Пролог.

Том 1. Розділ 1 - Драматург і Автозапам’ятовуюча лялька

Розуелл – прекрасна природна столиця, що потопала в зелені. Місто розташоване біля підніжжя високих гір. Серед багатіїв Розуелл був відомий своїми літніми курортами та віллами. Навесні ландшафт переповнювався квітами й милував людські очі; влітку багато хто прагнув відпочити біля величезного водоспаду, який здавна вважався відомим місцем; восени дощ з опалого листя вражав серця кожного містянина; а взимку це місце занурювало в спокій та магію тиші, неначе приховуючи таємниці думок. Оскільки зміну періодів було легко розрізнити, природа могла привернути увагу всіх, хто бажав відвідати місто для перегляду визначних пам'яток. Вілли були побудовані неподалік від підніжжя гори. Дерев’яні хатини були розписані барвистою фарбою. Оскільки вартість землі в цьому районі була досить високою, побудова вілли у цій місцевості вважалося доказом багатства. Містечко було наповнене крамницями для туристів.  У вихідні дні головна вулиця завжди переповнена людьми, а десь неподалік плететься приємна музика. І навіть не дивлячись на сільську місцевість, асортимент товарів був доволі широкий. Як правило, більшість людей будують вілли у місті заради зручності, тому тих, хто будує будинки за його межами, вважають диваками. Нині у Розуеллі осінь, високо в небі пливли купчасті хмари. Осторонь від гірського підніжжя, біля невеликого озерця, яке не дуже-то й належало до туристичних принад міста, стояла непримітна самотня будівля. З одного боку, цей будинок був побудований зі смаком, у традиційному стилі. З другого – він виглядав так, ніби його давно покинули. За арковими, облізлими від білої фарби воротами, відкривався панорамний вид на сад, який був увесь зарослий бур'яном та безіменними квітами. Стіна з гнилої червоної цегли вже давно не підлягає ремонту. Черепиця, яка раніше доповнювала красу хатини, тепер була де-не-де потріскана. Біля входу в будинок можна помітити покинуту гойдалку геть обплутану плющем. Це було свідченням того, що колись тут жила дитина, але її вже давно тут немає. Оскар – власник будинку, вже не молодих літ чоловік. З таким ім'ям він працює у письменницькій індустрії як драматург. Має руде волосся та носить окуляри в товстій чорній оправі. Через дитяче обличчя виглядає молодшим за свій справжній вік, а також має звичку сутулитися. Чутливість до холоду змушувала його завжди носити светри. Він був цілком звичайним чоловіком, який навряд чи міг стати головним героєм якої-небудь історії. Цей будинок був побудований не як вілла, а суто для того, щоб Оскар зі щирим бажанням провів у ньому своє життя. Не лише він, а ще його дружина та маленька дочка. Всередині було більш ніж достатньо місця для сім’ї з трьох осіб, але ніхто, крім Оскара, там не жив. Двоє інших вже відійшли у вічність. Причиною смерті дружини Оскара стала хвороба. Її назва була настільки довгою, що неможливо було вимовити. Простіше кажучи, суть хвороби полягала в згортанні крові у судинах, що приводило до летального результату. Щобільше, ця хвороба була успадкована від її батька. Оскільки вона стала сиротою через високий рівень смертності у родині, Оскар дізнався страшну правду про свою дружину лише після її смерті. «Вона боялася, що дізнавшись про її хворобу, ти не захотів би одружуватися з нею, саме тому це було таємницею.» Ці слова лунали з вуст її кращої подруги. І з моменту одкровення на похороні, в голові Оскара лунало лише одне питання: «Чому? Чому? Чому?» Якби вона сказала про це відразу, разом вони б знайшли ліки, і не важливо, наскільки величезну суму довелося б віддати. Було очевидно, що вона вийшла заміж за Оскара не заради його грошей. Вони познайомились у бібліотеці, ще задовго до його теперішньої діяльності. До речі, саме Оскар наважився з нею познайомитись. —  Я вважав її прекрасною людиною. Відділ сучасної літератури, за який вона відповідала, завжди був цікавий. Закохавшись в книги, я також закохався і в неї. «Чому?» ­­— лунало в його голові мільйони разів. Інші думки його не відвідували. Краща подруга його дружини була доволі відповідальною людиною, і поки він втрачав дух через смерть коханої, вона енергійно дбала про його дитину та його самого. Вона готувала теплі страви для Оскара, до яких він би навіть не торкнувся, якби залишився на одинці, і плела коси його доньці, яка тужилася за втраченою матір'ю. Можливо, це було проявом односторонньої любові. У моменти, коли його дочці було зле від температури та блювоти, саме вона відвозила її до лікарні, і саме вона перша дізналася про успадкування хвороби від матері. І поки час ішов ніби вічність, в очах Оскара він мчав зі швидкістю світла. Аби його донька не повторила долі своєї неньки, він покладався одразу на декількох медиків. Обійшовши багато лікарень, він схиляв голову перед кожним лікарем, просячи про допомогу та збираючи інформацію щодо тестованих препаратів. Ліки та побічні ефекти були двома сторонами однієї монети. Щоразу, коли донька приймала медикаменти, не обходилося без її сліз. Догляд за нею краяло Оскару серце, але і просто дивитися на страждання близької людини він не міг. Скільки б нових засобів лікування вони не випробували, її стан не покращувався. Врешті-решт, Оскар втратив будь-які надії, а медики махнули руками, визнавши хворобу невиліковною. «А може, моїй дружині на тому світі самотньо, тому вона манить її до себе?» — знову і знову він розмірковував над такими дурницями. Він благав біля її могили: «Будь ласка, не забирай її до себе». — але, на жаль, мертві не мають вуст, щоб відповідати. Оскар був морально виснажений, але краща подруга його дружини, яка до того часу постійно ходила з ними по лікарнях, зламалася швидше. Втомившись постійно доглядати за чужою, і тим паче нестабільною дитиною, вона перестала їх навідувати. Зрештою, Оскар і його дочка залишилися зовсім самі. Через щоденну рутину надмірних вживань ліків її щоки, ніби пелюстки троянд на білому молоці, з часом стали жовтуватого кольору. Її медове волосся зі солодким запахом, швидко обпало. Бачити її страждання було нестерпно. Він не міг на це дивитись. Після чергових безплідних суперечок з лікарями, Оскар прийняв рішення надавати доньці лише знеболювальні. Він не хотів і без того її коротке життя наповнювати муками. Відтоді у їх родині запанував спокій. Постали легкі часи. Вперше за довгий час він побачив усмішку своєї доньки. Декілька днів до її сконання були по справжньому щасливими.  У день її смерті погода була приголомшливою.  Це була осінь, пора року, коли все навколо розмальовувалося у теплі кольори. Небо було чисте, а за вікном виднівся жовтогарячий покров дерев. На території лікарні розмістився фонтан, який облаштували як місце для відпочинку, на поверхні води тихенько пливло опале листя. Падаючи, воно кружляло мов у танці, після чого, ніби магнітом, скупчувалося на водяному плесі. Хоч це листя вже давно втратило життя, воно не втратило своєї мальовничості. Донька Оскара безперечно б зраділа такій красі. — Осіннє листячко має такий гарний вигляд на лазурній водиці. Татку, як гадаєш, чи зможу я по нім пробігти не впавши у воду? Така дитяча ідея. Звичайно ж, листя піддасться гравітації та не витримає її ваги, але аби не засмучувати дитину, Оскар із жартом відповів: — Гадаю, якщо взяти парасольку та спробувати пролинути погожим вітром – це цілком можливо. Почувши його відповідь, дочка усміхнулася, блиснувши очима. — Колись я тобі покажу, гаразд? На озері, біля нашої хати. Тоді, коли опале листя буде пливти на поверхні водойми. Обов’язково! Вона обов’язково покаже йому. Пізніше його донька померла. Їй було лише дев’ять років. Її бездиханне тіло було неначе пух, занадто легке навіть за відсутності душі. Обіймаючи її, Оскар ридма ридав, гадаючи - це все насправді, чи може просто страшний сон? Він поховав доньку на тому ж кладовищі, що і дружину, після чого був змушений повернутися до того місця, де колись втрьох вони жили щасливе життя. Але відтоді він має продовжити своє існування вже на самоті. Оскар мав достатній капітал, щоб жити не працюючи. Завдяки популярності його творів, вони скуплялись майже всюди, у зв’язку з чим виплачувалась непогана заробітна плата. Смерть від голоду йому точно не загрожувала. Через декілька років оплакування по родині, до нього звернувся його колишній колега, з проханням написати сценарій для провідної театральної організації. Для Оскара, чиє ім’я почало втрачати славу в індустрії, співпраця з елітним колективом була честю. Його дні були нічим іншим, як неробством, лінню і потуранням горю. Люди – істоти, які втомлюються як і від печалі, так і від радощів. Вони не можуть віддаватися однаковим почуттям все своє життя. Така їхня природа. Оскар прийняв пропозицію не задумуючись, після чого знову взявся за перо. Проте без неприємностей не обійшлося. Аби уникнути болісної реальності, Оскар зловживав алкоголем та наркотичними препаратами. Завдяки допомозі лікарів, йому вдалося подолати свої залежності, але тремтіння рук нікуди не ділося. Незалежно від того, чи то на папері, чи на друкарській машинці, він би не зміг нормально виконувати свою роботу. Але пристрасть до письменництва все ще палала в його грудях, йому потрібно лише знайти спосіб втілювати свої думки. Коли він звернувся за порадою до колеги, який запропонував йому роботу, той сказав йому: —   У мене є гарна ідея! Замов Автозапам’ятовуючу ляльку. —   Що це? —   Ти став зовсім відсталим… Вірніше, твоя відчуженість від світу починає хвилювати. Ці ляльки дуже популярні. Нині їх можна замовити за значно низькою ціною, тому раджу спробувати. —   Хіба лялька… Зможе мені допомогти? —   Це особлива лялька. Тоді Оскар вирішив скористатися інструментом, назву якого почув уперше. Автозапам’ятовуюча лялька. Звідси й почалося їх знайомство. Уздовж гірської дороги підіймалася дівчина. Її м'яке заплетене волосся оздоблене темно-червоними стрічками, а струнке тіло огортала білосніжна суцільна сукня з зав’язкою на талії.  Спідниця з шовковими складками легесенько коливалася під чарівним ритмом її кроків, а прикріплена на грудях смарагдова брошка яскраво переливалася і виблискувала. Білосніжний колір плаття відтінявся піджаком прусського кольору, що додає йому додаткової вишуканості, а шкіряні чоботи, які безсумнівно були зроблені для більшої практичності, мали насичений відтінок какао. З важкою на вигляд сумкою-візочком у руці вона пройшла крізь білу аркову браму будинку Оскара. Тільки-но дівчина ступила на подвір’я, повз неї з шумом пронісся порив осіннього вітру. Червоне, жовте і коричневе зотліле листя, ніби танцюючи, кружляло навколо неї. Схоже, через них вона тимчасово втратила поле зору, і міцно стиснувши брошку на грудях, щось тихо пробурмотіла. Її голос був тихіше шелесту листви. Танувши у повітрі, його ніхто не міг би почути. Коли пустотливий вітер припинився, її колишню обережність ніби  здуло разом з ним, і підійшовши до входу, без жодних вагань натиснула на дзвінок. Скрипучий гудок пролунав як пекельний крик, і через деякий час двері відчинилися. На порозі з’явився рудоволосий Оскар – власник будинку. Його зовнішній вигляд явно не відповідав правилам приймання гостинності: одяг був незадбаний, а обличчя було настільки заспаним, ніби допіру встав з ліжка. Оскар був трохи збитий з пантелику, коли побачив перед собою дівчину. Можливо, справа була в її ексцентричному вбранні, чи може вона сама по собі була занадто вродливою. Хай там як, він на мить протяжно зітхнув: —  Ви Автозапам’ятовуюча лялька? — Саме так. Я прийду туди, куди забажає мій клієнт. Я Віолетта Еверґарден, зі служби автоматизованих ляльок, – ліричним голосом, без натяку на посмішку, відповіла блакитноока білявка, яка ніби вискочила з казки.  Дівчина, звана Віолеттою Еверґарден, була такою ж гарною і стриманою, якою має бути справжня лялька. Її очі, сяючі як морські глибини, були обрамлені золотистими віями, вишневі щоки зігрівали її бездоганну молочно-білу шкіру, а губи мали блискучо рум’яний відтінок. Її краса нагадувала повний місяць, здавалося, у неї зовсім немає недоліків. Якби вона періодично не кліпала, її легко можна було б прийняти за якийсь екземпляр на виставці. Оскар не мав жодних знань про Автозапам’ятовуючих ляльок, тому зробити замовлення він попросив свого колегу. «Протягом декількох днів відправлять», – мовив він, і ось, вона стоїть на порозі його дому. «А я то думав, що поштар принесе мені невеличку механічну ляльку в коробці. Це ж наскільки розвинулася цивілізація, поки я був відсторонений від світу?» Він аж ніяк не уявляв, що перед ним буде стояти андроїд, настільки схожий на людину. Оскар не мав зв’язок із навколишнім середовищем, навіть газети не читав.  А його соціальне оточення обмежене лише кількома друзями та кур’єром, який іноді поставляв йому посилки з продуктами. Незабаром він пошкодував, що не ознайомився детальніше з інформацією перед тим, як зробити замовлення через колегу. Перебування у домі чогось людяного, крім нього, змушувало відчувати жахливий дискомфорт, а також залишати гіркий присмак від спливаючих спогадів. «Таке відчуття, ніби я роблю щось зрадницьке відносно своєї сім’ї.» Навіть не підозрюючи про подібні думки Оскара, Віолетта пройшла в середину домівки та сіла на просторий диван у вітальній. Запропонований їй чорний чай вона відпивала доволі акуратно, що свідчило про значну розвиненість цих механічних машин. — А що станеться з тим випитим чаєм? – поцікавився Оскар. Зрозумівши, що звертаються до неї, нахиливши голову Віолетта відповіла: — Він звільниться із мого тіла і повернеться в землю, хіба ні? Доволі очікувана відповідь від автоматизованої ляльки. — Чесно кажучи, я трохи розгублений… Я мав про вас трохи інше уявлення, – зізнався він. Віолетта оглянула свій зовнішній вигляд і озирнулася на Оскара, який весь цей час не відводив від неї погляд. — Я не виправдала ваших надій? – запитала вона з певним нерозумінням. — Ні… Я трохи не про такі «надії». — Якщо бажаєте, я можу попросити свою службу надіслати вам іншу ляльку. — Я не це мав на увазі… Гаразд, не зважайте. Головне, щоб ви вміли належним чином виконувати свою роботу. Галасливою ви не виглядаєте. — Якщо накажете, я і дихати можу тихіше. — Немає потреби заходити так далеко… — Я прибула сюди, щоб бути вашою особистою письменницею, і працюватиму так, щоб повністю задовольнити вас і не псувати репутацію Автозапам'ятовуючих ляльок. Мені нема різниці, які інструменті ви надасте для роботи, будь то перо або друкарська машинка. Тому, будь ласка, використовуйте мене так, як забажаєте. Трохи нервуючи, Оскар кивнув, дивлячись на її великі блакитні очі, наче на цінні самоцвіти. Термін оренди обмежувався двома тижнями, і за цей час вони мають завершити написання сценарію. Трохи подумавши, Оскар відвів Віолетту до свого кабінету, щоб негайно узятися за роботу. Однак, перше, що вирішила за потрібним зробити Віолетта – це прибрати приміщення. Кімната Оскара, яка була одночасно і кабінетом і спальнею, перебувала у катастрофічному стані: несвіжий одяг та брудний посуд із залишками їжі були то на підлозі, то на ліжку. Словом, тут не було місця навіть для однієї ноги. Дивлячись на Оскара осудливим поглядом, вона ніби говорила йому: «Хочеш сказати, що приїхавши за тридев’ять земель я маю працювати у такому безладі?» — Вибачте… Працювати у таких умовах було неможливо. Коли Оскар став жити на самоті, він не часто користувався вітальнею, напевно, саме тому вона залишилась у порядному вигляді. Але спальня, кухня, вбиральня та ванна кімната, куди він часто заходив, перебували у жалюгідному становищі. «Як добре, що вона всього лише механічна лялька», – подумав Оскар. На вигляд їй було не більше двадцяти років, і він би не хотів, щоб справжня молода дівчина побачила такий хаос. Хоч він і був набагато старший, для нього, як для вихованої людини, це було б занадто. — Пане, я письменниця, а не покоївка. Всупереч сказаному, вона витягла зі своєї сумки білий фартух і взялася за прибирання. Так і пройшов перший день. На наступний ранок, розмістившись у кабінеті, вони нарешті приступили до роботи. Оскар ліг на своє ліжко, а Віолетта зайняла робочий стіл, поклавши руки на друкарську машинку. «Вона сказала…» – диктував Оскар, і дівчина мовчки друкувала кожну сказану їм літеру із шаленою швидкістю, навіть на дивлячись на клавіші. Він був вражений, побачивши це: — Га, доволі швидко. Почувши комплімент, Віолетта зняла чорну рукавичку і показала руку. Вона була металева. Кінчики її пальців твердіші та більш механічні, на відмінну від інших частин її тіла. Стики між штучними суглобами були покриті пігментом. — Цей бренд славиться своєю практичністю. Компанія Естарк виробляє вдосталь гідні моделі, завдяки чому показники моєї витривалості достатньо високі, і рівень фізичної сили набагато перевищує людську, що робить цей продукт утилітарним. Я здатна записувати продиктовані вами слова без жодної помилки. — Ось воно як? Гей, стривай, це не треба записувати! Лише те, що входить у сценарій! Оскар продовжив диктувати. У процесі вони робили багато перерв, але в кінці дня все одно досягли хороших результатів. Це набагато краще, ніж тримати сюжет у голові без можливості перенести його на папір. Після проведеного разом часу, Оскар зрозумів, що Віолетту дійсно можна вважати хорошим партнером. Із самого початку вона справляла враження поміркованої дівчини, і упродовж роботи це дійсно проявлялося. Він не чув навіть її дихання, лише клацання по клавішах, яке було викликане набиранням тексту. Коли він закривав очі, було враження, що машинка друкує сама по собі. Щоразу, як він запитував, на якому місці вони зупинились, йому подобалось просити прочитати написане, оскільки Віолетта мала помірний голос та вмілу декламацію. Будь-який текст, який би вона не читала, у її виконанні ставав більш насиченим. «Тепер зрозуміло, чому вони такі популярні». Оскар зміг сповна пізнати добродійність Автозапам’ятовуючих ляльок. До третього дня все йшло вдосталь добре, проте перегодом Оскара чекала письменницька криза. Це нормальне явище серед письменників. Бувають випадки, коли важко зробити правильний ланцюжок слів, навіть, якщо вже повністю визначився зі змістом тексту. Зі свого багаторічного досвіду Оскар знав, як з цим боротись, а саме – попросту не писати. У нього існувало правило: «Нема нічого чудового у тому, що пишеться через силу». Йому було незручно перед Віолеттою, але на деякий час він був змушений залишити її без роботи. Замість цього він просив її зайнятись домашніми справами – прибиранням, пранням та готуванням їжі. Дивлячись на те, як вона вдало виконує будь-які вимоги, можна зробити висновок, що вона обдарована працьовитістю. Відтоді, як Оскар куштував кимось приготовлені страви, минуло багато років. До цього часу він або замовляв їжу додому, або харчувався в ресторанах, але це не зрівняється із домашньою кулінарією. Рисовий омлет, який аж тане у роті. Гамбургер із тофу за східним рецептом. Найкращий плов з обсмаженими овочами та рисом у гострому соусі. Гратен із морепродуктів, які важко знайти у гірському середовищі. Гарніри у вигляді різних салатів і супів. Він був вдячний за таку турботу. Поки Оскар ласував, Віолетта просто спостерігала, зовсім нічого не скуштувавши. Навіть коли він пропонував поїсти разом, вона відмовлялася зі словами: «Я пізніше поїм на самоті». Він не раз бачив, що вона спроможна пити рідину, але чи може вона вживати тверду їжу? Можливо, потай вона п’є оливу без його відома?  Коли він намагався це уявити, на думку спадала доволі сюрреалістична картина. «Мені було б приємно, якби ми поїли разом», – хотів би він сказати в голос, але кінець кінцем – це залишалось лише його думками. Вона повністю відрізнялася від його дружини, але вид зі спини, коли вона готувала, дуже її нагадував. Чомусь, дивлячись на неї, його печаль набувала більш явну форму, а очі злегка горіли. Він усвідомив, як це – впускати у своє рутинне життя сторонню людину. «Схоже, я дійсно одинокий». У нього завжди покращувався настрій, коли бачив Віолетту.  Відчуття, що цієї ночі він засипає не сам, відбивалось якимсь спокоєм на його душі. Навіть якщо вона не поруч, а десь там, в іншій кімнаті. Саме це змусило осмислити Оскара, наскільки він самотній. У нього не було проблем з грошима, але це служило не що інше, як засіб самозахисту, щоб запобігти остаточного затвердіння його серця. Вони ніяк не могли загоїти його рани. Поява Віолетти в його житті нагадувала брижі на водяній поверхні. Ніби невелика зміна в нерухомому озері. Для його прісного життя це стало великою переміною, хоч насправді це не щобільше, як кинута галька у бурхливий потік. Але чи хороші ці переміни? Якби йому довелося відповідати на це питання, то, ймовірно, сказав би «так». Принаймні сльози, які переповнювалися смутком, тепер були теплішими за ті, які він проливав досі. Минуло ще три дні після проведеного часу з Віолеттою, Оскар нарешті повернувся до ладу. Натхненням для нього стала конкретна сцена. Твір, який Оскар доручив написати Віолетті – це пригодницька історія самотньої дівчини, яка втікши з дому, стикалася з багатьма людьми та подіями в різних краях, поступово дорослішаючи. Мотивом дівчинки була його покійна дочка. Наприкінці всього вона повертається до забутого рідного дому. Батько, який її так довго чекав був не в змозі її впізнати. Настільки вона змінилася. Розгублена дівчина благала згадати про обіцянку, яку вона дала йому в минулому – перетнути озеро по опалому листю неподалік від їхнього будинку. — Люди не можуть ходити по воді, – заперечила Віолетта, виражаючи своє незрозуміння щодо ідеї Оскара. — Я просто хочу створити художній образ, – пояснив він. – У сюжеті я зроблю так, що у своїй подорожі вона отримає благословення духу води, який допоможе їй це зробити. — Попри це… я не підійду для цієї ролі. Дівчина в історії занадто життєрадісна, мила і наївна. Я її повна протилежність. Драматург та Автозапам'ятовуюча лялька ніяк не могли досягти компромісу, а все через те, що Оскар попросив Віолетту переодягнутися у вбрання головної героїні, щоб зіграти сцену на березі озера. Він і так змушував її займатися домашніми справами у вигляді прибирання та готування їжі, а на додачу до всього попросив надати таку дивну послугу. Складувалося таке враження, наче вона могла виконувати будь-які бажання. Всупереч тому, що Віолетта була доволі тактовною леді на рівні професіонала, вона була вражена тим, з якою все ж таки клопітною особистістю їй доводиться мати справу. — Колір вашого волосся хоч і трохи інший, але має такий самий світлий відтінок, як у моєї доньки. Якщо ви розпустите його і надітимете плаття, то... — Пане, я всього лише ваша письменниця. Автозапам’ятовуюча лялька, – перебила його Віолетта. – Я не ваша дружина і не наложниця. Я не можу стати чиєюсь заміною. — Я розумію. Я не проявляв би зацікавленості до такої молодої дівчини, як ви, – говорив чоловік з провинним тоном.  – Просто, ваша зовнішність… Я впевнений, якби моя дочка була жива, вона була б дуже схожа на вас. Віолетта, яка до цього часу вперто стояла з невиразним виразом обличчя, трохи завагалася. — Ваша молода леді померла? – злегка прикусивши губу, вона ніби конфліктувала з власним сумлінням. За останні кілька днів Оскар зрозумів про неї одну річ: вибираючи між чимось поганим і добрим, Віолетта намагалася дотримувалася справедливості. — Я, як Автозапам’ятовуча лялька, хочу задовольнити бажання своїх клієнтів. Але хіба подібне прохання не суперечить робочим правилам? Оскар відчував провину за те, що змушував Віолетту боротися з внутрішніми конфліктами, але навіть у цьому випадку він не залишав спроб переконати її: — Якщо ви зможете утворити образ дівчини, яка повернувшись додому прагне виконати колись дану нею обіцянку, це дасть мені сили продовжувати писати. Я готовий заплатити вдвічі більше, якщо доведеться. Ця історія дуже важлива для мене, і я впевнений, що дописавши її, вона стане важливою віхою в моєму житті. Будь ласка. — Але ж.. Я не лялька для переодягання. — Тоді я не фотографуватиму вас чи щось подібне. — А ви мали такі наміри? — Закарбую цей момент у своїй пам’яті та писатиму, спираючись лише на спогади. Прошу вас. Віолетта з похмурим лицем довго сумнівалася і роздумувала, але врешті-решт, не витримала наполегливості Оскара і погодилася. Схоже, вона була з тих людей, які легко здавалися під тиском. Так Оскар нарешті відірвався від свого відлюдницького способу життя і вирушив на пошуки відповідного одягу та парасольки для Віолетти. Вбрання являло собою блакитну сукню з білим суцільним мереживним верхом і поясом-стрічкою. Парасоля ж була світло-блакитна, з білими смужками та рюшами. Віолетті, схоже, дана Оскаром штукенція припала до душі, оскільки вона ніби граючись постійно крутила її в руках із зацікавленістю. — З парасолю щось не так? – запитав Оскар, збентежений поведінкою ляльки. — Усе гаразд, просто раніше ніколи не бачила такої гарної парасольки. — Але ж ви й самі досить стильно вдягнені, чи не так? Захоплюєтеся модою? — Я ношу те, що рекомендує керівництво моєї компанії. Сама ж я не часто відвідую магазини. Немов дитина, що одягається за дорученням мами. Всупереч  її досить дорослій зовнішності, її поведінка справляла враження малої дівчинки. Закінчивши з покупками, Оскар попросив Віолетту переодягнутися. Надворі був пізній вечір і злегка похмура погода. Зливи не передбачалося, але атмосфера дощу все одно відчувалася. Бодай на вулиці вже панувала осінь, вітер ще не був настільки холодним, щоб пронизувати шкіру. Оскар вирішив дочекатися дівчину на подвір'ї. Поставивши біля озера дерев’яний стілець та зручно на ньому усівшись, той затягнувся люлькою. Після візиту Віолетти він був дещо заклопотаний і не мав вдосталь часу на куріння, але тепер він міг спокійно віддатися цьому ритуалу. Випускаючи еліпси диму, вони повільно пливли повітрям, прикрашаючи мить очікування. І ось, вхідні двері з виразним скрипом розчинилися. — Вибачте за затримку. Він повернув лише голову на ніжний голос. — Ви… « ...не змусили мене довго чекати», – хотів би він сказати, але не зміг вимовити ні слова, оскільки йому на мить перехопило подих. Насилу ковтнувши, Оскар був вражений її красою настільки ж сильно, як і під час їхньої першої зустрічі. З розпущеним волоссям вона була надто звабливою, надто прекрасною. Настільки привабливою, що могла вкрасти мить у цілого світу. Її колись заплетене волосся тепер м'яко розсипалося на її плечах, вимальовуючи плавні вигини на кінчиках. Воно було значно довшим, ніж Оскар міг собі уявити. А найголовніше… «Якби моя донька виросла, вона була б саме такою», – від цієї думки груди Оскара раптом наповнилися приємним теплом. —  Пане, я маю гарний вигляд? З'явившись серед світу осінніх барв, дівчина нелюдської краси схопила поділ своєї спідниці та трохи покружляла на одному місці. — Я лише маю зобразити, мов перетинаю озеро, так? Ви ж про цю сцену говорили? – затараторила дівчина. – Може дійсно було б простіше пробігтися озером для повної картини, нехай навіть кілька секунд? Довіртеся мені, пане. Я спеціалізуюся на фізичних вправах і зроблю все можливе, щоб виправдати ваші очікування. Перед ним стояла зовсім не схожа на його доньку дівчина. Хоч її волосся мало подібний відтінок, в очах все ще бракувало того золотистого блиску. Віолетта міцно стиснула закриту парасольку в руці та нахилила її через плече. Стоячи на відповідній відстані від озера, вона пильно вдивлялася в його поверхню, ніби щось аналізуючи. Зів'яле листя, вкрите теплими барвами, безшумно пливло по гладіні води. Вітер був капризним, то затихав, то раптово набирав силу. Занепокоєний Оскар лише спостерігав за її обережними рухами, поки вона облизувала кінчиком язика один зі своїх металевих пальців, намагаючись визначити напрямок вітру. Зробивши невеликий крок, вона озирнулася на Оскара та з ледь помітною посмішкою мовила: — Не хвилюйтеся. Все буде так, як ви забажаєте. Сказавши це милозвучним і водночас чітким голосом, Віолетта перейшла на біг. Немов буревій, вона стрілою промайнула повз очі Оскара, нехтуючи величезною дистанцією між ними. Ледь доторкнувшись до води, швидка Автозапам'ятовуюча лялька міцно відштовхнулася від берега. Поштовх був настільки потужний, що земля на мить здригнулася. Здавалося, міць її ніг дозволила б їй, ніби по сходах, піднятися в захмар'я. Оскар, роззявивши рота від подиву, ніби у сповільненій зйомці, дивився на настільки далеку від реальності картину. У кульмінаційну мить стрибка, Віолетта, розмахнувши рукою з парасолю, миттєво її розкрила. Відбулося неначе розквітання квітки. Прикрашена оборками парасолька красиво погойдувалася, а вітер, мов очікуючи відповідного моменту, підхопив її ноги. Одна мить. Одна секунда. Той самий образ. Вона була схожа на чарівницю. Слова, сказані донькою в той день, коли її серце зупинилося, знову ожили в його уяві. — Колись. Колись я тобі покажу, гаразд? На озері, біля нашої хати. Тоді, коли опале листя буде пливти на поверхні водойми. Колись... Колись я покажу тобі, татку!» Пронісся голос. Відлунням у його свідомості засяяв голос тієї малої дівчинки, яку він майже забув. «Ти не уявляєш, як я хотів, щоб ти продовжувала кликати мене ще хоч сотню разів.» — Колись я тобі покажу, гаразд?» «Татку» – лунала її пронизлива, солодка мелодія голосу. — Колись я тобі покажу, татку. «Твій голос був приємніший за будь-яку музику.» — Колись я покажу. «Ах, точно! Цим невинним голосом ти намагалася мене підбадьорити, чи не так? Ми дали обітницю, але я забув про неї. Забув про все. Навіть якщо ти лише втілення моїх ілюзій, я все одно радію знову зустріти тебе. Ти – моя чарівна юна леді, мій єдиний і неповторний скарб. Я завжди знав, що наша обіцянка несе у собі нездійсненність. Але ж ми дали слово. Ця обіцянка, як і твоя смерть, зробила мене нікчемним, але водночас зберегла мені життя до цього моменту. Продовжуючи своє кволе існування, я блукав у хаосі, постійно шукаючи тебе. Це так обурювало. Але та мить, коли неждано з'явився хтось, хто не був тобою, але нагадував тебе, стала нашим випадковим возз'єднанням. Схоже, я все ще живий, бо моє прагнення стати свідком цього моменту надає сенсу та надії моєму буттю. Весь цей час я бажав побачити твоє прекрасне обличчя, останнього члена сім'ї, що залишився у мене. Завжди. Я завжди хотів тебе бачити. Я любив тебе.» Він переповнювався щастям, але замість сміху, з його вуст лунали лише ридання. Сльози котилися вниз, наче хотіли розтопити застиглий, замерлий час Оскара. — О, Боже… Він  почув цокання годинника, що віддзеркалювало биття його колись холодного серця, яке тепер пульсувало з сильним стуком. Затуливши лице руками, він відчув, наскільки великими стали зморшки з плином часу. Скільки ж минуло з того періоду, коли вони його покинули? — Я хотів, щоб ти... вижила... – прошепотів він заплаканим голосом, його обличчя скривилося від глибокої туги, – я жадав, щоб ти продовжувала жити, розквітати, ставати дорослою... і продемонструвала мені свою неповторну красу. Я мріяв побачити тебе саме такою.  І тільки після цього, я хотів би померти. Раніше тебе,  вже після того, як я подбав про твоє виховання і ти подорослішала, саме таким чином я прагнув покинути цей світ… Я хочу побачити тебе… З очей Оскара стекли кришталеві краплі, які падаючи на землю малювали солону стежку на його щоках. Звук розламу води, викликаний падінням Віолетти в озеро, прокотився ехом через його плач. Блискуча мить зникла, а голос доньки знову затонув у забутті. Ілюзія її усмішки розпливлася, немов мильна бульбашка. Оскар ще сильніше перекрив руками свою лінію зору, заплющивши повіки. Він відмовлявся приймати світ, в якому вона більше не існує. «Було б чудово, якби я помер прямо зараз. Моє серце, дихання, прошу, зупиніться. Я став ніби безжиттєвим з того моменту, як відійшли у вічність моя кохана дружина та дорога дочка. То нехай це станеться зараз, прямо зараз, у цю секунду. Моє бажання – отримати кулю і впасти замертво. Це подібно до того, як квіти втрачають здатність дихати, коли опадають їх пелюстки.»  Але навіть при безлічі благань нічого не зміниться. Ця сумна правда була йому добре відома, оскільки молив про це вже кілька сотень мільйонів разів. «Дай мені вмерти, дай мені вмерти, дай мені вмерти. Якщо мені призначено бути самотнім, то нехай я покину цей світ разом з ними.» Жодна з його молитов не знаходила відгуку. Нічого не відбувалося, і все ж… — Пане! З-поза межі світу, від якого він намагався відмовитись, долинув голос тієї, для кого час минав так само як і для нього самого. З уривчастим диханням вона наближалася ближче. «Я живий.» Він все ще дихав. І, бувши живим, він намагався зникнути, так само як його покійні родичі.  Навіть у безодні безсилля, коли немає сліду надії, він все одно продовжував благати: — Боже, будь ласка... «Якщо мені не судилося померти, дозволь моїй доньці знайти щастя хоча б на сторінках цієї оповіді. Нехай її серце наповниться радістю і задоволенням. І нехай вона завжди залишається поруч зі мною, незалежно від форми існування – навіть якщо як уявлений персонаж. Нехай вона буде поруч.» Він не міг утриматися від цього побажання. Врешті-решт, його життя продовжуватиметься. Перед ридаючим, всупереч своєму віку, Оскаром, виповзла з озера змокла до кісток Віолетта. Краплини води капали з неї, створюючи маленькі кола на ґрунті, а одяг був зіпсований, мокрий і забруднений. Але на її обличчі засяяв найщасливіший вираз, який можна було б назвати усмішкою. — Ви бачили? Я змогла пройти три кроки! Неспромозі сказати, що йому нічого не вдалося розгледіти через затуманені очі від сліз, Оскар шморгнув носом і відповів: —  Так, звичайно я бачив. Дякую вам, Віолетто Еверґарден, – промовив він з великою повагою і вдячністю. «Спасибі, що втілила це у реальність. Це справді було схоже на диво.» Він, попри свою невіру в Бога, висловив думку, що якби той існував, то саме Віолетта була б Його втіленням. — Пане, я Автозапам’ятовуюча лялька, – відповіла дівчина, не заперечуючи й не підтверджуючи його існування. Невдовзі Оскар підготував ванну для геть промоклої Віолетти. Вона ніколи не з’являлася на прийомі їжі, проте щодня користувалася душем та нібито відпочивала у виділеній їй спальні. Досить людяною вона була, як для механічної ляльки. «Цивілізація справді вражає останнім часом. Надзвичайний прогрес науки.» Усупереч тому, що вона була механізованою, Оскар не міг допустити, щоб Віолетта залишалася в мокрому вбранні. Як зміну одягу, драматург запропонував свій відносно чистий халат, після чого дівчина зникла за дверима ванної кімнати. Оскільки лазничка вже давно ніким не використовувалась, він по звичці зазирнув туди без стуку, заставши неприкриту Віолетту. — Ох, вибач… те… Га?! Від несподіванки у нього пересохло в роті. Картина, що відображалася в зіницях Оскара, була видовищем набагато захопливішим і прекраснішим, ніж будь-яка статуя оголеної жінки. Вологі краплі стікали з її золотавих локонів. Чарівні очі, немов блакитні дзеркала, були непідвладні до відтворення навіть у живописі, а обличчя вражало вустами витонченої форми. Елегантна шия, виразні ключиці, розкішні груди та чарівні контури жіночої фігури. Протези рук, що простягалися від плечей до кінчиків пальців, були немов неодмінною складовою її статури. І тільки вони. Наперекір численним шрамам, все її тіло, за винятком рук, було покрито живою плоттю. М’які на вигляд випуклості її силуету яскраво свідчили про те, що вона була справжньою людиною, а не роботизованою лялькою. Оскар, шокований тим, що все, у що він дотепер вірив, перевернулося з ніг на голову, не міг відірвати від неї свій погляд. — Пане, – роздався звинувачувальний тембр Віолетти, поки Оскар безмовно зиркав на неї, висловлюючи своє здивування. Усвідомивши свою помилку, він нарешті осягнув свою безглуздість і прорвався криком, який прокотився по всій окрузі. Цей розривний крик став лише частиною наслідків цього несподіваного інциденту. Накричавшись, з буряково-червоним обличчям і ледве не плачучи, Оскар нервуючи спитав: — То ти все-таки людина?! Завернувшись у рушник, Віолетта заявила: — Пане, ви й справді дуже клопітна людина, – прошепотіла вона, трохи нахиливши голову, її щоки злегка забарвилися рожевим рум’янцем. «Автозапам’ятовуюча лялька». Відтоді, як ця назва ввійшла у моду, минуло багато років. Творцем був авторитетний щодо механічних ляльок професор Орландо. Все почалося з його дружини Моллі – письменниці, яка скаржилася на втрату зору. Саме це стало початком усього. Ставши сліпою, жінка впала в глибокий смуток через неможливість писати романи, які були сенсом її життя. Вона слабшала з кожним днем. Професор, не бажаючи бути свідком її жахливого стану, вирішив створити Автозапам’ятовуючу ляльку – пристрій, який записував людську розмову, – іншими словами, виконував роль особистого письменника. Кажуть, що книги Моллі згодом отримали всесвітньо відомі літературні премії, а винахід професора Орландо став невіддільною частиною історії. Хоч спочатку він мав намір зробити лише один прототип для своєї коханої дружини, згодом ляльки почали набирати популярність за підтримки багатьох людей. Наразі почали створюватися організації, які надають послуги оренди цих ляльок за доступними цінами. Крім того, існувала професія людей, які володіли схожими з Автозапам'ятовуючими ляльками характеристиками та носили таку ж назву. Розпрощавшись з Віолеттою, Оскар отримав від свого друга інформацію, що вона має велику репутацію у цьому бізнесі. Коли він розповів товаришеві, що спочатку прийняв її за штучну, той, голосно розсміявшись, зауважив: — Ти дійсно живеш наче у печері. Ніби настільки гарна машина може існувати. — Це тому, що ти сказав, що вона механічна… — Технологічна культура ще не досягла такого рівня. Хоча, ті автоматичні ляльки теж існують і вони вдосталь симпатичні. Але я подумав, що вони не дуже гарний вид ліків для тебе, як для відлюдника, який взагалі не спілкується з людьми. Ця дівчина хоч і мовчазна, але має дар повертати людей до нормального життя. І схоже, вона і з тобою впоралася, чи не так? — Так. Вона дійсно була тихою, але водночас надзвичайно доброю людиною. — Вона, звичайно, не зрівняється з Віолеттою Еверґарден, але наступного разу як постійного помічника я пришлю тобі нелюдяну ляльку. Зрештою, до будинку на березі озера доставили посилку, в якій знаходилася маленька лялька, яка не мала жодної схожості з Віолеттою Еверґарден. Її головним завданням було обробляти людські розмови й створювати документацію на вбудованій друкарській машинці. Одягнена у вишукану сукню, вона зайняла своє почесне місце на письмовому столі. «І справді, це щось надзвичайне.» — Але з нею не зрівняється. Оскар гірко усміхнувся й оглянув кімнату, яку займала дівчина, якої вже не було поруч. Якби він висловив своє почуття самотності, вона, ймовірно, відповіла б йому: — Пане, ви така клопітна людина, – прозвучав її солодкий голос, хоч і монотонно, але з легкою посмішкою на губах. Навіть за її відсутності, він почув ці слова.  

Читати