Легендарний водій

Попри завісу дощу вікно «Феррарі» опустилося, і з нього виглянув молодий чоловік з фарбованим волоссям і зарозумілими очима.

—Салют, бачу, сьогодні знову якогось лузера прихопила.

34D посміхнулася і відповіла:

—Так...

Ці балачки зачепили мою гордість, і від гніву я міцно стиснув кулак. Мені дуже кортіло вибігти на вулицю і розтрощити це «Феррарі», але звідки ж узяти гроші, щоб потім відшкодувати збитки. Тож забудьте, я не піддамся спокусі.

—Погнали!

34D, що сиділа поруч зі мною, перемкнула передачу і двигун заревів. «Феррарі», що стояла збоку, теж рушила з місця.

Колеса заверещали і мене вдавило в крісло. Три автомобілі разом рвонули вперед і помчали гірською дорогою під завісою дощу.

Попереду був різкий поворот, і я про всяк випадок вчепився у підлокітник, затиснувши рота. На такій швидкості, якби машину занесло, ми б зірвалися в ущелину.

Аж раптом...

Красуня різко вивернула кермо, одночасно смикнувши за ручку перемикання передач. Чудовий дрифт!

Як і очікувалося, автівку занесло, і вона описала ідеальну дугу. Завершуючи поворот, 34D зуміла вирватися вперед, випередивши решту.

ЇЇ губи зігнулися в усмішці, і вона зворушливо розсміялася. Потім подивилася на мене, а я відповів їй байдужим поглядом. Це трохи розчарувало дівчину. Напевно, вона хотіла налякати мене, щоб я впав навколішки і благав:

«Будь ласка, змилуйся, випусти мене з машини!»

Ззаду почувся рев двигуна. «Феррарі» пронеслася повз TT, обганяючи її по не менш ідеальній траєкторії. Що тут вдієш, ТТ ніяк не могла зрівнятися з перегоновим автомобілем.

Богиня міцно стиснула кермо, її очі були прикуті до траси. Вона продовжувала прискорюватися.

34D намагалася обігнати «Феррарі», але безрезультатно. Вона була трохи роздратована і одного разу ледь не зачепила огорожу.

Ляп-ляп-ляп!

Коли «Феррарі» різко повернула перпендикулярно до TT, на лобове скло бризнула дощова вода і не на жарт роздратованій 34D залишалося лише вдарити по гальмах.

Грюкнувши по керму, вона заскреготіла зубами.

А чоловік у «Феррарі» розсміявся:

—Що таке? Це все на що ти здатна? Куди подівся весь той запал, з яким ти кинула виклик моєму молодшому братові минулого тижня? Ха-ха-ха!

Я поспішно вийшов з машини, підійшов до водійського сидіння і постукав у вікно.

—Пересядь на пасажирське сидіння, дай-но мені спробувати! - кинув я їй.

34D була приголомшена:

—Тобі? У тебе хоч права є?

Я посміхнувся і відповів:

—Ні, але можеш не хвилюватися...

—У тебе навіть не має прав і ти просиш не хвилюватися?

—Ти все одно вже програла, і якщо вже ми помремо разом, то дай мені хоча б спробувати!

—Ну гаразд... - погодилася 34D і перелізла на пасажирське сидіння. Переді мною промайнула пара білосніжних ніжок, від яких перехопило подих. Було б чудово, якби між нами все склалося інакше. Яка ж вона прекрасна, з білосніжною шкірою, ммм...

Сидячи на водійському сидінні, я стиснув ручку коробки передач, і заговорив до хлопця, висунувши голову у вікно:

—Гей, це ще не кінець. Перший, хто підніметься на гору, виграє, домовились?

Обличчя хлопця в «Феррарі» спотворилося від презирства і він відповів:

—Бляха, охоронець... та за кого ти себе маєш?

«Феррарі» рвонув з місця, за ним - «Камаро», і я - в кінці. Ані швидко, ані повільно, я наблизився до другого повороту і вдарив по педалі газу, смикнувши вгору ручку перемикання передач. Це був прекрасний прохід, щільненький, я пронісся повз «Камаро» з вереском шин. Хлопець в «Камаро» явно такого не очікував і, злякавшись, не мав іншого вибору, окрім як пригальмувати. Мало хто взагалі б наважився їхати зі мною стремено в стремено.

На п'ятому повороті я, здавалося, взагалі не збирався прискорюватися, але досягнувши повороту, одразу ж натиснув на газ і стрімко помчав вперед. ТТ йшла впритул до «Феррарі», завершуючи ризикований обгін. Коли я завершив маневр, каламутна вода бризнула на лобове скло.

Почувши гнівний крик водія «Феррарі», 34D не втрималася від задоволеного сміху.

Через кілька хвилин він знову нагнав нашу машину. Цього разу я нахилив задню частину, м'яко притримавши кермо. Це налякало чоловіка, він також пригальмував, і в результаті задній бампер “Ауді» подряпав номерний знак «Феррарі».

Ми зупинилися майже водночас, розлючений чоловік відчинив дверцята і вилаявся:

—Лінь Вань Ер, вважай, що цього разу тобі пощастило. Але ми ще зустрінемося, чорт забирай!

Не затримуючись, хлопці в «Феррарі» і «Камаро, як і більшість класичних переможених, одразу ж ганебно втекли.

Я відкинувся на спинку сидіння, випроставшись, щоб подивитися у вікно. Дощ повільно почав вщухати.

34D деякий час мовчки сиділа, а потім запитала:

—Непогана техніка, ти десь навчався?

Я розсміявся:

—Деякий час я працював у відділі дорожньої поліції. Там мене всі називали «легендарним водієм».

Попри і без того напружену ситуацію, все ж вирішую запитати:

—Слухай, ганяти в таку жахливу погоду? Невже тобі байдуже на власне життя?

Її очі трохи почервоніли, і вона відвернулася.

—Хтось на кшталт тебе не зрозуміє моїх проблем.

Я не втримався і всміхнувся.

—Проблем? Поглянь на мене: не маю за що купити їжу, за квартиру мав заплатити два дні тому. І поглянь на себе: їздиш на «Ауді TT», і все одно вважаєш, що життя до тебе несправедливе. Твоїй мамці має бути соромно!

34D подивилася на мене із жалістю, ніби вибачаючись. Потім штовхнула дверцята і сказала:

—Виходь...

Звісно, я вийшов. Двигун заревів, і «Ауді TT» помчала у далечінь.

Я ошелешений, стояв під дощем, перш ніж зрозумів:

—Чорт забирай, вона щойно кинула мене на вершині гори! Йойки, оце так вона мене уїла!

Я посміхнувся, витираючи дощову воду з обличчя. Потім зазирнув у кишеню і не знайшов там ані копійки. Відповідно – жодних шансів доїхати назад на громадському транспорті. Але така дрібниця не могла мене засмутити.

Я швидко біжу 20 кілометрів назад до компанії. Неймовірне видовище - молодий чоловік у формі охоронця пробігав повз громадський транспорт і орендовані автомобілі, все глибше і глибше занурюючись у потік руху і не зупиняючись ні на хвилину.

Приблизно через годину я, захеканий, дістався входу в компанію і намагався трохи віддихатися.

Отакої!

Повернутися до компанії мені вдалося лише о 17:00 і це мене дуже непокоїло. Адже вечерю я з собою не брав, а оскільки зараз година пік, я не міг піти в їдальню.

Переодягнувшись, я вийшов з будівлі компанії.

З настанням ночі вогні міста сяяли, наче витончена жінка, яка щойно вдягла вечірню сукню. Шкода, що таким видовищем могли насолоджуватися лише багатії, а такі, як він... Таких як він зазвичай вважали «сміттям».

Ну що ж, час заробити трохи грошенят.

Дзень-дзень-дзень-дзень!!!

Звук лопатки, якою грюкали по сковорідці-вок, наповнював нічну вулицю. Це була ятка, яка відчинялася лише вночі.*

*У Китаї придорожні нічні ятки дуже поширені і дешеві,

тому люди зазвичай там і харчуються.

Тут продавали смажений рис, смажену локшину, смажені овочі, тобто прості страви, але покупців ніколи не бракувало.

Приготувавши близько 20 тарілок смаженого рису та весь спітнілий, я відчув як бос поплескав мене по плечу і сказав:

—Молодець, Сяо Лі, ти сьогодні добре попрацював. Ось твоя зарплата...

Я із задоволенням схопив 5 юанів і вирушив до наступного пункту призначення.

Поруч з магістраллю знаходився місцевий клуб розваг під назвою «Виднокрай». Типове місце, де збиралися багаті люди, щоб витратити гроші. Коли я повільно підійшов до входу, молоді вишибали одразу ж мене впізнали.

Усередині, з щирою посмішкою, мене зустрів товстун:

—Ну нарешті, ми всі вже зачекалися, Лі Сяо Яо!

Я кивнув йому і запитав:

—Багато сьогодні пісень?

—3 пісні, по 10 юанів кожна!

—Добре, дякую, брате Б’яо!

—Зачекай, спочатку вдягнися як слід!

Мені кинули кофту в західному стилі, і я швидко її вдягнув. Пройшовши вглиб клубу, я піднявся на сцену і сів перед великим піаніно. Працюючи пальцями, я зіграв три пісні: «Небесний замок Лапута», потім «Собачий вальс» і «Цілунок дощу». Коли я закінчив грати останню, клуб вибухнув оплесками.

Посміхнувшись наостанок слухачам, я швидко зійшов зі сцени. Але перш ніж встиг піти, мене схопила чиясь ніжна рука. Це була приваблива іноземка, яка поспіхом поклала мені в передню кишеню папірець з цифрами. Вона спокусливо посміхнулася і сказала:

—Салют! Подзвони мені!

Я лише посміхнувся і пішов до виходу. Там я повернув вбрання і отримав від товстуна свої три купюри по 10 юанів.

Дивлячись мені в спину, брат Б’яо глибоко зітхнув:

—Боже, який талант!

Що ж, гадаю, витративши 5 юанів на тарілку рису з омлетом, тепер зможу прожити ще один день. Повільно прогулюючись вулицею, я натрапив на величезний світлодіодний екран з рекламою «Destiny». Ця гра стала тим самим проривом, на який чекали усі геймери. Хто б тільки знав, як і мені кортіло зануритися у світ «Destiny». Однак, зараз мені бракувало коштів. До того ж офіційно по всьому світові було продано лише 1 мільйон шоломів. На чорному ринку вони коштували 10000 юанів за штуку. А отже – без шансів! Можливо в майбутньому, а поки що залишається просто повільно збирати гроші, блукаючи довкола*.

*Відсилання до роману Дзінь Йона «Усміхнений, гордий мандрівник».

Але як же прикро, що офіційний реліз «Destiny» вже післязавтра. Якщо пропущу запуск серверів, то точно відстану від решти!

Я повернувся до свого житла в районі Лонхва. За 800 юанів на місяць я винаймав невеличку квартиру, в якій було лише дві кімнати – спальня та вітальня. Однак я затримав виплату вже на два дні, а уїдлива стара господиня з крижаним серцем та гострим язиком, навряд зглянеться на моє становище. Мені ж з поваги до її похилого віку залишалося лише мовчки терпіти та не звертати уваги на вередливий норов.

Піднявшись по сходах, я потягнувся за ключами і спробував відчинити двері. Гм-м... Не відчиняються! Що відбувається?

Придивившись уважніше, я зрозумів, що замок поміняли, а над ним стирчала записка: «Лі Сяо Яо, ти мав би сплатити орендну плату два дні тому. Завтра прийдуть люди, щоб оглянути помешкання і вирішити, чи потрібне воно їм. Вибору немає, я тебе виганяю. Твої речі біля кухні!»

Я озирнувся і побачив на підлозі ковдру та деякі туалетні приналежності.

Дещо поморочивши голову, я нарешті збагнув, що відбувається. Чорт забирай, мене виселили!

Підвівши голову, я побачив незліченну кількість яскравих зірок на нічному небі. Дуже гарне, я б сказав ідеальне, якщо збираєшся написати кілька віршів і шукаєш натхнення...

Хех, сьогодні вихідний, тож в парку гулятиме сила силенна закоханих парочок, які точно не дадуть мені спокійно поспати. Гадаю, вибору немає, доведеться піти на галявину

неподалік. Все одно зараз літо, тож окрім комарів, навряд хтось чи щось мені завадить. Та й хай там як, я не з боязких і володію бойовими мистецтвами, тому злочинці мене не лякають.

Близько одинадцятої вечора стало прохолодніше, і я загорнувся в ковдру, зігрівся, а потім досить швидко почав відключатися.

Бз-з-з-з!!!

Комарі без упину дзижчали навколо голови. І хоч це і було непросто, але я не дозволив себе покусати. Цього разу я був готовий і накинув на голову щільну москітну сітку, яка хоч і заважала трохи дихати, але повністю закривала обличчя.

Так і минула ніч, а на світанку мене збудив півень.

Я відкрив очі, побачив ранкове небо, і мені пригадався один вірш:

Бозна, де прокинувсь я ввечері...

Лиш верба колишеться в місячному сяйві.

Перш ніж я проказав вірш до кінця, на плече раптом лягла чиясь рука.

—Брате Сяо Яо, чому ти спиш просто неба?

---

Лігво з полицею книг - HugoLocus Bookshelf ✙ Тут книги починають говорити