Пролог

— Ти не можеш витрачати сімейне майно, як заманеться. Це вже третій раз!..

З дзвінким ляском обличчя Флорентії відвернулось ліворуч.

— Ти, нікчема, ще смієш мені вказувати?! — чоловік грубо штовхнув її в плече. Від нього тхнуло алкоголем.

— Ходімо, Астале. Тобі треба виспатись, — намагався заспокоїти свого сп'янілого кузена Бельзак, а тоді повернувся до Флоренції. — А ти...

Хлясь!

З ще гучнішим звуком на її обличчі лишили багряний слід від долоні.

— Чотири роки тратиш наші сімейні гроші і тепер вважаєш, що тобі хоч гріш з них належить? — лаявся Бельзак. Флорентія тримала палаючу від болю щоку. — Не вводь себе в оману! Навіть якщо у нас спільне прізвище, ти ніколи не станеш частиною сім'ї з тією брудною кров'ю, що тече в твоїх венах. Все, що тобі залишається, — жити як наша прислужниця.

Скільки б разів вона це не чула, жорсткі слова все одно разили болючіше кинджала.

— Якщо ти розповіси діду хоча б що-небудь, з того, що сьогодні сталося, ми тобі спокій не дамо, — він плюнув на землю і відвернувся.

Звуки карети неспішно віддалялися, поки зовсім не зникли. Лишившись одна в темному провулку, Флорентія стискала кулаки. Крапля крові впала з її поранених губ.

***

Тпррр, тпрр

— Но. Но!

Легке похитування карети і голос кучера витягнув Флорентію з глибокої задуми про далеке минуле. Вона припідняла фіранки віконця і виглянула на вулицю, де стояли солдати імператорського палацу.

— То ми вже тут.

Вона опустила фіранки, випрямилась і поправила волосся. В новому платті й з гарною зачіскою, вона виглядала як ожилий портрет.

Екіпаж проминула головні ворота і під'їхала до Ламбурзького палацу. Інкрустована золотом і діамантами карета сліпуче виблискувала під променями післяобіднього сонця.

— Ми прибули, — ввічливо промовив кучер, коли карета зупинилась.

Двері карети відчинились і вродливий молодик привітав її:

— Флорентіє.

— Ферезе.

Він допоміг їй вийти з карети і ніжно поцілував руку. Цей чутливий поцілунок зовсім не приховував щирих бажань його серця.

— Ферезе! – вигукнула Флорентія, але він тільки усміхнувся і підморгнув їй.

— Ходімо, всі чекають на тебе.

Вона витягнула свою руку з його і пішла геть від карети. Ферез засміявся, помітивши, як почервоніли вуха Флорентії, й пішов за нею.

— У всій Ламбурзькій імперії не знайдеться жодної людини, яка посміє скаржитися на те, що ти змусила їх чекати, моя Тіє. Ти можеш йти трохи повільніше.

Обидва пройшли довгий шлях.

— Тобі довелося багато пройти аби потрапити сюди, тож насолоджуйся моментом.

Після всього, через що Флорентія пройшла, настав час насолодитись плодами її тяжкої роботи. Вона пройшла такий шлях, який навіть важко собі уявити.

— Так, в мене справді було багато проблем, — відверто погодилася дівчина і пошепки додала: — Проте, це не означає, що я повинна поводитися неґречно.

Її голос був сповнений твердості. Ця неймовірна жінка закохала в себе Фереза з найпершої їхньої зустрічі. Парубок знов радісно засміявся.

Скоро вони опинилися біля широких дверей банкетної зали.

— Готова?

Флорентія мовчки кивнула.

— Тоді ходімо, Глава дому Ломбарді.

— Ходімо, Ваша Високосте Наслідний принц.

Ферез протягнув їй руку, і ніжна бліда долоня накрила її у відповідь.

— Відчиняйте, — коротко скомандував він слугам.

— Його Високість Наслідний принц та Глава дому Ломбарді, леді Флорентія, прибули! — проголосив голос з-за дверей.

Флорентія розсміялась. Ці слова були музикою для її вух.

Двері повільно відчинилися, і яскраве світло банкетної зали засіяло крізь дверний отвір.