– Винагороду?
Очі Уйона у захваті засяяли. Дохьон спокійно кивнув, коли побачив, що Уйон пожвавів, а його похмурий вираз обличчя зник. Не бажаючи втрачати нагоди, Уйон швидко перепитав:
– Яка винагорода?
Одне лише слово «винагорода» викликало хвилювання, а серце шалено калатало. Що ж він планував йому дати? У голові Уйона промайнуло безліч ідей. Дохьон тихо промимривши, злегка нахилив голову і звузив очі.
– Що ж, може, я подарую тобі шоколад, який купував раніше?
При згадці про «шоколад» Уйону на думку спала перев’язана білою стрічкою коробка, яку він колись отримав від вчителя як нагороду в середній школі. І зовсім нещодавно – десерт, який Дохьон купив у кав’ярні, коли Уйон вже був студентом.
– Я не дитина… – незадоволено буркнув Уйон.
Шоколад був смачний, але він не хотів його як нагороду за гарні результати на проміжних іспитах. До того ж, ідея отримати таку ж винагороду тепер, коли Дохьон був просто сонбе, а не вчителем, йому не подобалася. Тоді це був особливий спогад, але зараз він здався йому надто буденним.
– Тоді чого ти хочеш?
– Гмм...
Уйон на мить серйозно задумався, геть забувши, що ще секунду назад дувся. Обмірковуючи різні варіанти, він раптом підвів очі і зустрівся поглядом із Дохьоном.
– Ви дасте мені все, що я попрошу?
В очах Дохьона спалахнув вогник зацікавленості. Він навіть прикрив пачку сигарет рукою, ніби передчуваючи щось, і відповів:
– Тобі не можна сигарети.
– Я не збирався просити про це.
Будь-хто, побачивши цю картину, вирішив би, що Уйон – неповнолітній, який навіть не може купити сигарети. Уйон трохи сором’язливо похитав головою, а потім нерішуче підвів очі.
– Можете купити мені алкоголь?
Колись давно вони дали обіцянку одне одному. Якщо Уйон вступить до того ж університету, що і Дохьон, то Дохьон пригостить Уйона випивкою як його сонбе. Дохьон тоді грайливо розсміявся і ніжно погладив його по голові, кажучи: «Я пригощу тебе алкоголем, коли ти вступиш до університету».
– Алкоголь?
Дохьон нахилив голову, його акуратні брови піднялися в легкому замішанні, а губи сіпнулися. Уйон зрозумів, що його прохання могло прозвучати двояко, і швидко замахав руками.
– Ні, не те, щоб..! Я просто... я не вмію пити.
Уйон не мав цього на увазі, але почувши самого себе збоку, це дійсно прозвучало дивно. Просити Дохьона купити йому випивку виглядало як спроба фліртувати. Обличчя Уйона запашіло, він збентежено похитав головою, а Дохьон випустив хрипкий смішок.
– Хочеш навчитися пити?
Уйон енергійно кивнув головою. Його перебільшений ентузіазм міг би створити враження, що за цим проханням стоїть «ще одна причина», але Дохьон усміхнувся, ніби не звернув на це уваги.
– Ми однаково питимемо разом. Після іспитів буде вечірка.
– Вечірка?
– Так, клуб влаштовує, і наш факультет теж. Звичайно, не обов’язково приходити, якщо ти не хочеш.
Уйон вже був на одній з таких вечірок раніше – на вітальній вечірці на початку семестру. Там було так багато незнайомих облич, і він більшу частину часу незграбно просидів у кутку, поки йому нарешті не вдалося зав’язати розмову із Сонґю. Цього разу він не буде сам, але з іншого боку, навколо Дохьона буде купа людей.
– А як щодо вас, сонбе?
– Я президент клубу. Я маю прийти.
– А як щодо вечірки факультету?
– Я ще не вирішив.
Обличчя альф з факультету швидко промайнули в голові Уйона. Серед них, звісно ж, був Джінсан сонбе, який дошкуляв йому під час поїздки на МТ. Уйон стиснув губи, серйозно замислившись, а потім повільно кивнув.
– Тоді я теж піду.
– …Я повторю ще раз.
Дохьон виглядав стурбованим. Злегка стиснувши губи, ніби він планував сказати багато чого, Дохьон продовжив досить серйозним тоном.
– Ти не мусиш пити, якщо не хочеш.
Уйон знову кивнув. Здавалося, Дохьона це не переконало, але він не висловив жодних заперечень.
– Тоді вибери щось інше. Ти завжди можеш випити пізніше.
Випити пізніше? Ніби Дохьон колись дозволив би Уйону випити з ним. Зрозумівши, що його прохання купити алкоголь було відхилено, Уйон нерішуче заговорив.
– Насправді більше ідей немає...
– Гаразд, тоді давай зробимо так, – делікатно запропонував Дохьон.
З піднятими куточками губ, він виглядав дивно впевненим.
– Я покажу тобі фільм.
Цього Уйон зовсім не очікував. Він метушливо перебрав пальцями, і перепитав.
– Фільм?
– Так, фільм.
Не те, щоб Уйон не любив фільми, але вони його не особливо і цікавили. Його родина мала більшість оригінальних кінострічок, а якщо він інвестував у дочірню компанію, то міг дивитися фільми ще до їхнього виходу у прокат. Уйон вже збирався запитати, який конкретно фільм Дохьон хотів би подивитися, як той тихим голосом додав:
– Ми подивимося його в кінотеатрі.
– ...
Очі Уйона розширилися. Помітивши раптову зацікавленість Уйона, Дохьон ніжно усміхнувся.
– Також я куплю тобі попкорн і напої.
Це було схоже на той випадок, коли Дохьон запропонував разом з’їсти тістечка. «Візьмемо карамельний попкорн» – почувши ці слова, бліді щоки Уйона злегка почервоніли. Кінотеатр… Це було місце, де Уйон ніколи раніше не бував.
***
Уйон з надзвичайно схвильованим виразом обличчя прийняв пропозицію. Зрештою, йому потрібно було добре скласти іспити, і це було б йому на користь у будь-якому разі. До того ж, він із запізненням усвідомив – перегляд фільму лише вдвох був схожий на побачення. Побачення з його вчителем… Це була неймовірна удача.
З піднесеним настроєм Уйон зайшов до кімнати клубу, щоб забрати свої речі. Ґарам вже прокинулася, а Сонґю повернувся і забронював кімнату для навчання. Уйону навздогін сказали, що цього разу вони зустрічаються біля головних воріт, коли той виходив із клубу, щоб попрямувати на лекцію з гуманітарних наук.
Але щойно він увійшов до аудиторії, як усвідомив ще один факт, про який забув.
– ...
– ...
Між ними запала важка тиша. Позаду сидів Джунсон, який зробив двозначний вираз обличчя, щойно їхні погляди зустрілися. Уйон згадав, що сказав йому минулого разу, і нахмурився.
– Я справді ненавиджу таких людей, як ти.
Він геть забув. Уйон дивувався, як міг забути щось таке важливе. З того дня він був настільки поглинутий думками про Дохьона, що Джунсон навіть не спадав йому на думку.
Уйон вирішив вдати, що не знає його, і зайшов усередину. На щастя, неподалік було вільне місце. Щойно він поклав рюкзак та сів, як до аудиторії увійшов професор.
Лекція, що розпочалася, була майже беззмістовна. Здебільшого вона була про подорожі професора, лише зрідка торкаючись теми заняття. Ігноруючи погляди, які час від часу він ловив на собі, Уйон періодично відповідав на англійські жарти викладача.
Приблизно через годину професор вийшов з аудиторії, побажавши їм успіхів у виконанні проміжних завдань. Можливо, через те, що професор завжди відпускав їх раніше, було багато коментарів щодо його доброти в оцінюванні курсу.
– Агов.
Хтось став перед його столом саме тоді, коли Уйон збирав свої речі. Він повільно підвів голову, і коли зрозумів, що це Джунсон, нахмурився. Джунсон також скривив обличчя, ніби не хотів тут бути.
– У тебе ж більше немає занять, так? Можеш приділити мені хвилину?
Уйон ледь не запитав: «А чому я повинен?», – але стримався. Він хотів проігнорувати його, але Джунсон був керівником їхнього групового проєкту, і вони мали працювати разом. Залишалося лише два тижні до презентації, і якщо це стосувалося проєкту, він не міг просто уникнути цього.
– ...Що таке?
Можливо, він збирався запропонувати створити груповий чат? Або поговорити про створення презентації (Уйон відповідав за захист проєкту, тож за створення презентації у PowerPoint мав відповідати хтось інший). Але Джунсон обійшов усі ці припущення та порушив найголовніше питання.
– Нам потрібно провести збори щодо нашої ідеї винаходу.
Спочатку вони створили груповий чат, і потім попрямували до кав’ярні біля головних воріт. До початку спільного навчання залишалося близько 40 хвилин, тож було достатньо часу, щоб провести зустріч. Уйон про всяк випадок надіслав повідомлення, що може трохи запізнитися. Поклавши телефон, він підвів очі.
– Отже, у когось є якісь ідеї?
Джунсон оглянув членів групи з дещо сердитим виразом обличчя. Його погляд помітно уникав Уйона, а інші члени групи ніяково перезирнулися між собою. Звісно, ніхто не запропонував жодної гарної ідеї.
– Ха... Ви справді марні ду́рні.
Напруга в повітрі була задушливою. Атмосфера, яка вже здавалася приреченою, вбивала мотивацію Уйона. Він дістав блокнот і ручку та написав: «Винаходи глобальної ери». Але після того, як він це написав, більше нічого не спадало йому на думку.
– Як так сталося, що ні в кого немає гарної ідеї?
Джунсон продовжував скаржитися на те, що ніхто не має ідей. Він роздратовано кинув: «Проявіть хоча б трохи поваги», – на що Уйон не витримав і заперечив у відповідь:
– Гей, не звинувачуй інших, коли сам нічого не запропонував.
Джунсон зовсім не змінився, так само швидко перекладав провину на інших. Хоча сам не мав жодних ідей, він використовував своє становище лідера групи, щоб критикувати всіх інших. Хоча мовчання членів групи розчаровувало Уйона, проте поведінка Джунсона була ще більш обурливою.
– ...Ха.
На диво, Джунсон нічого не відповів. Він лише стиснув губи і пильно подивився на Уйона з кам’яним виразом обличчя. Уйон знову взяв ручку і почав писати у своєму блокноті.
– Оскільки це винахід, нам слід подумати про недоліки, з якими ми можемо зіткнутися.
Різниця в часі, мовні бар’єри, расова дискримінація. Записавши кілька варіантів, що спали йому на думку, Уйон озирнулася навколо, але члени групи продовжували мовчати. Уйон серйозно замислився над тим, щоб кинути цей проєкт та отримати двійку.
Їхня непродуктивна зустріч затягнулася, вже майже був час іти на зустріч з іншими. Впродовж цього часу Уйон сам придумав три ідеї, поки інші то захоплено кивали, то мовчали. Джунсон набрав води в рота, ніби протестуючи. Уйон, не в змозі більше терпіти, поклав ручку і сказав:
– Закінчімо сьогодні на цьому і до завтра придумаємо по три ідеї для винаходів. Мені треба йти на зустріч.
І в цю мить у нього задзвонив телефон. На екрані відображалося «Квон Сонґю». Уйон підняв слухавку, з усіх сил намагаючись придушити роздратування, яке відчував до членів своєї групи.
– Алло?
– Агов, Уйоне! Ми зараз ідемо до кав’ярні. Тож якщо ти запізнюєшся, просто підходь прямо туди.
У слухавці пролунав знайомий безтурботний голос Сонґю. Це стало бажаним полегшенням для Уйона, якого вже деякий час оточувала гнітюча тиша. Сонґю трохи підбадьорив його, оскільки груповий проєкт був складний, і сказав, що вони вже біля кав’ярні.
Дзень-дзелень! Саме тоді пролунав звук дзвіночка біля входу. Уйон інстинктивно обернувся, щоб подивитися, звідки лунає звук. На його подив, слова, які він чув у телефоні, долинали зовсім поруч.
– Ми щойно зайшли до кав’ярні...
