Нехай ця холодна та дощова ніч закінчиться (1 частина)

 

У "Матина Раффінато", в центрі надто широкого для готелю вестибюля, йшли вгору величезні сходи, які настільки широкі та красиві, що їх можна було б використовувати для знімання фільму. Це одна із родзинок готелю.

Щоб потрапити в розкішній номер, необхідно піднятися парадними сходами, вистеленим розкішним червоним килимом, і пройти галереєю, що оточує атріум так, щоб відкривався вид на лобі.

Просторий номер займав більшу частину четвертого поверху, на якому знаходилися розкішні номери.

Шеф-кухар особисто подав нам вечерю. Я так нервував, що мені шматок у горло не ліз через ці дивовижні страви. І смак я погано запам'ятав. Хоча, гадаю, було смачно. Шкіряний диван, на якому я сидів, був настільки м'яким і зручним, що можна в ньому потонути. З великого балконного вікна відкривався панорамний вид на нічне місто. У цьому номері, крім вітальні, їдальні та кухні, схоже, ще був кабінет та зал для вечірок. Картини, що прикрашають стіни, і предмети інтер'єру теж являли собою шедеври, спеціально привезені зі столиці. Про все це з гордістю розповів кухар під час сервірування столу.

Я дав собі слово не наближатися до предметів мистецтва. Дуже страшно зачепити щось і зламати. Навіть думати не хотів, скільки може коштувати компенсація.

Що ще було чудово в цьому номері, так це те, що вода подавалася у ванну, туалет та інші кімнати.

У цьому світі існувала така незрозуміла річ, як магія, і способи її застосування були значно ширшими, ніж я припускав. У місті було проведено муніципальний водогін, оснащений магічним обладнанням і захищений заклинаннями, за щомісячну плату ним міг користуватися будь-хто, відвівши від нього трубу. Якщо ж платити не хотілося, то доведеться ходити в місця громадського водопостачання або викопати власну криницю.

Проте... Якщо вода проведена у всі номери, необхідна власна магічна водорозподільна система, а це коштувало великих грошей. У той час, як безліч готелів не проводили для постояльців воду через проблему фінансів, цей готель платив жахливо високу щомісячну плату за відведення найбільшої труби з платного міського водопроводу, а всі номери були забезпечені водою з використанням чарівної системи розподілу.

За рівнем комфорту нічим не поступається розкішним готелям мого світу... ну, мені так видається, тому що я ніколи не зупинявся в розкішних готелях.

Загалом, я хотів сказати, що це номер елітного готелю, де може дозволити собі зупинитися тільки дуже багата людина.

І це надто... не можу заспокоїтися!

Я хотів би якнайшвидше повернутися додому. Ось зараз повернутися. Як тільки закінчимо розмовляти, одразу поїду додому. Так, так і зроблю.

Капітан Серпантайн про щось розмовляв зі своїм заступником Тетаром, сидячи навпроти мене на дорогому диванчику; нас розділяв низький столик, прикрашений майстерним різьбленням. Не знаю, що вони обговорювали, бо розмова була дуже тиха. Здається, щось, що не призначалося для сторонніх вух. Не переговорюйтеся таємно перед іншими людьми! Мені ж цікаво.

Схоже, таємні переговори закінчилися - віцекапітан зітхнув і знизав плечима, а потім підвівся і попрямував на кухню, розташовану в задній частині номера. Через деякий час він повернувся, тримаючи в кожній руці чашку з чаєм. Очевидно, він ходив особисто заварювати чай. Може, про це вони й шепотіли кілька хвилин тому? Вирішували, хто заварить чай? Та ні, дурість якась. Не така вже це велика справа. Думаю, було якось незріло сперечатися через такі речі. Але якщо моя здогадка правильна, то можна було просто сказати мені.

«Перепрошую. Якби ви сказали, я міг би...»

«Ні, не треба турбуватися про це. Адже ти сьогодні головний гість».

Заступник капітана примружився і посміхнувся мені, поставивши чашки переді мною та своїм начальником. Зробивши це, він знову сів поруч із капітаном, елегантно схрестивши ноги. Від чашок, що димляться, поширювався насичений чудовий аромат, що нагадує Ерл Ґрей. Як і очікувалося від найкращого готелю у місті. Схоже, навіть чайне листя, що подається в номер, було першокласним.

Капітан повернувся до мене і сказав, роблячи жест запрошення долонею:

«За словами шеф-кухаря, це найкращий чайний збір цього року... Прошу».

«Ось як...»

Тремтячою рукою я зумів піднести чашку до рота. Зробивши ковток, я трохи нахилив голову. Дещо... дивний смак. Може, здалося? Хоча напій пахнув квітами, він давав дивний присмак...занадто солодко. Немов сироп від кашлю...

«Як тобі?..»

«Неповторний смак».

Я скористався словами, які часто повторюються в кулінарних шоу. Цю поширену фразу використали, щоб не говорити прямо, що не смачно. Цікаво, чому він такий поганий на смак. Я спробував дослідити смак чаю, але це, схоже, було не під силу людині, яка тямить у цьому. Адже у мене смак на рівні звичайної людини.

Капітан на мою відповідь лише посміхнувся.

«Я спостерігав за твоїм матчем. Ти чудово володієш мечем, не як учень міської школи. Якщо вдосконалити твої навички, ти можеш вирости ще сильніше.

«Ні, я...»

«Не будь скромним. Це правда. Ми чули від вчителів, що за оцінками ти цілий рік займав перше місце, чи не так?»

Це тому, що я відчайдушно намагався не програти Альфреду, залишаючись його суперником, от і працював практично без сну. До того ж, я таки закінчив університет, хоч зовні й дитина. Загальноосвітню програму міської школи мною вже давно пройдено. Спочатку мене збентежило лише наявність уроків магії. Але принципи її роботи були дуже схожі на закони програмування, тож якось вдалося впоратися. Поєднуючи разом спеціальні слова, що задають значення, ти створюєш формули-заклинання... як програми.

У будь-якому разі я радий, що мені вдалося до кінця зберегти хороші оцінки.

«Інші капітани теж обговорювали тебе... Вони з тобою не розмовляли?»

«Н-ні...»

Гострий погляд капітана пом'якшав, і він посміхнувся.

«От і відмінно. Просто чудово. Виходить, я перший до тебе підійшов? Я радий. Ти мені дуже сподобався. Ну так що? Чи не хочеш приєднатися... до мого загону королівських лицарів?»

«Королівських... рицарів...»

Він правда мене вербував?

Королівські лицарі складалися з кількох загонів. Лицарі Особової охорони захищали королівську родину, Королівські лицарі охороняли столицю та околиці, а Лицарі королівського двору стерегли замок. Кордон охороняли прикордонні Лицарі та Лицарі-вартові. Служба в двох останніх загонах була найважчою, і туди ніхто не хотів потрапити, а найпростіший у загоні Лицарів королівського палацу, куди прагнули всі.

Загони прикордонників та Лицарів-вартових не користувалися популярністю, бо були пов'язані з постійним ризиком для життя. Ці два загони спрямовували відбити атаку, якщо десь напали демони, а якщо розгорівся конфлікт чи трапилися заворушення, вони брали участь у придушенні. Лицар зі шрамами на обличчі і той лисий мачо, що сиділи на спеціальних місцях під час турніру, напевно, служили капітанами цих загонів.

З іншого боку основним обов'язком Лицарів королівського палацу... був огляд замку і нічого ризикованішого та напруженішого за патрулювання. Причина популярності цього загону в тому, що це була найпростіша робота з найвищою зарплатою після особистої охорони королівської родини.

«Я підготую рекомендаційний лист до Королівської школи лицарів. Коли закінчиш навчання у себе в місті, вирушиш до столиці, а я допоможу тобі вступити до школи Лицарів. Ах так, і про проживання не турбуйся. Поки вчишся, поживеш у мене, заразом попрацюєш моїм підлеглим. Я сам тебе всьому навчу... Крім того, у лицарській школі можливе прискорене навчання. З твоїми блискучими здібностями ти зможеш здобути вищу освіту вже через півроку. І будеш призначений до мого загону відразу після закінчення навчання...»

Ваа, це погано, він що, вже все вирішив?!! Швидше, я мушу швидше відмовитися!

«О, я..! Дякую за вашу пропозицію! Але я не збираюся ставати лицарем, я, е-е-е, хочу повернутися в село і допомагати батькові та братові! Я хочу повернутися додому і зробити все можливе, щоб землі під керівництвом мого батька процвітали!»

Двоє людей, широко розплющивши очі, дивилися на мене.

«Що?»

«Чому? Це ж столиця? Крім того, загін лицарів королівського палацу? Ті лицарі, яким усі заздрять!»

«Ви маєте рацію. Але я хочу повернутися до села... і працювати на благо мешканців провінції. Я хочу грамотно використати свою владу».

Я назвав причину відмови, над якою думав усю дорогу, що ми їхали в кареті, сподіваючись, що вона прозвучала правдоподібно. І хоча я намагався відмовити, не зіпсувавши настрої співрозмовникам... капітан невдоволено пирхнув і примружив очі, від чого його погляд став ще гострішим. З чого б це? Що пішло не так? Я не розумів. Я занервував, хоч і не подавав вигляду. Цікаво, що я мав сказати? Лоендаль точно вигадав би більш вагому причину, але, на жаль, зараз надійного дворецького поблизу не було.

«Повернутись у село?.. Ти відмовляєшся від моєї пропозиції?»

«Пробачте... Але я вже давно вирішив... що вчиню саме так. Тому я змушений відмовитись...»

«Ліане... Ти міг би залишитися поруч зі мною та прожити безтурботне життя, розумієш?»

Я глянув на капітана, що сидів із незадоволеним виглядом, і заперечливо похитав головою.

«Ні. Більше, ніж у мене зараз... мені не потрібно. Цього цілком достатньо. Я... задоволений своїм нинішнім життям».

Достатньо, ні, мені дано більш ніж достатньо у цьому житті. Після повернення до маєтку, де завжди горіло світло, мене зустрічав Лоендаль та інші, у церкві мене тепло вітали Марі та малеча. У мене з'явилися друзі та безліч знайомих у селі, які кликали мене з посмішкою. І... Альфред був завжди поряд.

Якщо я забажаю більшого, то може наздогнати кара небесна.

Тутешнє життя було схоже на сон порівняно з колишнім.

Завжди хтось був поруч, хтось радий мене бачити.

Я більше не був самотній.

Для мене це місце... те село було схоже на здійснену мрію.

Капітан видихнув, зберігаючи на обличчі невдоволений вираз.

«Розумієш, я... Ти мені дуже сподобався. Ти на диво здібний, а головне... твоє прекрасне срібне волосся. Біла шкіра... Ти справді успадкував кров сім'ї Вайолет. Твоя мати безумовно... дочка графа Вайолет, чи не так?»

«Т-так, але...»

Мати Ліана народилася у столиці. Молодша дочка почесної столичної родини Вайолет. Батько Ліана закохався з першого погляду, просив, обожнював, обсипав грошима і, зрештою, вони одружилися.

«І твої прекрасні очі, кольори гірського кришталю, які є тільки у носіїв крові Вайолет... Колір твоїх очей особливо чистий... А також мені до душі твоя шляхетність. Цим ти теж нагадуєш мені когось... Це будить у мені бажання осквернити тебе...»

Я не зовсім зрозумів значення останньої фрази. Ні, мабуть, я не хотів розуміти, мій мозок просто відмовлявся.

«Ліане. Стань моїм підлеглим. Я піклуватимуся про тебе і плекатиму. Відвезу туди, куди хочеш, дістану все, що ти тільки забажаєш.

Чорноволосий чоловік підвівся з дивана і сів поруч зі мною. Я спробував відсунутись, але чомусь моє тіло не рухалося так, як я хотів. Таке почуття, наче воно стало важким. Відчуття чимось були схожі на ті, що відчуваєш при лихоманці. Я хотів поворухнути головою, але тіло реагувало дуже повільно. І лицар з млосним поглядом, що досі мовчав, раптово не стримав смішок.

«Схоже, ти сильно запал капітанові в душу. Як побачив тебе, не переставав повторювати, що ти виглядаєш, як його перше кохання з графської родини Вайолет. Мені це так набридло...»

«Заткнися, Сауро».

«Заткнувся. Прошу вибачення».

Коли капітан із загрозою промовив його ім'я, той лише знизав плечима.

«Ну, Ліане. Іди до мого загону. Я подбаю про тебе. Ну?»

Він посміхнувся і нахилився вперед.

«Н-ні, я...»

Чомусь серце почало битися частіше. Це через те, що я почав нервувати? Дихати стало тяжко. Чоловік з гострим поглядом поклав мені руку на коліно, продовжуючи посміхатися. Від трохи вологих рук стало гидко, хоч шкіру і закривала тканину.

«Ліане... Все добре? Ти нормально почуваєшся?»

«Н-ні...»

Я притис руку до грудей. Та що таке? Мені стало трохи жарко, у мене лихоманка? Темноволосий чоловік, нудотний запах від зачіски якого забивався в ніс, зазирнув мені в обличчя з незмінною усмішкою.

«Ти в порядку? Чи не хочеш трохи відпочити? Втомився на сьогоднішньому турнірі, мабуть? Все буде добре. Раджу тобі сьогодні залишитись у готелі. Не хвилюйся, відпочинь як слід. Чи не хочеш піти в ліжко?»

Темноокий знову знизав плечима.

«Як не приховано...»

«Замовчи, Сауро».

«Так, так. Тоді я покидаю вас. Будь ласка, не поспішайте».

Той підвівся з дивана і вирушив до виходу з номера. Проходячи повз, чомусь кинув на мене погляд, яким дивляться на бідолаху, і трохи посміхнувся.

«Ти теж насолоджуйся. Про тебе обіцяли подбати, хіба це не чудово? Якщо станеш улюбленцем капітана, зможеш прожити безбідне життя... Треба тільки плакати милим голоском і з тобою будуть ласкаві».

Сказавши це, він покинув номер. Я відчув, як мене пробило холодним потом.

Навіщо "не поспішати"?

Навіщо мені "плакати милим голоском"?

Що це все означало?

Ні, я розумів сенс. І що він мав на увазі, також. Адже я не ідіот. Зауважив, що ситуація стає дедалі гіршою. Я був необережний.

«Все добре? Встанеш?»

Чорноволосий із гидкою посмішкою торкнувся мого плеча. Немов погладжуючи. Мурашки табуном пройшлися по всьому тілу. Я не хотів, щоб мене торкалися, тож відштовхнув його руку.

«Відмовляюся. Я не піду до школи Лицарів і не стану вашим підлеглим! Мені дуже шкода, але я відмовляюся від вашої пропозиції!»

«Чому? Що не так? Чим ти невдоволений? Адже я обіцяв подбати про тебе, чи не так?»

Продовжуючи посміхатися, він схопив мене за руки і притиснув до канапи. Я не зміг цього уникнути, тому що моє тіло відмовилося мені підкорятися. Це напевно дивно. Так не має бути. До речі, нещодавній чай. На смак він був дивним. І ні чоловік переді мною, ні той темноокий не зробили ні ковтка.

Я не хотів про це думати. Не хотів, але... Чи може бути... Я сердито глянув на чоловіка, в душі нервуючи від поганого передчуття.

«Відмовляюся! Я повертаюся додому! Відпустіть мене!»

«Ось як? Але хіба... тобі не стає все приємніше?»

Я втримався від подиху. Неприємне передчуття не обдурило. Як паршиво.

«Про що ви...»

«Спершу я хотів, щоб тобі стало приємно. Небагато зілля, щоб покращити відчуття... О, не хвилюйся, Саура іноді використовує його для своїх коханців, воно легко засвоюється і не завдає шкоди організму. До ранку ефект пройде...»

«Зілля...»

«Ну... для тебе я попросив трохи збільшити дозу. Ти ж не проти?»

Я був дуже проти. Серйозно? Це просто жахливо. Ти накачав мене якоюсь поганню? Напевно, вона була в тому чаї, який приніс темноокий, він заварював його поодинці. Приховано. І навіщо я тільки його випив? Хоча вже пізно шкодувати.

«Гей. Не треба тобі багато думати. Чому б не стати слухняним та не отримати задоволення? Ти виграв квиток у щасливе життя. Достатньо лише час від часу бути моїм партнером, а в інший час ти зможеш робити все, що душа забажає. Я піклуватимуся про тебе. Захочеш стати капітаном - я доб'юся цього, а не захочеш служити лицарем - просто житимеш у моєму особняку, я не проти. Я тебе утримуватиму... Ти зможеш прожити все життя розважаючись. Що тобі не подобається?»

«Про що ви говорите...»

Темноволосий розташувався між моїх ніг, однією рукою утримуючи мої руки над головою за зап'ястя, і коліно притискаючи мою ліву ногу. Щоб я не міг вирватися. І цей шматок лайна - дорослий лицар. Він набагато сильніший і більший за мене, замкненого в тілі дитини. Крім того, через наркотик зовсім не виходило чинити опір. І зовсім не було часу, щоб скористатися магією пориву вітру. Щоб її активувати, довелося б вимовити довге заклинання. А це неможливо. Якщо я спробую, супротивник, напевно, завадить мені закінчити. Головним ворогом магії і в цьому світі була, як і раніше, «скасування заклинання».

Мої груди погладили поверх сорочки. Від жаху по шкірі табуном пройшли мурашки і мене занудило.

«Припини! Пусти мене, клятий збоченцю!»

Чоловік широко розплющив очі.

«На диво впертий малюк... ну, буде непогано перевиховати таку непокірну дитину в слухняне кошеня. Це також цікаво».

Темноволосий, бридко посміюючись, зірвав з мене сорочку. Спітніла рука пройшлася по моїх грудях. Шлунковий сік підібрався до горла, від огиди мене ледве не вирвало.

«П-припини, мерзотник! Не смій мене чіпати!»

«Біла, чиста шкіра. Навіть гордовитість... ти справді схожий на ту людину... Чудово... Справді чудово... Я думав, що відвідування фехтувального турніру в провінції стане просто головним болем, але я радий, що приїхав... Адже тут виявилася така мила дитина, як ти».

Спітніла долоня ковзнула від шиї до грудей та живота. Неймовірно бридко.

«Ну, розслабся. Я зроблю тобі приємно. Чому б не отримати задоволення? Я буду дуже ласкавим».

Капітан ковтнув і провів язиком по губах. І відразу слідом мокро лизнув мою шкіру в районі ключиці. Це було огидно, я був зляканий, злий і наляканий одночасно. На мить голова ніби спорожніла.

«Після того, як ми зробимо це тут, підемо в ліжко? А, Ліане?»

Ти що задумав? Ні, я й так зрозумів без його пояснень. Навіть розуміння того, що має статися, було саме собою жахливо. Швидко, я маю швидко втекти... Але як? Має бути якийсь спосіб.

Точно, серед технік, яким мене навчав інструктор із фехтування, була самооборона. Навіть прийом, що треба робити, коли кінцівки зафіксовані.

Ворог один.

Згадуй.

«Я... я зрозумів, - я припинив опір... щоб змусити супротивника хоч трохи послабити пильність. - Я буду слухняним, тож...»

Чорноволосий посміхнувся ширше.

«Хороший хлопчик. Отак і треба було з самого початку. Незабаром я зроблю тобі приємно».

Велика рука, помацавши мій живіт і боки, розстебнула на мені штани і залізла всередину. Я відчайдушно боровся з нудотою, що підступила, і чекав, поки противник виявиться досить близько. Хватка на зап'ястях послабшала. Посміхнене обличчя наблизилося до мого. Я повільно вдихнув, намагаючись не видати себе... і щосили напружив прес.

А потім...

Коли він нахилився, збираючись поцілувати мене, я прицілився в перенісся чоловіка, що нахилився до мене... і з усієї сили вдарив чолом. Як навчав спартанський наставник. Я почув хрускіт вуха.

«Гха?!»

Темноволосий одразу відсторонився, однією рукою прикриваючи обличчя. Сила руки, що утримує мої зап'ястя, значно ослабла. Не проґавивши свій шанс, я відразу з силою смикнувся і звільнив руки. Я звільнився. Тут же я зчепив звільнені руки і, цілячись уже в підборіддя супротивника... щосили вдарив того ліктем.

«Бха!»

Я скотився з дивана на підлогу, звідти під стіл і швидко перекотився на протилежний бік. А потім квапливо підвівся. На полі бою, перебуваючи у невигідному становищі, потрібно вміти використовувати перешкоди на свою користь. Так народжується перемога, говорив наставник, стиснувши губи. Неважливо, як швидко чоловік викинув уперед руку, через широкий кам'яний столик між нами він не зміг схопити мене відразу.

Дякую, дякую тобі, спартанський учителю! Ти навчив мене правильним речам! Те, що ти навчив мене прийомам самооборони, якимось чином мене врятувало. Дякую, дякую, наставнику! Я обов'язково віддячу його, подарувавши улюблену сушену рибу вчителя і кілька пляшок алкоголю, дистильованого з картоплі.

Дивлячись, як чоловік, не перестаючи стогнати, заліз на стіл, я накивав п'ятами до виходу з номера. Боячись, що ноги зовсім відмовляться слухатись.

«Ах ти... Стій!»

Так,зараз! Я смикнув ручку дверей і вилетів у коридор. Відчайдушно намагаючись утриматися на ногах, я біг і біг униз довгими сходами, падав, але піднімався і знову біг через безглуздо широкий вестибюль. Не звертаючи уваги на оклики працівників, що проходили повз, і відштовхуючи охоронці, що намагалися втримати мене руками, я вибіг з готелю.