Пробудження

Темрява, випнута обличчями. Тиша, пошматована словами...

«Я хочу, щоб всі ви зникли з мого життя!»

«Ви тільки погляньте на ці туфлі! Їх, певно, носила ще її бабуся! Пфф, ха-ха-ха!»

«Вона така дивна, вічно зі тими книжками тягається...»

«Потвора чотириока! Та за кого ти себе маєш! Хто тобі дав право всміхатися моєму кумиру?!»

«Ти справді думаєш, що тобі вистачить мізків скласти іспити до такого престижного універу? Та ще й на стипендію? Ха-ха-ха!..»

«Дивна...»

«Дурепа!»

«Страховисько!»

«Як же я хочу, щоб ви всі зникли з мого життя! Пропали! Згинули!..»

— ...сокосте! Ваша високосте, ви мене чуєте?

— Га? — широко розплющивши очі, вона чітко побачила позолочену ліпнину на стелі. «Нічого собі, які тут стелі високі!»

— Ах! Отямилася! Отямилася! Її високість отямилася! Швидше повідомите їх величностям! — довкола почалися перешіптування, хтось грюкнув дверима і за стінкою став віддалятися гучний тупіт ніг.

— Ваша високосте, що ви шукаєте? Скажіть, і я негайно принесу! Як ви себе почуваєте?

Вона зупинила руку, що звично нишпорила в пошуках окулярів, і, ще раз глянувши на стелю («Скільки ж тут? Метрів п’ять, не менше! Як же я це бачу?»), опустила погляд на людей, що з’юрмилися навколо.

— Де це я?

— Звичайно ж, у своїх покоях, у палаці. Ви пам’ятаєте, як упали з коня? Ми знайшли вас у лісі, аж біля Прикордонного каменю. Бідолашна тварина як побачила ту змію, як понеслася! Ми всі так за вас злякалися!.. — дівчина років вісімнадцяти у непоказній старомодній сукні з фартухом («покоївка, чи що?») все торохтіла й торохтіла, а вона заворожено розглядала її обличчя. «Здуріти можна! Якщо трохи напружитись, навіть пори на шкірі видно! Отже, більше жодних окулярів! Ура!» — У вас нічого не болить?

Несподівана пауза в потоці слів привернула її увагу.

— А... Емм... Болить. Голова. І, здається, нога. І лікоть...

— Так, лікар уже оглядав вас. Сказав, вам дуже пощастило: тільки розтяг зв’язок на нозі та кілька синців, жодного переламу. Ну й голову забили, звичайно. Голова сильно болить? Не крутиться?

— Не знаю. Не зрозуміла поки... Стривай, ти сказала «палац»?! — вона нарешті перестала насолоджуватися несподівано набутою чіткістю зору і замислилася над тим, що саме вона бачить.

Досить велика та багато прикрашена кімната, різьблені й... здається, це називається «інкрустовані» чимось там меблі, широке ліжко, вкрите атласною білизною, високі готичні вікна, прикрашена ліпним орнаментом стеля та багато-багато позолоти. Скрізь. Схоже, й справді палац. «Це що, вона саме мене її високістю обізвала? Очманіти! Та таке ж тільки у вебтунах буває!»

Вона перевела погляд ближче. Суворого вигляду високий худий старий у строгому костюмі та з моноклем. Ще парочка чоловіків молодших і в таких самих костюмах. Здається, лакеї. Цілих п’ять покоївок: одна з графином на таці («може, водички попросити?»), одна з рушником, одна старша, з таким самим суворим обличчям, як у старого, й ще дві, майже дівчата, шушукаються в кутку за спинами інших. І шоста — ця, балакуча.

— Тут стільки народу...

— Вибачте, ваша високосте, ми зараз же всі підемо, якщо ви хочете. Але ми повинні були переконатися, що з вами все гаразд, — старша покоївка присіла в бездоганному реверансі, але не встигла вона підвестися, як двері з гуркотом відчинилися й з’явилися ще три дійові особи.

— Ах, Елейн, дитинко моя! Ти прокинулася! — майже бігцем до неї підскочила дуже багато вдягнена жінка середніх років і, ривком посадивши її, стрімко обняла. Серед складної зачіски була незрозумілим чином закріплена маленька, майже іграшкова корона. «Ага, це, мабуть, королева».

— Досить, Вів’єн, ти її задушиш. Навіть здоровий насилу витримає таку «турботу», а наша маленька так сильно забилася! Сьогодні ж звелю пристрелити цього дурного коня і відшмагати конюха, — навіть без цих слів одразу було зрозуміло, що це місцевий король: його голову прикрашав широкий золотий обруч з невеликими зубцями, а помітне вже черевце прикривало помпезне вбрання з величезним медальйоном на товстому золотому ланцюзі, всіяному дорогоцінним камінням.

Третьою людиною виявився юнак, одягнений не менш багато. Він явно не належав до челядників, але тримався доволі відсторонено. Судячи з віку, це міг бути якийсь брат чи кузен, коли вже прийшов разом з королем і королевою. Вона зачепилася за його погляд — на тлі інших, що виражали тривогу та полегшення, він здавався, скоріше... оцінювальним.

«Ну, гаразд, мовчить, не лізе обійматися — й слава Богу». Потрібно було зібратися та подумати. Голова тріщала, але з нею таке вже бувало й не раз. Нехай працює і радіє, що взагалі на плечах лишилася.

«Що ми маємо? Втрату свідомості — раз. Повну зміну оточення — два. Явні зміни в тілі (один зір чого вартий, а я ще в дзеркало не заглядала) — три. Усі ознаки пригоди у жанрі ісекай в наявності».

Може, вона просто збожеволіла? Ну, не померла ж вона раптом, ні сіло ні впало? Якщо це марення, то звідки в її підсвідомості взялися всі ці абсолютно незнайомі люди, які називали її ніколи нечутим ім’ям і «високістю»... «А ім’я яке ж гарне. Не те що моє старе... Старе? А як же ж мене звали?? Ой-йой!..»

— ...То хто ж я?! — обличчя довкола раптом перемінилися йвона зрозуміла, що останню думку ляпнула вголос. І в ту ж мить спрацювала звичка постійно відстежувати поведінку оточуючих, щоб вчасно линяти від найбільш неприємних однокласників: очі в цього, чи то брата, чи хто він там ще, який стояв попід стіночкою, на мить аж спалахнули тріумфом. Однак він майже відразу опустив погляд і натягнув маску занепокоєння. «Що ж, запам’ятаємо».

— Ах, доню моя! — королева надзвичайно театрально приклала руку до чола і почала осідати, наче непритомна. Король підхопив її, схоже, звичним жестом.

— Тримайся, любонько. Лікар же попереджав... внутрішні пошкодження... втрата пам’яті... Бідолашна моя дівчинка!

Коли вона побачила, що навіть король готовий пустити сльозу над постраждалою «донечкою», то розчулилася. «Оце, я розумію, нормальні батьки, люблять свою дитину, переживають за неї. Не те що в декого... Так, не будемо про сумне. Час вживатися в нову роль».

— Елейн. Я — Елейн, — вона тицьнула пальцем собі в груди, потім перевела палець. — Мама. Тато... А це хто? — і вона показала на підозрілого «братика».

— Вона пам’ятає! Сеймуре, ти чуєш, вона нас пам’ятає! — скрикнула королева. — Елейн, люба, напружся ще трошки. Це ж герцог Фердинанд фон Ґьосенмах, твій наречений! Ви з ним з дитинства товаришуєте!

«Наречений, отже, ага. Товаришуємо з дитинства та радіємо втраті пам’яті дорогоцінною подружкою. Зрозумііііло. Цікаво, якщо це світ якоїсь новели, то він тут головний лиходій чи тільки чийсь посіпака?.. Що б такого сказати? Так щоб по-принцесовому вийшло...»

— Йой, щось у мене в голові тааак паморочиться... Мамо, можна я згадаю герцога Фендірнана пізніше? — «Молодець! І обличчя таке зроби, пісніше, нещасніше. Цікаво, збліднути вийде чи ні?»

Вона відкинулася на подушки й прикрила очі не тільки віями, а й рукою для надійності, потай спостерігаючи за цим так званим нареченим. Він виправдав її надії на всі сто: смикнувся, наче його ґедзь вкусив, почувши перекручене нею ім’я, та скривив таку страшну пику, що тільки перехожих на великій дорозі грабувати. Але за кілька секунд вже опанував себе й прикинувся невинним ягнятком — зобразив, такий собі, відданий сум безвинно скривдженого господарем собаки.

Ще Елейн (час звикати до нового імені, якщо старого все одно не пам’ятаєш) встигла помітити, як примружилася старша покоївка, яка, схоже, теж помітила цю гру тіней на обличчі нареченого, і як захоплено дивилися на нього молодші дівчатка, які не помітили нічогісінько. Лакеї, всі троє, усіма силами зберігали кам’яні обличчя, хоча їй все ж здалося, що це швидше політика невтручання, аніж необізнаність з ситуацією. Треба якось швидше з’ясовувати, хто тут хто й за кого.

Метушня навколо неї тривала, але гул у голові наростав, і, незабаром, вона супилася і блідла вже зовсім невдавано. Помітивши, що принцесі стає все гірше, старша покоївка ввічливо, але наполегливо виставила за двері всіх, включаючи короля та королеву, й послала одну з покоївок по лікаря.

Елейн спробувала вгамувати головний біль масажуючи скроні та великі пальці рук — серед безлічі книг, прочитаних нею у свої неповні сімнадцять, траплялося чимало корисних порад. Біль і справді трохи вщух, але тут знову відчинилися двері — прийшов лікар.

Худий, в строгому темному костюмі, він здавався високим, хоча був навіть трохи нижче покоївки, що його супроводжувала. Сумне обличчя, немов присипане попелом сиве волосся й пошарпана валізка характерної форми доповнювали образ місцевого ескулапа. Він довго її оглядав, обмацував, вимірював пульс, досліджував язика й вдивлявся у вічі.

Розглядаючи нехитрий інструментарій, який лікар дістав зі своєї валізки, Елейн подумала, що вона, мабуть, зі своєю неповною шкільною освітою XXI століття, знає про хвороби більше за нього, але мовчки витерпіла всі процедури. Нарешті, він виписав якийсь рецепт, звелів приймати вранці та ввечері натще, потім видав покоївці склянку разом із довгими докладними інструкціями щодо приготування цього засобу та відправив її на кухню зробити порцію ліків для першого прийому.

Та тільки-но вони залишилися наодинці, лікар на диво спритно перемістився до ліжка й, схилившись над нею, пошепки промовив:

— Я можу допомогти вам швидше відновити пам’ять, але без сторонніх очей. Ви мене розумієте? Медицина тут безсила, тож єдиний засіб... — його губи беззвучно заворушилися, складаючись у якесь слово. «Невже тут і таке є?!» — подумки здивувалась вона.

— Я... Здається, я зрозуміла. Скажіть ще раз. — Лікар знову заворушив губами, не видавши ні звуку й поблискуючи склом окулярів, і цього разу вона точно була впевнена, що сказане ним слово — це «магія». «Отакої! Мало того, що в цьому світі є магія, так вона тут ще й на кшталт наркотиків: суворо заборонена, але якщо дуже треба, то навіть у королівському палаці знайдеться. От цікаво! Може, у них тут ще й ельфи знайдуться?»

Елейн звернула увагу, що лікар все ще дивиться на неї, не то запитуючи, не то благаючи, і заворожено кивнула, погоджуючись. Але відразу засумнівалася — адже не без причини ту магію заборонили, чи не так? А якщо у неї якісь побічні ефекти є? Та й що дасть магічне лікування пам’яті, якщо особистість вже зовсім не та? Але додумати вона не встигла.

Лікар дістав з кишені жилета невеличку металеву дзиґу, поклав її на долоню й зробив кілька рухів іншою рукою. Ледь чутно бурмочучи, він став підіймати одну долоню над іншою. Дзиґа слухняно піднялася на гострий кінчик і потроху почала обертатися. Лікар розсунув руки трохи сильніше — дзиґа закрутилася швидше і почала світитися. Потім він повільно прибрав руки в сторони, залишивши блискуче кружляння прямо в повітрі.

— Дивіться уважно, ваша високосте, — сказав він, хоча Елейн і так дивилася на всі очі, навіть подих затримала, — Зараз ви заснете й побачите сон, а коли прокинетеся, то все згадаєте.

Лікар раптом різко дунув і сяюча кулька стрибнула їй прямо в обличчя.