На землю впав великий мішок і почувся глухий хрускіт м'яса.
Немов за сигналом, з чорної непроглядної темряви раптом вийшов чоловік.
— Скільки б він їх не прислав, доведеться позбутися усіх.
— Це просто смішно. Нелегко жити, маючи такого наполегливого брата.
Чоловік у чорному вбранні з довгим капюшоном на голові легенько підняв мішок, який кинув Помаранч.
— Просто викинь його десь у лісі. Буде багато клопоту, якщо він потрапить у річку.
— Так, командире.
— Я більше не командир. А ти маєш бути на сторожі. Не попадайся більше на очі Рану, а то знову доведеться тікати, як тоді, коли він ледь не втулив тобі по макітрі.
— Так... Це була моя помилка. Я прошу вибачення за це.
Зазвичай Ран був відстороненим, але цього разу він помітив присутність тренованого члена загону тіньових убивць і погнався за ними. Часом він був страшенно проникливим.
Але навіть у такі моменти Помаранч вважав його чарівним. Кути його губ мимоволі розпливлися в усмішці.
— Ви змінилися, командире. Колись ви очолювали імперський корпус тіньових убивць, навіть знищили кілька народів, через що вас прозвали Темним демоном різанини... А тепер ви так усміхаєтеся...
— А що в цьому поганого? Перед Раном я проста людина. А ти – імперський сторожовий пес. Доповідай йому про все, що бачиш.
— Так, пане... Ви дійсно не маєте наміру повертатися, командире?
— Так. Як я їм і пояснював. Відтепер я хочу жити спокійно. Я відмовився від свого права на все і прийму це життя як нагороду. Ну, я думаю, що якийсь сторожовий пес на кшталт тебе ще деякий час буде поруч, але з часом їм це набридне.
— Але як би ви не зрікалися цього, у ваших жилах все одно тече імператорська кров... Не виключено, що вас втягнуть у боротьбу, незалежно від того, хочете ви цього чи ні.
— Я незаконнонароджена дитина. До того ж дитина повії. Мене навіть не хочуть визнати принцом, я нізащо не стану імператором, до того ж, я не маю до цього жодного інтересу. Єдине, чого я хочу – це Ран. Більше мене нічого не хвилює.
Дивлячись у нічне небо, Помаранч згадав, як вперше потрапив до цього села.
***
Місія була настільки простою, що її навіть не можна було назвати місією, адже йому не потрібно було виходити за рамки своїх можливостей або докладати особливих зусиль.
Помаранча викликали до кімнати в імператорському палаці, де на нього вже чекали імператор, кронпринц і молодий герцог Вівре.
— Це проста місія. Я хочу, щоб ти вбив мого колишнього нареченого. Він був покараний, але він безжальна людина. Герцог Вівре неодноразово говорив мені, наскільки він небезпечний. Я не хочу, щоб через нього постраждав мій коханий. Отже, враховуючи все це... Подбай про це. Вбити його – твоє першочергове завдання, проте деталі я залишаю на твій розсуд.
Він сміливо заявив, що хоче, щоб Помаранч вбив, але десь на півдорозі, схоже, втратив імпульс. Кронпринц був його зведеним братом, але Помаранч не міг позбутися думки, що цей чоловік страшенно наївний.
Але тут заговорив старший брат Темперанса.
— Фіерте, Ваша Величносте, ви не можете дозволити собі таку слабкодухість. Хіба я не казав вам про це раніше!? Темперанс проклинав Вашу Величність і Вашу Принцесу з тіні і щодня присягався, що вб'є вас. Він небезпечна людина! Було б краще подбати про нього якомога швидше.
На думку Помаранча, цей старший брат здавався не стільки вірним короні, скільки затаївшим велику особисту неприязнь до мішені.
Темперанс, мішень, про яку йшлося, очевидно, був дитиною дружини попереднього герцога від одного з її колишніх шлюбів, і здавалося, що Жан боявся, що його соціальний статус опиниться під загрозою.
Однак, якщо цей чоловік, Темперанс, насправді такий безжалісний і холоднокровний, як про нього говорять, Помаранч подумав, що вони дійсно можуть називатися братами, незважаючи на те, що не мають кровної спорідненості.
— Ми можемо довірити це тобі, Помаранче?
— Так, пане.
Помаранч тихо кивнув на слова імператора.
На думку Помаранча, цей чоловік був найнеприємнішим.
Він навіть не визнавав Помаранча своїм сином, але все одно хотів, щоб він постійно був під рукою, і ті пронизливі погляди, які він кидав на нього, були набагато частішими, ніж випадкові погляди у бік Фіерте.
До цього часу Помаранч обрав життя в тіні, намагаючись втекти від усього цього.
Але він почав думати, що прийшов час щось змінювати.
Існувала божественна сила, якою володіли лише вихідці з імператорського роду. Вони володіли фізичними здібностями, що перевершували можливості звичайних людей: сильні бойові здібності і здатність до швидкої регенерації ран.
Помаранч був набагато сильнішим навіть за Фіерте.
Очі імператора бачили все, і це не подобалося Помаранчу.
Це була проста місія.
Настільки проста, що майже занадто проста, набагато простіша за будь-яке вбивство, яке йому доводилося здійснювати раніше.
За словами герцога Вівре, Темперанс мав певні навички володіння мечем, але тепер, коли він став простолюдином, навряд чи мав би його під рукою.
***
Помаранч помітив безлюдну сільську церкву і мерехтливе світло свічок, які все ще горіли навіть у цю пізню годину, і тихо зайшов всередину.
Він знав, що тут працював маленький лорд, знеславлений колишній дворянин.
У нього було сріблясте волосся і блакитні очі, з жінкоподібним обличчям і холодним поглядом.
Всередині дійсно сидів Темперанс, його мішень.
Він дивився на зорі, сидячи біля вікна, і здавався самотнім.
У руці Помаранча з'явився ніж, і він міцно стиснув його.
Він підійде і переріже чоловікові горло.
Усе закінчиться в одну мить.
Але саме тоді з вуст чоловіка зірвався уривок речення, і ноги Помаранча застигли на місці.
— Що таке щастя?...
Це був м'який, ніжний, красивий голос, і він залоскотав його серце.
Він не міг повірити, що ця фігура, залита місячним світлом, прекрасна, як богиня Місяця, з профілем, сповненим самотності, яка запитує, що таке щастя, може бути холоднокровною і небезпечною.
Певно, ознаки хвилювання Помаранча вислизнули назовні, бо Темперанс одразу ж помітив і заговорив до нього.
Почувши, що справа стосується церкви, Помаранч замаскувався під священика, але Темперанс прийняв його за справжнього священика і зустрів його з усмішкою.
І справді, Темперанс подарував йому усмішку, яка зачарувала б будь-кого.
Помаранч закохався у нього з першого погляду. Він ніколи не міг подумати, що на світі існує подібне кохання.
Коли він це зрозумів, усі сили покинули його руку, що стискала ніж, і він потонув у цих блакитних очах. Вони виглядали так, ніби місячне світло розтануло у воді.
З його вуст одразу ж вихопилося ім'я Парадіс.
Він не надто переймався через це ім'я, але коли почув, як його вимовляє Темперанс, йому здалося, що з його закривавленого тіла змили бруд, і він став простим, самотнім чоловіком.
Після цього Помаранч багато разів намагався вбити його, але щоразу, коли він дивився на усміхнене обличчя Темперанса, його рука зупинялася, а серце тремтіло.
Він жахався змін, які бачив у собі.
Але ще більше йому хотілося зробити так, щоб ця усмішка була дарована лише йому. Він хотів зробити його своїм.
Він відправив повідомлення до імператорського палацу з проханням надати йому період спостереження, а священика, якого спочатку призначили на цю землю, відправити кудись в інше місце.
Фіерте, мабуть, мав якусь невеличку прихильність до свого колишнього нареченого, тож погодився, щоб Помаранч продовжив період спостереження.
Однак молодий герцог розлютився.
Він успадкував титул від свого батька, але його позиція все ще була хиткою. У прибічниках Темперанса майже нікого не було, але Жан мав на нього особисту образу, тож посилав своїх убивць одного за одним, аби вбити його.
Звісно, Помаранч зводив кожного з них у могилу, а Темперанс навіть не помічав цього.
На кожного хлопця, який нападав серед ночі, знаходився інший, який приносив отруєні напої, і Помаранч поховав кожного з них.
В одного хлопця, який спробував напасти з вулиці, поки Помаранч і Ран трохи розважалися, Помаранч просто жбурнув ножа, вбивши його на місці.
За наказом кронпринца, один з підлеглих Помаранча причаївся в лісі, щоб спостерігати за ним.
Офіційно він був там, щоб стежити за Помаранчем, але він був одним з вірних підлеглих чоловіка, і Помаранч насправді особисто тренував його, тож фактично він був охоронцем Темперанса, а також піклувався про трупи.
Однак ситуація стала настільки поганою, і так багато неприємних хлопців продовжували прибувати, що Помаранч врешті-решт повернувся до столиці, склав з себе командування, відрікся від усього і оголосив, що припиняє будь-яку участь у справі.
Що ж до Фіерте, то він відчув щире полегшення, ніби не хотів, щоб його тінь ще більше виходила на світло і набувала ще більшої сили.
Помаранч переконав Фіерте, що Темперанс більше не бажає зла ні йому, ні його коханому, і все, чого він прагне, – це жити спокійним життям.
Фіерте мав би ненавидіти Темперанса, але, слухаючи його розповідь, він виглядав якимось засмученим.
Чоловік – ідіот, якщо він плекає зарозумілі ілюзії про те, що партнер, який колись кохав його, все ще кохає, навіть якщо вони розлучилися.
Помаранч хотів позбутися цих ілюзій, але він не хотів завдавати Темперансу ще більшого болю, тож стримався.
Він також викликав герцога, закликавши більше ніколи не зачіпати Темперанса.
Лиш імператор, не промовивши жодного слова, спостерігав за цією ситуацією, а потім спокійно підвівся зі свого місця і зник, перш ніж хтось встиг що-небудь сказати.
І ось таким чином, хоча Помаранч не був священиком, він почав своє життя як фальшивий священик, і йому вдалося підкорити Темперанса.
Здавалося, залишився лише один чоловік, який не був переконаний, і час від часу засилав одного-двох убивць, наче раптом згадавши про них.
Для Помаранча це було схоже на боротьбу зі шкідниками, але він щиро бажав, щоб Темперанс ніколи про це не дізнався.
***
— Ви збираєтеся вічно тримати це в таємниці від пана Рана?
Помаранч ледь не поперхнувся, коли підлеглий зачепив його за живе.
— Зазвичай після такого люди можуть відсторонюватись. Все ж, я пройшов по горах трупів, і для мене вбити людину так само легко, як дихати.
— Отже, у вас є певне почуття самосвідомості. Думаю, пан Ран прийме вас. Він напрочуд смілива людина.
— Ох... Може краще... Я розповідатиму все потроху?
— Чому б вам просто не купити обручку і не зробити пропозицію? Юридично це не буде визнано, але гадаю, що ви двоє будете щасливі.
Несучи мішок з трупом і роздаючи вкрай недоречні поради, його підлеглий зник у лісі.
Щойно Помаранч подумав, що, можливо, підлеглий все-таки сказав щось путнє, як почувся грюкіт, і Темперанс відчинив вхідні двері та визирнув назовні.
— Помаранче? Тебе не було поряд, коли я прокинувся, тож я... Не можеш заснути?
Все ще сонний Темперанс протер очі і вийшов з дому, виглядаючи абсолютно вишукано в одній лише сорочці.
— Так, я нещодавно прокинувся і захотів подивитися на зорі.
— Про що ти думав, дивлячись на них?
Помаранч не хотів, щоб хтось побачив Темперанса в такому стані, тому він швидко пригорнув його до себе і затягнув назад у дім.
— Я згадував той день, коли ми вперше зустрілися, Ране.
— Ох... Тієї ночі у тебе був такий страшний вираз обличчя.
— Ти... Ти злякався?
— У тебе був страшний вираз, але ти був неймовірно гарячий, тож у той момент моє серце калатало, як навіжене.
Здавалося, сонливість взяла гору, тож, коли вони зайшли до будинку, Темперанс навалився всім тілом на Помаранча.
— Ти мусиш усвідомити, наскільки ти сексуальний, коли виходиш на вулицю в такому вбранні, ще й так поводишся.
Ран хіхікнув.
— Про що ти говориш... Обійми мене і ходімо спати. Я не можу заснути, якщо тебе немає поруч, Помаранче.
Темперанс поводився так розпещено і говорив такі милі речі, що Помаранч підхопив його на руки і попрямував до ліжка.
— Коли ти такий сонний і намагаєшся мене спокусити, це так до біса мило.
— Ні, я не... Я ж сказав, що хочу спати.
— Я ж тобі подобаюся, так?
— Ти мені подобаєшся, але я хочу спати.
Коли вони підійшли до ліжка, Темперанс знову хіхікнув, а потім перевернувся на ліжку і почав прикидатися сплячим, навіть почав імітувати хропіння.
Він був надто милим, і в грудях Помаранча спалахнула прихильність, яка загрожувала розтопити його до глибини душі.
Недовго думаючи, він нахилився над Темперансом і почав лоскотав його живіт і пахви, через що той захихотів і нарешті розплющив очі.
— Лоскотання проти правил! О-о-о, тепер я злюся! Я не дам тобі спокійно спати протягом всієї ночі!
— Це запрошення? Кращого не придумаєш.
— Думаю, я все-таки піду спати...
— Ти просто підеш спати!?
— Гей! Лоскотно!...
До світанку було ще досить довго.
Вони провели багато годин, кохаючи одне одного, досліджуючи кожен куточок і щілину з такою любов'ю, що майже розтоплювала темряву.
Навіть сонце, здавалося, розуміло, що вони хочуть продовжити ці солодкі години, і світанок того дня настав пізніше, ніж зазвичай.
[КІНЕЦЬ]
