«Ха-ха-ха! Я богатий! Два магічні предмети!»
Фей підняв ці два предмети. Хоча він цього й очікував, проте все одно був надзвичайно збуджений. Щойно він збирався роздивитись здобич детальніше, як знову з’явився холодний, таємничий голос —
«Час перебування на день наближається до завершення. Підготуйтеся до виходу!»
Нарешті!
Але цього разу голос не почав одразу відлік у три секунди — натомість Фею дали трохи часу, щоб підготуватися.
«Я чекав на тебе вже давно!» — подумав Фей.
Хоч він і зосереджено боровся з монстрами, але водночас чекав появи цього голосу.
Фей боявся втратити нагоду, тому закричав у небо:
«Зачекай! Зачекай! Я хочу дещо запитати... Я хочу обміняти кілька【лікувальних еліксирів】 і забрати їх у свій світ. Ти ж розумієш, про що я? Скажи мені, яку ціну я маю заплатити?»
Водночас він зосереджено намагався встановити зв’язок із таємничим голосом у своїй голові.
Та голос не відповів одразу. Після питання Фея запанувала тиша. Для Фея, який потребував відповіді, ці чотири секунди здалися вічністю.
Нарешті, на п’ятій секунді, холодний таємничий голос знову пролунав:
«Як бажаєш... 【Малий лікувальний еліксир】, ціна конверсії — 3000 золотих монет, шанс успішної конверсії — 25%. Золоті монети буде знято з 【інвентарю】 гравця. Якщо золотих монет недостатньо, можна використати предмети як заміну в розмірі 80% їх вартості. Підтвердіть конверсію. Відлік... 10... 8... 5...»
«Так! Підтверджую... конвертувати 3 пляшки 【малого лікувального еліксиру】!» — Фей був у захваті від того, що це справді можливо.
«Дзінь —! Недостатньо золотих монет, недостатньо предметів. Повторіть перелік предметів для обміну або змініть кількість... Відлік... 4... 3...»
«Один... конвертуй одну пляшку 【малого лікувального еліксиру】!» — Фей уже панікував.
«Дзінь —! Недостатньо золотих монет... Достатньо предметів... Обчислення шансу успішної конверсії 25%... Конверсію успішно завершено... Досягнуто максимальної тривалості гри. Вихід!»
«Дзінь-донг—!»
Чіткий звук увірвався у вуха Фея. Його зір потьмянів, світ почав викривлятись і вже за кілька секунд став повністю чорним.
......
......
«Ху-у-у-у!»
Фей видихнув і підскочив із ліжка. Оглянувшись, він зрозумів, що знову перебуває в королівському палаці. Його «наречена» Анджела сиділа поруч і дивилася на нього своїми блакитними, мов океан, очима. Турбота вкривала її вродливе обличчя.
— Александр, ти нарешті прокинувся!
Після пробудження Фея її тривога зникла. Вона була така щаслива, що голос у неї тремтів:
— Твоє ліве плече кровоточило... О, тобі наснився кошмар? Твоє тіло здригалося уві сні, ти весь спітнів... Я так хвилювалася, що ти...
У словах Анджели не було логіки, але Фей відчув у них щиру турботу.
Її хвилювання було не через те, що Фей став героєм Чамбарду. І не через повагу, яку вона проявляла до Брука чи солдатів. Це було щире й просте почуття від серця. Їй було байдуже, був Фей колись дурником чи став героєм — Анджела, як справжній янгол, завжди піклувалася про нього.
Ця турбота викликала в душі Фея особливе відчуття. Можливо, ці емоції були спрямовані лише до старого Александра, але він все одно глибоко пройнявся повагою до неї.
Фей, хоч і любив красивих дівчат — як і більшість хлопців — насправді був доволі консервативним. Але доброта Анджели зворушила його.
Він справді приязно ставився до неї. Яка інша дівчина могла б так щиро піклуватися про чоловіка, якого вважали дурнем і який мав стати її чоловіком? Чому Анджела була нареченою Александра — Фей не знав. Але він вирішив, що одружиться з нею за будь-яких умов і зробить усе, аби вона була щасливою.
— Заспокойся, Анджело. Я вже давно видужав.
Фей усміхнувся до неї. Зняв обладунок і розстібнув сорочку. Рана, яку залишив меч Ландеса, була майже повністю загоєна; лише маленька червона цятка свідчила про нещодавнє поранення.
Це було доказом гіпотези Фея:
Після повернення з світу Діабло, всі рани на його тілі магічно заживали.
Анджела почервоніла, уважно оглядаючи «рани» Фея. Переконавшись, що з ним усе добре, вона полегшено зітхнула. Раніше, коли Александр був дурником, вона несвідомо ставилася до нього як до дитини. Але зараз, коли він раптом став нормальним, їй важко було зберігати спокій у його присутності. Щоразу, коли вона згадувала, що цей чоловік — її наречений, її серце шалено калатало.
Анджела не знала, що її рум’яне обличчя просто зачарувало Фея — він не міг відвести очей. Жоден з них не сказав ані слова. У палаці запанувала тиша. Атмосфера ставала дедалі ніжнішою й чарівнішою.
«Який чудовий момент!» — подумав Фей із задоволенням.
Та в ту ж мить цей момент було зруйновано —
«Гуп!»
Двері в кімнату Фея розчинились. Вбігла Емма.
Вона не знала, що щойно перервала особливу мить. Не помічаючи «ненависного» погляду Фея, вона закричала:
— Александре, як просувається лікування? Дядько Пірс більше не витримає...
«Чорт!» — Фей нарешті згадав про найнагальніше завдання. Він озирнувся і, нарешті, побачив предмет, за який заплатив чимало: 【Малий лікувальний еліксир】.
На щастя, магічне зілля, яке могло врятувати життя у світі Діабло, успішно перенеслося у реальний світ.
Фей узяв маленьку пляшечку в руки й уважно оглянув її. Вона радше нагадувала скляну банку розміром з апельсин. Усередині була червона рідина з низькою в’язкістю, схожа на колу.
«Цього занадто мало. Його точно не вистачить, аби вилікувати Пірса та двісті поранених солдатів...» — подумав Фей, дивлячись на кількість еліксиру.
«Що ж робити? Треба спробувати дію цього зілля. Якщо воно таке ж магічне у цьому світі, як і в тому, можливо, його вдасться розбавити та врятувати всіх...»
— Чого ти чекаєш, ходімо... — Емма не дала Фею довго розмірковувати. Вона потягла його до Пірса.
Анджела нарешті заспокоїлась і теж зібралася йти за ними, але Фей озирнувся й сказав:
— Анджело, можеш підготувати два горщики чистої води? Мені це скоро знадобиться.
— Навіщо тобі вода і горщики? — Емма була мов допитливе дитя. — Я допоможу Анджелі. Александре, а ти швидше до дядька Пірса — він уже на межі...
......
......
Фей прибув до передньої частини палацу. Все було заповнено пораненими солдатами, які безупинно стогнали. На щастя, більшість із них отримали належний догляд, і їхній стан був кращим, ніж у перевантаженому лікувальному наметі.
Окрім лікарів, декількох жінок теж покликали до палацу, аби допомогти доглядати за пораненими. Доброта короля Александра чітко дала всім мешканцям Чамбарду зрозуміти, що тільки спільними зусиллями вони зможуть вижити в цій небезпеці.
— Його Величність прибув! — хтось вигукнув, щойно помітив Фея, і той одразу став центром уваги.
Про те, що сталося на полі бою, вже встигло розійтися по всьому Чамбарду. Багато хто вирішив, що дурнуватого короля благословив сам бог війни, і тепер він став рятівником Чамбарду. Тож Александра природно сприйняли як посланця бога війни — з повагою й поклонінням.
Усі були збуджені й прагнули привітати Фея. Дехто навіть упав навколішки й поцілував йому чоботи.
Це налякало Фея:
«Та годі! Е-е-е... спокійно, люди!» — хоч йому й подобалося трохи повипендрюватися та ловити захоплені погляди, такий рівень ентузіазму для нього був забагато.
Нарешті вирвавшись із натовпу, він почув поруч чийсь плач...
