Він виглядав набагато молодше, ніж я пам’ятаю, але це безперечно був Клеріван Пеллет.
Його високий зріст, пряма, бездоганна постава та очі з трохи піднятими зовнішніми куточками.
У всьому Ломбардії мало хто здатен підтримувати таку врівноваженість.
— Що привело тебе сюди, Клеріване? — мій батько почухав голову, виглядаючи дуже здивованим.
Я б теж такою була. Клеріван Пеллет — дуже здібна, але надзвичайно зайнята людина, яка керувала верхівкою Ломбардії.
Принаймні в майбутньому, яке я знаю, саме так і було.
Я могла порахувати на пальцях, скільки разів бачила його обличчя під час роботи з дідом.
Замість мого діда саме він писав більшість важливих звітів.
— Можна мені зайти?
— Звісно. Проходь.
Мій батько все ще чекав Клерівана посеред вітальні, а я швидко прикинулася, що читаю книжку.
Не знаю чому.
Просто здалося, що так треба.
Я втупила погляд десь у букви, що заповнювали сторінку, натомість прислухаючись.
Наче відчуваючи мою присутність, Клеріван поглянув у мій бік і сів навпроти батька.
— Що трапилось? Якщо батько щось термінове...
— Ні, не в цьому справа.
— Тоді?
Хоча Клеріван був працівником з тієї ж родини, ставлення мого батька до нього було зовсім не таким, як до доктора О’Меллі.
Це вже давало мені приблизне уявлення про місце Клерівана в родині на цей момент.
Принаймні, було ясно, що син Лулака не міг з ним просто так розпоряджатися.
То чому ж така людина прийшла до мого батька?
— Причина мого сьогоднішнього візиту не в вас, пане Галлахане, а у Флоренції.
Га?
Я?
Я з усіх сил намагалася не подивитися туди.
— Ти маєш на увазі, що прийшов побачити Флоренцію...?
— Так, саме так.
Здавалося, я відчула погляди батька та Клерівана на собі.
Чомусь почало боліти чоло, але я перевернула сторінку, ніби все ще читала.
— Тоді, мабуть, це стосується уроків.
Уроків?
Яких уроків?
На відміну від мене, яка все ще була спантеличена, мій батько кивнув.
— Це ще не підтверджено. Сьогодні я прийшов просто поговорити з панною Флоренцією.
— Так, усе вірно, — хоч мій батько і зрозумів, чому сьогодні прийшов Клеріван, він виглядав доволі розгубленим. Він кілька разів покашляв, а потім покликав мене. — Тія, іди сюди.
— Так, — голосновідповіла я, з обличчям дитини, яка нібито весь цей час читала.
Трохи подумала, куди краще сісти, і вмостилася на колінах у батька.
Бо ж мені зараз сім років.
Якщо ти справжня семирічна дитина, то в присутності незнайомця захочеш бути якомога ближче до тата.
Як і слід було очікувати, батько підняв мене і посадив собі на коліна.
Настала тиша.
Точніше, ми з Клеріваном дивилися один на одного і мовчали.
Я просто дивилась на Клерівана, який сказав, що прийшов поговорити зі мною, але мовчав.
Бо я не могла привітатися першою. Я ж не знала, чи зустрічалися ми раніше.
— ...Справді, — Нарешті він поглянув на мене, прошепотів щось собі під ніс, злегка нахилив голову, сидячи на місці, і першим привітався: — Приємно познайомитись, Флорентіє. Я — Клеріван Пеллет.
Слава Богу.
Ми не зустрічалися раніше.
Я полегшено зітхнула про себе і вклонилася у відповідь.
— Вітаю. Моє ім’я — Флорентія Ломбарді.
Моє тіло похитнулося, ніби я надто ввічливо вклонилася, намагаючись привітатися з цим справжнім світом майбутнього дому.
Адже тіло дитини з великою головою — дуже незручне.
— Пане Галлахане. Можна мені поговорити з панною Флоренцією наодинці?
Форма була запитальною, але насправді це не було проханням дозволу мого батька.
Інакше кажучи — йому дали зрозуміти, що слід вийти.
— Тія. Пане Клеріван каже, що хоче поставити тобі кілька запитань. А тато тим часом буде в себе. — лагідно погладивши мене по голові, пояснив батько.
— Добре.
Я й так здогадувалась, що врешті доведеться поговорити з Клеріваном самій, але трохи нервувала.
Пронизливий погляд, який, здавалося, проходив крізь голову, груди і живіт, був важким тягарем.
Я почувалася, наче на лабораторному столі.
Коли двері до батькової кімнати зачинилися, Клеріван підвівся і взяв щось звідти.
Це була книга під назвою «Люди Півдня», яку я щойно читала.
— Ти знаєш, чим я займаюся в Ломбарді?
Мабуть, хотів перевірити, чи я справді настільки стривожена.
Це, яку ж саме посаду займав Клеріван Пеллет в юності?
Я рішуче похитала головою.
— Я навчаю молодих спадкоємців родини, які в майбутньому керуватимуть Ломбардією.
Ага!
Заняття!
Тепер я зрозуміла розмову між батьком і Клеріваном.
З дев’яти років я певний час навчалася у вихователя. Але тоді вчителем був не Клеріван.
Можливо, до того моменту він уже перейшов на іншу посаду?
У будь-якому разі, «заняття», про які йшлося, — це щось на зразок навчання для спадкоємців і перша офіційна платформа для оцінки дітей роду Ломбарді.
Згідно з планом вихователя, дітей родини збирали разом і навчали одночасно.
На перший погляд, це могло виглядати як проста домашня освіта, але насправді — нічого подібного.
Там було чимало жорстокості.
По-перше, не існувало встановленого віку для початку занять.
Лише ті діти, які вважалися готовими, незалежно від віку, могли долучатися.
Природно, рівень кожного ставав очевидним залежно від того, в якому віці він почав навчання.
По-друге, не існувало й визначеного віку завершення навчання.
Одного дня просто повідомляли: «Ти більше не мусиш ходити на заняття».
Так сталося і в моєму випадку.
Звісно, це не було «випуском» — просто я вже не відповідала вимогам.
І нарешті, всі оцінки з кожного заняття надсилалися моєму дідусеві.
Інакше кажучи, Клеріван Пеллет був прямим каналом зв’язку між мною й дідусем.
І той факт, що він прийшов особисто...
Це дідусь тебе послав? — Я ледве стримувала усмішку, уявивши обличчя дідуся, що сяє, коли він бачить мене.
Поки я дивилася спокійно, не виказуючи емоцій, Клеріван, трохи насупившись, поклав переді мною книгу.
— Я чув, що ти читаєш це.
— Так, читаю з учорашнього дня.
— Справді. А про що вона?
Здається, він вирішив перевірити, чи справді я читаю цю книгу.
Добре, що я наперед її почала вчора ввечері.
Зробивши вигляд, що думаю, я відповіла:
— Я прочитала ще небагато, але в південному лісі моєї країни живуть дивні люди. У книзі йдеться про них.
Клеріван виглядав дещо збентеженим, почувши мою відповідь.
Мабуть, подумав, що я ношу книжку просто як іграшку.
Розумію.
Для семирічної дівчинки дивно читати казки чи дорослі книги, що навіть дорослому здалися б нудними.
Я посміхнулася і подивилася на Клерівана поглядом: «Запитуйте, що завгодно».
— Як звати автора цієї книги?
— На обкладинці написано: Лопілі.
— Про що був перший розділ?
— Авторка розповідала, як почула чутки про людей півдня.
— Гм...
Клеріван замовк, почувши мої чіткі відповіді.
Я з невинним виразом обличчя запитала:
— Ви прийшли, щоб почитати цю книжку? Хочете позичити? — Я простягнула йому товсту зелену книжку. — Мені цікаво, що буде далі, але можу дочитати потім.
— Ні, не потрібно. Я її вже читав. Можеш продовжувати.
— А, то чудово!
Я щиро усміхнулась, пригортаючи книгу до себе.
Було дуже весело так його дражнити, особливо бачити, як ці холодні очі на мить розгублено тремтять.
Він трохи знітився, а потім, знову з серйозним виразом, поставив нове запитання:
— Існує три чутки, які почув Лопілі. Що це...?
— Зачекайте, дядечку Клеріван.
— ...Чому?
— Ви помилилися. — посміхнулася я, лукаво скрививши губи. — Лопілі — це не він. Це вона.
— Що?
— Якщо глянете на сторінку перед обкладинкою, там вказано: повне ім’я — Абане Лопілі. Вона — жінка-науковиця.
— Що ж це...
Збентежений Клеріван розкрив книгу й поспішно прочитав передмову.
О, це було так весело.
Я ще раз вколола його:
— Ви ж казали, що вже читали її. Виходить, читали побіжно.
Його плечі сіпнулися, а вуха стали червоними.
Я мусила прикусити внутрішню сторону щоки, аби не розсміятись.
Клеріван різко закрив книгу й, ніби змирившись, глянув на мене з спокійним поглядом.
— Спочатку тобі буде важко встигати за класом.
— Зате скільки всього нового я дізнаюсь! — весело кивнула я, ніби справді раділа.
— Ми не будемо робити для тебе поблажок тільки через твій вік. Уроки будуть разом із твоїми старшими кузенами.
— Думаю, буде весело!
Чим темніше небо — тим яскравіше сяє місяць.
Поруч із ними я виглядатиму ще розумнішою!
Весело перестрибуючи короткими ніжками, я бігала, а Клеріван, зітхнувши, нарешті промовив:
— ...І не «дядечку». Називай мене вчитель.
Дозвіл отримано!
Поки Клеріван не передумав, я швидко й голосно відповіла:
— Так, вчителю!
Уроки в сім років!
Можливо, найраніше в історії Ломбардії?
Цікаво, як Клеріван звітуватиме дідусеві про сьогоднішнє?
Від однієї лише уяви настрій миттєво піднявся, і я всміхнулася до Клерівана.
