Розділ 2. Взяття на себе ролі моба в академії! Частина 3
***
Після вступу до академії я продовжував свої тренування, скорочуючи час сну, але цей час скоротився ще більше після того, як я почав грати фальшиву парочку разом з Алексією.
– Іди за мною.
З цими словами мене з самого ранку привели до залу першої групи столичного стилю Бушін.
Лише ми двоє бачили, як вранішнє сонце заливає приміщення світлом. Навколо було дуже тихо.
Настав час ранкової практики.
Алексія вкладала у тренування з мечем усю свою душу, я розмахував мечем поряд з нею. Вона дуже серйозно підходила до фехтування. Але це єдина причина, чому я не проти цього.
Ми не розмовляли. Ці хвилини мовчання і тренування з мечем були рідкісним часом, коли я не відчував роздратування поряд з нею.
– Твій стиль володіння мечем дивний, – сказала Алексія. – Ти опанував основи. І це все, більше нічого.
Після цього вона замовкла на якийсь час.
Це природно, я розмахував мечем, стримуючи власну силу, швидкість, магію і вміння. У чистому залишку залишилися лише основи.
– Але я не можу відвести очей.
– Дякую.
Прекрасні щебетання пташок надворі це не співи, а бойові кличі у боротьбі за територію. Вони боролися між собою.
– Проте я не люблю цей стиль, – сказала Алексія.
Після цього ми не обмінялися жодним словом і продовжили тренуватися.
***
Минуло два тижні відтоді, як став «хлопцем» Алексії. Іноді мене ображали студенти, але з цим я міг впоратися. Найбільше полегшення я відчував від того, що інструктор Зенон не побив мене і не вдався до будь-яких інших хитрощів чи насильства.
Навпаки, інструктор Зенон під час практичних занять говорив з нами двома чемно. Він не підходив до мене для випадкових розмов, але я міг сказати, що він поводиться, як доросла людина, що розрізняє роботу й особисте.
У порівняні з королівською скалкою в мене під боком.
– Він мене бісить. Думає, що весь такий прекрасний, бо добре володіє мечем.
Алексія поводилася чемно про людське око, але за закритими дверима вирувала буря образ.
– Так-так, як скажеш.
Я перетворився на робота, який з усім погоджується. Я знав, сперечатися – це марнування часу.
– Ти бачив цю фальшиву «чемну посмішку»?
– Так-так, бачив.
Ми поверталися додому після занять. Це стало звичкою по дорозі до гуртожитку робити невелику прогулянку безлюдною лісовою стежкою. Всю нашу прогулянку я погоджувався зі словами Алексії, від сили я запам’ятовував десь 10% змісту цих балачок.
У сутінках ми повільно крокували лісовою дорогою. На шлях, який у звичайному темпі можна пройти за десять хвилин, ми витрачали тридцять. Бували дні, що ми затримувалися до того, що я бачив, як зірки з’являлися на небі, але я терпів. Бували моменти, коли я хотів запропонувати їй поговорити зі стіною, але тут я теж стримувався.
Терпи, терпи, просто терпи. Однак є дещо, що я хочу запитати.
– Хей, можу я щось запитати?
– Що таке, песику? – Алексія сіла на свій улюблений пеньок і схрестила ноги.
Не сідай, продовжуй іти. Однак я цього не сказав, і сів біля неї.
– Що тобі не подобається в інструкторі Зеноні? Об’єктивно кажучи, він виглядає досить хорошим партнером для шлюбу.
– Ти мене взагалі слухав? – Алексія виглядала трохи роздратованою. – Я ненавиджу все в ньому. Ненавиджу саме його існування.
– Він гарний, ще й інструктор з фехтування, здається приємною людиною, має статус, гідність і гроші. Він дуже популярний у дівчат.
Алексія насмішкувато пирхнула з моїх слів.
– Тільки на поверхні. Будь-хто може прикидатися. Візьми, наприклад, мене.
– Розумію, це дуже переконливо.
Якщо подумати, Алексія теж дуже популярна тому, що майстерно прикидається перед іншими.
– Тому я не суджу людей по образу, який вони показують іншим.
– І по чому ти судиш?
– По недоліках, – із самовдоволеною посмішкою сказала Алексія.
– Який негативний підхід. Ідеально тобі пасує.
– О, дякую. До речі, я не маю негативних почуттів до тебе, сповненого вад і без хороших моментів.
– Дякую, уперше отримую такий неприємний комплімент.
Алексія криво посміхнулася:
– Ти досить легкий для розуміння паскудник. Ось чому я ненавиджу того чоловіка.
– До речі, які недоліки в інструктора Зенона?
– Наскільки мені відомо, у нього їх немає.
– Звучить гарно.
– Людей без недоліків не існує. А якщо є, то це або величезний брехун, або божевільний.
– Зрозумів, дякую за догматичну й упереджену відповідь.
– Будь ласка, песику, сповнений недоліків. Лови!
Алексія кинула золоту монету і я негайно її зловив.
Юхуу, я отримав 100 тисяч зені. Я поклав золоту монету в кишеню і повернувся до Алексії, що радісно плескає в долоні.
– Молодець, – я терпів, коли вона гладила мене по голові. – О-о, ти так сильно це ненавидиш.
Поки принцеса гладила мене по голові, я вкотре подумав, що вона найгірша.
– На твоєму обличчі все видно.
– Бо я це показую.
Алексія засміялася і звелася на ноги.
– Добре, ходімо додому.
– Так, так.
– Песику, завтра я вмажу дерев’яним мечем по його пихатій пиці. Дивися уважно.
Щойно Алексія це сказала, в мене виникло запитання:
– Ти серйозно це зробиш?
– Ти про що? – Алексія обернулася і похмуро подивилася на мене.
Здавалося, я зачепив якусь болючу точку. Однак це не те, що можна просто проігнорувати.
– Інструктор Зенон, звичайно, сильніший за тебе, але не до тої межі, що ти не зможеш дати йому відсіч.
Мені подобався її стиль фехтування. Вона вибудовувала його крок за кроком, день за днем. Однак реальний бій не схожий на практичне заняття, з’являлося багато додаткових рухів. Мені б не хотілося, щоб стиль, який мені сподобався, наповнився чимось непривабливим.
– Легко говорити тому, хто носить білу форму.
– Не зважай на мої слова, це просто порожні балачки людини в білому.
– Гаразд, я скажу тобі. Все не так легко, як ти думаєш.
– Гм?
– У мене немає таланту. Я народилася зі значною кількістю магічної сили і наполегливо працювала, щоб досягнути цього рівня. Я вважаю себе досить сильною, однак, попри це, я ніколи не зможу перемогти справжнього генія.
– Он як.
– Мене завжди порівнювали зі старшою сестрою Айріс. Всі навколо очікували від мене грандіозних речей. І що важливіше, я поважаю старшу сестру і хочу бути на її рівні. Однак я не така, як вона. Від самого початку ми відрізнялися. Тому я вирішила обрати власний шлях, щоб стати сильнішою. Гадаю, ти знаєш, як називають мій стиль.
Коли порівнювали стиль Айріс і Алексії, то говорили:
– Простий стиль.
– Саме так. До речі, в тебе такий самий. Як прикро, – Алексія криво посміхнулася.
– Я не думаю, що це прикро. Мені подобається твій стиль.
Почувши мої слова, Алексія на мить затримала подих і, кривлячись, подивилася на мене.
– Мені вже казали таке раніше. Коли я розгромно програла сестрі на фестивалі Бушін, Айріс сказала: мені подобається твій стиль. – Алексія скривила губи, коли імітувала голос старшої сестри. – Гадаю, вона не розуміла, що я відчуваю. Якою жалюгідною я тоді почувалася. Відтоді я ненавиджу свій стиль.
Алексія посміхнулася, я не знав, які почуття в цій посмішці, проте вона не виглядала щасливою.
Мені є що сказати. Якщо я цього не скажу, то зневажу сам себе.
– Я звичайна людина. Мені байдуже, якщо на іншому кінці світу станеться нещасний випадок і загине мільйон людей, тому мені байдуже, якщо ти раптом збожеволієш і станеш серійною вбивцею.
– Якщо я збожеволію, то першим уб’ю тебе.
– Але є речі, важливі для мене. Вони можуть здаватися незначними для інших, але це важливі речі в моєму житті. Я живу і захищаю речі, важливі для мене. Тому те, що я далі скажу, не містить ні краплі брехні. – Коротка фраза: – Мені подобається твій стиль.
Після короткого мовчання Алексія запитала:
– І що?
– Нічого. Єдина суть в тому, що я злюся, коли інші заперечують те, що мені подобається. Оце і все.
– Ясно. – Алексія розвернулася. – Сьогодні я піду додому одна.
І вона пішла геть.
***
– Давно ми не їли втрьох, – сказав зрадник Яґа.
– Це тому, що він постійно обідав із принцесою, – додає Хьоро.
– Нічого не поробиш, – сказав я.
Ми вперше за довгий час прийшли до їдальні втрьох. Алексія не тут, що бувало рідко.
– Ну, Сіде, вище ніс.
– Ага, справжні чоловіки не тримаються за дрібні образи.
– Ми навіть купили для тебе обід для збіднілих дворян за 980 зені.
– Правильно, ми пригощаємо, тому жодних образ.
– Гаразд, - я важко зітхнув.
– Так! Наша людина!
– Дякую, що пробачив нам, Сіде.
– Так-так.
– То як далеко ви зайшли? – тихо і допитливо запитав Хьоро.
– Ти про що?
– Ну, ти вже два тижні зустрічаєшся з принцесою, мало ж щось бути.
О, то це буде та дурнувата розмова, яка крутиться навколо «цього».
– Нічого, ми нічого не робили.
– Хах. Ти – безпорадне лайно, якби це був я, то пройшов би весь шлях до кінця.
– Точно. Я б її принаймні поцілував.
– Кажу вам, у нас не такі стосунки, – ліниво зреагував я, продовжуючи їсти.
Раптом:
– Можна тебе на хвилинку?
З’явився інструктор Зенон, вродливий білявий типчик.
– Так, звісно!
– Звичайно!
Сказавши це, мої друзі знову стали фоновими персонажами.
– Чим я можу допомогти? – я трохи напружився. Потрібно бути обережним, бо він може викинути якогось коника, поки Алексії нема поруч.
– Гадаю, ти вже, мабуть, чув, але принцеса Алексія вчора не повернулася до гуртожитку.
Ясна річ, я вперше про це чув. Мабуть, вона вирушила у подорож, щоб відшукати себе. Її вік якраз підходив для цього.
– Я займався пошуками сьогодні вранці та знайшов оце. – Інструктор Зенон показав один черевик. Він належить Алексії. – Неподалік є сліди бійки, лицарський орден розцінив це як викрадення і почав розслідування.
– Не може бути…! – вигукнув я. Подумки я стиснув кулаки і крикнув: Ха, так тобі й треба!!
– Ми звузили коло підозрюваних і виявили, що остання людина, яка контактувала з принцесою Алексією, це ти, – сказавши це, інструктор Зенон подивився мені в очі. – Лицарі хочуть поговорити з тобою.
Біля входу стояли озброєні і роздратовані лицарі.
– Готовий співпрацювати зі слідством?
І тут до мене дійшло.
От халепа.
Навідайтеся на сайт.
