Ворожбит

ГЛАВА 20. Ворожбит

Вже кілька тижнів Рауль не бачив і крайчика сукні принцеси. Навіть щемлива туга, що оповила серце, потроху почала притуплятися.

Офіційно він проходив навчання перед тим, як остаточно затвердитися в ролі особистого охоронця принцеси, а насправді повністю зосередився на тому, щоб за найменшого приводу вибиратися в місто й нишпорити по найсумнівніших його закапелках в пошуках нелегальних магічних послуг.

Враховуючи, що потенційні надавачі цих послуг ризикували втратою голови в самому прямому сенсі, він очікував, що його особистість перевірятимуть вздовж і впоперек, тому придумав цілком правдоподібну легенду. Нарешті, його сумнівне походження стало йому в пригоді, цілком і повністю виправдовуючи бажання звернутися до надприродних сил аби підтоптати під себе один з найбагатших родів країни.

За цей час він виявив кількох відвертих шарлатанів та одну старезну бабку-провидицю, яка заглянувши йому в очі, одразу сказала, що він бреше, та вигнала його зі словами, що в неї немає того, що він шукає.

Рауль вже почав було думати, що принцеса помилилася, й ніяких справжніх магів після минулої різанини не лишилося, як в одній задрипаній таверні, гордо іменованій осередком найбільшої (за їх власним уявленням) інформаційної гільдії міста, йому запропонували чіткий та конкретний прайс. Контрольована агресія тварин, втрата свідомості, наведені галюцинації та... втрата пам’яті.

Побачивши останній пункт, Рауль аж задихнувся. Йому нарешті стало зрозумілим все: й неочікувана тема зацікавленості Елейн, й раптова «вірність» нареченій герцога, й принцесине ставлення до цього гидкого слимака. Схоже, на неї спрямували магію, яка чомусь не спрацювала так, як було задумано.

Він відчув обурення, але не пекучий гнів, як раніше, що було трохи дивно, але надто зручно в цій ситуації, щоб глибоко замислюватись над цим. Він зміг усього лише парою вдихів опанувати себе та достатньо невимушено продовжити переговори стосовно вигаданої потреби в магічних послугах.

Вдаючи насторожену зацікавленість та виражаючи цілком правдиву недовіру, він домовився про «випадковий» напад птахів на одного зі своїх зведених братів «для початку».

***

Сьогодні був на диво сонячний для осені день, тож на звичну прогулянку садом Елейн взяла з собою Дейну, яка несла велику мереживну парасолю.

Вони зайшли вже доволі глибоко й дівчина замислилася, чи не пора їм повертатися, коли Дейна вигукнула:

— Ой, ваша високосте, дивіться!

Одразу після цих слів принцеса почула лопотіння численних крил і з усього саду до одного місця десь на сусідній алеї шугнули круки, ворони, припутні та голуби. Дівчата зацікавлено рушили до найближчої перехресної доріжки, яка поєднувала дві алеї, але раптом в Елейн зблиснула думка, яка змусила її попросити Дейну скласти парасолю й триматися обережніше.

Вона зрозуміла, що її підозри виправдалися, ледь вони вивернули з-за рогу на потрібну алею. Елейн схопила покоївку за руку й відтягла назад, промовисто притуляючи пальця до рота.

— Шшш! — сердито шикнула вона, помітивши, що дівчина вже відкрила рота, щоб щось спитати.

Ще з хвилину поприслухавшись і впевнившись, що чоловік, який стояв посеред алеї спиною до них, не помітив їхньої появи, Елейн обережно визирнула з-за кущів.

Напевно це був той самий дивний садівник, якого згадували у своїй балаканині покоївки ще в перші дні її прибуття в цей світ. Кремезний і трохи сутулий чоловік зі скуйовдженим чорним волоссям та пишною і такою ж чорною бородою дійсно справляв доволі похмуре враження. На додачу хрипкий голос, яким він виголошував якісь незрозумілі слова, свідчив, що власник нечасто ним користується.

Отже, відлюдькуватий садівник, який з незрозумілих причин живе у головному палаці в комірчині під сходами, дійсно є магом. Й швидше за все, тим самим магом, який «допоміг» принцесі розлучитися зі своїми спогадами, ледь не втративши життя. Точніше, таки втративши, адже якби не приховані вміння палацевого лікаря, ні принцесина, ні її власна душа в цьому тілі б не втримались...

«Що ж це він робить? Навіщо йому птахи?..»

— Ой, божечки! Та це ж справжній ворожбит! — перелякано видихнула десь у неї під ліктем Дейна й сама затулила собі рота рукою. Покоївка не втримала свою цікавість й присівши визирнула з-за широкої спідниці принцеси. Побачене вжахнуло її, у чому не було нічого дивного, враховуючи які страшні казки про магів ще зовсім недавно були тут цілковитою правдою.

Похмурий чолов’яга, оточений птахами, здається, щось помітив. Вигукнувши останнє слово, він різко змахнув руками, від чого птахи шугнули на всі боки, й почав обертатися. Елейн, не чекаючи, поки він їх побачить, смикнула Дейну за плече й відсахнулась під захист густих кущів.

Кілька секунд дівчата тривожно прислухались, а почувши важкі кроки, що наближалися, сполохано побігли алеєю до попереднього повороту, намагаючись ступати навшпиньки.

Коли чародій вивернув на цю алею, дівчат вже й слід простиг. Він трохи постояв, набурмосившись, а потім підняв з-під куща білу мереживну парасолю...

***

Елейн сиділа за столом, як на голках. Їй ледве вдавалося слідкувати за порожніми балачками короля й королеви, які тут вважалися за обов’язкову приправу до будь-яких страв — так звана легка застольна бесіда повинна була вестися навколо нейтральних тем й підтримуватись з легкою усмішкою, хай би там що.

Герцог фон Ґьосенмах, який тепер не пропускав жодної королівської трапези, сьогодні не виявляв вже звичної балакучості, а натомість не відривав очей від принцеси, майже забувши про обід як такий. Ніяких компліментів монаршому подружжю, ніяких спроб флірту з принцесою. Лише короткі відповіді, коли до нього звертались. І цей пекучий погляд.

Елейн доклала всіх сил до того, щоб її поведінка нічим не відрізнялася від звичайної, але всередині в неї все кипіло. Вона гадала, що саме стало причиною такої реакції герцога: її необачність вчора в саду чи просто присутність Рауля де Бриза, який виструнчився біля стіни прямо за її стільцем. Його навчання як приватного охоронця вважалося закінченим і відсьогодні він мав супроводжувати принцесу всюди.

«Ну скажи вже хоч щось, покидьку! Бо вже й їжа поперек горла встала...»

Марнувати таку смачну їжу було жаль. Тим паче через такого мерзотника.

— Пане де Бризе, підійдіть, будь ласка.

— Так, моя пані, — при цих словах очі фон Ґьосенмаха небезпечно зблиснули. Раніше це було його улюблене звертання до принцеси. Особливо йому подобалось слово «моя». Однак заперечити він не міг, адже формально Елейн зараз була безпосередньою начальницею віконта, а отже його звертання було цілком виправданим.

— Чи можу я відправити вас з дорученням?

— Не зовсім, моя пані, — схилився той у поклоні. — Я не можу надовго лишати вас без захисту, однак із задоволенням передам будь-який ваш наказ найближчому слузі.

Король задоволено покивав, спостерігаючи за поведінкою новоявленого охоронця. Уважно спостерігаючи за реакцією герцога краєм ока, Елейн з усмішкою промовила:

— Гаразд, тоді передайте, будь ласка, моїм покоївкам, що після обіду я хочу вийти в сад. Нехай приготують мою парасолю.

Звісно, герцог, вже достатньо досвічений в приховуванні своїх емоцій, не дозволив собі таку очевидну реакцію, як здригнутися, почувши останнє слово, однак те, як його брови сіпнулися у спробі набурмоситись, сказало їй достатньо. Він точно підтримував зв’язок з тим садівником-ворожбитом. Тепер вона остаточно впевнилась, що правильно вичислила механізм появи настільки зручної для Фердинанда амнезії у принцеси. Залишилась дрібниця — знайти докази, які переконають всіх довкола.

І швидше, ніж герцог вигадає ще якусь «цікавинку».

Розслідування Рауля в місті, про яке він доповів Елейн сьогодні зранку, дало неочікувано вдалий результат. Враховуючи наскільки малою була ймовірність існування ще одного мага зі схожими здібностями, який в той самий час отримав замовлення на контроль птахів, підглянута вчора нею сцена доводила, що саме цей «садівник» міг отримати замовлення на втрату пам’яті. Свідчення покоївок щодо його появи, поведінки та раптової активності під час підготовки до полювання опосередковано підтверджували, що він таке замовлення дійсно отримав. Як же їй знайти докази того, що замовником був саме Фердинанд?

Ввечері, відіславши покоївок готувати ванну, вона спробувала обговорити це з Раулем.

— Якщо якісь письмові свідчення й існували, герцог без сумніву їх знищив, — цілком слушно зауважив лейтенант. — Однак маг міг спробувати їх зберегти як гарантію своєї безпеки або для майбутнього шантажу. Я знаю, з ким домовитись тут, у палаці, щоб обшукати його комірчину, але якщо він має якийсь сховок в місті...

— Що ж, сподіватимемось, що цей ворожбит вважає за краще тримати настільки небезпечні папери ближче до себе. Звісно, якщо вони взагалі існують.

Якби це було реальне життя, Елейн відмовила б де Бриза так ризикувати, але якщо вона справді ісейканулась в якийсь роман... «Це ж просто класика жанру! Такі папери точно мають знайт
ись, або ж я нічого не розумію в книжках!»