Глава 210. Творити дива.
Гуртожиток для стажерів
Це був найзвичайнісінький європейський дитячий будинок початку двадцятого століття, який не мав нічого особливого чи оригінального. Просто будівля, вся зроблена з дерева.
Деревина під ним протягом багатьох років піддавалася впливу сезону дощів і вже давно була вологою, а через брак ресурсів під час війни не можна було запалити ані олійні, ані електричні лампи, тому вночі було темно і страшно.
Надворі йшла нескінченна злива.
Мільйони крапель дощу розміром з квасолину падали з неба, мов їм не було кінця, ніби велетенський звір з іклами та кривавою пащею.
Старомодна будівля, яка от-от розвалиться і нагадувала запилену труну, скрипіла й ревіла.
Кожен звук, ніби наступав на серце, змушуючи нажаханих людей тремтіти від страху.
Усі живі стажери, здригаючись, згорнулися калачиком у темряві, ховаючи тіло й голову в тісних, вологих дерев’яних клітках, не сміючи навіть видихнути.
Це завдяки тому, що вони були шестирічними, адже дорослим їм не вдалося б сховатися за цими собачими норами.
Усі чекали мовчки й відчайдушно, молячись про якнайшвидше настання останнього моменту.
Вдалині знову задзвенів дзвоник.
«Дзінь-дзінь-дзінь—»
Переплітаючись з далеким дощем, звук дзвону залишався незмінно-холодним і зловісним, безперервно кружляючи, наповнений невимовним жахливим шепотом.
Знову час зборів.
Стажери, яким випадково пощастило вижити, усі люто тремтіли.
«Що нам робити?»
Після стількох днів, коли підлогу просякла кров незліченних людей, стажери природно розуміли значення дзвону.
Щоразу, коли він дзвенів, стажери мусили зібратися на першому поверсі в самому низу дитячого будинку.
Найжахливішим було те, що кожного разу існували дуже суворі обмеження щодо кількості стажерів, які могли зібратися.
Іноді тим, хто пішли на збори внизу, вдавалося вижити.
Але іноді люди, які спускалися, ставали новими жертвами дзвона образи та помирали, навіть не залишивши цілого трупа.
І найбільше лякало, що від цього не було і сліду. Хіба що комусь із стажерів кілька днів тому щастило і вдавалося отримати у безокого директора дитбудинку висохлий відрубаний палець. Лише тоді можна було хоч якось нейтралізувати прокляття дзвона образи.
Втім, минулі кілька днів усі стажери уникали злісну душу директора дитбудинку.
Зрештою, хто б підняв голову та спробував би вмовити його, зустрівши лютого привида? Уже добре, якщо людина не помре від жаху, побачивши висохлий труп, що висів на балці з обірваним вузлом мотузки. Навіть якщо вони втечуть, то не зрозуміють, що інша сторона насправді просто була ображеним духом без наміру вбивати.
Саме через те, що вони пропустили цю величезну підказку, це призвело до трагедії, коли в наступні дні загинули тисячі стажерів, як і передбачав Джуґе Ань.
У всіх були різні основні місії, різні власні цілі та вони не були настільки добрими, щоб звертати увагу на інших.
Якщо ситуація досі здавалася не найгіршою, то майже кожен ще мав дві фіксовані основні місії.
Саме так, після завершення основної місії їм все одно необхідно було прожити до закриття інстансу.
Досі лунав дзвінкий звук дзвоника.
У цю мить посеред нескінченного дощу раптом пролунав беземоційний механічний голос.
[Спливає семиденний зворотній відлік]
[За винятком п’ятнадцяти осіб, які не виконали основну місію, кількість уцілілих, що залишилася: двісті п’ятдесят один]
Усі стажери неймовірно зраділи.
Немає нічого більш захопливого, ніж чекати в тривозі й розгубленості, і нарешті отримувати сповіщення про кінець та надію.
[Будь ласка, зачекайте, Головна Система в процесі визначення…]
[Інстанс S+ рангу: Невимовний дитячий будинок, просторові координати зафіксовано]
[Просторова телепортація розпочнеться негайно за тридцять секунд, місце прибуття: студія]
У цей момент усмішки безлічі людей у темряві навіки застигли на їхніх обличчях.
За ними з вузької пітьми зненацька простягнулася бліда крижана рука, і наступної секунди затягла їх у «собачу нору», яка мала лише кілька сантиметрів у діаметрі.
Ніхто не знав, що було у собачій норі. Одного разу стажер вже спробував зазирнути у бездонну пітьму.
Через мить він раптово оскаженів, прокусив пальці, залишивши лише дві закривавлені білі кістки, засміявся і заповз у нору, як божевільний.
За іронією, лише сітка, з’єднана з собачою норою, могла бути непомітною для дзвону образи зовні.
Але раніше ніхто й подумати не міг, що речі у собачій норі пропустять етап хованок і безпосередньо затягнуть людей туди.
Цього разу заговорив Джуґе Ань.
Ледь не у наступну ж секунду після того, як пролунав голос Головної Системи, чорноволосий чоловік відреагував, першим спритно викотився із сітки та кинувся на дно дитбудинку, прокричавши, «Виходьте!»
«Це інстанс S+ рангу, тут немає можливості зупинки часу!»
Одним реченням розбудив усіх мрійників.
Після того, як вони почули оголошення Системи, усі стажери з полегшенням видихнули та послабили пильність.
Все це через інертне мислення, адже усі інші інстанси, навіть S-рангу, застигали кольорами й зупиняли плин часу одразу після слів Головної Системи. Це також те, що всі жартома називали етапом повернення душі.
Але цей інстанс мав ранг S+ і майже міг зрівнятися з реальним світом.
Навіть якщо Головна Система була високовимірним розумним мозком, їй було далеко до можливості контролювати весь інстанс. Щонайбільше, вона могла просто втручатися.
Але бажати зупинити час усього інстансу—
Хіба це можливо?
Тому ніхто й уявити не міг, що тридцять секунд, які назвали етапом повернення душі, насправді стануть останньою нагодою богу смерті забрати їхні життя!
Тисячі сухих, блідих рук простягнулися із собачої нори, а на вітрі гойдалися безліч фігур, що висіли на балках. Пролежавши невідомо скільки років, їхні вбрання перетворилися на випалені жовто-білі сукні, що майоріли на вітрі, а кров на них вже давно засохла чорними плямами.
Дзвін образи та єдина гасова лампа, яка звисала донизу, нарешті розкрили свої справжні натури.
Початкова проста і стара мідно-жовта поверхня здавалася замальована шаром чогось яскравого, і дзвін, підживлений свіжими душами та образою, світився все більше і більше.
Наступним відреагував №2.
А тоді решта п’ятеро S-рангів відреагували майже одночасно. Деякі з них вдалися до останніх козирів чи спеціальних реквізитів.
Усі бігли, ніхто не наважувався зупинитися.
У темряві єдиним, що можна почути, були гострі й жахаючі крики довкола.
Втім, часто ці крики тривали лише секунду.
А за мить все вже стихало.
Поспіх і паніка від незнання, де ти і коли воно тебе дістанеться, мовчки поширилися позбавленим тепла дитячим будинком.
Тридцять секунд тягнулися особливо довго.
Екзорцист відчув на своєму плечі крижану руку.
Він швидко зробив рішення та використав спеціальний реквізит, який тримав та зберіг невикористаним за такий довгий час. Його постать різко зникла на місці та ледве уникла нападу.
У Екзорциста, який щойно врятувався від фатальної катастрофи, похололи кінцівки й швидко забилося серце.
Ніхто краще нього не знав, скільки образи ховалося у цій зів’ялій руці. Якби він зачекав ще секунду, то втратив би будь-яку здатність рухатися та в заціпенілості був би затягнутий у собачу нору.
І це було не найжахливішим.
Найжахливішим було те, що Екзорцист пам’ятав, що був одним з небагатьох людей, які вибігли першими. Якщо навіть його наздогнала примарна рука, що казати про інших?
Це були лише тридцять секунд, однак відчувалося, мов сторіччя.
У цю мить Фань Джво, який теж перебував у темряві, відчув знайомий запах крові.
Хоча він був позбавлений здібностей кровного клану, його чутливість до крові нікуди не зникла.
Не кажучи вже, що це був не просто якийсь легкий кривавий запах, а неймовірно густий. Будь-який уцілілий поряд відчув би його.
Саме в цей момент усі руки привидів, які тягнулися вперед, зупинилися.
Наступної секунди вони кинулися у напрямку місця, де кров хлинула, як шалена.
Над землею прогримів грім, а спалах блискавки освітив сцену.
Чорноволосий чоловік стояв на місці, в одній руці тримаючи ножа та ріжучи свою ліву руку.
Ці ображені духи, відчувши його кров, збожеволіли.
На краю поля зору щільно зібрані бліді руки стиснулися разом, мов безкрайній океан, різко кидаючись до Джуґе Аня у центрі. Чимало примарних рук навіть кинули своїх жертв, яких могли легко затягнути, щоб доєднатися до цієї армії.
Ба більше, у собачій норі все ще з’являлися злі духи. Від моторошності цієї сцени все німіло.
У такому разі, як могли стажери не зрозуміти?
Було ясно, що бос Джуґе вирішив використати себе як приманку, щоб врятувати їх!
Це було надто шокуючим і не мало жодного стосунку до звичайної репутації Джуґе Аня.
Саме через це люди відчули такий шок.
У цей момент, незалежно від того, була раніше образа на №3, були упередження чи ні.
Усі щиро молилися, щоб сталося диво.
Проте Джуґе Ань в центрі уваги щільно заплющив очі та залишився нерухомим.
Коли перша примарна рука от-от мала торкнутися його коміра, шестирічний хлопчик повільно простягнув другу руку перед собою.
На його долоні тихо лежав сухий відламаний палець.
Вмить увесь світ зупинився.
[Минуло тридцять секунд, розпочинається просторове переміщення…]
……
Студія досі залишалася такою, як і тоді, коли стажери пішли: величною та яскраво освітленою.
Однак зараз у всій залі була лише одна людина.
Цучімікадо сидів на троні №10, на рідкісний випадок не тримаючи у руці напою отаку, а його обличчя було сповнене тривожності.
Якби все було нормально, і у студії більше нікого не було, він би точно викликав Головну Систему, пробіг аж до трону №1 та наробив собі кілька фотографій, як сувенір.
Але поки він зовсім не був у настрої.
Минуло дві години з того часу, як Онмьоджі повернувся у гуртожиток для стажерів.
Протягом цих двох годин він пережив химерний досвід: помилково потрапив до номеру №1 і був викинутий у море.
Втім, коли Цучімікадо відчув, що дізнався певний шокуючий секрет, поспішив до кімнати №9 та постукав у двері, всередині нікого не виявилося. Йому ніхто не відповів.
Він заплатив бали виживання та скористався авторитетом S-ранга, щоб виявити, що Маг взагалі не повернувся із ним.
Якого біса.
Онмьоджі охопили сумні думки.
Той очевидно не виглядав як особа, яка відмовиться від свого єдиного шансу вижити на користь інших, але все одно вчинив так.
Тож наступної години він тривожно та віддано чекав дива.
Звичайно, фокусник мав вміти творити дива.
Прямо як на сцені, коли всі хвилювалися, що той не зможе вибратися із клітки з акулами, а в через секунду він вже з’являвся посеред натовпу, мов нічого не сталося, усміхаючись і кланяючись усім.
Безумовно.
