто моліться в тиші від щирого серця у своїй кімнаті. Коли пройдуть ці три похмурі дні й настане світанок... з початком нового місяця повернуться і боги. І тоді ми знову будемо під захистом чистого білого світла..."

Це вона розповіла.

Наприкінці жовтня за три дні до початку нового місяця. Календар Аркадії був заснований на європейському, тож у жовтні був тридцять один день. За три дні до того... двадцять дев'яте число. Таким чином, "день катастрофи"... настане двадцять дев'ятого жовтня. На той час я маю зробити все, що зможу. Щоб я і мешканці села вижили. Я вже так далеко зайшов... лишилася... лише боротьба з часом.

***

Вирішивши перепочити, я спустився на перший поверх до їдальні, де Марі, як завжди, писала і шила. Коли я увійшов, вона підняла погляд і м'яко посміхнулася.

«О, пане Ліане. У вас перерва?»

«Так».

«Хе-хе. Тоді зроблю чай. Будь ласка, присядьте та зачекайте».

«Дякую».

Слухаючись, я сів чекати навпроти місця, де сиділа Марі.

Зовнішні стіни церкви були складені з каменю і захищали від спеки останніх літніх днів, і всередині будівлі панувала приємна прохолода. З відкритого вікна дув вітерець, змішаний із легким холодком. По небу пливли хмари, але не літні, схожі на вату, а тендітні й тонкі на вигляд. Ледве долинав скрекіт комах, що нагадують цвіркунів.

Якийсь час я нічого не робив, просто дивився на хмари, а потім повернулася Марі з тацею, на якій стояли чайник, що димився, і чашки. Вона поставила переді мною чашку і налила чай, а потім подивилася у вікно, досить примруживши очі.

«Приємний вітерець... Нарешті спека вщухла».

«Так, ви маєте рацію...» - я теж глянув у вікно і посміхнувся.

У пишній зелені саду шість чи сім малюків грали з м'ячем, енергійно бігаючи по галявині. Дехто зі старших дітей теж розважався з ними. Минулого місяця я знайшов м'які та круглі м'ячі, схожі на пляжні, і пожертвував церкві. І, ґрунтуючись на туманних спогадах дитинства, я спробував навчити їх грати у ¹доджбол.. тепер ця гра стала такою ж популярною, як і ²"Дарума упав". М'ячі були зроблені з гуми та били зовсім не боляче, тому з ними могли грати навіть малі діти. Там були й жорсткіші, але я, стурбувавшись, вибрав найм'якіші. І мій вибір не був хибним.

¹Доджбол (вибивали) - динамічна гра з м'ячем. Розрахована на кілька людей. Метою гри є попасти м'ячем по гравцю (ведучому), що стоїть у середині поля посеред інших гравців (вибивал).

²"Дарума впав" - гра, що схожа на "червоне світло, зелене світло" (гра "світлофор"),

Подивившись у далечінь, я помітив, що вершини гір уже трохи забарвилися червоним і жовтим кольором.

«Пані Марі... Гори вже змінюють колір».

Коли я вказав пальцем за вікно, Марі теж глянула туди й кивнула.

«Ой, і справді. Поволі починають змінювати колір. Ох... Осінь уже почалася... Час так непомітно летить».

«Так. І справді дуже швидко...»

Після цих слів Марі притиснула руку до щоки й зітхнула. Я теж зітхнув і погодився кивком. Я й справді думав, що час летів дуже швидко. Напрочуд швидко.

«Гірське листя почало змінювати колір... Точно. Приблизно через півмісяця ми зможемо побачити гарні осінні листочки?»

«Хм-м, мабуть... Якраз за півмісяця дерева забарвляться».

Марі ляснула в долоні.

«Тоді!.. Коли кленове листя на пагорбі позаду церкви почервоніє... Давайте знову всі разом влаштуємо пікнік!»

«Ва! Це чудова ідея, пані Марі! Обов'язково сходимо!»

«Так! Ідемо! Хе-хе. Повеселимося! Усі точно зрадіють. Потрібно приготувати більше бутербродів і солодощів».

«Мабуть, візьмімо більше. Дітлахи з'їдять все миттєво... Я допоможу вам робити бутерброди! А я приготую з яєчнею і шинкою, тож, пані Марі... будь ласка, ви зробіть більше з картоплею та квасолевою пастою!»

«Хе-хе. Добре. Пану Ліану вони справді подобаються, еге ж?»

«Авжеж!»

Приготовлені Марі бутерброди з солодкуватою картоплею та вареною квасолею, з додаванням ароматних горішків, були найкращим частуванням, дуже смачним та ситним. І, звичайно, вони були дуже популярні у малечі, минулого року за останній влаштували битву у камінь-ножиці-папір. До речі, я зазнав поразки у першому ж раунді. Прикро.

Марі, яка схвильовано обговорювала пікнік, раптово скрикнула, прикривши рот долонькою.

«Пані Марі? Що трапилося?»

«Який жах, я знову майже не забула. Ох, вибачте, пане Ліане... У мене є невелике прохання... це нормально?»

«Звичайно. Будь ласка, кажіть. Пані Марі, ви можете просити про що завгодно».

Я сказав це жартома, але Марі зробила здивоване обличчя, після чого коротко засміялася до ямочок на червоних щоках і приклала руку до грудей.

«Хе-хе. Дуже дякую, пане Ліане. Те, про що я хочу попросити... Завтра субота, то ви зустрінетесь з Алом?»

«Так».

«Слава Богині! Так, про що я... Позавчора Ал залатав дірку на даху на моє прохання... І, схоже, він залишив тут ящик з інструментами, коли повертався додому».

«Ящик з інструментами».

«Так. Його дорогоцінний ящик з інструментами. Втім, я затримала його, коли він збирався йти, бо поспіхом передала йому стиглі груші, купу рукавичок для пана Чедда, Ала та інших... отже, можливо, тому він і забув. Але все одно, залишити таку важливу річ і піти додому... він теж недбалий!»

Марі стиснула губи, поклавши долоню на щоку. Побачивши це, я не зміг утриматись від сміху. До майбутнього Героя, який уже так виріс, Марі, як і раніше, ставилася, як до "необережної дитини, що забула дорогоцінний ящик з інструментами".

«Ха-ха... Зрозумів. Я подбаю про це. Обов'язково поверну Алу його дорогоцінні інструменти».

«Дуже дякую, пане Ліане! Ах, як добре. Я хотіла повернути їх якнайшвидше, але надто зайнята, щоб покинути церкву...»

«Ага...»

Я розумів. Порівняно з тим, коли тут жив Альфред, кількість сиріт значно зросла, і піклуватися про прання та харчування стало складніше. Крім мене, Альфреда і сімейства Чедда, допомогу надавали ще доброзичливі селяни, які ще живуть поблизу, тому поки виходило якимось чином справлятися.

«Не хвилюйтеся. Це зовсім не складно».

«Ах, ви мене рятуєте! Дякую, пане Ліане. Я зараз його віддам, доки не забула! Зачекайте, будь ласка».

«Звичайно. Не треба поспішати. Не біжіть, це може бути небезпечно. Буде погано, якщо щось станеться».

З віком ставало легше отримувати серйозні травми. Навіть випадкове падіння могло призвести до перелому. Мій дідусь упав, поливаючи сад, і зламав стегнову кістку. Марі, звичайно, була сповнена сил, але вона повинна бути обережнішою, бо вона вже старенька.

«Добре... Дякую, пане Ліане».

Марі кивнула, розтягнувши в усмішці яблучного кольору щоки, і встала з-за столу. Вона побігла маленькими кроками у дальній кінець зали, як робила завжди, але тут же сповільнилася.

Я забрав у Марі інструменти Альфреда і рано ввечері вийшов із церкви. Плоска металева скринька для інструментів була досить великою і важкою, і її доводилося тримати обома руками. Очевидно, старші товариші по роботі говорили щось на кшталт: "Інструменти - це життя ремісника, тож треба мати свої власні!", тому щедро постачали інструментами й цвяхами, і непомітно ящик виявився повним. Завтра, коли ми зустрінемося в маєтку, йому буде важко повертатися зі скринькою, тому я вирішив скористатися можливістю і навідатися дорогою додому на ферму Чедда, щоб завезти інструменти.

***

Подивившись у далечінь, я помітив, що на заході горизонт між небом і лісом почав фарбуватися червоним. Тим неясним, сутінковим кольором, в якому змішалися різні відтінки, що не належали ні дню, ні ночі. Притулившись до вікна карети, я зітхнув, дивлячись на розмитий краєвид. Чому вийшло так, що зі всіх місць... саме ранчо Чедда знаходилося у західній частині села? Орди демонів прийдуть саме із заходу. Чи це збіг... чи неминучість?

Я й сам розумів, що накручую себе, але варто було знову замислитися над цим, як мені здалося, ніби щось невідоме... підштовхувало розвиватися події саме в такому напрямку... по спині пробіг холодок. Наче головного героя... Альфреда навмисно намагалися загнати в найболючіші обставини. Якщо... Якщо щось трапиться з подружжям Чедд і малюками... і він знову втратить тих, кого називає сім'єю... Альфред все життя страждатиме і сумуватиме про те, що не зміг їх врятувати.

...Втративши все майбутній герой з величезною раною в серці залишить село, зберігаючи пам'ять про загиблих близьких. Невтішний смуток від втрат перетворюється на невгасимий гнів, а гнів... перетвориться на силу, необхідну для помсти. Він продовжить страждати від відчаю з новими й новими втратами, жалю, що він не зміг врятувати дорогих людей, і почуття непоправної втрати.

Я не хотів для Альфреда такої сумної долі... Однозначно. Я обов'язково маю змінити хоча б це. Ні, я спробую змінити це. Що б не потрібно було зробити.

У будь-якому випадку зараз я ніяк не міг змінити факт того, що ранчо Чедда знаходилося на заході та воно першим потрапить під атаку монстрів. Отже, нічого іншого не залишалося, окрім як без відпочинку втілювати план захисту від демонів, західної частини особливо.

Коли я підняв голову, вигляд за вікном змінився. Рідкісних селянських будинків і магазинів більше не було видно, довкола розкинулися пишні яскраво-зелені пасовища. Серед них корови, коні та пухнасті істоти, схожі на овець, неквапливо гуляли, спали та жували траву. Ідеальний пейзаж, від одного погляду на якій наступало умиротворення.

Полога стежка вела через ці луки до двоповерхового будинку, збудованого у формі букви L. А якщо враховувати горище, то його можна назвати триповерховим. Це був великий будинок, збудований з дерева, тиньки та каменю, з димарем із червоної цеглини, що йде в небо. Схоже, вони жили в будинку ще давнього покоління, ремонтували й ставилися до нього з турботою; помаранчевий трикутний дах подекуди був покритий мохом. Поруч із будинком знаходився хлів для худоби, де спали корови та коні, сховище корму, а також сарай для інструментів та різних речей. І, нарешті, зі стовпа вхідних воріт звішувалася велика дерев'яна вивіска, вирізана у вигляді округлої корови. На шиї цієї корови висів круглий дзвіночок розміром із її голову. А зверху рогатими літерами, що весело стрибають, було виведено "Ферма Чедд".

І все-таки чи, краще сказати, цілком очікувано, що... Матері Ліана, яка потай любила всякі милі дрібниці, дуже подобався логотип з цією круглою коровою, так що вона ховала у себе в кімнаті маленьку коробочку з цим логотипом і використовувала її як скриньку. До речі, корівка також подобалася школяркам. Хтось із дітей збирав листівки та обгортковий папір, на яких було надруковано цей логотип. Ну, схоже, дівчатам, включаючи маму, подобалося все кругленьке.

Карета зупинилася біля воріт під вивіскою, і я пішов до входу до будинку родини Чедд.

...Двері були відчинені. Як завжди безтурботні. Більшість часу вхідні двері залишалися відчиненими. Здавалося, ключа зовсім не існувало. Я хотів сказати, я ще жодного разу не бачив її замкненою. Вона завжди відкрита. Ні, просто навстіж відчинена. Це нормально взагалі? Ні. Хвилюючись за це, я при кожній нагоді натякав подружжю, що залишати двері відчиненими небезпечно, але ефект... ви самі можете бачити. Зрештою, мені заявили, безтурботно сміючись, що все нормально, бо красти все одно не було чого.

Але я духом не впав і спробував донести до подружжя, що трапиться біда, якщо в будинок увійде людина з нечистими намірами... на це вони синхронно показали великі пальці й з променистими усмішками оголосили: "Нехай приходить, ми його поб'ємо!". Блондину... в сенсі, Альфреду я теж про це говорив, звичайно, але той відповів, що про прихід незнайомця легко дізнатися, бо худоба зчинить галас. А якщо він побачить когось підозрілого, то поб'є його... та це те саме, що Чедд сказали!

Що за селище! Запобігати злочинам - отже, завжди бути насторожі та вживати заходів безпеки!

У мене заболіла голова.

Вставши біля відчинених дверей, я приклав долоні рупором до рота і глибоко вдихнув.

«Перепрошую!»

Моє репетування рознеслося по всьому будинку. Напевно. Може бути. У сенсі мені цього хотілося. Прошу, хай хтось почує. Я дуже збентежений, щоб це повторити. У родини Чедд не було дверного дзвіночка. Як домофон завжди служив власний голос.

«Так!»

«Так-а-а!»

«Та-а-а!»

«А-а-а!»

З боку задньої частини будинку відгукнулися чотири життєрадісні голоси. Тупіт кроків, що наближаються, теж належав чотирьом. Одному дорослому та трьом дітям. Збоку в коридор вибігла жінка з червоно-каштановим волоссям, зібраним у високий хвіст, і троє малюків із червоними, зеленими та жовтими очима, одягнені в однакові світло-жовті фартухи. На нагрудній кишені кожного фартуха була пришита аплікація з милим зображенням тієї ж круглої корови.

«Ой?! Це ж пан Ліан! Ласкаво просимо!»

«Ох! Пане Ліане! Ласкаво просимо!»

«Ура-а! Ліане! Просимо!»

«Ва-а! Ліане! Проходьте!»

«Вітаю, пані, хлопці».

Я сів навпочіпки й упіймав в обійми трьох малюків, що кинулися на мене.

«Ох, здається, ви знову трохи підросли?»

«Авжеж! Ми їмо багато-багато їжі! Тож ростемо!»

«Ростемо!»

«Так!»

Трійця відповіла одночасно. Схоже, вони сповнені сил.

«Невже? Тоді продовжуйте їсти багато-багато».

«Так! Багато-багато!»

«Багато!»

«О!»

«Тоді й приготувати треба також багато-багато!» - пані щасливо засміялася, витираючи руки фартухом.

«Так!»

Діти радісно підстрибували та теж сміялися.

«Хе-хе. Пане Ліане, у вас якась справа до Ала? Або щось інше?»

Я здивовано подивився на господиню. Чому саме він?! Зазвичай так і було... але!

«А-а-а... Гм... Так. Ал... ні, Альфред забув у церкві свій набір інструментів. Я заїхав його передати... він тут?»

«Ох! Ал щось забув? Хе-хе, це досить незвичайно. Дякую, що заїхали, пане Ліане!»

«Та ні...»

«Але, знаєте, ви пройшли такий шлях... на жаль, Ал ще не повернувся...»

«Що?»

Не повернувся? Невже пішов на підробіток?

«А куди він подався?»

«До саду лікувальних рослин».

«Сад лікувальних рослин?»

«Так. Сад бабусі Хельби, перед західним лісом. Незабаром поступово ставатиме все холодніше, чи не так? Тому щоб корівки не застудилися, ми купуємо лікарські трави та змішуємо їх з кормом».

Вона виглядала трохи засмученою, зітхнувши й уперши руки в боки.

«Може... Це тільки моя здогадка... Його, мабуть, зараз бабуся Хельба змушує працювати...»

«Працювати...»

Це мені дещо нагадало. Якось Альфред мені розповідав... щоразу, як він приходить у цей трав'яний сад, його експлуатує ця бабуся. Я теж іноді заходив у трав'яний садок, щоб прикупити лікарських рослин та трав'яних настоянок, але мене бабуся ніколи ні до чого не примушувала. Ну... Мабуть, бабуся просто прибрала сина лорда зі списку тих, кого можна використовувати.

«Спочатку я хотіла відправити чоловіка, але він прокричав щось на кшталт "Ой, мені час на роботу!" і швиденько втік! Аж соромно. Тоді Ал сказав, що сходить замість нього. Думаю, все-таки варто мені піти... Але коли бабуся ловить мене, вона так любить поговорити...»

Пані знизала плечима і виразно зітхнула. За словами Альфреда, якщо бабуся ловила за лікоть якусь знайому, то могла посадити пити чай і розмовляти не менше двох годин. Здається. Водночас чоловіків вона навантажувала тяжкою роботою та фізичною працею. Бабуся Хельба була такою ж енергійною старенькою, як Марі, ні, навіть ще енергійнішою. Якщо їй була потрібна допомога, не соромилася доручати роботу клієнтам. І навпаки, її чоловік і дочка були дуже тихі та сором'язливі люди.

Як одностайно погоджувалися жителі села, краще б цю практичність поділити на трьох, але чого тільки не було у світі. Люди були схожі на шматочки мозаїки: в одному місці в них щось було надміру, в іншому була нестача. Так казав дідусь. І я був із ним згоден.

«А...»

Серце раптом підскочило до горла.

Я нарешті помітив... кілька ознак... які вказують на те, що саме зараз відбувалося.

Кінець літа. Гарний червоний захід сонця в сутінках. Трав'яний сад на заході. Герой, який не повертався після того, як пішов.

Усі ключові слова повністю відповідали тому... що настала ще одна "сюжетна подія".

...Не те щоб я забув про нього. Ця подія була епізодом, до якого Ліан стосунку не мав, до того ж яке не мало небезпеки для життя... нема про що турбуватися і замислюватися. До того ж... у цій події брав участь один Альфред, тож тим більше... я ніяк не повинен був у ньому брати участь.

...Так я сам себе переконував. Я виглянув із вікна. За відчиненими навстіж стулками великого дерев'яного вікна виднілося небо. Воно було дуже гарне, темно-червоне з легким блискучим відтінком золота.

Ось воно як. Вже... той самий час. Нарешті... настав час тієї події. Я... навмисне... тримав його на самому дні пам'яті, закрив і замкнув, продовжуючи вдавати, що забув про нього. Твердив собі, що не можна втручатися у події, які мають статися. Продовжував вдавати, що я нічого не знаю і не помічаю. Завжди до цього моменту. У мене надто слабке серце. Я надто боягузливий. Це я найбільше ненавидів у собі.

Що ж. Ця подія... Якось герой вирушив у трав'яний сад біля західного лісу. Козлик зі своєю мамою, яких дуже любила бабуся Хельба, втекли кудись углиб похмурого лісу, тож на прохання бабусі Герой поспішив знайти їх. Він пішов слідом, що веде до глибини лісу, в саму хащу. Жителі рідко ходили в глибину, бо стежка була жахливою: всюди з землі піднімалися скелі й перепліталися з деревами. Ця стежка вела на зовсім невелику галявину біля річки, яку відвідували тільки птахи та звірі. На березі росло велике дерево. А в його корінні...

«Пане Ліане?»

Мене гукнули, і я перевів погляд із вікна на господиню. Вона дивилася на мене із занепокоєним обличчям. Дитина під ногами розглядала мене з цікавістю.

«Щось трапилося?»

«А ні... нічого. Якщо він у бабусі Хельби... невідомо, коли він повернеться, еге ж? Можливо... Навіть не повернеться сьогодні...»

«Так. І справді... - Пані зітхнула і притиснула руку до щоки. - Може статися й таке... Минулого разу його, здається, попросили полагодити дах, поставити двері й зробити ще купу всього. Коли він закінчив, був уже зовсім пізній вечір, так що бабуся сказала йому залишитися на ніч у них, і додому він повернувся наступного ранку. Ал, хоч і виглядає похмурим, насправді дуже добра дитина... І, схоже, бабусі він теж дуже подобається».

Вона лагідно посміхнулася і подивилася у вікно.

«Мабуть... Бабуся знову навантажила його роботою... Тож він повернеться завтра вранці».

«Так... цілком можливо».

Я відповів досить розмито. Попросивши господиню трохи почекати, я повернувся до карети по інструменти. Потім знову дійшов до будинку передати їй скриньку.

«Тоді, чи не могли б ви віддати цю скриньку з інструментами Альфреду?»

Пані прийняла ящик, піднявши брови з незрозумілою емоцією.

«Мені дуже шкода. Ви спеціально приїхали, щоб доставити його, а тут... Ох, якщо у вас є час, може, вип'єте чаю і ще трохи зачекаєте? Якщо не проти, можливо, повечеряєте з нами? За цей час... я впевнена, що Ал повернеться. Тому що, якщо подумати, завтра ж субота! Цього дня він вирушає до вашого маєтку. Тож, мені здається, він обов'язково повернеться переночувати тут».

Я похитав головою. Навіть якщо я зачекаю... Він сьогодні не прийде... Я це знав.

«Вибачте. Я дуже вдячний за пропозицію... але я поїду додому».

«Дуже шкода. Будь ласка, випийте гарячого перед поверненням. Я швидко все приготую!»

«Ні. Дякую за турботу, але в мене є ще справи. Отже, перепрошую».

«Ох... робота... Тоді знову приходьте, коли у вас буде час! Я пригощу вас чашкою смачної кави зі свіжим молоком! Дякую, що привезли його речі, пане Ліане. Безпечної вам дороги».

«Дякую».

Пані подивилася з жалем, посміхнувшись і помахавши рукою. Трійнята з похмурнілими обличчями чіплялися за мою талію.

«Пане Ліане, вже йдете?»

«Так. Вибачте, я сьогодні зайнятий, тож повертаюся додому».

Очі різнооких дітлахів відразу зволожилися, а ротики скривилися.

«У-у-у... А ти знову приїдеш?»

«Приїдеш?»

«Плиїдеш? Разом іглати?»

«Ага. Я ще приїду. І наступного разу пограймося».

«Обов'язково?»

«Обов'язково».

«А можеш пообіцяти?»

«Можу, - погладивши три кучеряві голови, я широко посміхнувся, киваючи у відповідь. - Обіцяю приїхати!»

«Добре, ти обіцяв!»

Трійця нарешті переконалася, що я говорив правду, і, відпустивши мене, втекла до пані.

Проводячи поглядом господиню і трьох малюків, що махали мені щосили, я помахав у відповідь і залишив будинок Чедд. Шуріо звичним рухом спустився і відчинив мені дверцята карети. І чомусь... зі зведеними бровами та сумним виразом обличчя, глянув на мене.

«Що?»

«Пане... У вас все гаразд?»

«Га?»

«Ну... просто у вас трохи блідий колір обличчя... Щось сталося? У вас все добре?»

«Нічого такого, я в порядку, Шуріо».

«Невже? Ну, було б добре, коли так...»

Мабуть, все гаразд. Нема про що турбуватися. Той, про кого треба було турбуватися... це Альфред.

Коли я підняв очі на небо, синій колір, який ще залишався на сході, повністю зник. Все небо було пофарбоване червоним. Так... Навіть якби я поїхав туди, я б нічого не зміг з цим поробити. До того ж ця подія не мала жодного відношення ні до Ліана, ні до когось ще... Ця подія призначалася лише Альфреду і мала сенс тільки для нього.

Я це знав. Знав. Але...

«Шуріо...»

«А, так?»

«Заїдемо ще в одне місце, перш ніж повернемося в маєток... До трав'яного саду пані Хельби... Купимо трав'яну настоянку і повернемося».

«Що? Трав'яний садок? Зараз?»

«Так. Я тільки що згадав, що вона в мене закінчилася».

Шуріо виглядав трохи розгубленим, але з усмішкою кивнув. Хоча я знав, що нічого не зможу там зробити. Але... Мабуть, мені можна було хоча б довезти його додому. Правильно. Якщо я зроблю таку дрібницю, вона не стане проблемою. Не має стати. Я поспішив сісти в карету і гукнув Шуріо.

«Їдьмо... Треба трохи поквапитися».

Все буде даремно, якщо ми запізнимося і не зустрінемося.

«Вперед!» - Шуріо з усмішкою кивнув і, натягнувши поводи, вправно направив коня до дороги.