— Я намагався пригадати, де я бачив твоє обличчя раніше. Ти ж пес Фіерте, чи не так?
— Будь ласка, не згадуй про такі ганебні речі. Раніше я був ним, так. Тепер же мій господар – пан Темперанс.
Після вечері Темперанс почав готувати задню кімнату для їхнього гостя, а також прибирати і переносити матраци.
Алмо вийшов надвір, сказавши, що допоможе розпалити вогонь, щоб закип'ятити воду. Переконавшись, що Темперанс не втрутиться, Помаранч тихо пішов за Алмо і покликав його, поки той збирав дрова.
— Який тісний світ, еге ж. Не можу повірити, що я зустрів тебе в такому місці. Або, може, мені слід сказати, що... я ніколи не міг подумати, що ти виявишся коханим пана Темперанса. Він казав, що його коханий чарівний. Але що в тобі чарівного? Я не знаходжу хижих звірів чарівними.
— Ран справді сказав, що я чарівний?
— Будь ласка, не випинай груди з таким дивним виразом обличчя. Чесно кажучи, люди звикли казати, що там, де ти ходиш, залишаються тільки трупи. Куди ж поділася ця людина?
— Мені й так добре. Я нарешті знаю, що таке бути щасливим. Звірі можуть наслідувати людей, чи не так? Коли я поряд з Раном, я можу робити все, що завгодно.
Чоловіка, якого зараз знають як Алмо, колись називали іншим ім'ям.
Він був капітаном розвідувального підрозділу під безпосереднім командуванням Фіерте.
Востаннє, коли Помаранч бачив його, він був не більше, ніж юнаком, який ходив за Фіерте, наче цуценя.
Ймовірно, він взяв на себе роль камергера Темперанса для маскування, щоб мати змогу стежити за щоденним життям молодого панича, адже він був нареченим Фіерте.
Незрозуміло лише, чому він залишився в родині Вівре після розірвання заручин, але Помаранч припустив, що він теж був зачарований Темперансом.
— Я доповідав, що пан Темперанс дуже піклується про принца Фіерте, що він був вдумливою, стриманою людиною. Я збився з рахунку, скільки разів пан Жан вдавався до егоїстично, необґрунтованої критики тільки тому, що мав особисту неприязнь... Але він жодного разу не виявив зацікавленості вислухати мене, тож я здався. Навіть домашні собаки обирають собі господарів. Я вирішив піти за паном Темперансом.
— І? Можна залишити цю справу попередньому герцогу?
— Так. Насправді, мої товариші в головному маєтку вже збирають докази, щоб ми могли надати всі проступки пана Жана і притягнути його до відповідальності. Я вже почав сумніватися, чи не відмовився він від пана Темперанса остаточно, але... Він все ще одержимий. У будь-якому випадку, будь ласка, залиш це мені. А як щодо тебе, ти в порядку? Його Величність, здається, дуже часто викликає тебе до себе.
Очевидно, колишній пес кронпринца мав досить швидку інформаційну мережу. Навіть якщо він просто поширював чутки, думка про те, що покидьок отримує від цього задоволення, змусила Помаранча скривитися.
Він не мав жодного уявлення, про що думав імператор, але здавалося, що той нарешті зробив свій хід.
Він прямо сказав Фіерте, що той не має необхідних якостей для того, щоб стати імператором.
Він попередив Фіерте, що якщо так триватиме й надалі, він змінить закон і прикличе тінь.
Тінь, звичайно ж, Помаранч. Він сказав, що має намір зробити Помаранча правителем.
Фіерте зблід і схилив голову перед васалами свого батька, старими людьми, які були поруч з ним ще з часів його молодості, і благав їх навчити його всьому, з самого початку.
Він порвав зв'язки з усіма поганими компаніями, які мав, включно з Жаном, і, здавалося, навчився бути серйозним і докладати зусиль за власним бажанням.
А коли принц Жолі завагітнів, він доклав ще більше зусиль, щосили носячись по країні, вбиваючи собі в голову економічні та військові справи.
— Що стосується цього старого пердуна, то йому насправді все одно, буде перед ним Фіерте чи я. Йому потрібен просто найкращий кандидат і все. Навіть якби мене виштовхнули на сцену, я не витримав би. Я не маю наміру ставати імператором, я хочу одружитися і осісти, і я чітко дав це зрозуміти. Мій партнер – Темперанс. Йому це здалося смішним. Я вже не знаю... Про що він, в біса, думає?!
— То ти хочеш сказати, щоб я переконав його відмовитися від ідеї зробити тебе імператором?
— Так, це було б чудово.
Зараз він все ще був зеленим, але якщо Фіерте продовжуватиме докладати зусиль, як і раніше, він може стати гідним правителем.
Помаранч міг лише сподіватися, що цього старого пердуна це задовольнить.
— Невже... Значить, ви обоє не маєте наміру повертатися до столиці...
— Мені подобається жити тут. Ну, з Раном я готовий поїхати куди завгодно, але ми маємо намір залишитися тут на деякий час.
Дивлячись, як Алмо розпалює вогонь і нагріває воду в каструлі, Помаранч засміявся.
Він завжди вважав, що якщо розкриє своє походження, Темперанс зненавидить його, і тому мовчав.
Він бачив стільки снів, у яких Ран ставав байдужим і холодно казав йому: «А, так ось ти який», і йому ставало так страшно, що він не міг цього витримати.
Він завжди думав, що страх – це просто ще одна емоція, яка давно померла у ньому, але він ніколи не міг уявити, що переживе щось на кшталт крику страху уві сні і схопиться з ліжка.
Зрештою, його викрили і він мусив заговорити.
Темперанс, безумовно, виглядав спантеличеним, але він прийняв його.
— Пан Темперанс – дуже чутлива та ніжна людина. Будь ласка, подбай про нього.
— Звичайно. Він для мене все. Він важливіший за все на світі.
Помаранч вклав у ці чіткі слова всю свою сильну волю, а Алмо мовчки кивнув і більше ні про що не питав.
Єдиним звуком у кімнаті було потріскування полін у каміні, і Алмо втупився у вогонь, ніби щось пригадуючи.
Помаранч теж втупився у вогонь, відчуваючи, що, можливо, зможе щось у ньому побачити.
***
Будинок був чітко освітлений місячним світлом, яскравіше, ніж зазвичай.
Я прокинувся посеред ночі і відчув спрагу, тому пішов на кухню попити.
По дорозі я зазирнув в гостьову кімнату до Алмо, але він міцно спав, тож я повернувся до своєї кімнати з відчуттям полегшення.
Я заліз в ліжко, готовий знову заснути, але коли я ковзнув поруч з Помарнчем, він схопив мене за руку, налякавши так, що я аж закричав.
— Ва-а-ай… Я тебе розбудив?
— Хах, я не спав. Чекав, коли ти повернешся, Ране.
— Мм... Я заглядав до Алмо. Завтра, може, візьму прудкого коня і поїду... до міста... Зажди... Припини, якщо так торкатимешся мене…
Помаранч обійняв мене ззаду, обмацуючи руками груди, а потім сягнув до моєї нижньої половини. Я почав незграбно вигинатися.
Проте він міцно тримав мене за стегна. Коли Помаранч почав пестити мій отвір, я не витримав і врешті-решт відповів. З мене вирвався солодкий стогін.
— Він же ж міцно спить, так? Поки ми не шумітимемо, все буде добре.
— Н-н-н... Але я не можу... Я миттєво стаю... голосним... А-а-ах... Н-н-н-н…
Як тільки я це сказав, він міцно схопив мене за член, і я голосно застогнав.
— Ти прийняв мене всього, Ране. Я такий збуджений, що не можу заспокоїтися. Прийми мене і тут теж.
Помаранч притиснув свою гарячу ерекцію до моїх сідниць. Він був уже твердий і напружений, так що я зрештою теж втягнувся у все це і відчув збудження.
— Не можеш? Я трохи почекаю, але... Я хочу вставити його...
— Н-н-н-н... Боже...
Мій анус був щільно закритий, але коли довгі пальці Помаранча розсунули його, з мене миттєво почав витікати нектар.
Коли той, хто мені подобається, так балував і хотів мене, я просто не міг відмовити.
Я знав, що цього не вийде, але все ж таки трохи спробував, і опісля притягнув його обличчя до себе, поцілувавши.
Якщо чесно, я був мокрий і тонув у ньому, але я не хотів цього показувати. Я хотів перехопити ініціативу, хоча б трохи.
Помаранч бачив мене наскрізь. Він усміхнувся, сказавши, що розуміє, і притулився до мого отвора.
— Я не збираюся рухатися, Ране, але давай вставимо його легко і невимушено... Ти ж теж цього хочеш, чи не так?
— О-о-о... Ти й так, чорт забирай, добре це знаєш... Ах… А-а-ах... Ах... Приємно... Н-н-н...
Помаранч мав рацію, я так хотів відчути його тепло, що не витримав, розслабився і ввібрав його в себе.
Я не міг встояти перед відчуттям чогось такого великого і твердого, що заповнювало мене ззаду. Мені було так добре, що я не витримав і повільно прийняв його повністю, стогони витікали з моїх вуст разом з важким диханням.
— Ти так добре мене приймаєш, хах. Хочеш, щоб я увійшов глибше?
— Хм-м-м-м… Цьо… го… ах… Я хочу цього…
Помаранч схопив мене за стегна, трохи витягнув, а потім одним швидким рухом вігнав свій член глибоко всередину.
— Ах... Та... А-а-а-а-ах... О-о-о... Та...
Пронизлива насолода пробігла по всьому моєму тілу, а перед очима замерехтіло і помутнілося.
Щоразу, коли я робив це з Помаранчем, я завжди ставав таким слабким, що занурювався в транс, ніби забуваючи про все на світі.
Щоразу, коли він тер мене зсередини і змушував так трястися, єдине, що заповнювало мою голову була насолода, і я навіть не міг думати.
Так було і цього разу.
***
— Ах... Ах... А-а-а-а-ах... Досить... Я зараз...
— Нужбо, Ране. Кінчай.
Перш ніж я усвідомив це, ліжко заскрипіло і сильно розгойдалося, я стояв на колінах, а Помаранч штовхався мене в себе ззаду.
Я втратив лік тому, скільки разів ми це робили, але Помаранч продовжував сильно тертися всередині мене, і я знову кінчив.
Мені більше не потрібно було торкатися свого члена, щоб відчути внутрішнє задоволення та досягти оргазму.
Я спостерігав за тим, як каламутна біла субстанція енергійно вистрілила в повітря і полетіла до самої підлоги, але ніяк не міг вкласти цю картину собі в голову.
— Ах... О-о-о-ох... Аа-ах...
Мене розвернули, і я опинився верхи на Помарнчі, який ліг на спину.
Я вже стільки разів досягав оргазму, але він все ще залишався твердим як скеля, і фактично жодного разу не кінчив. І справді, я помітив, що він, здається, стає ще більшим.
— Чарівний, Ране. Ти такий чарівний.
— Н-н-н, щ... Що?
— Так, таке чарівне видовище.
— А-ах... Знову... Ха-ах... А-а-ах... Ах... Н-н-н-н...
Помаранч усміхнувся і виштовхнувся з-під мене. Коли мене почало розгойдувати, я й сам почав рухати стегнами.
Коли я це зробив, на обличчі Помаранча з'явився вираз надзвичайної втіхи, а те, як він важко дихав і виглядав так, ніби намагався стриматися, розпалило мене до такої міри, що я не зміг більше стерпіти цього.
Я хотів, щоб він занурився ще глибше в цей транс, я хотів, щоб він потонув у мені.
Я все сильніше і сильніше стискав його в собі, поки він нарешті не видав здавлений стогін і не притиснувся до мене. Його гаряче тіло смикалося і тремтіло, і я відчув, як щось вистрілило всередині мене.
— Н-н-н-н... Гаряче... Я такий радий...
— Так, я багато кінчив. Ще трохи, і ми заповнимо тебе настільки, що ти зможеш завагітніти.
— ...Н-н-н? Що?... Я... втомився...
Я мляво впав на ліжко, не в змозі поворухнути навіть пальцем, і заплющив сонні, важкі повіки.
Велика рука ніжно погладила моє обличчя, це було дуже приємно, і я поступово провалився у сон.
— Я змусив тебе перенапружитися... Добраніч, я кохаю тебе.
— Н-н-н... я те... кохаю... тебе...
***
Щойно Темперанс заплющив очі й почав рівно дихати, Помаранч поцілував його в чоло.
Він витер насухо усі брудні місця, а потім заліз у ліжко і міцно обійняв коханого.
Відтоді, як він пізнав цю м'якість, це приємне тепло, він почав погано засинати, якщо Темперанса не було поруч.
Тепер, коли злочини Темперанса були анульовані, він міг би повернутися до столиці, але чоловік вирішив залишитися тут.
Допоки він з ним, Помаранч поїхав би куди завгодно, але на диво їм обом дуже подобається це спокійне життя.
Воно так відрізнялося від світу, в якому Помаранч жив раніше, і хоча іноді виникали проблеми, останнім часом він навіть почав насолоджуватися цим.
І, звичайно, він почав бачити майбутнє, в якому міг би жити з коханою людиною.
Темперанс мав здобути освіту принцеси, але, схоже, йому бракує деяких знань.
Нещодавно він запитав, чи справді двоє чоловіків можуть мати спільну дитину? Він запитав це з такими сяючими очима, що Помаранч не міг не опустити голову на стіл.
Коли вони зрозуміли, що зможуть одружитися і отримати благословення в церкві, він був такий щасливий, наче маленька дитина.
В такі моменти він був дуже чаріний.
Помаранч подумав, що, можливо, він мав би бути вдячний членам родини Вівре за те, що вони виростили таку чарівну людину, але Жан був вийнятком.
Якщо так піде й далі, то Помаранча можуть заслати до ще більш віддалених куточків країни, ніж цей, але він мав намір відправити назад кожного вбивцю, якого прислав цей дурень.
Хтозна, що чекає на нього в майбутньому.
Можливо, це був своєрідний прощальний подарунок від його шваґра.
— Н-н-н... Помаранче…
Темперанс, все ще глибоко сплячий, усміхнувся і покликав його на ім'я.
Покликав його на ім'я уві сні... Він безмежно щасливий. Нижня половина тіла Помаранча почала підніматися, але він поспішно перевів подих і заспокоївся.
Він витягнув з-під подушки маленьку коробочку, яку ховав там, і дістав звідти делікатну каблучку.
Він їздив за нею аж до міста, щоб забрати.
Обручка легко ковзнула на безіменний палець Темперанса.
Ще б пак.
Він скільки разів міряв і коригував її, поки Темперанс спав.
Побачивши, що каблучка так природно виглядає на шкірі Темперанса, наче вона була там від самого його народження, Помаранч знову відчув себе щасливим.
Він ніжно поцілував ці тонкі, красиві пальці.
Що б зробив Темперанс, якби прокинувся?
Розсміявся б? Чи заплакав? А може...
Помаранч усміхнувся.
— Гм-м... Я так цього чекаю, що не в змозі заснути.
Під місячним світлом, що осявало ліжко, Помаранч провів безсонну ніч, сповнену солодкого щастя.
***
— Гей, а що таке щастя?
Золоті очі, круглі, як два місяці, дивилися на мене, кліпаючи.
Подумавши, що ці очі переповнені цікавістю, нагадують мені декого дуже схожого, я погладив по чарівних щічках.
— Пам'ятаєш, зайчика з книжки, який їв морквинку, ось це можна назвати щастям.
— Де саме? О, тут? Їсти щось таке смачне робить нас щасливими, так?
Мої руки зупинилися у процесі приготування вечері, і я потер ніс, роздумуючи, як краще відповісти на запитання дитини.
— Це дуже щасливий час. На серці стає тепло, і ти наповнюєшся добрими почуттями. У такі моменти починаєш думати, що, можливо, це і є щастя...
— Гм...
Від природи він цікавився всім, був допитливою дитиною, але відтоді, як почав ходити до сільської школи, хотів знати все, і почав ставити багато запитань.
Я був щасливий, але це були складні запитання, які навантажували мозок, і я почав думати, що краще просто купити йому словник.
Наш старший син Вейн був дуже схожий на свого батька.
Він любив читати і теж був лагідною дитиною. Я часто чув, як він читав своїй сестрі.
Я чітко усвідомлював, що перетворився на одного з тих надмірно опікаючих батьків, які мрійливо уявляють, яким шляхом підуть їхні діти в майбутньому, незважаючи на те, що вони ще зовсім маленькі.
— Гей, а де батько та Лілі?
— Гм? Вони вийшли на вулицю, сказали, що будуть грати у війну.
Лілі, яка була на рік молодша за Вейна, зовні виглядала як я, але всередині була бешкетницею. Вона з дитинства розмахувала дерев'яним мечем і щодня бігала в гори.
Вона любила гратися у війну, але часто плуталася з місцевими хлопчиськами і поверталася додому з синяками, тож я більше хвилювався за її майбутнє, ніж з нетерпінням чекав його настання.
Вранці вона розбудила Помаранча, і вони вдвох вийшли на вулицю.
Ми з Помаранчем провели нашу весільну церемонію в сільській церкві тільки вдвох, а отець Епануй був нашим свідком.
Після того, як ми стали офіційно одруженою парою, ми багато чого пережили, а згодом були благословенні двома дітьми, Вейном і Лілі, і наші дні наповнилися галасом і метушнею, але ми були щасливі.
Я вже майже не пам'ятаю попередній світ, і майже забув, яким було життя в ньому.
Час, який я проводжу з Помаранчем і нашими дітьми в цьому світі, де я живу зараз, – це все для мене.
— Тату, глянь. Батько та Лілі, схоже, вже повернулися додому.
Вейн вказав і прошепотів: «Ось тут», тож я вийшов з кухні і тихенько зазирнув через стіну.
Прямо там, на великому дивані, міцно спав Помаранч, а в нього на грудях із заплющеними очима і задоволеним виразом обличчя – Лілі.
Поки я думав про те, як це мило, Вейн приклав руку до грудей і підняв на мене очі.
— Коли я дивлюся на них, я думаю, що це виглядає мило, і мені стає тепло прямо тут. Цікаво, це і є щастя?
Дивлячись на крихітну руку Вейна, що тремтіла на його грудях, я відчув, як у мене в грудях стискається серце.
Я до сліз був зворушений зростанням власної дитини.
— Так, думаю, що так.
Я взяв Вейна на руки і тихо промовив йому це на вухо, щоб не розбудити інших двох, які щасливо спали.
Я чув теплий, щасливий звук.
