Глава 2

Вона видихнула клуб пари. На кінчик носа лягла сніжинка. Щоки блідли, онімілі. Доволі незвично для Міста. Тут, аби побачити пару з рота, треба забратися в найглибші нетрі. Туди-то ніколи не потрапляють ані сонячні промені, ані задушливий смог… Але це місце не було нетрями. 
Звідкись чути гул пожежі — багряні відлиски танцювали на згарищах вцілілих будівель. Десь далеко, поза межами реального. Певно, вона стояла на якомусь даху. Було видно, як десь унизу крихітні монстри пожирали… крихітних створінь, дуже схожих на людей. Але чогось їй було байдуже до того. Вона нічого до тих страждань не відчувала.
«Їм боляче?»
Що вона тут робить? Треба бігти? Треба. Кудись.
Навіщо?
Чому думка про те, що вона таки знає, що робити, лоскоче свідомість? Може, чергове жахіття? Чи все-таки яв?
«Але ж ти знаєш, навіщо тут».

***

Таке іноді траплялося з нею. Вона майже не памʼятала того, що її снилось, але відчуття, що бачить схожі сюжети майже ніколи не зникало.
— Почнімо, — мовила до себе, заломивши руки.
Ключник заселився зо два тижні тому. Про це знав кожен із челядників. 
Вона тільки-но оклигала.
Якомога непомітніше, вона прошмигнула на кухню. При виді служниці в маленької кухарки радісно зблиснули очка. Проте дівчина поспішила її притишити. Міцно стиснувши губи, кухарка схопила її за руку і потягла до комірки з харчами.
— Не часто ти останнім часом приходиш.
Вона лише схилила голову набік, знизавши плечима.
— Ти щось знаєш про того, — Террі боязко озирнулась, перевіряючи, аби ніхто за дверима не підслухав, — панича, що заселився на третій поверх?
Вони із кухаркою були одного віку, проте друга мала кругленьке личко й сама була на голову нижчою за Террі. 
— Не зовсім-то він і панич, але нехай. Питаєшся про обвішаного усіляким причандаллям механіка? — отримавши у відповідь ствердний кивок, вона продовжила: — Мушу розчарувати, мало що про нього знаю. Хіба те, що у винайнятій майстерні він днює й ночує, майже не проживаючи в кімнатці. Тільки те й робить, що ренту сплачує та й по тому… Якась ти бліденька зовсім, — раптом увірвала балачку кухарка, занепокоєно вглядаючись у лице Террі.
— Справді? Не помічала зовсім… — дещо прикривши долонею рота, вона намагалася поводити себе якомога природніше.
— Ану не бреши мені тут. Чи я по твоєму зовсім дурна? — зажадала вона відповіді, злегка притупуючи ніжкою.
«Краще її поки не казати. Швидше б винести звідси ноги…»
— Милостивий… — геть переполошилася кухарка, — та ж у тебе очі світяться!
— Мушу бігти, — удаючи хвилювання, випалила вона, — поясню іншим разом.