Солдати шаленіли. Це було надто неочікувано.
Наче влити склянку води в киплячу олію — все вибухнуло енергією.
Кожен захисник відчував, як у ньому палає вогонь, готовий прорватися назовні. Уся хвиля захвату, гордості й віри у власного короля — злилася в одне гасло:
— Слава королю Александру!
Цей вигук пронісся далеко — й навіть долетів до табору ворогів, по інший бік річки Зулі.
Фей кричав разом із солдатами. Він розумів: усе вдалось. Щоб зміцнити ефект, він підняв руку, закликаючи до тиші.
І в ту ж мить — усі мовчки зупинились. Його слухали, наче пророка.
Фей вийшов у центр стіни, підняв трофей — меч тризіркового воїна Ландеса — і гучно крикнув:
— Слава Чамбарду!
Кривавий меч, тіла ворогів навколо, проміння заходу сонця — і він сам, мов бог у броні...
Цей образ вкарбувався в пам’ять усіх.
— Слава Чамбарду! Слава королю Александру!
Вигуки знову понеслися по стінах.
І тут Фей різко обернувся до ворогів, махнув мечем і гукнув:
— Мої воїни! Повторюйте за мною: засуньте своєму дурному командиру цей меч у дупу!
— Ахахаха! — регіт пролунав стіною.
— Охрініти... король ще й з почуттям гумору! — подумали воїни.
— Він не лише герой — він справжній мужик.
Солдати повискакували на мури й закричали до ворогів:
— Засуньте своєму командиру в сраку, виродки! Ахахаха!
Страх війни... зник.
У цей момент...
— Александре, як ти тут опинився?!
Голос — схвильований і сповнений турботи — пролунав за спиною Фея.
Він обернувся й побачив Анжелу — у фіолетовій сукні, яка підбігала по сходах,
підхоплюючи поділ руками.
Позаду бігла Емма — зла, схвильована.
Фей кинув меч, швидко витер кров з губ, і коли переконався, що не виглядає лячно, —
поспішив до неї.
Він піймав Анжелу, коли вона ледь не спіткнулась на сходах. Її тепло, дотик... Фей відчув, як його охоплює бажання обійняти її міцно.
— Це надто небезпечно! Тобі треба повернутись назад! — схвильовано мовила Анжела.
Її обличчя було червоним від бігу, на чолі виступив піт, а в очах — сльози.
Двадцять хвилин тому Анжела й Емма повернулись із храму, де лікували обличчя Емми.
У палаті вони знайшли лише розтрощену броню — і ніякого Александра.
Почалась паніка. Вони обшукали весь палац, але нічого.
І тут почули, як з мурів несе:
— Слава королю Александру!
Анжела не вагаючись побігла — навіть попри протести Емми.
— Ти поранений?! — спитала Анжела, помітивши кров на обладунку.
— Ха-ха! Та це ж не моя — це їхня! — Фей весело відповів і заблокував їй огляд, щоб не бачила трупів.
Цей простий жест розтопив серце дівчини.
— Александре! Тобі майже вісімнадцять! Коли ти вже перестанеш турбувати Анжелу?!
— Ти знаєш, як вона хвилювалася?! — розлютовано заговорила Емма, яка саме добігла.
Її блакитні очі палали, вона забула, що перед нею — король, і лаяла його, як завжди.
Фей не образився. Він знав, наскільки вони обоє переживали. І вирішив трохи піджартувати:
— Я ж не бешкетував... Я просто... ворогів вбивав. От подивіться — я сильний...
— Що за нісенітниця?! — Емма розізлилась ще більше.
— Минулого разу тебе стріла з муру знесла, тепер от що! Та ти ще й гордий! Ідемо! Якщо не послухаєшся — Анжела тебе по дупі відшмагає!
— По... по дупі? — Фей здивувався.
— То вона раніше так робила?.. — в голові його народжувались непристойні думки.
— Ходімо, Александре! — Анжела взяла його за руку.
— Тут надто страшно.
— Ні, Анжело. — Фей зупинив її.
Він обережно поправив її волосся, нахилився до вуха:
— Ти казала мені бути хоробрим королем.
Тепер я залишусь тут — із моїми солдатами — до останнього.
— Ти... — серце Анжели шалено калатало.
— Знову за своє! — обурилась Емма. — Александре, досить вже!
— Анжело, Еммо — хай він залишиться.
На стіну піднявся Франк Лампард.
Він поплескав Емму по плечу, аби заспокоїти, і подивився на Фея довгим, важким поглядом.
— Я вже не впізнаю цього хлопця... — подумав він.
— Погляньте, як на нього дивляться солдати.
Вони бачили в ньому не "короля-ідіота", а вождя, героя, надію.
— Анжело, ти мала рацію, коли вірила, що з нього буде справжній король.
І... я з тобою згоден. — Лампард посміхнувся. — Я піду відпочину.
І розвернувся.
Ніхто не помітив, як по підборіддю Лампарда стекла тоненька цівка крові...