Попри завісу дощу вікно «Феррарі» опустилося, і з нього виглянув молодий чоловік з фарбованим волоссям і зарозумілими очима.
—Салют, бачу, сьогодні знову якогось лузера прихопила.
34D посміхнулася і відповіла:
—Так...
Ці балачки зачепили мою гордість, і від гніву я міцно стиснув кулак. Мені дуже кортіло вибігти на вулицю і розтрощити це «Феррарі», але звідки ж узяти гроші, щоб потім відшкодувати збитки. Тож забудьте, я не піддамся спокусі.
—Погнали!
34D, що сиділа поруч зі мною, перемкнула передачу і двигун заревів. «Феррарі», що стояла збоку, теж рушила з місця.
Колеса заверещали і мене вдавило в крісло. Три автомобілі разом рвонули вперед і помчали гірською дорогою під завісою дощу.
Попереду був різкий поворот, і я про всяк випадок вчепився у підлокітник, затиснувши рота. На такій швидкості, якби машину занесло, ми б зірвалися в ущелину.
Аж раптом...
Красуня різко вивернула кермо, одночасно смикнувши за ручку перемикання передач. Чудовий дрифт!
Як і очікувалося, автівку занесло, і вона описала ідеальну дугу. Завершуючи поворот, 34D зуміла вирватися вперед, випередивши решту.
ЇЇ губи зігнулися в усмішці, і вона зворушливо розсміялася. Потім подивилася на мене, а я відповів їй байдужим поглядом. Це трохи розчарувало дівчину. Напевно, вона хотіла налякати мене, щоб я впав навколішки і благав:
«Будь ласка, змилуйся, випусти мене з машини!»
Ззаду почувся рев двигуна. «Феррарі» пронеслася повз TT, обганяючи її по не менш ідеальній траєкторії. Що тут вдієш, ТТ ніяк не могла зрівнятися з перегоновим автомобілем.
Богиня міцно стиснула кермо, її очі були прикуті до траси. Вона продовжувала прискорюватися.
34D намагалася обігнати «Феррарі», але безрезультатно. Вона була трохи роздратована і одного разу ледь не зачепила огорожу.
Ляп-ляп-ляп!
Коли «Феррарі» різко повернула перпендикулярно до TT, на лобове скло бризнула дощова вода і не на жарт роздратованій 34D залишалося лише вдарити по гальмах.
Грюкнувши по керму, вона заскреготіла зубами.
А чоловік у «Феррарі» розсміявся:
—Що таке? Це все на що ти здатна? Куди подівся весь той запал, з яким ти кинула виклик моєму молодшому братові минулого тижня? Ха-ха-ха!
Я поспішно вийшов з машини, підійшов до водійського сидіння і постукав у вікно.
—Пересядь на пасажирське сидіння, дай-но мені спробувати! - кинув я їй.
34D була приголомшена:
—Тобі? У тебе хоч права є?
Я посміхнувся і відповів:
—Ні, але можеш не хвилюватися...
—У тебе навіть не має прав і ти просиш не хвилюватися?
—Ти все одно вже програла, і якщо вже ми помремо разом, то дай мені хоча б спробувати!
—Ну гаразд... - погодилася 34D і перелізла на пасажирське сидіння. Переді мною промайнула пара білосніжних ніжок, від яких перехопило подих. Було б чудово, якби між нами все склалося інакше. Яка ж вона прекрасна, з білосніжною шкірою, ммм...
Сидячи на водійському сидінні, я стиснув ручку коробки передач, і заговорив до хлопця, висунувши голову у вікно:
—Гей, це ще не кінець. Перший, хто підніметься на гору, виграє, домовились?
Обличчя хлопця в «Феррарі» спотворилося від презирства і він відповів:
—Бляха, охоронець... та за кого ти себе маєш?
«Феррарі» рвонув з місця, за ним - «Камаро», і я - в кінці. Ані швидко, ані повільно, я наблизився до другого повороту і вдарив по педалі газу, смикнувши вгору ручку перемикання передач. Це був прекрасний прохід, щільненький, я пронісся повз «Камаро» з вереском шин. Хлопець в «Камаро» явно такого не очікував і, злякавшись, не мав іншого вибору, окрім як пригальмувати. Мало хто взагалі б наважився їхати зі мною стремено в стремено.
На п'ятому повороті я, здавалося, взагалі не збирався прискорюватися, але досягнувши повороту, одразу ж натиснув на газ і стрімко помчав вперед. ТТ йшла впритул до «Феррарі», завершуючи ризикований обгін. Коли я завершив маневр, каламутна вода бризнула на лобове скло.
Почувши гнівний крик водія «Феррарі», 34D не втрималася від задоволеного сміху.
Через кілька хвилин він знову нагнав нашу машину. Цього разу я нахилив задню частину, м'яко притримавши кермо. Це налякало чоловіка, він також пригальмував, і в результаті задній бампер “Ауді» подряпав номерний знак «Феррарі».
Ми зупинилися майже водночас, розлючений чоловік відчинив дверцята і вилаявся:
—Лінь Вань Ер, вважай, що цього разу тобі пощастило. Але ми ще зустрінемося, чорт забирай!
Не затримуючись, хлопці в «Феррарі» і «Камаро, як і більшість класичних переможених, одразу ж ганебно втекли.
Я відкинувся на спинку сидіння, випроставшись, щоб подивитися у вікно. Дощ повільно почав вщухати.
34D деякий час мовчки сиділа, а потім запитала:
—Непогана техніка, ти десь навчався?
Я розсміявся:
—Деякий час я працював у відділі дорожньої поліції. Там мене всі називали «легендарним водієм».
Попри і без того напружену ситуацію, все ж вирішую запитати:
—Слухай, ганяти в таку жахливу погоду? Невже тобі байдуже на власне життя?
Її очі трохи почервоніли, і вона відвернулася.
—Хтось на кшталт тебе не зрозуміє моїх проблем.
Я не втримався і всміхнувся.
—Проблем? Поглянь на мене: не маю за що купити їжу, за квартиру мав заплатити два дні тому. І поглянь на себе: їздиш на «Ауді TT», і все одно вважаєш, що життя до тебе несправедливе. Твоїй мамці має бути соромно!
34D подивилася на мене із жалістю, ніби вибачаючись. Потім штовхнула дверцята і сказала:
—Виходь...
Звісно, я вийшов. Двигун заревів, і «Ауді TT» помчала у далечінь.
Я ошелешений, стояв під дощем, перш ніж зрозумів:
—Чорт забирай, вона щойно кинула мене на вершині гори! Йойки, оце так вона мене уїла!
Я посміхнувся, витираючи дощову воду з обличчя. Потім зазирнув у кишеню і не знайшов там ані копійки. Відповідно – жодних шансів доїхати назад на громадському транспорті. Але така дрібниця не могла мене засмутити.
Я швидко біжу 20 кілометрів назад до компанії. Неймовірне видовище - молодий чоловік у формі охоронця пробігав повз громадський транспорт і орендовані автомобілі, все глибше і глибше занурюючись у потік руху і не зупиняючись ні на хвилину.
Приблизно через годину я, захеканий, дістався входу в компанію і намагався трохи віддихатися.
Отакої!
Повернутися до компанії мені вдалося лише о 17:00 і це мене дуже непокоїло. Адже вечерю я з собою не брав, а оскільки зараз година пік, я не міг піти в їдальню.
Переодягнувшись, я вийшов з будівлі компанії.
З настанням ночі вогні міста сяяли, наче витончена жінка, яка щойно вдягла вечірню сукню. Шкода, що таким видовищем могли насолоджуватися лише багатії, а такі, як він... Таких як він зазвичай вважали «сміттям».
Ну що ж, час заробити трохи грошенят.
Дзень-дзень-дзень-дзень!!!
Звук лопатки, якою грюкали по сковорідці-вок, наповнював нічну вулицю. Це була ятка, яка відчинялася лише вночі.*
*У Китаї придорожні нічні ятки дуже поширені і дешеві,
тому люди зазвичай там і харчуються.
Тут продавали смажений рис, смажену локшину, смажені овочі, тобто прості страви, але покупців ніколи не бракувало.
Приготувавши близько 20 тарілок смаженого рису та весь спітнілий, я відчув як бос поплескав мене по плечу і сказав:
—Молодець, Сяо Лі, ти сьогодні добре попрацював. Ось твоя зарплата...
Я із задоволенням схопив 5 юанів і вирушив до наступного пункту призначення.
Поруч з магістраллю знаходився місцевий клуб розваг під назвою «Виднокрай». Типове місце, де збиралися багаті люди, щоб витратити гроші. Коли я повільно підійшов до входу, молоді вишибали одразу ж мене впізнали.
Усередині, з щирою посмішкою, мене зустрів товстун:
—Ну нарешті, ми всі вже зачекалися, Лі Сяо Яо!
Я кивнув йому і запитав:
—Багато сьогодні пісень?
—3 пісні, по 10 юанів кожна!
—Добре, дякую, брате Б’яо!
—Зачекай, спочатку вдягнися як слід!
Мені кинули кофту в західному стилі, і я швидко її вдягнув. Пройшовши вглиб клубу, я піднявся на сцену і сів перед великим піаніно. Працюючи пальцями, я зіграв три пісні: «Небесний замок Лапута», потім «Собачий вальс» і «Цілунок дощу». Коли я закінчив грати останню, клуб вибухнув оплесками.
Посміхнувшись наостанок слухачам, я швидко зійшов зі сцени. Але перш ніж встиг піти, мене схопила чиясь ніжна рука. Це була приваблива іноземка, яка поспіхом поклала мені в передню кишеню папірець з цифрами. Вона спокусливо посміхнулася і сказала:
—Салют! Подзвони мені!
Я лише посміхнувся і пішов до виходу. Там я повернув вбрання і отримав від товстуна свої три купюри по 10 юанів.
Дивлячись мені в спину, брат Б’яо глибоко зітхнув:
—Боже, який талант!
Що ж, гадаю, витративши 5 юанів на тарілку рису з омлетом, тепер зможу прожити ще один день. Повільно прогулюючись вулицею, я натрапив на величезний світлодіодний екран з рекламою «Destiny». Ця гра стала тим самим проривом, на який чекали усі геймери. Хто б тільки знав, як і мені кортіло зануритися у світ «Destiny». Однак, зараз мені бракувало коштів. До того ж офіційно по всьому світові було продано лише 1 мільйон шоломів. На чорному ринку вони коштували 10000 юанів за штуку. А отже – без шансів! Можливо в майбутньому, а поки що залишається просто повільно збирати гроші, блукаючи довкола*.
*Відсилання до роману Дзінь Йона «Усміхнений, гордий мандрівник».
Але як же прикро, що офіційний реліз «Destiny» вже післязавтра. Якщо пропущу запуск серверів, то точно відстану від решти!
Я повернувся до свого житла в районі Лонхва. За 800 юанів на місяць я винаймав невеличку квартиру, в якій було лише дві кімнати – спальня та вітальня. Однак я затримав виплату вже на два дні, а уїдлива стара господиня з крижаним серцем та гострим язиком, навряд зглянеться на моє становище. Мені ж з поваги до її похилого віку залишалося лише мовчки терпіти та не звертати уваги на вередливий норов.
Піднявшись по сходах, я потягнувся за ключами і спробував відчинити двері. Гм-м... Не відчиняються! Що відбувається?
Придивившись уважніше, я зрозумів, що замок поміняли, а над ним стирчала записка: «Лі Сяо Яо, ти мав би сплатити орендну плату два дні тому. Завтра прийдуть люди, щоб оглянути помешкання і вирішити, чи потрібне воно їм. Вибору немає, я тебе виганяю. Твої речі біля кухні!»
Я озирнувся і побачив на підлозі ковдру та деякі туалетні приналежності.
Дещо поморочивши голову, я нарешті збагнув, що відбувається. Чорт забирай, мене виселили!
Підвівши голову, я побачив незліченну кількість яскравих зірок на нічному небі. Дуже гарне, я б сказав ідеальне, якщо збираєшся написати кілька віршів і шукаєш натхнення...
Хех, сьогодні вихідний, тож в парку гулятиме сила силенна закоханих парочок, які точно не дадуть мені спокійно поспати. Гадаю, вибору немає, доведеться піти на галявину
неподалік. Все одно зараз літо, тож окрім комарів, навряд хтось чи щось мені завадить. Та й хай там як, я не з боязких і володію бойовими мистецтвами, тому злочинці мене не лякають.
Близько одинадцятої вечора стало прохолодніше, і я загорнувся в ковдру, зігрівся, а потім досить швидко почав відключатися.
Бз-з-з-з!!!
Комарі без упину дзижчали навколо голови. І хоч це і було непросто, але я не дозволив себе покусати. Цього разу я був готовий і накинув на голову щільну москітну сітку, яка хоч і заважала трохи дихати, але повністю закривала обличчя.
Так і минула ніч, а на світанку мене збудив півень.
Я відкрив очі, побачив ранкове небо, і мені пригадався один вірш:
Бозна, де прокинувсь я ввечері...
Лиш верба колишеться в місячному сяйві.
Перш ніж я проказав вірш до кінця, на плече раптом лягла чиясь рука.
—Брате Сяо Яо, чому ти спиш просто неба?
Лігво з полицею книг - HugoLocus Bookshelf ✙ Тут книги починають говорити
Далі
Розділ 3 - Коник, який пурхає в повітрі
Повністю прокинувшись, я підвівся і побачив Сон Ханя, – хлопця 24 років, з яким разом грав у гру. Його прізвисько – Сяо Лан, і в нашій команді він грав за асасина, до того ж вважався серед нас кращим гравцем. Я нахмурив брови. Якщо Сон Хань та інші мої приятелі, які вважали мене героєм, дізнаються, що мене виселили, і я змушений спати на галявині та прокидатися змокрілим від ранкової роси, я не витримаю ганьби. Тож я тихим голосом прошепотів: —Останнім часом я вивчаю новий стиль бойових мистецтв. Процес вимагає повного єднання з природою – я маю відчути вітер, дощ, холод і навіть ранкову росу. Тому вчора я вирішив спати надворі. А ти що тут робиш? Сон Хань глянув на зубну щітку та миски поруч зі мною, нахмурився і відказав: —Слухай, щоб ти там не казав, вочевидь, тебе виселили. Як довго ти не платив за оренду? Я похитав головою: —Це все хибне враження. Ми обидва вже дорослі і повинні дивитися не на зовнішні ознаки, а на справжню сутність речей. Хіба твій вчитель з етики не вчив тебе цього? Сон Хань посміхнувся і відповів: —Брате Сяо Яо, не обманюй себе, певно це все через скупу стару господиню? Я знову похитав головою, відповідаючи: —Про що це ти? Не вигадуй... У цей момент праворуч відчинилися двері, і господиня висунула голову, щоб поглянути, що відбувається. Вона удала, ніби не бачить нас, і насмішкувато промовила: —Ох, цей Лі Сяо Яо такий засранець, він не прийшов додому вчора ввечері. Я ще можу змиритися, що він не заплатив вчасно за оренду, але не платити за воду та електрику? Ще й нахабно просив про відстрочку на кілька днів! Куди котиться цей світ, що сталося з сучасною молоддю? Якщо вже такі сильні, чому б не вийти на вулицю і не попрацювати трохи руками? Ех-х, за квартиру заплатити не може, ніяких перспектив, не дивно, що в нього не має дівчини – хто ж за такого піде! Я мовчки проковтнув її слова: «Можна дорікати мені за бідність, але принижувати і казати, щоб у мене ніколи не буде дівчини? Це занадто жорстоко!» Сон Хань лукаво посміхнувся і сказав: —Вона й справді дратує, як брат Сяо Яо так довго її терпів? Тобі певно було не солодко. Хочеш, щоб я позбувся її, відрубав їй голову? —Розслабся і сховай кинджали, юначе... —Тоді почекай на мене з пів години! —Навіщо? —Скоро дізнаєшся! Я спакував свої речі, зв'язавши їх у вузлик. Тепер я міг легко подорожувати. Через деякий час повернувся Сон Хань з великим відром, наповненим жовтим гноєм. Помітивши це, я знову насупив брови. —Сяо Лан, ти що задумав? Сон Хань посміхнувся, дістав з кишені маленький одноразовий пакетик, який був наповнений брудними кониками та іншими подібними комахами, і відповів: —Я пішов до будинку пана Льова, щоб назбирати цих дрібних комах, а потім до будинку бабусі Ван, щоб зловити купу цвіркунів і коників. Оскільки ця твоя господиня геть не зважає на гордість та почуття, подаруймо їй дещо зі старих добрих часів – суміш з коників і гною! Усе моє тіло здригнулося, коли я подумав про те, що мало статися далі. —Брате Сяо Яо, сховайся трохи далі! —Добре! Я взяв усі свої речі і відбіг приблизно на 10 метрів, поки Сон Хань розмазував гній по стінах будинку і звільняв комах з одноразового пакета. А перш ніж піти, він навмисно подряпав її вікна. Це вже точно так просто не змиєш. Зробивши глибокий вдих, я гаряче поплескав Сон Ханя по плечу: —Сяо Лан, ти немов мій давно втрачений брат! Сон Хань хихикнув і відповів: —Ми повинні швидко забиратися звідси, пекло ось-ось вирветься на волю! —Вшиваємось! Крики господині було чути навіть коли ми відійшли на досить велику відстань, але байдуже, я не планую зустрічатися з нею найближчим часом. На вулиці Сон Хань допоміг мені з каструлями та тарілками, поки я перекидав пакунки з одягом через спину. —Брате Сяо Яо, я прийшов до тебе не просто так, – сказав він, потрясаючи порцеляновою мискою. Я кивнув головою і відповів: —Я знаю, кажи. Навіщо ти мене шукав? Сон Хань зупинився і стиснув кулаки. З очима, сповненими бойового духу, він посміхнувся і сказав: —Я шукав тебе, тому що Лао Кей і Ху Лі хочуть відродити «Убивць драконів». Час нам залишити більше згадок про наші героїчні вчинки. Доля кличе, що скажеш? Я подивився йому в очі і запитав: —У тебе вистачить на шолом? —Поки що ні! —Нічого не вдієш, почекай ще трохи, нам потрібно спочатку заробити грошей! —Брате Сяо Яо, але тебе ж виселили, де ти тепер будеш жити? – запитав Сон Хань з явним занепокоєнням. —Не хвилюйся, така дрібниця мені аж ніяк не завадить. Я можу попросити, щоб мені дали нічні зміни, і відтоді спатиму у фоє будівлі. Там є кулери з водою і туалети, так що тобі не варто хвилюватися, – я безтурботно всміхнувся у відповідь. Сон Хань кивнув головою. —Добре, тоді поки що залишимо все як є. Я повернуся, коли назбираю достатньо грошей на приміщення для «Убивць драконів»! —Без проблем, не поспішай. Ким зараз працюєш? —Я став пастором, допомагаю людям з організацією та проведенням весільних церемонії! —Добре, отже у тебе непогані перспективи. Я підняв догори великий палець. —Іди і допоможи мені також отримати ліцензію пастора, ми зможемо разом допомагати людям! —Добре! В науковому центрі. Начальник служби безпеки грюкнув по столу, тицяючи в мене пальцем: —Немає вільних місць! Нічна зміна – особлива, недостатньо прийти і просто подати заяву. У нашому відділі дуже багато охоронців, і кожен хоче працювати вночі. Думаєш, якщо раптом приніс папірець, я його підпишу? Навіть не мрій! І взагалі, навіщо тобі ковдра та інший мотлох? Збираєшся страйкувати? Щиро посміхнувшись, я відповів: —Ні в якому разі, хіба ж мені вистачить на таке сміливості, пане начальнику охорони. —Гаразд, якщо все зрозумів, заступай на зміну, і позбудься цієї паршивої ковдри! —Так, пане! Виносячи ковдру за ворота компанії, я міркував: «Гм-м, мені знову відмовили. План «спати у фоє компанії» провалився. Байдуже. Навіть якщо світ відмовить мені мільйон разів, я все одно сприйматиму це позитивно і продовжуватиму просити. Бо вважаю, що позитивне ставлення – визначальний фактор. Мені просто потрібно знайти інший вихід», – подумав я. У цей момент поруч зупинилася поліційна машина, і відчинилися дверцята. З неї визирнула людина, яку я досить добре знав. Це був командир групи спецзагону і мій колишній начальник, Ван Сінь! —Сідай! – сказав Ван Сінь. Я кивнув, кинув ковдру в машину і сів. —Командире Ван, ви ж не запрошуєте мене на чай? Я вже майже 2 роки як полишив спецзагін, напевно, все вже забулося? Він посміхнувся і відповів: —От же ж дрібний засранцю! Зі спецпризначенця потрапив в спецзагін, зі спецзагону – в ДАІ, з ДАІ – в резервну поліцію, а зараз працюєш охоронцем. Нормальні люди підіймаються по кар'єрних сходах, а ти вирішив піти протилежним шляхом? Я трохи зніяковів від його слів і відповів: —Пусте... Ван Сінь уважно подивився на мене, перш ніж заговорити. —Коли тебе витурили зі спецзагону, я знав, що це не твоя провина. Усе було занадто очевидним. Ти брався за справи, за які ніхто не брався. І хоча тобі вдалося знайти винуватих, у них було повно можливостей позбутися нижчого за рангом офіцера. Я тоді дуже хотів тобі допомогти, розумієш? Але, як кажуть, бажання не завжди збігаються з можливостями. Ти ж не засуджуєш мене, правда? Я похитав головою, м'яко відповівши: —Це все в минулому, я давно забув про це... —М-м-м, от і добре! Ван Сінь продовжив: —Я тут, щоб запропонувати тобі роботу, дуже серйозну і важливу роботу, і я сподіваюся, що ти хоча б обміркуєш пропозицію. —Яку роботу? – запитав я. —Ти ж, певно, чув про корпорацію Тянь Сі? Наразі це найбільша науково-дослідна компанія в південно-східному Китаї, яка займається розробкою передових сучасних технологій. —Звісно чув. І що з того? —Тянь Сі Груп настільки розрослася, що привернула увагу кількох великих угруповань, в яких явно простежується іноземний вплив. Їхній генеральний директор пройшов військовий вишкіл, тому не боїться погроз. Однак його слабке місце – донька. Він найняв багато охоронців для її захисту, але жоден не відповідав стандартам. Тож директор звернувся до мене, а я одразу ж подумав про тебе... Я холодно посміхнувся і відповів: —Ні, дякую, викресліть моє ім’я зі списку, я не хочу знову отримати удар у спину. З мене досить! —Перестань... Твоє завдання – захистити дівчину і не допустити, щоб вона постраждала, до того ж оплата досить висока. Мої очі раптом заблищали: —Скільки? —8000 юанів на місяць! —Ого... Я трохи подумав, але відмовився: —До дідька, я більше не хочу ризикувати життям. Мене моя робота охоронцем цілком влаштовує, найжахливіше, що тут трапилося – якось впав автомат з водою. За кілька хвилин Ван Сінь подивився на мене і проговорив: —Гаразд, як щодо цього? Я підвищу зарплатню, але лише заради тебе, що скажеш про 10 000 юанів? Сподіваюся, цього вистачить? Сумніваюся, що окрім як стати найманим вбивцею, ти знайдеш більш високооплачувану роботу. Як заманливо! На якусь мить, у мене перехопило подих, жадібність боролася зі здоровим глуздом. Нарешті, я відповів: —За такі гроші я готовий усе обміркувати. Але попереджаю, я не планую підписувати черговий кабальний контракт. Ван Сінь подивився на мій багаж і додав: —Тоді... як щодо 10000 юанів плюс тепла ковдра? Пухова! —Що? Я аж затремтів від захвату, міцно стиснувши кулак: —Тепла пухова ковдра... Та хто зможе перед таким встояти. Гаразд, я згоден! Ван Сінь натомість посміхнувся: —От і чудово! Поміркувавши ще трохи, я згодом додав: —Щоправда, тобі доведеться повернути мені мого напарника. Я не можу покладатися лише на кулаки, захищаючи дівчину. Ван Сінь кивнув: —Звичайно, він в багажнику, можеш забрати! А потім відвезу тебе до роботодавця. Якщо не виникне проблем, контракт можна буде підписати прямо на місці! —Добре! Вийшовши з машини, я відкрив багажник, в якому лежала довга чорна тканинна сумка. Зовні вона була вишукана, з прикрасами і все таке. У сумці лежав старомодний довгий меч. Я витягнув його, і мене охопила ностальгія: —Сяо Хею, давно не бачилися, два роки минуло! Ван Сінь, який стояв збоку, продовжив: —Я відповідаю головою за те, що виніс цю небезпечну зброю зі сховища. Знаєш, ти й справді дивак! Використав його, щоб погрожувати члену міського управління. Ти справді не знаєш меж, га? Я спокійно відповів: —Нічого не поробиш, коли ніхто не хоче бруднити руки, доводиться робити усе власноруч. Поїхали, побачимося з цим твоїм роботодавцем! —Гаразд! Через десять хвилин машина м'яко зупинилася біля фешенебельного тренувального майданчика. Авжеж чорну тканинну сумку я прихопив із собою. Зсередини чувся брязкіт мечів. Ого, там був експерт! Лігво з полицею книг - HugoLocus Bookshelf ✙ Тут книги починають говорити
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!