Перше враження

Я почав оглядати приміщення і помітив в кутку за столом біля вікна маленьку дівчинку. З довгим золотим волоссям, одягнену в простий одяг, вона сиділа сама і, здається, дивилася кудись у пустоту.

Взагалі, я не дуже люблю спілкуватися з новими людьми... дітьми... дівчатами... та взагалі людьми. Але, мабуть, у даній ситуації мені варто проявити ініціативу і спробувати потоваришувати з кимось.

В цій справі важливе перше враження. Роза - найкращий приклад цього. Якби я не затоптав те поле, можливо, вона б ставилася до мене по-іншому. Або ні. Не знаю, що в неї в голові.

Але це інша дівчинка. Гадаю, буде легко завести з нею розмову та справити нормальне перше враження.

Я зібрався з думками, надів на своє лице найдоброзичливіший вираз, на який лише воно здатне, і спокійно підійшов до столу, за яким сиділа дівчинка.

— Привіт!

Дівчинка підняла голову і здивовано подивилася в мій бік, трохи привідкривши рота, наче здивована чимось.

— Мене звати Тео. Тепер я буду жити в цьому сиротинці.

Дівчинка продовжувала мовчки дивитися на мене. Над нами на 10 секунд нависла тиша. Я вже відкрив рота, щоб запитати, як її звати, але вона мене перервала.

— Ти той негідник, що витоптав наше поле?

Моє обличчя набуло менш доброзичливого виразу. Ну, я так і думав. Роза вже всіх налаштувала проти мене. І як мені тепер будувати відносини в новому колективі?

— Ти прийшов мене ображати?

— Ні, звісно, ні.

— А Роза сказала, що ти будеш мене ображати.

— Навіщо ж мені тебе ображати?

— Роза сказала, що негідники завжди ображають інших, особливо слабших.

Це вона так про себе, напевне, казала. Боже, скільки проблем від цієї дівчинки.

— Слухай, я не негідник і точно не буду нікого ображати, — сказав я доволі швидко й енергійно. Дівчинка навіть трохи здригнулася від мого різкого тону. Далі я продовжив м'якше, знову вдягнувши вираз щирості та доброти на своє обличчя. — Я просто вирішив познайомитися. До речі, як тебе звати?

— Мене? Мене звати Діана, — скромно відповіла дівчина, дивлячись кудись у мій бік.

— Діана. Зрозуміло. Яке оригінальне ім'я, — подумав я. — Я бачу, трагедія британської королівської сім'ї справила враження не лише на батьків із сільської місцевості України, а й на їхніх побратимів з іншого фентезійного світу. Як мило.

— Діана, яке гарне та незвичайне ім'я. Тобі воно дуже личить, — продовжив я натягнуто розпливатися в доброзичливій посмішці. Але, здається, співрозмовник не оцінив потуг моєї міміки обличчя.

— Це звичайне ім'я. Хіба ім'я може личити? Личити як сукня чи капелюх?

— Гарне питання. Ну, знаєш, на моїй батьківщині так часто говорять, кажучи про щось окрім одягу.

— А ти пам'ятаєш свою батьківщину?

— Так, звісно, пам'ятаю, — я їх усі пам'ятаю. І чим більше думаю, тим більше бачу схожого в пустому пеклі і тому пустому місті сільського типу, де виріс людиною. Щоправда, чортів я зустрічав частіше саме в останньому. — Так, пам'ятаю. Це було гарне місце, оточене полями та степами. Там було багато красивих річок та ярів. — А ще сміття оточувало тебе майже всюди в непристойно великій кількості. Навіть у пеклі чистіше, як виявилося.

— Там ти теж витоптував поля?

   Наша розмова явно заходить не туди. І скільки вже можна згадувати ваше поле?

— Ні. Звісно ні.

— До речі, а ти пам’ятаєш свою батьківщину?

   Почувши це запитання, дівчинка похилила голову, і її вираз обличчя став ще більш сумним.

— Ні. Я не пам’ятаю.

   Я вже відкрив рота, щоб сказати щось легке і банальне для підтримки нашої розмови.

— Я взагалі нічого не пам’ятаю про те місце, де я виросла. Як і про те, де живу зараз.

   Її відповідь мене здивувала.

— Ну а хіба ти не бачиш нічого гарного та цікавого навколо тебе? Нас оточують доволі красиві місця.

— Ні, не бачу. Вона підняла голову і втупилася поглядом в одну точку десь у моєму боці.

   Я нарешті звернув увагу на те, що її погляд і очі виглядають якось дивно.

— Я сліпа. Я нічого не бачила з народження.

— Ясно. Вибач, я не знав.

— Нічого. Якщо ти не демон, то тобі нема чого вибачатися.

— Демон? — здивовано відповів я. Вона це зараз серйозно?

— Так. Демон — підлий прислужник Імператора демонів.

— Ти хіба не чув казки про «Місячний спис»?

— Ні, не чув.

   Дівчинка явно оживилася, коли почула мою відповідь.

—Справді? Це дуже популярна казка по всьому королівству.

— Навіть у сиротинці всі діти її знають.

— Ну, я просто не чув цієї казки. Але до чого тут демони?

— Ну, говорять, що це демони забирають зір у новонароджених дітей, дітей героїв, що перемогли армію Імператора демонів, це таке прокляття. Розумієш?

— Розумію. Наче.

— Якщо хочеш, я можу розповісти тобі казку, я знаю її напам’ять.

— Як мило. Я обов’язково її послухаю, але пізніше.

— Пізніше? Ти не хочеш послухати?

— Хочу, але якщо можна не зараз.

— Пізніше тобі розповість її хтось інший. — Дівчинка засмутилася.

— Ні, я обіцяю тобі, що ти будеш тою, хто розповість мені цю казку!

— Ти обіцяєш?

— Так, обіцяю. — Лице дівчинки стало більш радісним.

— Діана, скажи, а коли тут у вас обід?

— Має скоро розпочатися. Я якраз чекаю тут на матінку, щоб допомогти їй накрити на стіл. Не бійся, ти не пропустиш обід, бо в обід дзвонять у дзвін.

— Ясно. Значить, ти допомагаєш матінці Анжеліці на кухні?

— Так. Я сліпа, тому користі від мене небагато. Але матінка Анжеліка завжди знаходить мені якесь корисне заняття.

   Як мило. Вона мені теж скоро щось знайде.

— Зрозумів. А що саме ти робиш на кухні?

— Я насипаю їжу в посуд та сортую брудний посуд.

— Ясно. Це дуже важлива робота.

— Так. Я стараюся бути корисною для всіх.

— А скільки дітей живуть тут?

— Небагато, з тобою нас буде п’ятнадцять і матінка Анжеліка. Разом сімнадцять.

— Шістнадцять. П’ятнадцять плюс один — це шістнадцять.

«Так, вірно, 16. Я досі погано рахую.»

«Зрозумів. Я теж.»

   Я вже відкрив рота, щоб пожартувати щось про математику. Як гуманітарій, маю багато жартів на цю тему. Аж тут до їдальні зайшла матінка Анжеліка. В руках у неї великий горщик. Явно гарячий. Мабуть, там наш обід.

— А, Тео. Ти вже познайомився з Діаною. Як добре.

   Вона поставила горщик на спеціальне місце на кухні та покликала нас до себе.

— Коли ви вже познайомилися, то давайте ви сьогодні вдвох допоможете накрити на стіл.

   Я погодився. Їсти мені не сильно хотілося, особливо побачивши головну страву. Яка була віддалено схожа на суп з мого колишнього життя. Але я хотів допомогти. Діана насипала "апетитне" вариво в тарілки, а я розносив їх по столах. Коли ми закінчили, матінка пішла на вулицю і вдарила у дзвін. В їдальню почали сходитися діти.

   Через хвилин п’ять усі вже сиділи в їдальні. Окрім Рози, звісно. Я нарахував тринадцять дітей: десять дівчаток і троє хлопців. Так, хлопців тут небагато. Матінка Анжеліка представила мене всім іншим дітям. Особливого фурору моя поява не викликала, і це було добре. Може, це лише Роза так войовниче ставиться до інших дітей. А потім я розніс усім по шматку сухого чорного хліба. Матінка Анжеліка прочитала молитву, доволі банального змісту, в яку я особливо не вслуховувався, бо був зайнятий тим, що роздивлявся обличчя інших дітей в надії їх запам’ятати. Після чого всі, як я розумію, перехрестилися якимось специфічним чином. Я в цьому не експерт, але повторив за іншими. І діти нарешті почали енергійно їсти.

   Коли всі поїли, то знову розбіглися по території. Я з Діаною залишилися на кухні. Я позбирав брудний посуд, а вона його посортувала. Після чого матінка Анжеліка насипала нам наші порції і дала нам хліб, а сама пішла з кухні на молитву. Посуд митимуть інші діти пізніше. Ми сіли за маленький стіл на кухні і почали їсти. Я швидко зрозумів, що ця страва мені не подобається. Я мало не вирвав від того, наскільки бридкою була ця супна субстанція. Добре, що Діана цього не бачить. Я зробив вигляд, що все з’їв, і збирався вже вилити свою порцію в помиї. Аж тут мені прийшла ідея.

   Краще віднесу свою порцію Розі. Я її не їстиму, може, вона з’їсть і перестане мене очорняти на кожному кроці. Ідея мені сподобалася. Я запитав у Діани, де знаходиться келія. Вона дала трохи розмиту відповідь, але я максимально тактовно подякував їй за неї. Келія була біля церкви. Я поніс свою тарілку і чисту ложку до келії. Ніхто не звертав на мене уваги.

   Роза, яка "звісно" старанно молилася в келії, явно не очікувала мене побачити. І, не роздумуючи, накинулася на мене з новою порцією звинувачень. Але я тактовно пояснив їй, що приніс їй обід. Вона ще більше здивувалася. Після чого ще трохи посварила мене, а потім з’їла мою порцію навіть не сказавши дякую і виставила мене з келії. Подібного я і очікував, але вважаю, що зробив правильно. Я заніс брудний посуд назад на кухню. Діани там вже не було.