Що таке ПНАО

Елейн повільно розплющила затуманені очі й отупіло витріщилася на низьку сіру стелю, єдиною окрасою якої була затінена лампа денного світла. Крісло під нею ворухнулося і повільно перевело її в сидяче положення. Купи дротів, прикріплені обабіч крісла бентежили блискучими кружальцями контактів, але на цю мить її, здається, ніщо не утримувало. Примусивши ослаблену руку піднятися, вона ще не до кінця забутим жестом поправила на носі окуляри. Прощавай чіткість зору й фентезійні марення.

— Ласкаво просимо назад у реальність! — професійна усмішка розтягла бляклі губи, не торкнувшись холодних очей кольору вигорілого неба. За столом, заставленим кількома моніторами та купою незрозумілих приладів, сидів худорлявий чоловік невизначеного віку в білому халаті. — Що ж, Лейно, можу привітати тебе з особливо продуктивним сеансом. Здається, цього разу ми знайшли сумісний з тобою світ. Оскільки занурення було успішним, в тебе мали залишитись досить повні спогади про перебування там. Також ми почали формувати нову модель поведінки. Якщо все піде добре, то через п'ять-шість місяців ти зможеш повернутися до нормального життя. А зараз прошу тебе покинути приміщення — наступний клієнт уже чекає на мене. До побачення, — ще одна посмішка, схожа на жований папір, і Елейн сама не помітила, як опинилася в коридорі.

«Лейна — це я??»

Там її підхопила під руку сувора на вигляд жінка середнього віку і міцної статури в такому ж білому халаті. Дівчина, яка все ще не прийшла до тями, бездумно підкорилася їй і попрямувала по низьких і тісних коридорах.

— Давай, дівчинко, крокуй, крокуй. Не вистачало мені ще тебе на собі тягти. Ох вже мені ця психокорекція... — бурчала собі під ніс жінка, проводячи її повз численні однаковісінькі двері й подібні на них парочки з білохалатних чоловіків та жінок з підопічними найрізноманітнішого віку. Хтось також повільно йшов, хтось чекав біля дверей на стільчиках, якогось хирлявого хлопця років дванадцяти пронесли на руках, а в одному з поперечних коридорів Лейна встигла помітити каталку з прикріпленою до неї крапельницею.

— Це що, лікарня?

— Ну ось знову. Щоразу одне й те саме. Що вони там із вами, бідолахами, роблять? Ні, дівчино, не лікарня це. Глянь, — сказала жінка і показала кудись уперед. — Я завжди вас усіх спочатку сюди приводжу, а тільки потім у кімнату, бо пояснювати кожному — язик зітреш.

Лейна побачила, що коридор, яким вони йшли, виходить до великого яскраво освітленого сонячним світлом холу, а навпроти висить величезна позолочена вивіска «Центр експериментальної психокорекції ПНАО Міжнародного інституту нейропрограмування».

Поки вони дійшли до кінця коридору Лейна встигла кілька разів перечитати вивіску, але в гучній порожнечі її голови нічого не озвалося.

— Що таке ПНАО?

— Потенційно небезпечні асоціальні особи. Не знаю, що за злочин ти збиралася вчинити, дівчинко, але тебе спрямували до нас у примусовому порядку.

— Га?

Через величезні вікна від підлоги до стелі, що замінювали дві стіни холу, було видно місто навколо. Затиснуті між висотними будинками вулиці з рідкісними вкрапленнями якихось старовинних будівель, були переповнені найрізноманітнішим транспортом, який повз, їхав, летів, стрибав і проносився повз із шаленою швидкістю у всіх напрямках відразу. Вона відчула нудоту і швидко відвела погляд.

Весь день Лейна провела у своїй кімнаті. Вона лежала на вузькому ліжку і вдивлялася в монотонне забарвлення стелі та стін. Вікон у її кімнатці не було і єдина поличка з парою книг і вазочкою, в якій припадала пилом мумія букета, не могли подолати цю монотонність. Стіни були блакитні, стеля кремовою, двері до крихітного санвузла — салатовими, але загальне враження від кімнати було чомусь сірим.

Думки ліниво наповзали одна на одну, перепліталися в якихось дивних комбінаціях, а потім розпадалися під власною вагою. «Примусова психокорекція. Небезпечна асоціальна особа — це я? Потенційно. Тобто ще нічого не зробила, але вже замкнена тут. П'ять-шість місяців. Через п'ять місяців повноліття Елейн. Цікаво, час збігається? Перекошена пика Фердинанда. Приємно. Який же це ісекай? Це хай-тек якийсь. Заплакане обличчя матері. Сумно. Хоч і вважає мене ні на що не здатною дурепою, але все ж переймається. Вступ до універу накрився. Атестат хоч дадуть? Повноліття. Напевно, буде великий бал. От би йому ногу відчавити, шкода чоботи не дозволять. Спробувати ткнути підбором? Мармизи однокласників. От би Максу ногу відчавити. Або хоча б комусь із його посіпак, любителів помацати в кутку й витрусити з рюкзака все хоч на дещицю цінне...»

Час тягнувся повільно і водночас прослизав крізь пальці, мов дим. Обід вона пропустила. Довго вслухалася в тиху мелодію з динаміка над дверима в коридор, намагаючись зрозуміти з чого раптом така розкіш. Потім пам'ять спливла на поверхню з якихось просто таки океанських глибин — сигнал йти до їдальні. Але рухатися не хотілося. Та й відчуття нудоти після того краєвиду з вікна так і не пройшло до кінця.

Коли музика змовкла, вона спробувала видобути з пам'яті причину свого перебування тут. Пам'ять нагадувала стару ковдру — важку, запилену, драну, вицвілу тут і там до повного знебарвлення. Шкільні лабораторії, почуття туги й безвиході, що перехоплюють дихання, злий регіт однокласників, спаплюжена спортивка, розкидана по всьому туалету, пекучий біль в подряпаних руках, перешіптування за спиною, лабораторні склянки, жага до звільнення, що накриває з головою й переростає у ненависть, байдужість однолітків, гидливе презирство старших, склянки, що поблискують в темряві, й кроки, що лунають в темних шкільних коридорах від класу до класу... Й чи то спогад, чи то марення про страшний гуркіт вибухів та мішанину з уламків стін, меблів і закривавлених фрагментів тіл, що злетіли в повітря...

Але ж вона лише потенційна лиходійка. Саме це означала та абревіатура, правда? Значить, цього всього не сталося, чи не так? Здається, згадується якесь там тестування. Може його робили у такій самий штучній модуляції, як світ Елейн? Але ж мало бути щось, через що на неї взагалі увагу звернули, чи не так? Проте провести кордон між спогадами реального та штучного світу не вдавалося. Чим більше вона напружувала пам'ять, тим сильніше її нудило, й зрештою Лейна виблювала жовчу просто на підлогу.

Звісившись з ліжка й перечікуючи конвульсії порожнього шлунка, Лейна вирішила, що все це не так вже й важливо. Навіть нудно. Набагато цікавіше згадувати своє життя у подобі принцеси. І яка різниця, штучне то моделювання чи ні? Від нього принаймні не нудить...

На вечерю вона таки вибралася зі свого добровільного ув'язнення. Трохи поблукавши коридорами, Лейна знайшла їдальню, не звертаючись ні до кого за допомогою, але швидше за запахом, ніж по пам'яті. Вона швиденько набрала на тацю перших-ліпших страв і сіла за порожній столик подалі від вікна, яке, так само як і в холі, відкривалося на панораму міста.

Суп виявився надто гострим, каша — надто солоною, салат — надто жирним, а те, що вона прийняла за відбивні в омлеті, виявилося якимось невідомим овочем з дуже специфічним смаком, обсмаженим у клярі. Лейна подумала і повернулася до супу. Раптом на її столик упала тінь.

— Гей! Привітики! Чи можу я тут сісти? — на сусідній стілець вказував худий сутулий хлопець приблизно її віку, зі скуйовдженим волоссям і в пом'ятій футболці з принтом, що сильно облупився.

— Ні.

— Та ну тебе, не будь такою букою! — заявила ця набридлива істота, прилаштовуючись поряд. От і нащо тоді було питати? Щойно присівши, він нахилився до вуха Лейни і продовжив торохтіти у пів голосу. — А я тебе знаю. Ти новенька з тридцять шостої. Тебе лише два тижні тому привезли. Ходять чутки, що тебе сюди мало не за теракт запроторили. Ти там що, школу збиралася у повітря висадити?

— Саме так, — Лейна відсунула суп, який так і не подужала доїсти, та встала, збираючись іти.

— Гей, постривай! Ти це серйозно чи що? Вже йдеш? Гей! Егеей! Мене звуть Рей! З сорок другої! Приємно познайомитися!

З усіх сил вдаючи, що цей придурок кричить і махає зовсім не їй, Лейна перечепилася об поріг і мало не збила з ніг дивного хлопця, який саме збирався увійти. Вона швиденько перепросила і втекла звідти, вже на ходу відзначивши, що за його плечем маячила ще дивніша постать. Найбільше ця постать нагадувала класичного охоронця з дешевого бойовичка: шафоподібні обриси, нерухоме обличчя на непропорційно маленькій голові, строгий діловий костюм та безглузді в сутінках коридору темні окуляри.

Наскільки їй вдалося побачити та згадати, «клієнти» центру були скоріше в'язнями. Суворого вигляду дядечки й тітоньки, які чергували біля виходів на сходи та надто часто зустрічалися в коридорах, попри білі халати, більше нагадували охоронців тюремного поверху, ніж медпрацівників. Чи не дивно в'язневі мати особистого охоронця? Хоча, може, вона поспішила з висновками? Зовнішній вигляд не завжди визначає суть.

Тільки діставшись до своєї кімнати, Лейна замислилася, чого це раптом той хлопець взагалі здався їй дивним. А тоді згадала волосся, що майнуло перед самим носом. Воно було дуже світле, але не жовтувате, як у всіх блондинів, а скоріше сталеве, навіть із якимось блакитним відтінком. Хоча, в коридорі було темно, то може їй просто здалося.

Лейна швиденько сполоснулася в крихітній душовій кабінці, переодяглася в піжаму й заснула з думками про те, як їй визволити Елейн від Фердинанда за найближчі кілька місяців, сподіваючись, що зможе згадати хоч щось з цього після занурення у вірт.