— Ах!
Я здивовано підскочила і обернулася.
Тоді я помітила щось дивне на стіні.
— ……Для чого тут ці лінії?
На стіні було видно прямокутник.
Я підійшла до нього.
Туп!
Схожий звук знову пролунав у цьому просторі.
Я нарешті переконалася у дечому. Звук йшов від стіни з прямокутником.
Я простягнула руку й торкнулася лінії.
— Це……
Я придивилася до неї та побачила, що це не лінія, а тріщина.
Це було не що інше, як двері. Двері, які ніби ведуть до якогось таємного проходу.
— А-га. Це щоб показати, що він містичний чаклун?
Моє серце забилося від хвилювання. Це те, що можна побачити в романах чи фільмах.
У грі Вінтер завжди з'являвся перед героїнею, як привид, якщо вона почувалася пригніченою, і демонстрував чарівні магічні фокуси.
Наміри розробника щодо персонажа Вінтера були досить зрозумілі.
"Твій єдиний цілитель, який з'являється і покращує настрій, коли тобі сумно!"
Це, напевно, те, до чого вони прагнули для цього персонажа.
Звичайна складність була дуже легкою, але з усіх саме Вінтер був найпростішим.
На відміну від інших хитрих головних героїв, він з самого початку почав показувати свою зацікавленість у героїні.
Тому я не викреслила його ім'я зі списку, який склала. Він турботливий. Про всяк випадок.
"Хоча зараз я намагаюся підняти його зацікавленість у собі."
Я перестала думати і почала оглядати місцевість.
— Як вони відкриваються?
Тут не було дверної ручки, і це були не ті двері, які можна було б відчинити без ручки.
Це була лише щілина у формі дверей.
— Я точно впевнена, що це не просто якась частина офісного інтер'єру.
Я потерла підборіддя й серйозно подивилася на двері. Потім знову спробувала покласти на них руку.
Хтозна, може там прихована кнопка.
Саме тоді, коли я намацувала двері рукою.
З'явилася біла квадратна панель.
<СИСТЕМА> Прихований Квест! [Розкрийте Таємницю Чаклуна!]
Ви знайшли таємний простір чаклуна. Чи хотіли б ви увійти? (Винагорода: щось невідоме.)
[Прийняти/Відхилити]
Я витріщила очі від раптового квесту.
— Що?
Це був квест, який не з'являвся на звичайній складності.
Я перевірила винагороду та нахмурилася, щойно це зробила.
— Аґх!
Квест був, як і було сказано, "прихованим", тому не повідомляв, якою була винагорода.
Так само, як було з системою [Вибір УВІМК/ВИМК].
— Чи потрібно воно мені?
Я трохи подумала на місці, пильно дивлячись на кнопку [Прийняти].
Прихильність Вінтера була єдиним, що мало для мене значення, і я не дуже хотіла знати його секрети.
Кожна людина має право на конфіденційність, тому яку вигоду я отримаю, розкриваючи її?
"Прихильність — не гарантована винагорода. А якщо трапиться щось погане? Ха!"
Я саме збиралася натиснути кнопку [Відхилити].
Бам—
Кімнату знову наповнив гучний шум.
Стіна завібрувала. Цього разу я спостерігала своїми очима.
— ……Але якщо це секретна база Вінтера, виходить, що Вінтер може бути там.
Тепер я зрозуміла, що чекала доволі довго. Він все ще не з'являвся.
Я не повинна думати про це недалекоглядно. Це міг бути один із рутів високої складності, який мені не вдалося розблокувати під час гри.
Я ще раз уважно перечитала літери на панелі.
Квест мав лише винагороду, і не було штрафу за "провал"
Навіть якщо я зазнаю невдачі, нічого особливого не станеться. Напевно.
— Так, знаєш що? Я вже тут, тож побачусь з ним перед тим, як піду.
Передумала я і натиснула [Прийняти].
Потім двері відчинилися з якимось гучним звуком. Таємний шлях проявився.
Я без вагань увійшла.
За стіною був темний і великий коридор.
Ззовні це місце не виглядало достатньо великим для такої широкої та довгої дороги.
Я відчувала себе героїнею у фільмі, що викликало у мене захоплення.
Туп, бац—!
Гучний звук продовжував доноситися з глибин шляху.
Я піднесла руки до вух і закрила їх.
"Що він взагалі робить?"
Шум, здавалося, доносився з простору на протилежному кінці дороги. Звідти ж й падало яскраве світло.
Я йшла коридором із заткнутими вухами й зупинилася, дійшовши.
Я побачила надзвичайно велике місце, розміром приблизно з маєток родини Екарт.
На кожній стіні було стільки книжкових полиць, а на них було так багато книжок.
Бібліотека родини Екарт в маєтку була надзвичайно великою, але це місце можна було порівняти з Національною бібліотекою.
— Ого……
Я тупо озирнулася на магічний простір, який навіть не бачила під час гри.
Тут також було багато інших цікавих речей, крім полиць і книжок.
Скляні клітки на підлозі, всередині наповнені різними аксесуарами та коштовностями, яких я ніколи раніше не бачила у своєму житті. Чи це скам'янілості?
З іншого боку кімнати було видно гігантські кістки багатьох невідомих тварин.
— Це схоже на…… на музей, — пробурмотіла я, оглядаючи омріяне місце. — Боже, як неймовірно.
Тільки подумати, що в і без того секретному місці є щось більш секретне!
Я збиралася пройтися навколо, аби побачити все ближче, випадково прибравши руки з вух.
І коли я вже збиралася зробити крок.
БАМ! ТУП—!
Гучний звук, про який я на мить забула, повернув мене до тями.
— Гей, ідіоте! Я сказав тобі цілитися у неї!
— О-отак?
— Отак!
Туп, тріск!
— Ак! Обережно з уламками!
Я бачила, як в одному кутку маленькі діти розбігаються одне від одного.
У той же час почали сипатися гострі відламки льоду.
Кожна дитина мала маску тварини. Лев, кіт, білка, щеня, порося……
— Ах, Боже! Будь обережний! Ми мертві, якщо одна з коробок буде зруйнована! Пан інформатор нас вб'є! — піднявся й закричав хлопчик із маскою лева, що ледь уникнув уламків льоду.
— Гаразд. Тоді я ретельно вирізьблю поверхню…… — сумно пробурмотів інший, піднявши щось.
"Посох? Вони чаклуни?"
Інші діти, які втекли від уламків, повернулися і теж підняли посохи.
— Цього разу ти робиш той, що ліворуч! А я той, що праворуч!
П'ятеро дітей оточили гігантський шмат льоду, який був вищим за них.
Розглядаючи льодові форми, я помітила, ніби щось застрягло всередині однієї з них.
Для мене це не виглядало надто дивним.
Якщо я правильно пам'ятаю, це……
"Реліквія стародавнього чаклуна!"
[Реліквію стародавнього чаклуна отримано!
Це намисто є одним із стародавніх залишків, які Вінтер виявив на Півночі, і є артефактом, який використовували стародавні чаклуни. Воно змінює колір, якщо поруч є отруйні предмети……
……Інші реліквії були знищені під час виїзду з території, тому це єдина реліквія, що залишилася у світі, і, якщо ви отримаєте цей предмет, через його рідкість прихильність Вінтера……]
Я не пам'ятала, наскільки піднімалась прихильність Вінтера.
"Є причина, чому в світі залишилася лише одна реліквія!"
Тільки тоді.
— Nom Perdanyong Pero Ssoom!
Одна дитина з маскою свині викрикнула дивне закляття.
У той же час біле світло спалахнуло від посоха і запроменіло з нього наче лазер.
І……
Туп—!
Щойно світло торкнулося льоду, стався вибух.
— Ак! Тікаймо!
Діти знову відбігли від льоду.
Невдовзі білий туман розвіявся — і крізь нього виднівся лід із маленьким отвором, що майже доходив до коробочки в льоді.
— Ого! Нарешті ми дібралися до одного краю! Ми зробили це!
— І дійсно. Спробуймо ще раз!
Я була шокована, дивлячись, як діти стрибають від щастя.
"Ці необачні діти! До давніх реліквій треба ставитись так, як до новонародженої дитини!"
Зважаючи на все, що робиться, вони точно зламають лід разом із скринькою всередині нього.
— Гей, діти!
Я квапливо кинулася до дітвори.
— Nom Perdanyong……
— Діти, зупиніться!
Я знову зупинила дітей, які творили те дивне заклинання.
— Що ви робите?
Їм по десять? Ні, по одинадцять років? Погляди дітей звернулися до мене.
Той, що носив левову маску, відвів свій посох від льоду і вказав на мене.
— Ах! Хто Ви, тітонько?
— Що ви маєте на увазі, "тітонько"?!
Я посерйознішала.
— Але Ви носите маску, як у якихось знатних тіточок!
— Так, так! Страшне обличчя шляхетної тітоньки!
Тільки після їх слів я зрозуміла, що була у масці.
"Але чому шляхетна тітонька?"
Я нахилила голову і ніби зрозуміла.
Можливо, біла маска з усміхненим обличчям нагадує їм шляхетних леді.
— Я не шляхетна тітонька. Я прийшла сюди як клієнтка, — заспокоїлася і пояснила я, поводячи себе зріло. Потім я запитала. — Хто ви такі?
— Ми найкращі учні пана інформатора.
— Ідіот! Ти не повинен цього говорити!
— Гей, але клієнтам сюди заборонено!
— Вони не можуть сюди зайти! Як вона увійшла?
Я не могла думати чітко, коли всі діти говорили одночасно.
Я не добре поводилася з дітьми навіть у тому світі, до якого належала.
Я була збентежена тим, що мені робити, коли у моїй голові виникла ця фраза з дитячого садку.
— Діти! Стоп, стоп! Фокус-покус покажу і увагу приверну!
