Глава 1

Відколи її серце наново накрутили минув тиждень, а, може, два. Тепер із середини вчувалися дивні тріскотливі звуки, зовсім не схожі на серцебиття звичайної людини. Ключник попереджав.

«Таких, як ми, вони кличуть автоматонами», — спливли раптом в голові його дзвінкі слова. Вона небагато знала про них як до, так і після того, а він не так часто розповідав. — «Кажуть, автоматони чимось подібні до богів. Точно нікому не відомо, але вважається, що вони можуть жити віками».

Остання теза викликала у неї не безпідставні сумніви.

Автоматони… рідкісні, і, попри це, неймовірно зневажені суспільством. Ляльки, що якісно, механічно, виконують свою роботу; раби, що не мають права на власні чуття.

«Жорстокі творці». Наділена залишками чуттів, вона не могла сповна відчути людське буття, але й не була простою машиною.

Мимохіть Террі обернулася до вікна, мружачись у променях. Сонце тільки почало прорізатися крізь химерні силуети будинків. Дні нині ставали дедалі спекотнішими, а вітрогону до цієї кімнати вони досі не придбали. Тішило лиш те, що поки ночі дихали міською свіжістю, їм нема про що турбуватись.

Вставши з ліжка, вона підійшла до дзеркала і стала до нього спиною. Розвʼязала вузлик на шиї. Провела пальцями по прохолодному металу й черговий раз здригнулась.

«От і справи…» — десь між лопатками, на рівні серця, знаходився невеличкий отвір. Замкова шпарина. Ключник казав, що така є у кожного автоматона. Доводилось вірити на слово, бо інших вона ні до, ні після ще не бачила (принаймні ніхто про те не казав). А нижче виднілися блискучі ребра, а за ними… навіть для неї це було дещо неприємне видовище: пузирки, трубки, лишенько. Террі обсмикнула сорочку і випросталась.

Загалом вона не відрізнялась від себе звичайної. Усе те ж стомлене обличчя злегка рожевіло там, де ще декілька днів тому були безсонні синці. Неслухняне, ледве вкорочене волосся, котре й без того час від часу підправляли кожен на свій лад.

Золоті очі.

Якщо примружитись, то здавалося, що десь за райдужкою обертаються шестерні. А, може, так у лінзах заломлювалося вранішнє світло. Складно сказати, чи звикла вона до цього. Варто думати, що так. Вони їй майже подобались. Проте Ключник не бажав підтримувати подібної простоти прийняття.

«Треба з цим щось вигадати», — промурмотів він тоді, задумливо підтримуючи підборіддя. Таким чином у її простенькому спорядженні новачка зʼявилися не менш блискучі гоггл — вони, на відміну від механічного блиску очей, на вулицях зустрічалися дещо частіше. Принаймні, привертали менше уваги.

***

Ключник зʼявився нізвідки.

Він мав при собі тільки ключі. Найрізноманітніші, майже всіх майстрів Міста, проте жодного замка́.

Досі вона працювала на господарстві однієї літньої пані, що тримала невеличку гільдію в центральній грані міста.

Той день не мав відрізнятися від інших. Виконавши хатню роботу, вона перейшла до приймальні. Було незвично людно: всі юрмилися коло реєстраційної стійки. Головний реєстратор розривався, намагаючись задовольнити потреби всіх відвідувачів. Навіть сама пані десь у натовпі неспіхом намагалась владнати питання з групою одного клієнта, чиє лице Террі встигла запамʼятати. Він оселився на третьому поверсі декілька тижнів тому. Завжди мав при собі купу різних інструментів і носив зелені окуляри. Можливо, вони звернулися до пані з приводу достави причандалля в кімнати тимчасового прожитку або ж інформації стосовно нових видів нечисті, що розвелась у більш віддалених гранях. А Террі стояла, нашорошено притулившись до одвірка й вслухалася в тривожний гул, намагаючись заспокоїти лякливе серце.

За хатньою роботою йшло діловодство. І нехай дівчина не мала відповідної освіти, аби заповнювати важливі папери, її скупих знань ставало, аби виконувати незначні доручення і розносити стоси бумаг по кімнатах. Тож вона, зібравшись із думками й намагаючись не впустити важезних книг, доставлених авантюристами, пірнула в юрму. Здавалося, вже давно пора звикнути, проте її досі лякали обличчя шукачів пригод. Вона не була певна, що саме, проте щось таки у їхніх виразах змушувало її щораз відвертатись і продовжувати займатись своїми справами.

Проходячи під дошкою оголошень, вона на мить зупинилася.

«Зло відродилось».

Вона ще раз байдуже перечитала заголовок. Ті, що користуються послугами шукачів пригод, мають звичку вигадувати голосні заголовки, аби швидше знайти потрібного виконавця. Останнім часом руки слабли в найбільш неслушний для цього момент, не варто відволікатися на яскраві папірці.

Раптом десь над вухом щось дзенькнуло. Це щось було чимось схоже на дверний дзвінок, проте ніхто не заходив. Вона стрепенулась, заскочена зненацька. Перед нею зависло віконце.

Активовано нову сюжетну гілку: Знищити Володаря демонів
Нагорода за повне проходження: виконання ним будь-якого бажання.
Ліміт: Пʼять життів

Голограма. Справжня. Террі зморгнула очима. Дивне видиво зникло. А пʼять дивних кутастих сердець, котрі було видно лиш краєм ока, залишились. Вони вигулькнули разом із голограмою, проте завважила вона їх тільки зараз. Намагаючись сфокусуватись на них, тільки за декілька митей вона помітила, що вже задовго стовбичить під дошкою оголошень.

— Пішла звідси, — гарикнув на неї з натовпу якийсь чоловʼяга. Вона стояла непорушно. За статутом гільдії персонал є недоторканним за будь-яких обставин. Та, схоже, сіромаха не був ознайомлений з ним. Він підійшов, певне, хотівши тріпнути її за плече, навіть руку простягнув, проте не встиг. Щось у її голові тріснуло і все навколо огорнув масний туман. Террі поточилась і розпласталась на холодній підлозі.

***

— Вона має повний накрут. Хоча мушу зізнатись, таке я бачу вперше, — вона зморгнула, звикаючи до яскравого світла. «Це моя комірка». На стільці поряд із ліжком сидів… Лікар? Механік? Юнак, не набагато старший за саму Террі, розмовляв із пані, схоже, не помітивши на собі цупкого погляду. І вже за мить, не повертаючи голови, зрушив блискучі очі.  — О, ви прийшли до тями. Перепрошую за подібне безчинство.

Він повернув руками голову в її бік, намагаючись схилити голову. Вона пригадала, що за традицією, ніхто не мав права заходити в кімнату без дозволу власниці, нехай навіть і звичайної служниці. Певне, це він мав на увазі.

— Не перепрошуйте, видно, ви мені дуже допомогли, — вона спробувала підвестись, проте руки розʼїхались простирадлом. Спину пронизав тоненький, щемкий біль. Трохи розгублено обернувшись спершу до пані, потім до нього, вона запитала:

— Що зі мною трапилось?

— Ваш накрут закінчився. Недобре аж десять років його не поновлювати. Це вас, голово, стосується, — дещо суворо звернувся він до пані. — Вельми можливо, що я б не зміг нічого вдіяти.

Його мова здавалась дещо штучною, проте навіть так залишалася плавною.

— Ваш творець не лишив замкової шпарини, — провадив він тихим, трохи втомленим голосом, розводячи руками. Юнак дивився кудись вниз, у підлогу, потираючи перенісся. Вона нічогісінько не могла втямити. — Це додало мені клопоту.

— То хто ж ви?

— Майстер автоматонів, — підвів він нарешті погляд. У його очах зрушили з місця лінзи, змінюючи фокус. — Ключник.

Террі зачудовано дивилась й в думках зітхнула. Правду кажучи, автоматонів ніхто не любив. Вона те знала. Їх використовують як челядь, однак все одно боялися. Попри їх покірність, у далекому минулому їх застосовували у військовій справі: вони були й солдатами, і радниками, і цілителями — могли виконати будь-що й створені майже безсмертними. Тому і зараз дехто припускав, що ті здатні на бунт.
«І без того бувши служницею, виявитися ще й автоматоном…» — подумала вона.

Тепер Террі пригадала. Цей механік — один з їхніх постійних шукачів пригод. Той, кого вона сьогодні бачила в приймальні.

Отримано нове завдання: приєднатися до Ключника
Нагорода: миттєве повернення мобільності
Покарання у разі невиконання: самоліквідація

Голограма знову вигулькнула перед очима.

Тепер їй стало дещо зрозуміло. Якщо творець вирішив пошуткувати і залишити своє творіння без життєво важливої для механізму деталі, цілком можливо, що однією з частин жарту є і певне призначення. Нехай і не надто величне. 

— Візьміть мене в учні, — раптом випалила вона. І вже тихіше додала: — Я б хотіла більше дізнатися про те, як влаштована сама і які насправді вони є. Ті автомати, — вона намагалась сказати це на одному диханні, і в самісінькому кінці в неї заплівся язик.

— Автоматони.

— То візьмете?

Ключник усміхнувся, спробував відвернути голову, закинувши руку, але, схоже,  пригадав, що не може цього зробити.

— Хіба що пані дозволить…

— Я виконуватиму як слід і хатню роботу, і допомагатиму розвантажувати артефакти, і на кухні поратимусь, будь ласочка, пані!

— …Спершу краще трохи відпочинь, — втрутилась пані.

***

— Нам вже час, — почулося з-за дверей. Підстрибнувши, вона нашвидкуруч натягнула на себе штанці, дещо завеликі на неї, геть забувши перевдягати сорочку нічну на денну. — Зустріч за десять хвилин двадцять секунд.

— Третій поверх? — спитала вона, поправляючи кашкетик.

«Таких, як ми, вони кличуть автоматонами. Кажуть, автоматони чимось подібні до богів. Ніхто не певен, але й долю людську вони звикли вершити подібно богам».