Згорівші на сонці пелюстки

 І стрибнув він в високе, завжди безлюдне урвище. Лі Сянь ще в дитинстві собі пообіцяв, що померти він повинен раз і назавжди. А вже в більш дорослому віці пообіцяв, що якщо буде на межі життя і смерті, то вже повинен померти. Він завжди вважав, що гірше за все — просто зазирнути у світ мертвих, відчути цей спокій, відсутність тиску і зобов’язань перед іншими, справжня свобода, а через кілька секунд вже повернутись назад до земного пекла. Так само, він поклявся, що не боятиметься смерті, а якщо і шукатиме її, то помре раз і назавжди. Тому, він і обрав це урвище. Воно був одночасно і найглибшим місцем царства людей, і пристанищем купи темних істот, що тільки й чекали можливості поживитися людською плоттю. Простіше кажучи — вважалося, що якщо стрибнеш, то навіть якщо в процесі падіння тебе і не встигнуть повністю розірвати на шматки, що дуже маловірогідно, то приземлення остаточно доб’є. Такий собі «План Б» для всіх, кому випала нещаслива доля. Падіння в це урвище не переживе жоден смертний та далеко не кожен заклинатель. Тому тут і ніхто й не ошивався, зробивши це місце ледь не краєм світу. Ідеально для остаточної смерті. 

 Тим не менш, якщо вмирати, то вже гарно. Тому Лі Сянь дочекався заходу сонця на весні. Як раз в той час, коли повсюди цвіли сакури, заповнюючи все навколо своїми прекрасними ніжно рожевими пелюстками, які вітер так охоче розносив навсібіч. Одягнений в білий як сніг одяг, з розпущеним волоссям, в теплому світлі останніх променів сонця він виглядав прекрасніше нефритових статуй в Імператорському палаці. Лі Сянь обережно зняв з себе піхви і не виймаючи меча обережно поклав їх на край урвища. Ще кілька секунд подивившись на захід сонця він обернувся спиною стрибнув. Як і очікувалося, перші кілька секунд він просто падав, оточений рожевими пелюстками, що летіли з дерева зверху, його довгі рукави красиво розвивались на вітру, а волосся злегка затулило очі, а вже потім до нього полетіла перша зграя нечисті. Серед них кого тільки не було, але більше всього запам’яталися кістяні пташки, які з неймовірним завзяттям в перші ж секунди вирвали хлопцю очі. Було боляче, але тим не менш символічно. Ніби вони навмисне зробили так, щоб Лі Сянь остаточно дезорієнтуввся в просторі, відрізаючи шлях назад. Після цього, в хід пішло і тіло, але цього він вже не відчув, знепритомнівши. Навіть оточений кровожерливими створіннями, йому не було ні страшно, ні бентежно. Зовсім навпаки. Йому було спокійно. На стільки спокійно, що в якійсь мірі він навіть з приємним передчуттям чекав коли ж він нарешті остаточно побачить світ мертвих. Ні на секунду в його голові не промайнула ані тінь жалю, ані думка про те, щоб спробувати врятуватись. 

 От і все. Кінець історії одночасно улюбленого і ненависного всіма заклинателя, єдиного і хоч може й не унікального, але точно чимось та й особливого Цянь Лі Сяня. Неможливо було однозначно сказати поганою чи хорошою людиною він був, жив заради чужого, чи свого блага, був добродієм, який пожертвував всім, що в нього було чи жахливим тираном. Все надто відносто. Мабуть як і в житті кожного з людей. Цей хлопець і вбивав, і рятував. Цікаво, як його запишуть в історії? І чи запишуть взагалі?  

 Однак навіть трохи раніше будучи впевненим, що заплющив очі раз і на завжди, Лі Сянь все ж неочікувано розплющив їх знову. Він відчув, що лежить на м’якому ліжку, на очах була пов’язка, а все тіло під одягом було перемотано бинтами. Все тіло боліло так, ніби прямо зараз його різали на тисячі маленьких шматків, а особливо боліли очі, тому навіть не намагаючись зняти пов’язку він спробував прислухатись до звуків навколо, щоб зрозуміти що взагалі відбувається. Все таки, перший раз вмирає. “Хіба після смерті не повинен зникати фізичний біль та травми? Тіло ж залишається в світі смертних. Цікаво...” — подумав він. 

За життя Лі Сянь прочитав безліч книг, і в тому числі на тему смерті. Звісно, інформація у різних авторів трохи різнилась, але вцілому ідея була одна. Після смерті душа відправляється в потойбіччя, куди шлях пролягає через небесні ворота, пройти через які можуть тільки ті, в кого не було сильних образ чи незакінчених справ, які б тримали його душу в світі живих. Але ж він не бачив ні ворот, нічого. Навіть якщо припустити, що він просто цього не пам’ятав, чи в жодній книжні так і не написали правди, все одно щось тут не сходилось. Не встиг він закінчити свій ланцюжок думок, як двері в кімнату відчинилися і хтось увійшов. По звукам кроків можна було сказати, що людина була одна. Побачивши, що той оговтався, він підбіг, лепечучи безупину:

 — Лі Сянь, нарешті ти впорядку, і що ти собі тільки думав? А що, якщо б тебе не побачили? В тебе щось сталося? Ти завжди міг попросити допомоги, Лі Сяню...

 Цей голос був таким знайомим, що Лі Сянь ледь не вистрибнув з ліжка. Це ж голос Бао Жаня. Але ж не міг Бао Жань так рано вмерти. Точно не міг. Якби вмер, то Лі Сянь одразу б дізнався. Йому б неодмінно повідомили, аже вони обоє не останні люди як у їхньому клані, так і в заклинательському світі вцілому. Тоді, що це означає? Чи може, це його уява розігралась від надто великої кількості емоцій? Чи просто його мозок грає з ним в ігри?

 — Ба... Бао Жань? 

 Спитав він слабким, хриплим голосом. 

 — Дурнику, а хто ж ще? Та щоб тебе чорти побрали, ти ще й питаєш? Та ми ж тебе ледь з того світу витягли, — сказав Бао Жань підходячи ближче до ліжка. 

 –- Тобто... Що ти маєш на увазі? Я ще живий? 

 — Ну звісно, а як би інакше ми розмовляли? 

 На цьому моменті всередині Лі Сяня ніби щось обірвалось. Як так взагалі? Не може бути. Він же все продумав, до останньої деталі. Все було ідеально. Як і навіщо його врятували? Та і хто взагалі осмілився на таке? В голові крутились купа питань, але він не міг задати жодного. Все його тіло ніби паралізувало, руки злегка тремтіли, а дихання збилось. Всередині одночасно боролись нерозуміння, роздратованість, смуток і пустота. Ні, він не був вдячним за цей великодушний вчинок, хоча повинен би бути. Нехай би його прозвали найчерствішою людиною на на цій землі, але зараз він би все віддав, щоб закрити тих, хто зробив це десь далеко в кімнаті без вікон та дверей та стрибнути ще раз. Закінчити справу. Ще кілька років тому, чуючи історії про невдалі спроби суїциду першим же ділом він подумки звинувачував постраждалих в тому, що недостатньо гарно продумали план перед тим, як діяти, а вже тільки потім всередині просиналась жалість та щире співчуття. А зараз саме він опинився на їх місці. Сталось саме те, чого він панічно боявся. Повторити їх долю. Бо бачачи стільки подібних історій він не раз споглядав ставлення до тих людей після їх порятунку. Тілки одиниці розуміли всю ситуацію, а більшість же чи носились над ними, як над недієздатними, контролюючи кожен рух та подих, в опасіннях повторної спроби, чи тикали пальцями як на навіженого та шептались за спиною. І вцілому така поведінка людей була доволі логічна. Перші хотіли допомогти, але від незнання того як це зробити та нерозуміння бачили вихід в контролі, а іншим же просто перепала зайва нагода попліткувати. Людям завжди було важко, незвично та лячно приймати будь-що незвичайне і дивне, а суїцид як раз таки виходив за грані норми. От замість того, щоб розібратись в причині, вони і діяли по шаблону. Навіть маючи хороші наміри намагались силою виправити людину, щоб повернути ту особистість, якої вже давно не існувало. І він точно був проти проходити через це. А особливо з його статусом та репутацією. Адже життя вже ніколи не буде колишнім. 

 Бао Жань сів на ліжко та обережно торкнувся бинтів на передпліччі Лі Сяня. 

 — Тобі мабуть все ще дуже боляче, але скоро деякі з бинтів вже можна буде зняти. На повне одужання піде багато часу, але головне, що ти живий. 

 — Це мене звідти дістав? — ще тихіше сказав Лі Сянь. 

 Одразу після питання у Бао Жаня трохи збилось дихання та ледь чутно затремтів голос, що він безуспішно намагався приховати.

 — Ні. 

 — А хто? 

 — Скажу трохи пізніше, коли ти прийдеш в себе, — відповів він та встав з ліжка, відійшовши подалі, — я думаю тобі буде краще ще трохи поспати, тому якщо не проти, я залишу тебе, але як щось буде потрібно, гукай. 

 Не почувши ані відповіді, ані бодай якоїсь реакції, Бао Жань поспішно вийшов з кімнати. Він дійсно сподівався, що буде тримати себе в руках, з легкістю замкнувши глибоко в собі все окрім позитиву, співчуття та підтримки, але емоції взяли своє. Відійшовши на безпечну відстань від кімнати, де його не можна було б почути, заклинатель обперся спиною об стіну і повільно сповзаючи вниз, відчув, як з очей покотилися гарячі, солоні сльози, а всередині все стислось. Останні кілька днів він тільки і повторював собі, що зараз не на часі страждання, він неодмінно розповість Лі Сяню всю правду, як тільки той стане на ноги, як тільки той оговтається, а зараз потрібно бути сильним. Але бути сильним виявилось набагато важче, ніж це очікувалось. Всередині нього боролись біль, відраза та неприйняття всієї ситуації вцілому. “Це все неправильно, так не повинно бути, ми повинні були знайти інший шлях”, думав він. Але правда в тому, що іншого шляху не було. Він зробив те, що мав, те, про що його так благали. Врятував Лі Сяня. Але якою ціною... 

 Ще якийсь час він ридав на підлозі в коридорі будинку, зовсім загубивши відлік часу. Навіть коли сльози перестали текти, він все ще сидів і з заплющеними очима схлипував, жадібно ковтаючи повітря. Бао Жань завжди був надто чутливим до всього. З самого дитинства йому повторювали, що він має подорослішати, стати бодай трохи холоднокровніше, адже з таким ніжним характером не стати гідним заклинателем. І ось, Бао Жань виріс, а характер так і не змінився. З’явилась тільки здатність закриватися в собі при інших та випускати всі почуття лише коли він залишався на самоті. З якоїсь сторони це непогано та доволі корисно, але живучи так, він не міг здихатись почуття того, що мабуть ніколи так і не показував нікому себе справжнього. Натомість, кожній людині він показував лише якусь частинку себе, ту частинку, яка б сподобалась їм. Таким чином йому ніколи не було важко ладнати з кимось, всі любили його та поважали. Крім нього самого. Кожного разу, залишившись на самоті він почувався так, ніби обманює всіх, в намаганнях втертись в довіру. Але зробити з собою так нічого й не зміг. Мабуть не було нікого, хто знав би його цілком і повнісю, навіть якщо багато людей саме так і думали. Навіть найближчих друзів він інстинктивно відгороджував від тих своїх сторін, які б їм мабуть не сподобались. Саме тому йому завжди було важко перебувати в великих компаніях, де було багато різних людей і підлаштуватись під кожного було просто не можливо. Ось і зараз, Лі Сяню він виказав підтримку та щире хвилювання, але на справді це не була і половина всього, що він хотів сказати на справді. 

 Трохи заспокоївшись заклинатель нарешті обережно піднявся та вийшов на вулицю. Цей будинок знаходився в дуже мальовничому місці, де на кожному кроці цвіли квіти, росло багато дерев та прилітали пташки. Навіть трохи дивно, що сюди досі не прийшло багато людей та не зруйнували все це. Після ковтку свіжого повітря, на душі одразу стало легше. Зірвавши кілька квіток лікорісу, Бао Жань пішов в сторону заднього двору. Недалеко від дому дерева росли трохи щільніше, зайшовши за які можна було легко сховатись від будь-кого. Підійшовши ближче до них, він сумно опустив погляд до низу, де стояла невелика, саморобна могила. Поклавши квіти до неї, Бао Жань сів поряд та промовчавши кілька перших хвилин почав ледь чутно говорити: 

 — Лі Сянь прокинувся, так, що можеш не хвилюватись. Я обіцяв все одразу ж розповідати, тож як бачиш, дотримуюсь свого слова. Поки, що він не знає про тебе, але я впевнений, що він не триматиме зла. Це ж все таки Лі Сянь. Він повинен все зрозуміти. Сподіваюсь, що в наступному житті тобі перепаде краща доля, бо ти цього заслуговуєш...

 З сумною усмішкою він повільно говорив ще якийсь час говорив по все, що сталось, аж поки інформація не закінчилась, а на місяць не зійшов на небо. Але навіть в темряві, Бао Жань вирішив ще трохи посидіти на свіжому повітрі, щоб набратись сил для всього, що доведеться пережити. 

 Лі Сянь в цей час, ще трохи поспавши, знов прокинувся, але на цей раз замість купи питань, в його голові було лише одне «Що далі робити?». Оскільки він ніколи навіть теоретично не припускав, що такий розвиток подій в його житті можливий, то навіть і ніколи не думав про те, як же в такій ситуації поводитись вцілому. А враховуючи свій фізичний стан, зараз, все що він міг робити, це якраз подумати.