Піднявши магазин, я побачив, що він повністю забитий патронами. Запхавши його в автомат, я зняв запобіжник — усе зовсім не так, як показують у фільмах та серіалах. Усе інакше.
202… рік.
Стоячи на зупинці, я закурив сигарету. Звук закриття запальнички був приємним для вух, як і усмішка дівчини, що стояла за два метри від мене й дивилася, посміхаючись і махаючи тоненькими пальчиками.
Не пощастило їй. Можливо, раніше я би провів із нею прекрасну ніч — самі розумієте, до чого це веде — але я вже зайнятий, тому запізно.
Кріпатура в руках після гантель вирвала мене з білого шуму. У думках я вже був удома, тримав приставку разом із нею, їли піцу.
"Дзинь-дзинь, дзинь-дзинь…"
Звук телефону рознісся по всій зупинці. Діставши його, я готувався прочитати список покупок, але побачив дві СМС. Через секунду в усіх навколо теж почали приходити повідомлення — у когось раніше, у когось пізніше.
"Пробач, сьогодні не зможу приїхати — від батьків. Пробач, сонце, сьогодні без мене, але поговоримо по телефону. Люблю тебе ❤️"
Видихнувши носом, я не був особливо розчарований. Можливо, зроблю їй сюрприз, поїду до неї. Але реакція людей насторожила. Усі на зупинці почали розбігатися, як мурахи.
"Міністерство охорони здоров’я попереджає про штам вірусу. Застерігаємо: не збирайтеся у багатолюдних місцях..."
Я не встиг дочитати повідомлення — під’їхав автобус. Люди в напівпаніці швидко виходили з нього. За кілька хвилин автобус і зупинка були порожні.
???: Заходиш?
Трей: Так, так...
Зайшовши, я дістав гроші й простягнув водію.
???: Не варто. Їдемо в бік бази. Начальство сказало — безкоштовно, усі знімаються з рейсів.
Трей: Все настільки погано? Ми ж уже переживали карантини, віруси...
???: А мені звідки знати? Начальство знає — воно й керує.
Водій посміхнувся, затягнувшись сигаретою, пив каву й одночасно перемикав передачу.
Трей: Ви досвідчений водій — усе разом...
???: Часу навіть у туалет сходити нема — люди кричать, що спішать. Не кажучи вже про обід чи каву. Пів життя за кермом.
Трей: Не шкодуєте?
???: Є трохи... Але в мій час не було такого. Та й вибору не було. Твоя зупинка.
Трей: Дякую.
Вийшовши з автобуса, я зрадів, що проїхав безкоштовно. Дивлячись на магазини, бачив, як люди згрібають усе з полиць. Подумав, що, можливо, теж варто, але згадав, що вдома закруток і консервів більше, ніж у тому магазині.
Зайшовши до магазину, я хотів відпочити й купити щось хороше. Не стримався — три повні пакети їжі. Планував ще — нехай люди трохи розійдуться.
Ідучи вулицями до свого дому, не помітив особливих змін. Ті самі літні люди на лавках, хоч і досить прохолодно. Все ж таки квітень.
Трей: Добрий вечір.
— промовив я, швидко проскочив у під’їзд і почав підніматися по сходах. Тут почув постріл. Прискорився — вже за п’ять секунд був на третьому поверсі.
Ще кілька пострілів. Крик:
— Що ви робите?!
Відчинивши двері, я забіг у квартиру й одразу зачинився.
Трей: Якого біса?! Наче в бойовику!
Поклавши пакети, сперся на двері — і в той момент у них щось ударило. Глянувши через камеру, побачив двох чоловіків, що билися. Один почав тікати вниз. У нього випав пістолет.
Я швидко прочинив двері, схопив пістолет через рукав і замкнувся. Якщо що — відбитки не мої. А пенсіонери на мене все спишуть. Добре, що мав старенький планшет, перероблений у дисплей — він зберігав записи з камери. Це зараз дуже доречно.
Поставивши пістолет на тумбочку, накрив його ганчіркою й заховав у шухляді. Перевірив замок, роззувся. Добре, що її немає вдома — була б паніка: "Навіщо ти це взяв?" або щось таке.
Продукти — в холодильник. Не хотілося нічого робити через це що сталось. Я сів на диван та відкрив пляшку коли і чекав, поки мікрохвильовка подасть сигнал — піца готова.
