Ранок і блакитне небо

«...Га?»

Коли я розплющив очі, то опинився в незнайомій кімнаті. Дуже простій. Це не моя кімната і не гостьова у церкві. Цілком незнайоме мені приміщення. Біля стіни, що поєднує дерево та штукатурку, стояла невелика шафа. Біля вікна стіл, розрахований на одного, та стілець до нього. Відчинене вікно завішане бежевими шторами, через щілину яких лилося яскраве сонячне світло.

Маленький стіл був сповнений будь-якої всячини. Дві маленькі помаранчеві пляшки із соком та дві великі пляшки з водою. Поруч кілька рушників. Ще керамічні кружка та тарілка. На сидінні стільця лежав акуратно складений комплект одягу досить великого розміру.

Що я роблю тут? Що вчора було... Коли я почав замислюватися над цим... то раптом усе згадав. Вчора, відразу після закінчення шкільного турніру... низка подій промайнула наче буря.

«А-а-а?!»

Я був так шокований хвилею тривожних спогадів, що заплющив очі, аби не бачити ці предмети, які ніби доводили, що все це не було сном. Довелося сховати голову в ковдру, щоб забути про це.

Нарешті я усвідомив дану ситуацію. Стан тіла... як би сказати... досить відкритий. Навіть не дивлячись, я розумів, що голий. Я знав це. Замислившись про те, чому я спав голяка... я негайно захотів позбутися цих думок.

«...!!! ...?!!»

Зачекайте секунду... Що? Що це означає? Чому, звідки, як? Я ніби наживо почув солодкий голос, що кличе мене на ім'я. Пересмикнув плечима і закрив вуха долонями. Тяжке дихання і жар, що плавить все. Згадалася велика гаряча рука, що ніжно проходила по шкірі, іноді стискала... я поспішив і це з голови викинути.

Переписати, так? Це його слова. Тож... Серце забилося тривожно. Заспокойся. Візьми себе в руки!

Все не так. Це... точно, то було неминучим. Все через те, що мене напоїли дивним наркотиком. І мене лапав мерзенний виродок. Ось він і пожалкував мене, просто подбав, як зміг. Точно. Ось так. Я зробив глибоке зітхання, поклавши руку на груди, щоб заспокоїти серце, що тріпоче. Потроху серцебиття вирівнялося. Ще якийсь час я просто лежав, поки не зрозумів, що чую тільки цвірінькання маленьких птахів. Хоч би як я напружував слух, з кімнати не долинало ні звуку. Усередині панувала цілковита тиша. Я схилив голову набік. Очевидно, крім мене в кімнаті нікого не було.

Але... Якби був... з яким обличчям мені краще було б лежати? І що мені краще було б сказати? Я думав, багато думав, уявляв різні варіації і, зрештою... вирішив вдати, ніби вчора нічого не було.

Чудово. Так і зроблю. Це найкращий варіант. Поводься природно та пливи течією. Даси слабину – і одразу спіткнешся. Таким чином, надихнувшись на порожньому місці, я зібрався з духом... і наполовину висунув обличчя з-під ковдри. Пробіг очима по кімнаті. Ніде не стирчало фігури із золотистою гривою, яка привертала увагу.

«Га?..»

Якось розчарувавшись, я висунув голову повністю і спробував оглянути кімнату. Схоже, його справді не було. Він кудись пішов? Куди можна піти так рано...

Краєм ока я помітив щось на ковдрі. Це було пальто. Пальто великого розміру, виготовлене із щільної тканини, що не пропускає вітер, темно-коричневого кольору, трохи важке. Воно було розправлене і покладено зверху.

«А це...»

Я згадав. Альфред носив його, коли холодало. Пальто з безліччю кишень, яке здавалося дуже добротним та зручним. Дизайн був розрахований на практичність, ніж на привабливість. Можна сказати, що дуже в його дусі. До речі... адже він казав, що в цьому номері немає опалення. То що, мабуть, це він подбав... укрив мене? Я простяг руку, схопив пальто і підтяг до обличчя. Безперечно. Це – Альфреда. Але... самого господаря не було.

Добре це чи погано? Я повільно видихнув – доти не свідомо затримав подих. Якщо його не було в кімнаті, то він пішов на перший поверх? Не знаю. А взагалі, поки його тут немає, треба якнайшвидше одягти одяг!.. Я загорнувся в ковдру і сів на ліжку.

«А...»

Я помітив, що шкіра під тканиною виявилася зовсім сухою. Не було відчуття, що хоч якась частина тіла залишилася вологою. Загалом... дуже чистий і свіжий стан. Я знову схилив голову. Дивно це. Адже вчора так багато... Ні. Припини. Припиняй давай. Я ж наказав собі не згадувати про це. Погляд упав на руки, які стискали край ковдри, і від цього видовища я не зміг всидіти на місці. Темно-червоні синці, що ще вчора прикрашали зап'ястя... просто зникли.

Їх вилікували? Він, чи не так. Можливо... використав відновлювальні кристали, які я йому постійно давав. Я вручав їх йому, щоб він подбав про себе, і ніяк не очікував, що їх використовуватимуть на мені самому. І я ще дещо згадав.

Серцебиття, що тільки почало затихати, знову почастішало.

Я не хочу це перевіряти. Хочу залишити це таємницею. Хочу забути про це. І все ж таки мене це хвилювало. Я хочу бути певним.

Така ось суперечність.

Я був розгублений, вагався, турбувався, боровся...і все-таки зважився – трохи підняв край ковдри, зазираючи всередину.

Як і очікувалось.

Отриманий учора синець на внутрішній стороні стегна... зник начисто, ніби й не було нічого. Мені захотілося заволати.

«У-у-у...»

Мені було соромно до смерті. Трясця. Не залишилося більше жодного місця, якого б цей хлопець не бачив! І мало того. Навіть місць, яких він не торкався, майже не лишилося! Майже плачучи, я витягнув руки і схопив одяг, що лежав на стільці.

Одяг, який позичила мені господиня, був надто великий. Мені довелося чотири рази підвернути штани та рукави сорочки. Що за такий розмір? Таких просто немає. Хоча я натягнув на себе речі, без опалення у кімнаті все одно було дуже холодно. Я потер руки. Нічого не поробиш...

Я справді нічого не міг з цим поробити, так що вдягнув на себе й пальто Альфреда, що лежало на ліжку. Рукави теж були надто довгими – навіть кінчики пальців не виглядали. Я це, звичайно, знав, але все одно стало неприємно. Чорт. Цей йолоп. Росте як на дріжджах.

У ванній кімнаті був умивальник і невелика раковина, так що я вмився і прополоскав рот принесеною туди водою, а потім привів свій зовнішній вигляд у порядок. Ще деякий час я чекав у кімнаті та пив фруктовий сік. Але Альфред не з'явився. Ні, правда, куди він міг пропасти?

Не можу ж я стільки часу на нього просто чекати. Крім того, тут дуже нудно. У кімнаті немає книг, навіть журналу якогось. Я повільно підвівся з ліжка, на якому сидів. Так як я трохи зголоднів, думаю, варто спуститися.

Вирішивши так і вчинити, я надів трохи вологі шкіряні туфлі, що ще не встигли до кінця просохнути, і попрямував до виходу з кімнати.

Коли я спустився сходами, у таверні, яка вчора була такою жвавою, було тихо. Не було видно жодного відвідувача, якими вчора було переповнене приміщення. Не знаю звідки, але шум, голоси, кроки, стукіт коліс... усі такі приємні звуки життя слабо долинали здалеку, і більше нічого. У тихій таверні була лише одна людина, яка неспокійно ходила туди-сюди між столами. Пухка тітонька витирала столи рушником і щось співала собі під ніс.

Я згадав. Саме її вчора Альфред називав "господаркою". Почувши мої кроки, господиня перестала полірувати стіл і підвела голову. Озирнувшись і побачивши на мене вона посміхнулася, примруживши свої чорні та круглі, як у зайця, вишитого на фартуху, очі.

«Ох! Добрий ранок! Ти прокинувся?»

«Добрий ранок...»

Господиня спритно пропливла між столами, уважно подивилася на мене своїми темними очима і знову посміхнулася.

«Ага... Чудово! Схоже, тобі краще. Колір обличчя став куди здоровішим. Коли ти прийшов сюди вчора, був такий блідий, що я боялася, що ти зомлієш...»

Так і було? Я не дуже добре пам'ятаю.

«А, мм... За вчора... пробачте, будь ласка... у найнапруженіший робочий день... вибачте за всі ті неприємності, що я завдав... мені дуже шкода...»

Пані спочатку подивилася на мене здивовано, а потім розсміялася, та так, що її пухкий живіт почав тремтіти.

«Аха-ха-ха! Чого ти так трясешся?! Нічого страшного не сталося. Та й жодних особливих проблем ти не завдав».

Вона сміялася так весело і просто. Я якось смішно висловився? Здається, ні. Ну, якщо її це повеселило, теж непогано. Коли я побачив, як господиня невимушено сміється, мене ніби відпустило, і я нарешті зміг по-справжньому посміхнутися.

«Хазяйка. Велике вам спасибі за вчорашній день. Ви мене справді врятували».

Вона знову голосно засміялася і човпнула мене по руці.

«Хай буде тобі! Ах... точно, а як тебе звуть?»

«Я? А ні, мене... Ліан. Ліан Оуен».

Як тільки я назвав своє ім'я, очі пані округлилися.

«А?! Ось як?! Дивно... то ти син лорда Оуена?!»

Чорт. А може, краще було б назвати вигадане? Поки я нервувався, господиня посміхнулася, дивлячись на мене.

«Ось як... Хе-хе... Ти й справді такий, яким мій син тебе описував...»

«Га?!»

У неї є син?! І крім того, якщо він мене знав, то ходив до міської школи?!

«Що...»

Я не хотів знати, що про мене розповідали, але водночас хотів це почути, бо це мене турбувало. Я до того, що якщо цей хлопець був тут, у мене з'являться проблеми. Я не хочу, щоб про цю ситуацію хтось дізнався. Пані посміхнулася і з бешкетним виразом обличчя притиснула до губ пухкий короткий палець.

«Мій дурний син... з червоним обличчям переконував мене, що пан Ліан дуже добрий, і неймовірно гарний...»

«Це зовсім не так!»

«Аха-ха! До речі, ти голодний? Ах, точно... перепрошую. У мене не дуже гарне виховання, тож я не особливо вмію шанобливо звертатися. Так... пане Ліане? Чи не хочете пообідати?»

Я запанікував і замотав головою, махаючи руками.

«Все добре... не потрібно такого... Говоріть по-простому. Я ще дитина. Така ввічливість ні до чого...»

Хазяйка знову округлила очі. А-а-а, та й що мені робити? Що б я не сказав, її все дивувало.

«А це нормально?»

«Т-так. Все добре. Будь ласка, розмовляйте, як завжди...»

Пані хихикнула. Але чому? Чому вона постійно сміялася з мене? Я ж не казав нічого смішного. Не розумію. Що мені зробити, щоб бути схожим на нормального Ліана, син намісника? Будь ласка, розкажіть мені хтось.

«Хі-хі, ось як? Тоді... я зроблю, як ти сказав. Дякую».

«Так. Тож... тоді... н-не могли б ви нікому не розповідати про вчорашнє? Навіть вашому синові, якщо це можливо...»

Якщо дивні чутки поширяться і дійдуть до вух батька Ліана, ситуація стане дуже проблематичною. Я збирався позбутися чогось невизначеного, сказати щось на кшталт, що мене похвалили за швидкість реакції та гарне володіння мечем. Але якщо він дізнається, що я відмовився від пропозиції стати столичним лицарем і втік... він вибухне від агресії. Що швидше за все призведе до покарання. Буде дуже неприємно, якщо мене запруть удома або уріжуть кишенькові витрати. Мені ще багато чого потрібно зробити і для цього потрібні гроші.

Хазяйка подивилася на мене знизу вгору і кивнула.

«Ах, я розумію. Я нікому не розповідатиму про тебе. Навіть моєму сину-ідіоту. Добре? Ну, ти ж у складній ситуації...»

Вона закивала, схрестивши пухкі руки на грудях. Я врятований, вона перейнялася моєю ситуацією.

«В-вибачте... і дякую. І ще, ваш син...»

«Мій дурний син? Він зараз гостює у моєї молодшої сестри. Сказав, що допомагає сидіти з дітьми. І так майже кожних вихідних. Щоразу шукає причини і втікає, бо не хоче допомагати в таверні».

«Зрозуміло...»

Для господині це завдавало клопоту, але мене врятувало. Якби йому довилося тут це пояснити, то все було б набагато складніше. Мені цього не хотілося б.

«Якщо цей дурень дізнається, що пан Ліан приходив до нас, дуже засмутиться... Не турбуйся. Я не розповім».

«Велике дякую. А ще, ем, ніби... А... Альфред...»

Я вранці його не бачив. Куди він міг піти?

«Ал? Ал зранку пішов за твоїми речами».

«Що-о-о?!»

Серйозно?

«Так, так. Просив передати, якщо ти прокинешся, щоби почекав його тут».

«Зрозумів...»

Міг би дочекатися, поки я прокинусь, і сказати особисто. Він пішов сам... чи все пройде спокійно? Чи не підніме він там галасу? Адже він ще той забіяка. Втім, останнім часом він, здається, став більш розсудливим.

Секундочку, це означає, що він вирушив у готель? У цей першокласний заклад для еліти, куди вхід закрито для простих смертних і звідки навіть постояльців викидають, якщо ті не так одягнені. Думаю, туди таки варто було піти мені самому. Але що, коли... там я знову зіткнуся з тим капітаном? Страшно.

Однак раптом Альфреда схопили чи він потрапив у халепу? Якщо він поранений? Це також страшно. Не хочу такого.

І те, і те лякало, але друге страшніше. Якщо так, то я маю піти...

Господиня, яка спостерігала за мною, чомусь знову вибухнула сміхом і поплескала мене по спині.

«Ха-ха-ха! А ти любиш похвилюватися, га? Не думай ти так старанно, бо на твоєму гарному лобі зморшки з'являться, все буде добре! Треба ж як турбується!»

«А-але...»

«Ал у порядку. Бачиш, сніданок уже готовий, поїж, поки чекаєш. Він скоро повернеться».

«Ви впевнені?»

«Так, так. Все добре. Сідай туди. Ти голодний, правда? Я зараз принесу сніданок!»

Господиня залишила рушник на столі та втекла на кухню. Мені тільки й лишалося, що зітхнути.

Пішов. Сказав, щоб я зачекав... Мені не подобається чекати. Дуже не подобається. Я одразу починаю думати про те, про що не варто.

Мою увагу привернув зім'ятий рушник, який я відразу стиснув у руці. Стіл, за який мені запропонували сісти, щоб почекати, був весь покритий плямами від пролитої томатної пасти. Я не міг сидіти спокійно, та й було нудно, тож я вирішив їх відтерти. До того ж якщо плями від кетчупу не відмити вчасно, вони почнуть в'їдатися. Дерев'яне відро під ногами було заповнене чистою водою. Я сполоснув там брудну тканину.

Я помітив, що сусідній стіл теж був брудний, тож витер його. Отак добре. Коли ти чимось зайнятий, у голову лізе менше думок. І столи будуть чистими, тож вб'ю двох зайців одним пострілом. Змахнувши останні крихти, я збирався рушити до наступного столу.

«...Що ти робиш?»

«А-а-а-а?!»

Коли мене гукнули зі спини, я буквально підстрибнув. Занадто захопився прибиранням і не помічав нічого довкола. Озирнувшись, я побачив Альфреда, що стояв зі здивованим виразом обличчя.

«Що ти робиш?»

«Ч-ч-що... сам, чи не бачиш?! Просто чекати нудно! Тож я витер стіл! Погано, чи що? С-сам... що за дивний вигляд?»

Альфред виглядав незвично – справді незвичайно: він був одягнений у чорний піджак із штанами та білу сорочку. Бачити таким його було незвично, тож на мить я навіть не зрозумів, хто це.

«А-а, це? У той готель не пускають у простому одязі. Так що я розбудив знайомого з підробітку, і позичив у нього це вбрання».

«Зрозуміло...»

Коли я побачив його одягненим у таке, а не в звичайні пом'яті сорочки та потерті джинси, одразу усвідомив, що ось він, головний персонаж... майбутній герой. Він виглядав велично, як спадкоємець знатної родини. Якби дівчата побачили його зараз, то точно зітхали б йому слідом.

Я також, теж... хотів стильно одягатися. Але мені чомусь готували на вихід сорочки з мереживом та стрічками, штани та піджаки в тон. Чому це?

Днями збочений братик заявив, що знайшов те, що повинно мені дуже підійти, і надіслав комплект із штанів та піджака, зверху до низу вкритих вишивкою та мереживом. І прикрашені коштовним камінням. Дідько б тебе взяв.

Я акуратно склав все назад у коробку і повернув того ж дня.

Іноді мені теж хочеться одягнути гарний класичний чорний костюм. Наступного разу попрошу Лоендаля.

Альфред виклав на стіл шкіряну сумку, темно-синій шарф та бежеве вовняне пальто, які до цього тримав. Це були мої сумка, шарф та пальто.

«Це все, що ти залишив?»

«Так... це все».

«Ось як».

Ти пішов забрати їх? Рано вранці. Мої речі. Тож тебе не було у кімнаті?

«А, ем. Альфред... Дуже дякую... А-але, ти...»

Здогадавшись, що хочу сказати, блондин посміхнувся.

«Не роби таке занепокоєнне обличчя, я нічого не накоїв. Просто забрав речі».

«Ось як...»

Я зітхнув з полегшенням. Здається, він дотримався обіцянки, даної вчора.

«Ну... насправді я хотів до смерті... ні, до напівсмерті забити цього виродка» .d=(´▽｀)=b

«Ха?! Д-дурень, чи що? Про що ти думаєш?! Йолоп! Якщо б це сталося!..»

Якби це сталося... Я б себе не пробачив. Через мене тобі довелося б зробити те, що ти робити не зобов'язаний, виявитися втягнутим у чужий конфлікт, і, можливо, спричинити чужу злобу, яка не має до тебе відношення. Альфред глянув на мене і тихенько зітхнув, наче був чимось здивований.

«Заспокойся. Я нічого не зробив. Обіцяв. Просто як побачив його пику, захотів так врізати йому, щоб він потім не одужав... Коли вранці прокинувся... ти, нарешті заспокоївся, більше не плакав, спокійно спав, і я згадав... Якщо я так зроблю... ти напевно розгніваєшся і знову розплачешся. Подумавши про це... мені вдалося стриматися».

«Ось як... Гей, ти! Я б не розплакався! Я був би злий!»

Ну, гадаю, це чудово, що він стримався. Хто б не був ворогом, не варто було завдавати марного болю. Завдаючи біль іншим, ти завдаєш її і собі. Але прикро, що він думав, що я плакатиму. Я не такий слабак. Плакати... хто тут плаче? Я не збираюся.

«Правда?»

«Так!»

«Хм...»

Він подивився на мене з сумішшю сумніву та недовіри, я відвів погляд.

«І що сталося потім? Після цього».

Я хотів змінити... ні, я хотів почути продовження історії.

«Після цього? Після цього знайомий позичив мені цей одяг. Він працює у хорошому готелі».

«Хм?»

«З міста до столиці за день дістатися не можна, навіть на конях, га? Я чув, як лицарі, які приїхали подивитись турнір, розмовляли з учителями про те, що переночують у місті, а потім поїдуть назад. Ось чому я подумав, що інші капітани лицарів зупинилися у якихось міських готелях».

«Хм...»

«Я спитав його, де вони зупинилися. Знайомого. Він любитель поговорити, і, враховуючи, що він працює в цьому середовищі, я подумав, що він може щось знати».

«Хм...»

«І так я дізнався, що в готелі, де він працює, зупинилися два капітани зі столиці. Я сходив і дізнався на стійці реєстрації номер їх кімнат».

«А...»

У мене погане передчуття. Не може бути...

«Жоден з них не вийшов одразу, але я продовжував стукати у двері, тож їм довелося прокинутися... Мене запитали, чи я розумію, що роблю, і я відповів "Ага"...»

«... Ха-а?! Що ти зробив?!»

Прийшов та розбудив їх? Хіба вони не повинні були дуже роздратуватися? А-а-а, за що це мені? Що ти робиш з ранку раніше... Мені дуже хотілося вибачитись перед іншими відвідувачами, яких розбудив цей ґвалт зранку. А ще схопитись за голову.

«Капітани...»

«Так. Лисий і хлопець, схожий на ведмедя. Під час матчу вони ще сиділи центром на спеціально відведених сидіннях під навісом, пам'ятаєш? Ці двоє там зупинились».

«А-а-а...»

Схоже, це був той брутальний чоловік і хлопець, схожий на якудза... тобто той дует лякаючих капітанів. Вони виглядали неймовірно сильними, з якого боку на них не глянь. Ще й на обличчя такі страшні... ні, себто такі сильні, що, зустрівши їх на полі бою, я без вагань би втік.

А ти добрий, оскільки розбудив їх. Я б так не зміг, бо страшно.

«Я переказав їм ситуацію. Вони дуже розлютилися. Сказали, що це ганьбить титул лицарів... і пішли зі мною, хоч я їх навіть не просив».

«Ось як... це добре... що-о-о?! Що ти їм розповів?!»

«Що? Все як є. Що Серпантайн заманив одного з учнів, напоїв якоюсь наркотичною поганню із збуджуючим ефектом і намагався застосувати силу. Що тому довелося залишити речі та втекти, а я прийшов набити... ні, забрати їх...»

«Т-ти розповів що-о-о?!!»

Я закрив рота рукою і озирнувся. І відчув полегшення від того, що нікого не було, і мене ніхто не чув. Ц-цей дурень! Занадто багато розповів! Якось менш докладно не можна було? Адже я встиг втекти?! Ну, в сенсі, він, звичайно, намагався мене завалити, але ж я втік! Я хочу, щоб це б було негайно виправлено.

«Так ось. Я нікого бити до напівсмерті не хотів, коли ці двоє вдерлися до кімнати, вони вдарили перші. Я в це вплутуватися не збирався... Втім, коли цей тип, плачучи й вибачаючись, спробував втекти, я подарував йому пару стусанів... але ж це не рахується, так?»

«Не...»

Не рахується?..

«Зрештою, після цього в нього одразу ж закотилися очі, пішла піна ротом і він перестав намагатися підвестися. На цьому все скінчилося».

Коли я почув про участь у нападі, я вже мав погане передчуття... Як я і боявся, чи як він і планував?.. Звичайно, те, що він просто пішов забрати мої речі, не було брехнею. Не було, але все ж... Сили покинули мене, і я сперся рукою на стіл. Ще й голова розболілася.

«Точно. Капітани, які були зі мною, сказали, що доповідять про це голову ордену. Головний капітан також сказав, що коли цього капітана переведуть до нього в загін, він ще особисто йому виправить характер кулаками. Ще його заступник неочікувано з'явився в кімнаті і попросив не стримуватися. Якийсь він незрозумілий, цей хлопець... Його ще спитати не встигли, а він уже зізнався, що наркотик був його».

«Га?»

Про що думав цей вилупок?

«Оскільки це колективна відповідальність, вони поїдуть усі разом і доглянуть його. Тож... він більше тебе не потурбує».

«Ось як...»

Я з полегшенням видихнув. Якщо мені більше не доведеться бачити його писок, це вже чудово. По можливості, я більше ніколи не хотів би його бачити.

«І ще... Якщо він урок не засвоїв і знову попадеться тобі на очі... не хвилюйся. Я якось розберуся».

«Ал...»

Я підняв погляд, і він з усмішкою кивнув головою. Посмішка була така впевнена, звідки тільки взялася ця впевненість? Мені стало смішно, і я полегшено посміхнувся, піддавшись чужому настрою. Альфред раптом зазирнув мені в обличчя. А потім... велика рука тильною стороною долоні обережно торкнулася моєї щоки.

«Ва-а!.. Ах...»

Я здивувався дотику без попередження. Щоб ухилитися від руки Альфреда, я відступив на крок. Той широко розплющив очі.

«Ліан».

«Н-ні... це...»

Я просто здивувався. Чи не злякався. Не тікав. Але серце і тіло... Це було несподівано, ось я й здивувався. Герой опустив руки, що повисли в повітрі через те, що я відсунувся. Він кілька разів відкрив і закрив рота, збираючись щось сказати... і заплющив очі.

«А... Альфред?»

«Твоє тіло... все гаразд?»

«Так...»

У мене відразу ж ожили спогади про вчорашній вечір, і я напружився. Коли мені, нарешті, вдалося поховати це у глибинах пам'яті, цей йолоп узяв та нагадав!!!

«Все нормально! Все вже гаразд! Так! За вчора... в-вибач! Багато клопоту... завдав...»

Блондин м'яко похитав головою.

«Ні... Я теж... винний. Вибач. Як не намагався, не зміг стриматись...»

Точно! Я теж думаю, що це було трохи занадто! Я був наляканий! Коли над тобою нависає таке велике тіло, це здається страшним! Я до того, що це майже справжній сек... ні-ні-ні. Не те. Це зовсім не те. Це, так, просто дотик. Ті, хто зайшов трохи далеко, але все ще в межах розумного.

Ще б трохи, і... і що? Ні, просто трохи обійшлося.

Альфред з невластивим йому нерішучим і стривоженим виглядом дивився на мене. Він виглядав навіть... трохи жалюгідним. Як дитина, яку сварили. Застиг на місці.

«Ненавидиш мене?..» – спитав несміливо, з хвилюванням.

Велика фігура поникла і почала здаватися меншою.

Яка ще ненависть? І що за слабкий голосок? Зовсім на тебе не схоже.

А я взагалі був готовий померти від збентеження.

«Ліане...»

«Н-нічого подібного! Ідіот! П-просто трохи здивувався! І все!»

«Це так?»

«Т-так...»

Альфред невпевненим жестом знову простяг руку. І знову взяв мене за зап'ястя, наче перевіряючи. Легко, щоб я міг спокійно вирватися. Мені справді хотілося втекти, але я залишився на місці. Я чомусь побоявся тікати. Якби я втік... я з легкістю міг уявити, як хлопець переді мною занурився б у розпач і почав страждати.

Він обережно витягнув руки і огорнув мене в обійми. Так несміливо, наче злякана дитина, ледве торкаючись руками. У будь-якому разі, я не наважився струсити їх з себе і втекти, тож завмер у його обіймах і не міг рушити. Здається, він теж задумався над тим, що вчора вночі ми явно переборщили з деякими речами.

Ось. А вчора робив зі мною все, що захотілося, цей йолоп. Але я й сам... мовчав, бо не хотів нічого говорити, так що хоч він і був винен, але й моя провина була теж присутня. Просто я... не хотів ні на кого вішати свої проблеми.

«Ліане...»

Коли мені на вухо таким солодким голосом прошепотіли моє ім'я... вуха захотілося заткнути. Як тобі виходить так його вимовляти? Це не схоже на інтонації, з якими звуть друзів на ім'я. Солодкий, ніби принадний голос... хвилею жару прокотився по стегнах.

А-а-а, і що робити? Ні, правда, що тепер із цим робити? Його губи були так близькі, що я відчував чуже дихання. Я думав, що треба відштовхнути його і втекти, але тіло повстало проти моєї волі і відмовилося рухатися. Як я й думав, мій рот накрили поцілунком. Спочатку легким, потім він став глибшим. Мені подумалося, що це варто зупинити.

«Ах...»

Так само, як учора, ніжна долоня лягла мені на спину і було так приємно, що проти моєї волі сили просто залишили мене.

«Ліане...»

Від раптового шепоту на вухо у мене підігнулися коліна. І дуже захотілося втекти. Він говорив, а серце тремтіло від щастя, і я гадки не мав, що мені тепер робити. Міцно заплющивши очі, я вчепився руками в сорочку на чужих грудях. Не смій таке вимовляти в найнесподіваніші моменти, трясця!.. Що він тільки творить.

Гарячі губи торкнулися шиї, і по спині пройшло тремтіння. Дуже сильне тремтіння. Я затримав подих і відчайдушно чекав, коли воно вщухне. Обійми стали міцнішими, а жар і тремтіння, які мали стихнути, знову повернулися. Я не знав, у чому була справа... але тремтіння і не думало припинятися. А губи вже дісталися тонкої шкіри біля мочки вуха.

«Ах...»

«Гей...»

Низький тягучий голос луною віддавався у кожній клітинці моєї шкіри, змушуючи сильніше тремтіти.

«Ах, Ал...»

«Гей, Ліане... Якщо ти не втікаєш, значить...»

«Ох... божечки. Все-таки річ у цьому».

«!!!»

Почувши голос господині, я прийшов до тями. Я пхнув хлопця в груди, щоб він мене відпустив, і щосили намагався вибратися, але мені ніяк не виходило вивернутися з рук, хваткою тримають мою талію, це змушувало нервувати.

«Пані! Все трохи не так...»

Озирнувшись, я побачив, що вона тримала в одній руці кошик із хлібом, а в другій страву з яєчнею, від якої йшла пара, і каструлю.

«Хе-хе. Ну, я з самого початку подумала, що справи можуть бути такими».

«Га?!»

Чому? Що означає "від початку"?! Звідки такі думки? До речі, що це взагалі означає?

Я хотів запитати, але був так засмучений, що не міг відразу підібрати слів навіть для найпростішого питання.

«Ал! З поверненням! Як я бачу, все пройшло добре?»

«Ага...»

Альфред зробив глибокий вдих і, піднявши обличчя, кивнув у бік пані.

«Пощастило, що пані зупинила мене і змусила спершу заспокоїтись... Думаю, якби я пішов туди на взводі, нічого не вийшло б».

«Це точно. Якби ти пішов, як є, на тебе чекав би лише вихід».

Блондин спохмурнів і відвів від господині погляд.

«Так... Тож насамперед я позичив одяг... Потім подумав, що треба поговорити з іншими капітанами і повідомити їх про це... Вони взяли мене з собою і... якось так».

«Ха-ха! Правильно. Головне, що все спрацювало. Бачиш, у бійці програє той, хто першим дозволить крові вдарити у голову. Спочатку треба заспокоїтись, навіть якщо здається, що це неможливо. Коли ти спокійний, то можеш тверезіше оцінити ситуацію, що склалася, і знайти найправильніше рішення... а значить, перемогти. Я теж багато разів зазнавала невдач... Але якщо вчиниш так, потім перемога буде за тобою».

Пані розтягнула губи в посмішці зі злегка лиходійським виразом обличчя. Вона виглядала досить круто, але трохи страшно. Таке відчуття, що в минулому вона була не надто слухняною. Цікаво, чи вона в молодості випадково не носила довгий плащ, з вишивкою на спині типу "Першокласний боєць" чи "Прошу любити і не скаржитися"?

Чомусь це їй так підходило, що здавалося, якби я сказав такий жарт, вона б навіть не розсміялася зі словами "Ну що ти!".

«Так, спочатку поїжте. Я спеціально все вам розігріла, так що їжте, доки не охололо. Давай, сідай-сідай! Гей, Ал, ти теж! Ти ж не їв? Я принесу твою порцію, пообідаєте разом!»

Я одразу вивільнився з розслаблених обіймів блондина і сів за стіл, як і вмовляла господиня. В глибині душі я був їй вдячний. Якби все так і продовжилося, я випадково міг би наговорити будь-які безглуздя, це було небезпечно. Я був засмучений і не міг зрозуміти сам себе. Її прихід мене врятував. Справді врятував.

Альфред глянув на мене, ніби хотів щось сказати, але зрештою передумав, зітхнув і неохоче сів на стілець.

Після сніданку, приготованого пані, ми з героєм залишили таверну. Альфред сказав, що йому теж треба повернутися до села, бо має підробіток на фермі Чедда. Коли я дякував господині, вона посміхнулася і сказала заглядати ще. Хазяїн, що виглянув з кухні, теж з посмішкою помахав рукою. Вчорашній виступ був дуже хорошим, тож я хотів би якось повернутися сюди знову. Це простий заклад, так що тут можна гуляти як душі завгодно, не турбуючись про бездоганні застільні манери. Я відчув легку ностальгію... по купах пляшок дешевого саке та пива.

«Тут недалеко зупиняється диліжанс... що робитимеш? Хочеш узяти карету?»

Я похитав головою у відповідь на запитання.

«Діліжанс зійде».

Буде повною катастрофою опинитися удвох у тісному замкнутому просторі. Ні, чому погано? Ні, це жахливо. Спершу вчорашнє, тепер сьогоднішнє. Ні, яке ще сьогодні після вчорашнього?

У будь-якому разі, ні. Зараз ми удвох. Легко з'явиться дивна атмосфера... ні яка ще дивна атмосфера? Ану заспокоївся. Що я несу взагалі.

«Ось як».

Не знаю, чи здогадувався він, який бурхливий конфлікт вирував у мене в голові, але Альфред усміхнувся спокійно, як завжди, і взяв мене за праву руку. Взявся легенько і поволі потяг. Його руки були такими теплими, і мені чомусь стало дуже тужливо. І зовсім трішки... зовсім трохи, чомусь захотілося заплакати.

Коли мене востаннє вели за руку? Спогади настільки розпливчасті, що я не міг пригадати ясно. Але поряд йшла дуже велика людина, така висока, що в мене боліла шия. З огляду на кут огляду дитини це було цілком природно. Ще пам'ятаю, що рука була така ж велика, як ця.

Я подивився на хлопця, що йде трохи попереду і тримає мою долоню. Вище за мене на цілу голову. Рука приблизно на розмір більше за мою. Він впевненою ходою йшов поперед мене. Іноді його погляд ставав похмурим, холодним і якимось самотнім... останнім часом я такого не помічав. Раніше він був запальним, з тих, хто спочатку пускає в справу кулаки, чим встигає подумати... Тепер же він спочатку навчився заспокоюватись.

І володіння мечем... він переміг, перевершив мене. Мана стабілізувалася і більше не викликала магічну лихоманку. Усі техніки, які я йому показував, запам'ятав... більше не лишилося нічого, чого я міг його навчити. Я тільки зараз помітив це. Ні, мабуть, я просто не хотів помічати. Тепер уже попереду мене... самотня дитина, яка потребувала того, щоб йому простягли руку і обняли, коли вона плаче... зникла. Того маленького Альфреда, якому була потрібна моя допомога... більше не було.

Дитина переді мною... тепер занадто виросла, щоб триматися за мою руку.

Навпаки, відтепер він вів мене за руку, крокуючи трохи попереду.

Блондин озирнувся і глянув на мене, стомлено зітхнув, трохи натягнуто посміхнувшись.

«Ти... З якого приводу плачемо цього разу?»

Я поспішно витер очі. Ну вологі небагато, але це не сльози. Так, фізіологічна вода.

«Що за "цей раз"? І не плачу я. Просто, трохи... мене водили за руку... востаннє в дитинстві... просто трошки розчулився... чи краще сказати, відчув ностальгію, тільки й усього».

«Зрозуміло».

Хлопець глянув мені в обличчя. Я відвів погляд.

«Знаєш... ти ще той плакса».

Це було сказано дражливим тоном, після чого він засміявся. Я щосили стукнув його по животу. І все-таки, чому час від часу саме ти схожий на забіяку?! Це мій ексклюзивний патент!

«Замовчи! Я ж сказав, що не плачу!»

Я вдарив його щосили, а він навіть не ворухнувся, мене, звичайно, дуже вражає, наскільки він міцний, але й дратує неабияк. Хлопець весело засміявся і, не відпускаючи моєї руки, продовжив іти.

«Ва!..»

Я на автоматі сильніше стиснув пальцями руку, що вислизала. Альфред обернувся, дивлячись на мене з такою щасливою усмішкою, що я зніяковів. А-а-а, трясця. Ну і чому я не відпустив його, коли був такий підходящий момент? І ось що вийшло. Хоча я дивився вниз, аби його не бачити, я просто шкірою відчував радість, що виходила від нього.

Ні, ну що мені робити? Як краще вчинити? Поки мене вели за руку, я все думав і думав, що трохи кружляє і наполовину непрацюючою головою, вагався, не наважувався і, зрештою...

«А... ем... Знаєш... я... ще не зовсім впевнений...»

Я нагадав, що відстрочив свою відповідь на недавнє запитання. Так, саме так. Я відклав свою відповідь. Втік. Тобто не втік. Тимчасово відступив. Це не жалюгідна втеча, просто тимчасово відкладена відповідь, щоб був час поміркувати.

Правильно. До того ж і я, і Альфред ще залишалися дітьми. Все ще. Це час, коли легко піддатися моменту зробити неправильні висновки. Тож краще не поспішати з відповіддю. Не потрібно ухвалювати рішення прямо зараз.

Альфред може колись закохатися в гарну дівчину. Їй цілком може виявитися "Свята Діва"... яку він зустріне у майбутньому. У майбутньому... всяке може статися. Ні я, ні Альфред не можемо всього знати.

Герой зупинився. Він озирнувся, і я приготувався до того, що хоче щось сказати. Але одразу відповіді на мої слова не було. Я чекав на вирок... навколо панувала тяжка тиша. Може, він розлютився? Дивно, але цей хлопець, який "іде своїм шляхом", якого не дуже цікавили інші люди, теж міг бути дуже проникливим.

Можливо, він нарешті помітив, як я недбало... показував, що згодом ці почуття заспокояться та зникнуть. Як я вдавав, що не було ні слів, ні вчорашніх подій... Не в силах виносити гнітючу тишу, я невпевнено підвів погляд на Альфреда. Зустрівшись зі мною поглядом... Блондин примружив свої ясні блакитні очі і посміхнувся.

«...Гаразд. Нехай так. Я й збирався зробити це поступово. Сподіваюся, ти теж добре все обміркуєш... Я не хочу, щоби ти зник».

«Що?»

«Нічого».

Альфред усміхнувся, і не встиг я подумати, що зараз він нахилиться до мене... як він обережно торкнувся губами моїх губ. Здивований тим, як він раптом, наче злодій, напав, відчувши жар на своїх губах, я рефлекторно штовхнув його в груди. Він навіть з місця не рушив. Чорт забирай! Надто великий! Поділися зі мною трохи цими м'язами та зростом, у тебе цього й так достатньо!

У сенсі він що це задумав? З цим йолопом взагалі не можна втрачати пильності!

«Я ж казав, що це заборонено!»

«Коли станемо дорослими?»

Він навмисно з мене жартував, і я вийшов з себе.

«Так!»

Гаразд, тепер уже від простих поцілунків було не відвернутися, але не можна – отже, не можна.

Так, чекайте. Що означає "тепер уже"? Ану почекай. Я почав звикати? Що означає "простий поцілунок"? Зі мною точно все було нормально? Візьми себе в руки. Треба бути обережнішим. І твердіше.

Альфред, ніби щось приховуючи, глянув на мене з посмішкою, а потім пішов далі, продовжуючи тягнути мене за руку. Що це означає? Чорт, припини поводитися так самозадоволено, ідіот! Бісить!

У сенсі, він же набагато молодший за мене – це незаперечний факт! ...психологічно молодше. Чому я, як дорослий, це дозволяю? Трясця.

Я опустив погляд на велику руку, котра тримала мою і не відпускала. Я хочу вирватися та втекти, але не можу цього зробити. Нічого не можу з собою вдіяти, просто відчуваю, що не можу дозволити цьому статися. Дивлячись на високого блондина, що йде трохи попереду мене... я важко зітхнув.