Початок

Розділ 2 - Початок

 

“Цей дзвінок мені незнайомий” — саме така думка промайнула в моїй голові. 

Будильник? Але ще так хочеться спати. Минулої ночі так поглинувся в малювання, що про сон згадав лише по світанку. 

— …кун… Такі-кун!

Незнайомий голос вигукує моє ім’я. Дівочий голос… дівочий?

— Такі, Такі!

Відвертий, благальний голос, схоже, ось-ось зірветься риданням. Тремтячий і самотній, неначе сяйво далекої зірки.

— Ти пам’ятаєш мене? — питає бентежним голосом.

Ні, я бачу тебе вперше.

Раптом потяг зупинився, двері відчинилися. Ох, звісно, адже я був у потязі. Лише зараз згадав про це – я стояв у забитому людьми вагоні. Двоє широко відкритих очей застигли переді мною. Дівчина у шкільній формі дивиться прямо на мене, але потік пасажирів відштовхує її все далі.

— Моє ім’я Міцуха! — закричала вона, простягаючи мені гумку, котра обмотувала її волосся. Не думаючи, я тягнуся до неї. На вигляд вона світло-помаранчева, немов тонесенький промінчик сонця у тьмяному та млявому вагоні. Я проштовхуюсь крізь натовп і міцно хапаюсь за цей вечірній промінь. 

Але в цю ж мить я прокидаюсь.

Її голос – ехо, що все ще пошепки калатає у моїх вухах.

…Так її ім’я… Міцуха?

Я не знаю цього імені, не знаю цієї дівчини. Але те, як відчайдушно вона кричала. Її очі, сповнені сліз. Мені незнайомий стиль шкільної форми, в котру вона була одягнена. Вираз її обличчя був серйозним, навіть тяжким, немов доля цілого всесвіту відпочивала біля її рук. 

Однак, це був лише сон. Сон, що не має сенсу. Іноді я думаю над ним, проте навіть не в змозі згадати її обличчя. Ехо її голосу також пішло. 

Втім.

Калатаючи, мій пульс все ще гримить з ненормальною швидкістю. У грудях щось дивне, тяжке. І піт стікає по всьому тілу. 

— Фу-у-ух… — я глибоко вдихаю.

“...?”

Захворів? Мій ніс і горло почуваються дивно. Дихальні шляхи ніби поменшали. Мої груди… дійсно незвично тяжкі. В буквальному сенсі. Фізичному. Я дивлюся на своє тіло й бачу заглибину між грудей. 

Заглибину…?!

М'якенькі пагорби відбивають ранкове сонце, а бліда, гладенька шкіра виблискує у його промінні. Між персами, немов озеро, пролягає темно-синя тінь.

“З таким же успіхом я міг би стиснути їх”, —  думаю я, не втрачаючи ритму.

Мої руки понеслися до них так само природно, як, наприклад, яблуко, що, падаючи з яблуні, несеться до долу.

……………

…………

……?

…!

Це відчуття вдарило по моєму розуму. 

“Ого!”, — подумав я. — “То це..?”

Я продовжую сумлінно мацати. Це просто… Вау… Жіноче тіло дивовижне…

— Сестричка? Шо ти робиш?

Я озираюсь на звук. Там стояла маленька дівчинка, яка щойно відчинила бокову ширму. Все ще обмацуючи свої груди, я мимохіть вивалив своє відверте враження.

— Вони відчуваються такими реальними… А?

Я знову поглянув на дівчинку. Років їй, певне, в районі десяти, дві косиці та гострі очі, вона виглядає досить нахабно.

— Сестричка? — перепитав я, вказуючи на себе.

Виходить, вона – моя молодша сестра?

— Ти ще спиш чи… е-е… як? — скривила вона здивовану фізіономію. — Короче, підйом! Снідати! Біго-о-ом! — закричала вона, з тріском закривши ширму.

“Ну і заноза”, — подумалось мимохіть, підіймаюсь з футону.

(Примітка від перекладача: Футон — це традиційний японський матрац, що стелиться прямо на підлогу. Зазвичай футон складається з двох частин: м’якого матраца та ковдри, які вдень згортаються і прибираються, щоб звільнити місце в кімнаті)

Думаючи про це тепер – я дійсно голодний. Краєм ока помічаю доволі високе дзеркало. Роблю декілька кроків по татамі, що прикрашає підлогу, стаю перед дзеркалом. Нічна сорочка сповзає з плечей і легенько падає на підлогу, залишаючи моє тіло оголеним. Я поглянув на своє відображення в повний зріст.

(Примітка від перекладача: Татамі — це традиційні японські мати, які використовуються як покриття підлоги. Виготовлені з соломи, вони мають прямокутну форму й забезпечують м’якість та тепло)

Довге, чорне волосся спадає за мої плечі, після сну воно розпатлане й стирчить в різні боки. Маленьке кругле обличчя тримає широкі від здивування очі, губи трохи кокетливі, шия струнка, глибокі ключиці та груди, які, здається, проголошують: “Дякую, Боже, за здоров’я!”

Нище – слабкі тіні від ребер, які ніжно перетікають у талію.

Хоча раніше мені не траплялось нагоди побачити все з такої відстані, проте я впевнений – це тіло безумовно жіноче.

…Дівчина?

Я… дівчина?

Мов облиті водою, залишки сну зникають остаточно. На мить розум приходить до тями, але в наступну мить знову поринає в хаос.

Не в змозі прийняти це, я зриваюся вереском.

***

 — Сестричко, ти б іще пізніше прийшла!

Не встигла я зробити й кроку, як звинувачення Йоцуги стрімко привітало мою появу.

— Завтра сніданок на мені! — швидко відмахнулась я. 

У цієї дитини ще й молочні зуби не повипадали, а вона вже удає, ніби знає це життя ліпше старшої сестри. “Не поступатися нахабі!” — думаю. Відкриваю рисоварку і насипаю свіжозварений рис. Упс, а не забагато? Хоча… однаково.

— Гарного смаку!

Я налила добротну порцію соусу на смажене яйце і, перемішуючи його з рисом, поклала це все до рота. Мм, вау. Це просто рай… Хм? Я відчула на собі чийсь ретельний погляд.

— А сьогодні ти нормальна, еге ж?.

— А?

Бабуся пильно слідкує за моєю трапезою.

— Ага, вона вчора наче з глузду з’їхала! — вишкірила зуби Йоцуга. — Верещала як різана.

Верещала? Бабуся підозріло поглянула на мене, а Йоцуга єхидно посміхнулась (сміється наді мною, я запам’ятала).

— А? Тобто? Що ти маєш на увазі? Я кричала?!

Серйозно, що це з ними сьогодні? Це трохи лякає.

Дінг-донг-дінг-дооонг.

Раптом динамік над дверима оживає.

“Доброго ранку всім!”

Голос належить старшій сестрі моєї подруги Саяки (її сестра працює в мерії, у Відділу Інформації про Регіональне Життя). Це місце, Ітоморі, являє собою маленьке містечко з популяцією в півтори тисячі населення, тому люди тут добре знають один одного, а навіть якщо хтось когось не знає, то знайдуться знайомі, котрі знають або у знайомих знайомі… ну, ви зрозуміли ідею. 

“Тут і зараз – ранкове повідомлення з Ітоморі.” — повільний потік слів від диктора розривається на окремі фрази. — “Тут і зараз… ранкове повідомлення… з Ітоморі.”

По всьому місту встановлені гучномовці, звуки яких відбиваються від навколишніх гір і котяться між ними гучним ехом.

Двічі на день, зранку і звечора, це радіо лунає по всьому місту. У кожному будинку є приймач, який передає щоденні оголошення про місцеві події: розклад спортивних змагань, відповідальний за прибирання снігу, вчорашні народження, сьогоднішні похорони.

“Що стосується виборів мера в Ітоморі, які відбудуться на наступному місяці, комітет з управління міськими виборами був.. ”

Клац.

Динамік над перемичкою замовкає. Бабуся не могла дотягнутись до перемички, тому просто вийняла шнур із розетки. Їй вже за вісімдесят, вона була одягнена у традиційне кімоно, але навіть так,  цей жест чудово передає її гнів. Не дивлячись на її настрій, я хапаю пульт і вмикаю телевізор. Усміхнена ведуча новин NHK починає говорити з того місця, на якому зупинилася сестра Саяки.

“Вже через місяць ми зможемо спостерігати наближення комети, що з’являється лише раз на дванадцять століть. Цілих декілька днів комету можна буде побачити неозброєним оком. Вже не за горами небесне шоу століття, JAXA і дослідницькі інститути по всьому світу готуються дослідити це явище.”

Знизу монітору можна було побачити бігучу стрічку: “Комета Тіамат неозброєним оком вже в наступному місяці”. Ці слова прикрашало її розмите зображення. Наш нещодавній діалог остаточно втратив свою динаміку, і єдиним джерелом звуків були ми троє, які мовчки їли свій сніданок, і NHK трансляція. Наші клацання та чавкання звучали трохи винувато, наче шепотіння на річному екзамені.

— Може ти вже помиришся з ним? — безтурботно ляпнула Йоцуга.

— Це проблема дорослих. — роздратовано відповіла я.

Бо це правда – це проблема дорослих. Тупі вибори! 

Десь у блакитному небі було чутно гордий свист шуліки.

— Все, ми пішли, бувай! — попрощались ми з бабусею, виходячи за двері.

Пройшовши стежкою, що спускається разом зі схилом пагорба, і подолавши декілька кам’яних сходів, ми вийшли із затінку пагорба на зустріч сонячному світлу. Перед нами розгорнулась водойма, озеро Ітоморі.  Його спокійна поверхня відбиває ранкове сонце, мерехтливе і ясне, хоча ніхто не звертає на це уваги. Темно-смарагдові пагорби, білосніжні хмари у блакитному небі й маленька дівчинка з двома косицями та червоним шкільним рюкзачком, яка безтурботно проходить повз. А поруч з нею я – сліпуча  старшокласниця у шкільній спідниці. У своїй голові я наспівую грандіозну струнну мелодію, немов та – лише фонова музика. Ух, це немов початок японського фільму… В інших словах: ми живемо в глибокій японській глухомані, яка на кілька десятиліть відстала від часу.

— Міцу-у-уха-а!

Коли ми з Йоцугой попрощались біля початкової школи, позаду себе я почула знайомий голос. Це Тессі, що з кислою міною крутить педалі свого велосипеда, а позаду нього сидить Саяка із задоволеною посмішкою. 

— Все, злізай. — пробубонів Тессі.

— Мені й тут добре, не бубни! 

— Давай-давай, ти тяжка.

— Фу, хамло!

Ще не встиг початись день, а вони вже тестують одне одного, точно подружня пара в комедійній сценці.

— Ви так підходите одне одному.

— Та ніколи в житті! — крикнули вони синхронно.

Це прозвучало настільки наполегливо, що я мимоволі зірвалась легким сміхом. Мелодія в голові змінюється на веселе гітарне соло. Наша дружба налічує вже добрі десять років – тендітна Сая з її косицями та прямим рівним чубчиком, високий та худий Тессі з його короткою стрижкою «їжачком» і загальною відсутністю стилю. З боку здається, що вони завжди гризуться, але якщо подивитись уважніше, то їхня розмова виявиться настільки синхронізованою, що подумки я вже давно охрестила їх чудовою подружньою парою. 

— О, Міцуха, а сьогодні в тебе нормальна зачіска. 

Сая, що щойно злізла з велосипеда, почала обмацувати моє волосся навколо гумки. Хоча в мене абсолютно звична зачіска: дві косиці, підняті вгору і зав’язані разом на потилиці гумкою для волосся. Колись давно мене цьому навчила мама.

— Що ти маєш на увазі? 

Її зауваження змусило згадати слова Йоцуги, які загубилися у ранковому хаосі. Сьогодні я зробила зачіску 'нормальною' – це означає, що вчора було дивно? Поки я намагаюся згадати вчорашній день, Тессі нахиляється ближче, виглядаючи стурбованим.

— Гей, сподіваюся, що ти все-таки попросила свою бабусю провести обряд екзорцизму, еге ж?

— Екзорцизму?

— Ага, клянуся, вчора твоє тіло захопив демон лисиці!

— А… Що?.. — я трохи спантеличилась від таких слів.

— Боже, перестань уже все звалювати у свій дурний окультизм! Міцуха просто перенервувалась, як і всі нормальні люди. Правда?

Перенервувалась?

— Що? Стоп, про що це ви всі?

Чому буквально кожен за мене хвилюється? Вчора було… Вчора… Не пам’ятаю. Але я впевнена, що це був звичайнісінький день.

…Хм? 

Хоча дійсно. А що вчо..

— І найважливіше! — низький голос з мікрофона.

На іншій стороні дороги, біля рядів теплиць, вкритих вінілом, у величезному, аж до абсурдності, муніципальному паркінгу зібрався натовп із десятка людей. У центрі, з мікрофоном у руках, стоїть мій тато, вищого і впевненішого вигляду, ніж усі інші. Діагонально через піджак у нього висить стрічка з гордим написом: “Чинний мер міста – Тосікі Міямідзу”. Він проводить агітацію до виборів мера.

— І Найважливіше – це економічне відродження, необхідне для підтримки проєкту відновлення нашого містечка! Лише коли ми втілимо це в реальність, ми…

Мене це не обходить. Промова звучить настільки пафосно й велично, ніби він виступає по телевізору, а не на стоянці для авто. А шепіт людей з натовпу – “Знаєш, Міямізду, певно, дуже на новий термін хоче”, “Це звучить так, ніби він буде кидати бюджет направо й наліво!” – робить мій настрій ще гіршим.

— Ей, Міямідзу.

— Хеллоу.

Ще ліпше. Зі мною привітались троє не дуже приємних однокласників. Навіть у старшій школі їхня яскрава “компашка” насміхається над кожною дрібницею.

— Мер і його вірна права рука. — мовили вони, зиркнувши на місце виступу мого батька. Коли я теж озирнулася у той бік, то побачила батька Тессі, він був одягнений у піджак своєї будівельної фірми, який прикрашала стрічка з написом “Підтримка Тосіки Міямідзу”.

Коли однокласники запевнились, що Тессі теж поглянув у той бік, то продовжили.

— Їхні дітлахи теж нерозлийвода, ага. Це вам ваші батьки наказали тусуватись разом?

Це було настільки тупо. Не відповівши, я лише прискорила ходу, намагаючись піти з цього місця. Тессі теж не відреагував. Лише Сая виглядала трохи розлюченою. 

— Міцуха! — вибухнуло гучним звуком.

У мене здавило у горлі. Важко повірити – мій батько опустив мікрофон посеред промови, щоб крикнути мені щось. Весь натовп озирнувся у моєму напрямку. 

— Міцуха, тримайся прямо! 

 Я відчула, як на обличчі розцвітає сором. Це так безглуздо, що я ось-ось готова заплакати. Хочеться втікти, алея стримую в собі це бажання, обмежуюсь прискореним кроком.

З натовпу чути шепотіння: “Суворий навіть зі своєю сім’єю.”

— Ну справжній мер, — чути жарти однокласників. — Мені її навіть трохи шкода.

Гірше й бути не може. 

Фонова музика, яка лише хвилину тому лунала в моїй голові, безслідно зникла. І я згадую, що це місто без саундтреку – абсолютно задушлива пуща. 

 

***

 

З пронизливим скреготом крейди, вчителька виписує на дошці коротку поему.

[Не питай “Хто там” в смеркання, 

То блука моє кохання.

Знай любов мою ясну,

Немов осінь зна росу.]

— “Смеркання”, звідки походить цей термін? Ви ж уже чули це слово раніше? — монотонно питає наша вчителька – міс Юкі, підкреслюючи слово “смеркання” товстою лінією. 

— Воно означає сутінки, не зовсім день і не зовсім ніч. Воно означає час, коли обриси розмиваються, і важко розрізнити, хто є хто. Мій дід розказував, що в цей час можна зустріти щось, що не є людиною. Це час, коли люди зустрічаються з демонами або мерцями, і він має іншу назву, яка це відображає. — відповів один з учнів.

Міс Юкі виписала ці два терміни окремо, хоча це виглядало так, ніби вона просто переставляє літери. 

— Можна питання? А що на рахунок слова “мряка”? — спитав хтось, і я подумала: «А й дійсно». Звісно, я знаю, що таке смеркання, але ще з дитинства я чула, як бабуся називає вечір саме словом «мряка». Коли пані Юкі це почула, вона лагідно посміхнулася. Знаєте, ця вчителька занадто вродлива для такої сільської школи, як ця.

— Це лише діалект, хіба ні? В Ітоморі я знаю багато старців, які постійно використовують стародавні японські слова. 

— Бо це місце – справжня глухомань! — ляпнув один з учнів, і всі інші зірвались тихим реготом. Але він правий. Іноді бабуся використовує такі дивні слова, що я мимохіть дивуюсь, а якою мовою вона взагалі розмовляє? А деякі з її висловів, схоже, застряли в минулому років на двісті-триста. Згадуючи деякі з них, я гортаю сторінки зошита до місця, яке б мало бути пустим, проте знаходжу там напис великими літерами. 

[ХТО ТИ?]

…А?

Звідки це тут? Навколишні звуки стихають, мов поглинаються цими словами. Почерк не мій. Зошит я також нікому не давала. Як? “Хто я”? Що це взагалі має значити?

— Такс… Наступна… Міямідзу!

— А, так… — я різко підіймаюсь.

— Продовжуй читати абзац на дев’яносто восьмій сторінці. — мовила міс Юкі. — Добре, що хоч сьогодні ти пам’ятаєш своє ім'я.

Від цих слів по класу пройшов тихий смішок. Що? Серйозно, що відбувається?

 

***

 

— Ти не пам’ятаєш?

— …Ні.

— Стій, реально?

— Абсолютно, — серйозно відповіла я, п’ючи банановий сік. Мм, смакота. Сая поглянула на мене, як на привида.

— …Послухай. Вчора ти забула, де знаходиться твоя парта з шафою. Твоє волосся було розпатлане. Навіть не одягла свою гумку для волосся. І в принципі виглядала досить роздратовано

Я спробувала уявити це… Ох.

— Боже, скажи, що це жарт.

— І я про це ж. Ти виглядала так, мов у тебе амнезія або щось типу цього.

Від її слів я трохи схвилювалась. Намагаюсь пригадати… Щось тут дійсно не так. Я не можу згадати вчорашнього дня. Хоча ні, лише маленькі шматочки.

Невідоме місто.

Дзеркало.

Відображення… хлопця?

Я намагаюся зібрати свої спогади до купи, проте роздуми різко зриває далекий крик шуліки. Вже обідня перерва, і ми розмовляємо в куточку шкільного подвір'я із пакетами соку в руках.

— Мм… Це відчувається так, ніби я втратила цілий день у якомусь сні. Немов… у житті когось іншого? …Хм, я не впевнена точно, але так воно, здається, і було…

— Ага, я зрозумів! — раптом гаркнув Тессі, від чого я аж підскочила. Він хапає свій недочитаний тижневик окультного журналу «MU» і тицяє нам під ніс, захоплено спльовуючи. — Спогади з минулого життя! Ось що це було! Знаю-знаю, ви зараз почнете казати, що це не по-науковому і все інше, але яке ще цьому може бути пояснення, як не інтерпретація паралельних всесвітів Еверетта..

— Боже, просто помовч, — перебила його Саяка. 

— Хм, до речі, це хтось з вас вишкрябав той дурний напис у моєму зошиті? — раптом згадала.

— А? Вишкрябав?

— Хоча… забудьте, не має значення. — відказала я, змінюючи тему.

— Стривай, що ти маєш на увазі під “нашкрябав”. Я у списку підозрюваних? 

— Кажу ж – не має значення. 

— Овва, ну і ну. Сая, ти це чула? Мене невиправдано звинуватили! Підставили! Тут діло пахне прокурором… Чи це адвоката треба? Хм, дійсно, а кого взагалі в таких випадках гукають?

— Хай там як, Міцуха, а вчора ти дійсно була досить дивакувата. — мовила Саяка, велично ігноруючи скарги Тессі. — А раптом щось зі здоров’ям?

— Хм… Це так дивно. Схоже, я дійсно перенервувала…

Я починаю згадувати все, накопичене дотепер.

Ігноруючи все навколо, Тессі повністю поглинувся у читання журналу. Це одна з його якостей – давати всьому розсмоктатися самотужки.

— Ну точно стрес! Ти останнім часом багато хвилюєшся!

Саяка має рацію. Навіть якщо не рахувати цих дурних виборів, сьогодні увечері мене ще чекає ритуал. Чому, ну чому я живу у цьому крихітному маленькому містечку, де з одного боку батько – мер, а з іншого бабуся – головна священниця синтоїстського храму. Я обіймаю свої коліна, глибоко й тяжко зітхаючи

— Бо-о-оже… Як же хочеться кинути тут усе і поїхати жити в Токіо. Це містечко занадто тісне і занадто нудотне!

Саяка активно закивала. 

— Ох, як де я тебе розцмію! Моя родина вже декілька поколінь працює дикторами на радіо. Ще з дитинства сусіди називали мене “радіо-дівчинка”, уявляєш?! А тепер я чомусь у клубі мовлення! Я навіть сама не знаю, чого хочу!

— Сая, давай після закінчення школи разом поїдемо до Токіо? Бо навіть коли ми подорослішаємо, у цьому місті ми ніколи не звільнимось від шкільної ієрархії! Ніколи не позбудемося цих запліснявілих від старості традицій! Тессі, а ти як, з нами?

— А, що? — відірвався він від журналу.

— Ти взагалі нас слухав?

— Хм, насправді я не впевнений… Гадаю, буду жити в цьому місці до самої старості.

— Ох-х-х-х… — зітхнули ми з Саякою. Не дивно, що у цього бовдура досі нема дівчини… Хоча, якщо бути відвертою, у мене теж нікого немає.

Ніжний шепіт вітру. Я обертаюсь навколо, під нами - озеро Ітоморі: тихе, спокійне й абсолютно байдуже.

Містечко не має ані книжкового магазину, ані зубного лікаря. Лише один потяг кожні дві години, автобус двічі на день, облиште це, бо для нашої території навіть не роблять прогнозів погоди, а на гугл картах (Google Maps) ми все ще зафарбовані розмитою мозаїкою. Всі магазини зачиняються о дев'ятій вечора, продають вони переважно насіння, добрива або інші фермерські приладдя.

По дорозі до дому, я з Саякою встигли згадати всі недоліки цієї глухомані.

Тут немає Макдоналдза або Мосбургера (MOS Burger), проте є дві обригані “забігайлівки”. Роботи не знайти, нареченого також, а світловий день коротше нікуди. Бу-бу-бу, бурчимо, бурчимо. Хоча в знак виправдання, визнаємо, що маленьке населення міста освіжає. Ми майже пишаємося цим, але сьогодні ми не на жарт зневірилися.

Тессі штовхає велосипед слідом за нами, поринувши у власний світ, хоча іноді надокучливо втручається у розмову.

— Ох, точно!

— ? — зиркаємо ми на нього, на що Тессі лише загадково посміхається.

— Слухайте но, — мовив повільно. — Може підемо в кафе?

…?

…!

— Що…?!

— Кафе?! 

 

Металевий "дзеньк!" розчиняється в стрекотінні цикад.

— Ось, тут.

Тессі простягає нам по бляшанці соку із торгового автомата. Повертаючись з полів, повз нас із дзижчанням проїжджає старий дід на електроскутері, а безпритульна собака, що лежала неподалік від автомата, глибоко позіхає, ніби кажучи: “Ну так, а ви чого чекали?”

Виявилось, що “кафе” не було Старбаксом або іншим фантастичним закладом. Це була просто стара автобусна зупинка в нікуди: лавочка, торгівельний автомат і облізлий плакат з морозивом, якому, здається, більше ніж папі римському. Троє нас тісняться на лавці, посьорбуючи свій сік, доки собака дає хропака під нашими ногами. Ні, це не було відчуття, ніби Тессі нас ошукав або ще що… Аж ніяк. Це радше схоже на: “Такс, ладно. На що ми взагалі розраховували?”

— Фух, гадаю, мені вже час додому. — я попрощалась з ними після обміну репліками, які мене абсолютно не цікавили: «Мені здається, сьогодні на градус прохолодніше, ніж учора», «Ні, думаю, на градус тепліше». Розмова тривала рівно стільки, скільки потрібно було, щоб допити банку соку.

— Успіхів тобі там сьогодні! — побажала мені Саяка

— Ми підійдемо трохи пізніше, — пообіцяв Тессі. 

— Не треба! Ну дійсно, не смійте! — попередила я їх, хоча всередині я молилась у їхньому напрямку. Станьте вже парою, ви двоє! Пройшовши деякий час по кам’яних сходах, я озираюсь на те місце. Ця парочка сиділа на лавці біля залитого від заходу сонця озера. Я уявно наклала на цю сцену ліричну мелодію піаніно. Мм, ви дійсно підходите одне одному. Цього вечора я маю виконати свій жахливий обов’язок, але хоча б ви насолоджуйтесь своєю молодістю. 

 

— Вуа-а-а, я теж хочу, — бубоніла Йоцуга.

— Йоцуга, ти ще занадто юна, — ніжно відповіла бабуся.

Постійне клацання сферичних тягарців, що стикаються один з одним, відлунює в майстерні, достатньо великій лише для восьми татамі.

— Слухай голос ниточки, — ніжно каже бабуся. Її руки не припиняють своєї роботи, навіть коли вона говорить. — Якщо й далі будеш намотувати їх таким чином, незабаром між тобою і ниткою почнуть виникати емоції

— Що? Але ж нитки не живі. 

— Наші в’язані мотузки.. — продовжила бабуся, ігноруючи протест Йоцуги. Ми в трьох були одягнені у традиційне кімоно і готували мотузки до нічної церемонії.

Зв’язані шнури, зроблені зі сплетених разом ниток, тепер об’єднуються у самотній канат. Це – традиційне народне мистецтво, що передається вже дуже багато років. Готові шнури виходять приємними та барвистими, з різноманітними візерунками, вплетеними в їх основу. Робота ця потребує чимало вмінь та навичок, тому для Йоцуги мотузки готувала саме бабуся. А сама Йоцуга тим часом виконувала роль асистента, намотуючи нитку на кулькоподібні обважнювачі.

— В’язання цих мотузок зберігає за собою тисячолітню історію Ітоморі. У цих ваших школах би мали більш завзято вчити дітей історії цього містечка! Слухайте но, от років двісті тому…

“І ось знову”, — подумала я із натягнутою посмішкою. Це – улюблена історія бабусі, яку я вже сто разів чула. Кожного разу вона її розповідає, і кожного разу я з посмішкою її вислуховую. 

— Пожежа почалася у бані Маюґоро Ямазакі, майстра з плетіння солом’яних сандалій, і знищила всю цю територію, включно з храмом та всіма стародавніми записами. Це те, що люди називають.. — бабуся кидає на мене погляд.

— Велика Пожежа Маюґоро, — повільно продовжую я.

Угум. Бабуся задоволено кивнула. 

— Що? На його честь назвали пожежу? — злякавшись запитала Йоцуга. — Бідний Маюґоро-сан. — мовила вона. — Його ім’я приплітають до такої катастрофи.

— Через цей вогонь ми втратили знання про наші танці, втратили значення візерунків на цих мотузках. Усе, що лишив нам плин часу – звичайні форми. Але навіть якщо сенс зник, форми забувати не можна. Адже настане день, коли хтось дійсно відродить втрачене.

Слова бабусі, маючи унікальний ритм, нагадують стародавню баладу. Я в’язала шнури й мовчки повторювала бабусині слова: “Адже настане день, коли хтось дійсно відродить втрачене. Тут, у храмі Міямідзу..”

— Тут, у храмі Міямідзу, наш священний обов’язок. Проте… — в цей момент бабуся сумно опускає свої очі.

— Проте мій дурний син… Немов кидати священнослужіння і піти з дому було недостатньо, він пішов у політику…

Бабуся зітхає, а я крадькома зітхаю разом з нею. Навіть я не знаю чи люблю це містечко, чи ненавиджу, чи хочу я поїхати кудись далеко, чи залишитись разом зі своєю сім’єю і друзями. Коли я знімаю готовий, яскраво забарвлений шнур із круглої підставки, він видає тихе, самотнє клацання.

 

Здається, звук японської флейти, що деревом дрейфує із храму у темряву, має налякати людей містечка. Він налаштовує на якусь зловісну подію, немов у старому детективному романі. Уже десять хвилин я виконую священний церемонний танець, від якого мені хочеться, аби вбивця на кшталт Джейсона чи Джека Різника - будь-хто - просто позбавив мене від цих страждань.

Щороку в цей час храм Міямідзу проводить фестиваль врожаю, і ми з Йоцугою маємо щастя бути головними дійовими особами. У цей день ми вдягаємо білосніжні костюми жриць, наносимо яскраво-червону помаду, прикрашаємо волосся дзвінкими орнаментами, виходимо перед глядачами в залі кагури та виконуємо танець, якому нас навчила бабуся. Це одна з традицій, значення якої було втрачено під час пожежі, і танець виконується двома людьми, що рухаються синхронно. У руках у нас дзвіночки з кольоровими шнурками, які ми, обертаючись і кружляючи навколо, змушуємо дзенькотіти та тягнутися за нами.

Під час останнього оберту я краєм ока помітила Тессі та Саяку, від чого мій настрій сає ще паскуднішим. Ці дрібні негідники — я ж казала їм не приходити, і вони все одно тут?! Я накладу на них прокляття своєю жрецькою силою! Заспамлю їм весь чат лайнячими стікерами!!

Проте справа не в танці. Так, це трохи ніяково, але, оскільки я виконую його з самісінького дитинства, я вже зовсім звикла. Ні, це не воно. Справа у ритуалі. Тому, що стає тим більш принизливим, чим дедалі старшою я стаю. Те, що мені доведеться зробити одразу після цього. Частина, яка ніби спеціально задумана, щоб жорстоко принижувати жінок. О, заради всього святого — не хочу цього робити!

Страждаючи від цих думок, я рухаю своє тіло, проте несподівано танець закінчується. Агр. Тепер це…

Чавк, чавк, чавк.

Чавк.

Чавк, чавк, чавк, чавк.

Я пережовую рис. Закриваю очі й жую далі, намагаючись не думати, намагаючись не замислюватись над кольором або присмаком. Поруч зі мною сидить Йоцуга, яка робить те ж саме. Ми буквально стоїмо на колінах, пліч-о-пліч, а перед кожним із нас на підставці стоїть невелика дерев'яна скринька. І, звісно, крім того, на нас витріщається різноманітна аудиторія різного віку та статі.

Чавк, чавк,

чавк. Чавк,

чавк. Уф-ф-ф, боже…

Чавк, чавк, чавк.

Мені скоро доведеться це зробити.

Чавк, чавк.

Арррх.

Чавк.

Здаючись я підіймаю коробку перед собою. Підношу її до своїх губ, намагаючись прикрити рот рукавами кімоно.

А далі....

Стиснувши губи, я випльовую розжований рис у коробку. Суміш зерен і слини стікає з мого рота густою, білою рідиною. Здається, я чую, як натовп заворушився, перемовляючись. "Ааааа!" — кричу я подумки. Будь ласка, ніхто не дивіться на мене.

Саке, зброджене у роті.

Це найстаріший вид саке в Японії. Якщо пережувати рис, змішавши його зі слиною, а потім просто залишити його стояти, він ферментується й перетворюється на алкоголь. Потім його жертвують богам. Подейкують, що колись це було розповсюджене по всій Японії, але я не знаю, чи залишилися інші святилища, які продовжують займатись таким у двадцять першому столітті… Ну серйозно, робити це в одязі мейко — це вже занадто! Навіщо це взагалі потрібно?! Ментально схлипуючи, я беру ще одну щіпку рису й кладу її до рота. Точно справжній боєць. Потім знову пережовую. Йоцуга робить те саме, зберігаючи прохолодний і спокійний вираз обличчя. Ми повинні повторювати це знову і знову, поки крихітні коробочки не заповняться. Кап… Я знову випльовую слину і рис. Усередині я плачу гіркими сльозами.

Раптом до моїх вух долинають знайомі голоси. Відчуваючи недобре передчуття, мов легке коливання, я ледь-ледь підводжу очі.

Чорт.

Я хочу вибухнути й похоронити це святилище із собою. Я знала це: мої троє яскравих і «крутих» однокласників. Вони дивляться на мене з глузливими посмішками й захоплено гавкають одне одному якісь плітки. Відстань між нами надто велика, щоб я могла справді їх почути, але я наче чую їхні слова голосно й чітко: «Ой, я ніколи в житті не змогла б таке зробити!» і «Це якось непристойно» та «Ой, як вона може це робити на людях? Її тепер ніхто заміж не візьме».

Я приймаю дуже, дуже тверде рішення:

Після випуску я залишу це трикляте місто і поїду якнайдалі.

 

— Розслабся, сестричка. Яка різниця, якщо тебе бачили однокласники? Та і чого ти так паришся?

— Що така безтурботна малявка може знати?

Я зиркнула на Йоцугу, ми переодяглися у футболки й уже виходили з офісу храму.

Знаменуючи кінець фестивалю жнив, на небо впав блискучий місяць, ми двоє відвідали банкет, у якому брали участь ті,  хто допомагали в організації свята. Бабуся була господинею, а ми з Йоцугою розливали саке й спілкувалися з гостями.

— Ох, ти так виросла, Міцуха. Скільки тобі років кажеш? Що? Сімнадцять!? Ох, бачу… коли така юна дівчина наливає мені саке, я відчуваю себе на сімдесят років молодше.

— Так, пане, ви знову молодий. Ось, випийте ще трохи.

Ми майже каторжно розважали гостей, до знемоги, доки нас щойно не відпустили зі словами: «Діти, можете йти додому». Бабуся та інші дорослі все ще залишилися в офісі храму, продовжуючи бенкет.

— Йоцуга, знаєш який середній вік священнослужителей цього храму?

Всі ліхтарі біля воріт храму були вимкнені, і гучне стрекотіння цикад ехом відлунювалось навколо.

— Хм… десь шістдесят? 

— Я порахувала, коли була на кухні. Сімдесят вісім. Так, сімдесят вісім років!

— Оу…

— А якщо не враховувати нас, то дев’яносто один! Такими темпами скоро і за сто перевалить. Вони вже старі, на останніх етапах життя. Шініґамі вже чатує це місце. 

— Угу.

Я намагаюся донести їй, що нам потрібно якнайшвидше втекти з цього міста, але відповідь Йоцуги коротка. Вона, здається, зайнята чимось іншим. Ну, вона ж ще дитина. Вона не зрозуміє мук своєї старшої сестри. Зітхнувши, я підводжу очі до неба. Зорі мерехтять у його просторі, ніжно сяють неземно, ніби людські життя на Землі їх зовсім не стосуються.

Спускаючись довгими кам’яними сходами храму, ми йдемо пліч-о-пліч, і раптом Йоцуха вигукує. На її обличчі тріумфальний вираз, ніби вона знайшла заначку цукерок.

— Сестричко, чому б тобі не пожувати ще більше того саке й не використати його, щоб заплатити за дорогу в Токіо?!

Я на мить втрачаю дар мови.

— ...Ну в тебе і фантазія.

— Так слухай но, я діло кажу. Публікуй відео, як його робиш, і назвати це, наприклад, “Саке самотньої жриці”. Упевнена, це б продавалося!

Чи варто мені хвилюватися, що я це чую від дев’ятирічної дівчинки? Та все ж я розумію, що Йоцуха насправді просто турбується про мене… по-своєму. Ох, вона справді мила, думаю я, трохи тепліше, ніж раніше. Що ж, можливо, я серйозно обміркую цю ідею з саке... Стривай, а можна взагалі продавати саке самотужки?

— Ну? Що скажеш, сестричко?

— Ну-у-у ее…

...І це все, що я можу відповісти.

— ...Ні, зачекай! Це ж порушення законів про алкоголь!

“Чи в цьому проблема?” — дивуюся я, а коли приходжу до тями, то вже біжу вниз. Різні події, почуття, плани, сумніви та відчай переплутані в мені, і здається, ніби серце ось-ось вибухне. Я мчу вниз сходами, перестрибуючи повз дів щоразу, різко зупиняюся біля майданчика й жадібно вдихаю холодне нічне повітря. Потім видихаю весь цей хаос разом із ним.

— Мені набридло це місто! Мені набридло це життя! Наступного разу зробіть мене гарячим хлопцем у Токіо, бууудь лааааска!

Лаааска. Лаааска. Лаааска. Лаааска…

Моє бажання відлунює по темних горах, а потім зникає, ніби поглинуте озером Ітоморі піді мною. Ці слова вирвалися імпульсивно, і вони такі дурні, що голова одразу ж охолоджується, як і піт.

Однак навіть так.

Боги, якщо ви справді існуєте… Благаю…

 

Навіть якщо ви справді є, я все ще не знаю, чого бажати.

(Примітка від перекладача: слідкувати за тим, чи живий перекладач, можна у моєму телеграм каналі)