Все було ідеально.
Навіть квартира у напівпідвальному приміщенні розміром з ванну кімнату дому, в якому я раніше жила.
Мене не хвилювало навіть те, що вже з наступного тижня я мала йти на роботу.
Проте……
— Я був певен, що казав тобі жити тихо як миша та не метушитися, щоб навіть твого подиху не було чутно.
Чоловік відкрив рота.
Його ненависний погляд пронизав мене, наче він дивився на потворну комаху.
— Я чув, що ти поводилась як скажена собака на бенкеті у честь повернення кронпринца.
Цей крижаний вбивчий погляд, що наче хотів забити до смерті, був мені знайомий.
Такий саме погляд, що я відчувала в тому домі.
Та це зовсім не означало, ніби я в порядку, незважаючи на те, що переживала подібне багато разів.
— Нащо ти так поводишся?
Я не могла вирівняти дихання. Мої губи почали тремтіти від страху.
І от.
Перед моїм обличчям з'явилася біла панель.
На ній можна було побачити пронумеровані речення.
- Звідки я знаю?
- Просто так.
-
(Жалісливим тоном) Ну…… Ем, це……
"……Це що?"
Я вже готова була спитати, що це таке, та не змогла промовити ні звуку, наче щось застрягло у мене в глотці.
Голос чоловіка погрозив мені, поки я стояла без можливості вимовити й слова.
— Тобі краще почати говорити.
Я настільки чітко відчула смертельну ауру, наче вона врізалася у мою шкіру. Я помру, якщо не відповім.
Я несвідомо натиснула третій номер на панелі.
— Ну…… Ем, це……
Такі ж слова з панелі автоматично вилетіли з рота без моєї на те волі.
"Що. Що це?!"
Мій рот по-ідіотськи відкрився, я все ще не могла повірити, що тільки-но сказала.
Навіть подумати не могла, яким чином потрапила у цю ситуацію.
Я прокинулась у невідомому місці і зустрілась із незнайомими мені людьми зі смертоносною аурою.
Тільки-но прокинувшись, я не могла одразу щось придумати.
— Ну, ем, це? Кажи вже.
Чоловіку, здавалося, не сподобалась моя відповідь і він з жахаючим обличчям наказав відповісти нормально.
Саме в цей момент на панелі з'явились нові опції.
- Вибач. Наступного разу я діятиму належним чином.
- Дурна покоївка помилилася.
- Люди нижче мене за статусом ставились до мене як до сміття. Мене, єдиної доньки Екартів!
Не було часу розслаблятися та думати над тим, що зараз відбувається.
Я швидко обрала відповідь, намагаючись вгадати настрій.
Я маю щось сказати у цій ситуації, навіть якщо нічого не знаю. Така реакція є результатом всього мого минулого болісного досвіду.
— Виба……
— Ми б не знаходились у цій ситуації, якби її можна було вирішити простим вибаченням.
Моя відповідь була одразу ним обірвана.
Серце впало до п'ят від його гострого тону.
Я інстинктивно зжалась. Потім чоловік заговорив крижаним голосом.
— Пенелопо Екарт.
"Пенелопо Екарт?"
— Ми вилучаємо фамілію "Екарт" у тебе на деякий час.
Ця фраза та ім'я були надто знайомими.
Я підняла голову з блискавичною швидкістю.
Тоді я змогла чітко розгледіти обличчя людини, яке раніше не могла.
Чоловік, що стояв на деякій відстані від ліжка, не був одним з "людей того дому", а іноземцем, якого я раніше ніколи не бачила.
Блакитні, наче океан, очі та чорне волосся, що нагадувало мені обсидіан.
Над його головою знаходився довгий рядок, схожий на значок тривалості батареї телефону, з білим сяючим словом.
"При…… хильність……?"
Якщо з моїми очима все було в порядку, то чоловік дійсно мав біле сяюче слово "Прихильність" над головою.
— Безумовно, жодних вечірок та банкетів у цей час, також тобі абсолютно заборонено виходити за межі кімнати. Подумай над тим, що ти зробила не так, і тим, як ти поводитимешся у майбутньому……
— ……
— Куди ти дивишся?
Його позбавлене емоцій обличчя насупилось, наче він був невдоволений тим, що я дивилась не туди, куди мала.
Я не реагувала на це і продовжувала споглядати рядок над його головою.
[Прихильність 0%]
"Неможливо……"
Я несвідомо потрясла головою кілька разів.
У це неможливо було повірити.
Справді.
— Тож плітки про те, що ти зійшла з глузду, — правда.
Чоловік, побачивши мою дивну поведінку, на мить зиркнув в мою сторону, перш ніж відвернутися.
Він рушив до дверей великими та швидкими кроками, наче не хотів знаходитись в одному зі мною місці і секундою більше. [Прихильність 0%] віддалялось від мене все більше й більше.
"Що я зробила не так?"
Поки я дивилась на фігуру, яка віддалялась, я мала час подумати над тим, що взагалі відбувається.
Я відчула на собі чийсь погляд, що наче глузував з мене.
Повернувши голову, я побачила хлопця з рожевим волоссям, що стояв зі схрещеними руками у тіні дверей.
У нього були такі ж самі блакитні очі, як і в того, що тільки-но відійшов. На його обличчі застигла глузлива посмішка.
[Прихильність -10%]
Біле слово сяяло над головою хлопця.
Воно навіть у мінусі.
— Тупа сука. Так тобі й треба.
На контрасті з його гарним обличчям, він брудно вилаявся та вийшов із кімнати слідом за чоловіком раніше.
Бух—!
Грюкнули двері.
Я ще довго просиділа з порожньою головою у кімнаті, де не залишилось нікого, крім мене.
Мозок погано працював, я все ще не могла збагнути, в якій ситуації знаходжусь.
Трохи подумавши, я помітила, що місце, де знаходжусь, і двоє людей, яких щойно бачила, були мені дещо знайомими.
— Мені ж здається, правда……?
Залишившись на самоті, я нарешті змогла вимовити те, що сама хотіла.
Проте навіть часу не було це відмітити.
Я не могла повірити. Все відчувалось так абсурдно.
— Це неможливо.
Не може бути так, щоб сцена з гри, в яку я грала перед тим, як заснути, відтворювалась у реальності.
І зі мною, як однією з персонажів гри.
— Я зараз сплю.
Не було іншого пояснення, крім цього.
Однак, скільки б я не тягнула себе за волосся і не щипала обличчя, я все одно не могла прокинутися від сну.
— Н-ні…… Ні, ні! Ні! Я кажу ні—!
Пенелопа Екарт.
Лиходійка найпопулярнішої на сьогодні гри для дівчат і героїня високої складності.
