Сон

Розділ 1 - Сон

Ностальгічний запах і голос. Заповітне світло з теплом.

Я вкрай тісно пов’язаний з кимось дуже важливим для мене, так тісно, ніби між нами не залишається простору. Зв’язок цей, здається, непорушний. Мов немовля, якого годує мати – я не відчуваю ні смутку, ні самотності. Мені не знайомий біль утрати. Лише поколювання, солодкість, котра поглинає мене з середини.

Розплющую очі.

Кімната. Ранок.

Я один.

Токіо.

…Ось воно як.

То це був сон. Підводжусь з ліжка. 

І в цю секундну мить, відчуття гармонії, що охопило мене, здавалось, не лишило за собою ані сліду, ані відголосу. Від жорстокої неочікуваності такої втрати на очі набігають сльози.

Прокидаючись зранку, я нерідко плачу без вагомої причини.

…Проте ніколи не в змозі згадати, що саме мені снилось. 

Згортаючи сльози, я довго дивлюсь на свою долоню. У дрібні сльозинки на моєму вказівному пальцеві, що мимоволі стікають додолу. Як і сон, вони зникають у світанковому промінні.

Лише порожня долоня. У ній було щось значуще…

Але я не знаю що саме.

Я прокидаюсь, підводжусь з ліжка, залишаю свою кімнату і прямую до вбиральні. Здригаючись від крижаної води, я вмиваю обличчя, а потім довго досліджую своє відображення.

Воно також дивиться на мене. В очевидь, не задоволене собою.

Продовжуючи дивитись у дзеркало, я розчісуюсь, а потім одягаю свою білу, попрасовану весняну сорочку

Зав'язую краватку – нарешті я навчився це робити.

Відкриваю двері, виходжу з дому. Переді мною...

Звичайний пейзаж Токіо, до якого я вже звик. Якщо колись я вчив назви гір, то тепер самохіть можу назвати декілька хмарочосів.

Проходжу по турнікету набитої людьми станції, спускаюсь по ескалатору вниз…

Сідаю в електричку. Стоячи навпроти дверей, я спостерігаю за мерехтливими пейзажами. За містом, сповненим людей, котрі рояться у метушні будівель, машин, пішохідних доріжок. 

Туманне, бліде весняне небо. Сотні душ у машинах, тисячі у потягах, тисяча потягів по всьому місту.

Як завжди, я не встигаю озирнутись на вулиці.

Я…

Я…

Когось шукаю? Когось одного.