Вулиця Гончара прокидалась пізно. Тут давно вже ніхто не поспішав — ні вранці, ні вночі. Асфальт тріщав під колесами трамваїв, повітря пахло бензином, вогкістю і квітами з балконів, які здавалися чужими в цьому бетонному світі.
Емма йшла повільно, слухаючи, як черевики цокають по тротуару. Її навушники були порожні — музика вже не допомагала. Вона поверталась з нічної зміни в кафе "Сова", де каву варили краще, ніж долі. У рюкзаку брязкали ключі й стара записна книжка, яку вона вела ще з шістнадцяти — кожен запис у ній був уривком вулиці, запахом, моментом.
Поки чекала на світлофор, її обігнав велосипед. Хлопець не зупинився, але Емма встигла помітити знайому куртку з нашивкою — блакитний дракон на плечі. Ліам. Вічний мандрівник між нічними районами, який збирав міські історії, наче гральні карти.
Вони не були друзями, не були парою. Просто завжди траплялись одне одному в потрібний момент — на автобусних зупинках, біля автоматів з кавою, у вікнах вечірніх маршруток.
Він крутив педалі далі, а вона рушила слідом, сама не знаючи чому. Можливо, тому що в його мовчанні було більше тепла, ніж у всіх словах за ніч. А можливо, тому що іноді треба просто йти за кимось, хто знає, куди звернути в лабіринті міста.
Так почалась їхня історія. Не з поцілунку, не з драми, а з запаху бензину, жасмину і ранкової вулиці.
