Під містом, під трубами, каналізацією та кілометрами кабелю, лежав особняк. Старе дерево і холодний камінь різко контрастували зі світлом ліхтаря вздовж доріжки до входу. Його баштоподібний дах мав у центрі колону, яка вела до Брайтона, але ліфт у ньому був зарезервований для сім’ї Рофал. Єремія Кольт був змушений скористатися входом, схованим під винним магазином, сходами до ліфта розміром з комірчину для мітел.

Охоронці на вході зустріли його та обшукали, відібравши у нього вогнепальну зброю і три ножі.

Кольт не дуже переймався тим, як люди Рофала дивилися на нього, коли він проходив повз них у коридорі. Коли він ловив на собі чийсь погляд, то рівномірно зустрічав його, доки вони не відводили очей. Проте Джеффрі був зовсім іншою історією.

— Містере Кольт! Я сподівався вас побачити! — Джеффрі був дивним створінням. Ще не дорослий чоловік, він часто носив чорні костюми на замовлення і краватки з ще більш чорними сорочками. Його темне волосся завжди було гостро підстрижене і зачесане, а гострі брови робили його вічно й обурено уважно.

Кольт подумав, що якщо його ігнорувати, то він піде геть.

— Я чув, що ви вбили п’ятьох людей днями, — сказав Джеффрі. — Як це було? Вони багато кричали?

Він подумав, що ні.

— Ні. Вони навіть не знали, що сталося.

— А. Зрозуміло. Ефективність. Це не так весело, але я можу оцінити перевагу.

Кольт примружився на нього, коли вони йшли.

— Чого ти хочеш, хлопче?

Брови Джеффрі трохи відступили.

— Лише познайомитися з вами ближче, містере Кольт. Ви мені подобаєтеся. Я відчуваю, що ми споріднені душі. Ви не схожі на тих тупаків, що зазвичай працюють на мого дядька.

— Ти маєш на увазі тих тупаків, яких я звик вбивати.

Джеффрі посміхнувся повними зубами.

— Мій дядько каже, що ви справжній дикун.

— Ти б чув, що він про тебе говорить.

— О? Розкажіть.

— Що ти нешаноблива скалка в дупі, яка не думає про наслідки своїх дій.

Джеффрі розсміявся:

— Він занадто багато хвилюється. Досі не довіряє мені вирішувати власні справи. Що ж, він всього лише людина, я гадаю.

Саме тоді Кольт помітив, що Джеффрі щось несе в руках.

Відрубану людську руку.

Кольт одразу згадав, за що він ненавидів цю людину.

— Чия це рука?

— О, ви хочете її? Взагалі-то, я думав віддати її вам. У мене є й інша рука.

Це була маленька рука, тонкі пальці з довгими нігтями та блідою шкірою, законсервована, ймовірно, взята з трупа.

— Кому вона належить? — запитав він, ще менш терпляче.

— Дівчині, яку ви вбили. Мелісі Меллорі.

Кольт заскреготав зубами та насупився.

— Чому вона у тебе?

Джеффрі нахилив голову, збентежений.

— Тому, що я хотів її, очевидно. Це гарний сувенір, ви так не думаєш?

— Як взагалі ти отримав її? Тобі не можна виходити з будівлі.

— Це було б показово.

— Рік тому я б убив тебе на місці, де ти стоїш, за це.

Джеффрі посміхнувся, і його очі маніакально розширилися. З нетерпінням.

— Можливо, ми не такі схожі, як я думав, містере Кольт. Але я не можу сказати, що я розчарований. Можливо, так навіть краще.

— А люди думають, що я психопат.

— Ви повинні радіти, — сказав Джеффрі. — Я б не дозволив вам так зі мною розмовляти, якби ви мені не подобалися, містере Кольт.

— Я не боюся твого дядька, ідіоте.

— О, я знаю. Чесно кажучи, це найбільше дратує в тому, що я його племінник. Всі думають, що повинні боятися його. Іноді це випробовує моє терпіння. Але ж люди вас бояться, чи не так? Як вам це вдається?

— Відвали від мене, поки я не переламав тобі обидві ноги та не кинув у басейн твого дядька.

— Залякування. Чарівно. Я це запам’ятаю, — на диво, він справді залишив Кольта в спокої. Інші люди в коридорі поспішили забратися з дороги Джеффрі.

Покої Джозефа Рофала були просто попереду, біля дверей стояли двоє охоронців — Вусатий Розбещувач і Лисань, як їх пам’ятав Кольт. Він увійшов після того, як вони поплескали його по плечу.

Рофал і Суонк вели гарячу розмову. Рофал зірвав скляну лампу зі свого столу і жбурнув її в стіну.

— Ці гроші були за місце за столом! — він побачив, що наближається Кольт. — Ти! Це твоя вина! Ти сказав, що вбив того мудня!

Кольт підняв брову і подивився на розпухле обличчя Суонка:

— Якого мудня?

— Хлопця в масці, який прийшов і вкрав сімдесят кусків сьогодні вночі. Той самий хлопець, якого я бачив раніше.

— Звідки ти знаєш, що це був той самий хлопець? — запитав Кольт.

— Ну, я не знаю, але на ньому точно була така ж зварювальна маска. Я бачив отвір від кулі, яку я в неї всадив.

— Отвір від кулі, — Кольт пригадав. — Так, я теж це пам’ятаю. Внизу маски?

— Так.

— Але це не міг бути той самий хлопець. Я його точно вбив.

— Я не знаю, — сказав Суонк, потираючи фіолетову щоку. — Цей хлопець не людина. Ми, мабуть, вистрілили в нього щонайменше п’ять разів, зарізали шість. У нього ножі стирчали з грудей, бляха-муха! Це його навіть не сповільнило. У мене двадцять чоловік виведено з ладу. Зламані руки, ноги, ребра. А Роджерсу той виблядок цими днями струс мозку влаштував.

Рофал подивився на нього.

— Це твоя відповідальність, Кольте.

— Якого хріна ви хочете, щоб я зробив? — сказав Кольт. — Ви хоч знаєте, де він?

Суонк похитав головою і подивився на їхнього боса.

— Він сказав, що прийде за вами. Не хочу образити Кольта, але я не впевнений, що у нього багато шансів. Цей хлопець знищив, скільки, восьму частину всіх наших м’язів? За кілька днів?

Рофал сів.

— Залиш нас, — сказав він Суонку, який швидко вийшов. Він глибоко вдихнув і провів рукою по своєму рудому й сивому волоссю. Обвітрені риси його обличчя робили вираз ще більш неприємним.

— Ви впевнені, що за Свонком не стежили?

— Він сказав, що ні, але хто знає. Ти пам’ятаєш що-небудь про цю людину? Ти сказав, що він був молодий.

— Виглядав як підліток. Здавалося, він був дуже наляканий мною. Принаймні, до того, як він почав бити всіх підряд. Але це не може бути той самий хлопець. У нього, мабуть, був напарник.

— Тоді яка їхня мета?

Кольт знизав плечима. Він не міг не посміхнутися.

— Чи можете ви придумати якусь причину, чому хтось міг би хотіти завдати вам шкоди?

Рофал не виглядав веселим.

— Ти явно не та людина, з якою варто це обговорювати. Розкажи мені, як пройшло твоє завдання.

— Я зв’язався з деякими своїми старими колегами з відділу. Сказав їм, що я невинний, як ви й наказали. Я майже впевнений, що ніхто з них мені не повірив.

— Я й не очікував, що вони повірять. Але тепер вони будуть суперечливими. І, можливо, стануть більш поступливими.

Кольт насупив брови:

— Ви маєте на увазі примусити їх.

— Імперії не будуються на союзах. Вони будуються на завоюваннях.

Кольт виражав огиду.

— Троє твоїх колег-офіцерів і двоє підлітків, — нагадав йому Рофал. — І ти нічого не відчував, коли вбивав їх, чи не так? Я впевнений, що невелика капітуляція не становитиме для тебе великої моральної дилеми.

Він холодно подивився у відповідь.

— Гадаю, я відчую щось, коли вб’ю вас.

— Обережно, Кольт. Не піддавай ризику наше взаєморозуміння.

— Прошу вибачення, — промовив він крізь зуби.

— Я знаю про твою нинішню ненависть до мене, — сказав Рофал. — Але з часом, я вірю, ти побачиш ситуацію так само як і я.

— Нізащо, — сказав Кольт.

— Невже це так безглуздо? З тобою я нарешті маю когось надійного, хто ніколи не зрадить мене. Зі мною ти нарешті маєш роботодавця, який цінує твої таланти. Роботодавця, який не соромиться виявляти свою щедрість.

— У вас дивне уявлення про щедрість.

— Я люблю гарантії, Кольт. Людина в моєму становищі не повинна нікому довіряти, коли у неї є можливість не довіряти. Впевнений, ти це розумієш. Але коли я маю гарантію... — він поклав на стіл портфель. Він був повний готівки. — Я можу висловити свою вдячність.

Кольт подивився на гроші. Судячи з розміру купюр, там було щонайменше п’ять тисяч троа.

— Грошей не достатньо, — сказав він.

— Звісно. Гадаю, ти заробив ще дві години.

Кольт взяв портфель.

— Де вони?

— Сьогодні вони тут, — Рофал рушив до широких подвійних дверей позаду себе, оздоблених дерев’яним орнаментом з латунними лампами по обидва боки. — Завтра вони будуть в іншому місці.

Кольт пройшов до того, що могло бути лише спальною кімнатою Рофала. Четверо охоронців підняли очі, коли він увійшов, а потім відклали свої карти, книги та газети, щоб мовчки спостерігати за ним. Він підійшов до дитячого ліжечка, що стояло посеред кімнати.

Двоє немовлят спали, хлопчик і дівчинка — близнюки. Кольт полегшено зітхнув. Він не міг посміхнутися їм. Не тут. Він торкнувся чола сина, а потім дочки.

Дві години, все що він мав. Цього було замало. Він хотів провести їх якомога ефективніше, але не знав, як це зробити. Тому, поки це не звело його з розуму, він вирішив просто сісти та дивитися, як вони сплять.

Ґаровель просто продовжував спостерігати.

Далі

Том 1. Розділ 9 - Терпляча душе, підперезуйся на війну...

З усіма своїми новими фінансовими проблемами Гектор майже забув про запрошення пообідати з Майкою та його друзями. З одного боку, він був радий, що не став нервовим розбишакою на перших заняттях, а з іншого боку, коли згадав, раптовий страх, що охопив його, був схожий на скам’яніння. Майка, Натан, Джанін, Шеріл і Грегорі — так їх звали; вони поспішили представитися. Гектор був не такий швидкий, але все ж таки намагався впоратися з цим. Його обличчя все ще пульсувало чимось жахливим, але після всього, що він пережив за останні кілька днів, приховати біль перед усіма було досить легко. — Як ти розважаєшся, Гекторе? — Майка, здавалося, був місцевим криголамом. — Е-е... р-розваги...? — питання поставило його в глухий кут. — Так. Ну, знаєш. Що ти любиш робити у вільний час? «Ґаровель, врятуй мене...» — він почув, як жнець розсміявся. «Ти ж не хочеш розповісти їм, що б’єш убивць і наркодилерів?» «Ґаровель!» «Просто постав їм питання і вислухай їхні відповіді. А потім йди звідти». — Еее... а як ви, народ, розважаєтесь? — О, — відповів Майка, дивлячись на інших. — Ну, як група, ми любимо ходити в кіно і тому подібне, але це дорого, тому ми не завжди можемо ходити. — Так, але парки безкоштовні. У Нейтана, Шеріл і Грегорі є собаки, з якими вони люблять гуляти. — Пам’ятаєш той випадок, коли Дуро почав сношати ту жінку на пікніку? — Дуро... це собака Грегорі... він величезний. Та леді так злякалася, що ти не повіриш. Я думав, що вона... «Срань господня, Ґаровель, ти геній...» «Будь ласка». Майка подивився на нього. — Але ти так і не відповів на питання, Гекторе. «Бляха!» «Давай. Придумай що-небудь». — Я... гм... мені подобається, ее... ааа... — він відчував, як червоніє. «Скажи їм, що тобі подобається металообробка. Це типу правда». — Мені подобається працювати з... металом... — Металом? — перепитала Шеріл. — Так, типу... зварювати... і таке інше... — Це круто, — сказав Грегорі. — А що саме ти робиш? — А... я, ум... Шеріл хихикнула: — Майка, де ти знайшов цього хлопця? Він такий сором’язливий — це чарівно! Так і хочеться загорнути його в ковдру і забрати з собою додому! — вона взяла його руку в обидві свої. Гектор відскочив від неї й зірвався зі свого місця. Його стілець перекинувся, і всі за столом витріщилися на нього. — Ах... — він почервонів ще більше, ніж раніше. — В-вибачте... я просто... ааа. В-ви всі т-такі милі... Ми обов’язково повинні повторити це знову, але, мм... я-я щойно згадав, що мені... ем... мені треба йти, — він втік. У холі, пробираючись крізь натовп, він озирнувся, щоб подивитися, чи не йде хтось за ним, але побачив лише Ґаровеля. «Що це в біса було?» — запитав жнець. «Я... я-я не знаю, вона просто... вона здивувала мене... і я... угх... Я дійсно облажався, чи не так?» «Ні, я впевнений, що все в порядку. Просто трохи несподівано. У тебе також є фобія жінок?» «Н-ні, я думаю, що це просто... людей взагалі. Можливо, ем... можливо, дівчат трохи більше, ніж хлопців, але, ем...» Ґаровель зітхнув. «Я маю на увазі... це був фізичний контакт...» Ґаровель зітхнув сильніше. «Якби я знав! Що вона! збиралася...! Я б не...! Ааа!» «Гаразд, я зрозумів. У тебе проблеми з доброзичливими людьми. Розслабся». Він притулився до шафки та глибоко зітхнув. «Ось і все. Тепер ти в безпеці. Велика погана дівчинка тебе більше не дістане». «Ти... ти, курва... — він слабо засміявся. — Чому я такий, Ґаровель? Чому мені ніколи нічого не дається легко?» «Я не знаю, Гекторе. Але не можу сказати, що мені не подобається ця твоя частина». «С-справді? А я думав, що вона тебе дратує...» «Ні, ні. Якщо вже на те пішло, я дратуюся через тебе. А не на тебе». «Хм...» «Важливо, щоб ти це зрозумів. Я не можу сердитися на тебе, коли бачу, як ти весь час так стараєшся». Він кивнув. «Дякую... Здається, я трохи знав це... але я, ем... так...» «Тепер ти знаєш це дуже добре». Пізніше в той же день він заплатив штраф за своє обладнання. Перед школою він запхав у сумку близько тисячі троа, що, очевидно, було більше, ніж йому потрібно, але він хотів бути готовим. Було трохи дивно носити з собою стільки грошей до школи. Він не був упевнений, як пояснить походження грошей, якщо хтось обшукає його сумку, тому постійно носив ремінець на руці або на зап’ясті. Він купив кілька листів металу з комори столярного клубу і вмостився за столом на самоті. «Ти збираєшся зробити з цього шолом? Виглядає досить кволо». «Треба буде розплавити товстіший метал і відлити його заново. Що... було б чудово, але... у нас немає печі. Мені потрібно зварити кілька шарів цього металу разом, якщо я хочу отримати щось міцне». «Звучить нудно». «Тонший метал легше різати, і я зможу надати йому форму за допомогою рук і молотка. Але я повинен переконатися, що розміри для кожного шару ідеальні, інакше зварювання буде не дуже міцним». «Здається, ти знаєш, що робиш». «У мене є певний досвід, і... я, ем... вчора ввечері дещо почитав. Але, гм... навіть знаючи, що робити, я не впевнений, наскільки добре вийде, чесно кажучи... Якщо я надто погано вдарю молотком, то він може навіть не влізти мені на голову...» «То ти хочеш сказати, що тобі треба сконцентруватися?» «Ее... так...» Він почав креслити. Він виміряв окружність своєї голови в п’яти різних місцях, потім відстань від дальнього кута одного ока до іншого. Він порахував, що один проріз для обох очей разом заощадить час на вирізання і, сподівається, забезпечить кращу видимість. Він вирішив, що отвори для вух не потрібні, так само як і отвори для рота і носа, але була одна велика проблема: щелепа. Захистити ділянку під щелепою було життєво необхідно. Його надто коротка сутичка з Кольтом переконала його в цьому. Він вирішив повністю відрізати нижню половину обличчя, а потім прикрутити її назад, щоб вона могла вільно обертатися на верхній половині. Це виглядало б як якийсь гігантський недокус, але захищало б підборіддя, дозволяючи при цьому просовувати голову в цю штуку. Через деякий час Ланс наважився підійти. — Що ти робиш? — запитав він. — ...А, ее, шолом. Або каску, гадаю. — О, це круто, — сказав Ланс, розглядаючи ескізи. — Шкода, що тобі не дозволено зробити меч до нього. Це було б чудово. — Не думаю, що я зміг би викувати дуже гарний меч, — сказав Гектор. — Це дуже складно. Раніше люди присвячували цьому цілою професією. — Так. Хоча, ковалі мечів були досить рідкісними. Треба було бути до біса легендарним, щоб заробляти на життя одними лише мечами. — Так... — Це було б дивовижно, хоча. — Так. — Можливо, я міг би зробити щось ще до твого шолома. Наприклад, щит. Або рукавиці. Гектор підняв на нього брову. — Ти можеш зробити рукавиці? Це звучить так складно. Я маю на увазі... ланки навколо пальців були б брутальними... — Б’юся об заклад, я можу це зробити, — сказав Ланс. — Можливо. — Щ-що ж, звучить чудово. Я... я допоможу тобі, якщо зможу. — Круто, — і Ланс пішов на роботу, залишивши Гектора трохи ошелешеним від того, що сталося. Він мав отримати дозвіл від міс Трент на використання настільної пилки, а вона мала наглядати за ним, поки він працював. Була лише одна пила з твердосплавним полотном, але вона не дуже часто використовувалася, оскільки більшість учнів працювали з деревом. І коли він подивився на лезо, то зрозумів, що міг би заощадити більше часу, якби відмовився від окремого прорізу для очей і просто об’єднав його з прорізом для щелепи. Він швидко помітив метал і узявся до різання. Твердий сплав не змусив себе довго чекати, і незабаром замість трьох листів металу він мав шість окремих шматків. Короткий похід до фрезерувальника дав йому отвори, необхідні для щелепи. Далі йому потрібно було надати трьом частинам голови достатньо схожої форми, щоб їх можна було надійно зварити між собою, а потім зробити те ж саме для щелепи. Він почав бити молотком. Гектор знав, що це буде найбільш трудомісткий етап. Зварювання також займе певний час, якщо йому вдасться виконати цю частину належним чином, але для того, щоб досягти бажаних форм, потрібно було провести величезну кількість вимірювань, повторних вимірювань, ударів молотком і повторних ударів молотком. «Настав час обговорити, що робити з Кольтом, як гадаєш?» Гектор не припиняв бити молотком. «Я хочу йому допомогти». Ґаровель зробив паузу. «Ти в цьому впевнений? Він убив чотирьох невинних людей, ти ж знаєш». «Так... я знаю... і я не впевнений, що зможу це пробачити, але... ти казав, що у нього є діти...» «Так, сказав. Але те, що він батько, не звільняє його від його злочинів». Він зупинився, щоб виміряти. Чоло все ще було занадто широким. «Він намагається захистити їх, — подумав Гектор. — І навіть якщо... навіть якщо він не заслуговує на нашу допомогу... його діти все одно заслуговують... я це маю на увазі, чи не так?» Жнець витріщився на нього на мить. «Ти продовжуєш мене дивувати, Гекторе». Він відчув, як заливається рум’янцем, і зупинив свій молот, перш ніж зіпсувати наступний удар. «Хм... Значить, рятувальна місія». «Так...» «І як тільки діти будуть в безпеці від Рофалів, ми зможемо здати Кольта поліції». «Ах... не думаю, що він на це погодиться, навіть якщо ми врятуємо йому дітей». «Ну, ми не повинні розповідати йому про цю частину нашого плану. Річ у тім, що він вже має внутрішню інформацію про ворога. Якщо ми об’єднаємося з ним, то зможемо знищити всю організацію одним махом». «Ти справді думаєш, що він прийме нашу допомогу?» «Не знаю. Його становище дуже скрутне. Важко сказати, як він на щось відреагує зараз. Але я не думаю, що пропозиція нашої допомоги становитиме для нас якийсь ризик. Я спостерігатиму за ним так, що він цього не помітить, тож якщо він колись спробує тебе зрадити, у тебе буде достатньо попереджень». «Він, напевно, все ще думає, що я мертвий, так?» «Так, напевно». «Тож він злякається, побачивши мене знову». «Так. І, можливо, його доведеться переконувати, що це дійсно ти». «Думаєш, варто розповісти, що я можу повертатися з мертвих? Лише для того, щоб переконати його працювати разом?» «Якщо це допоможе нам зруйнувати всю операцію Рофала, перш ніж хтось ще загине, то так, я б сказав, що воно того варте. Звичайно, ми могли б застосувати більш виснажливий підхід, але тим часом жертв буде ставати все більше і більше. Чорт забирай, Рофали можуть почати використовувати заручників проти нас, якщо ми зволікатимемо. Давати їм час на розробку стратегії — не найкраща ідея, як на мене». «Хм, гаразд...» «Я піду пригляну за Кольтом, поки ти працюєш. Скажеш, коли закінчиш». «Гаразд. Але, мм... я тут ще побуду деякий час...» «Якщо тобі доведеться піти до того, як це буде зроблено, то так тому і бути. Але продовжуй працювати, поки я не скажу інакше» — Ґаровель пішов, а Гектор повернувся до роботи. Він знав, що йому доведеться залишитися дуже допізна, якщо він хоче закінчити шолом. На щастя, це було звичайним явищем у клубі. Члени клубу зазвичай затримувалися тут на кілька годин після того, як інші клуби закінчували роботу, і, як не дивно, міс Трент, здавалося, ніколи не дуже заперечувала проти цього. Допоки залишалося хоча б кілька учнів, вона просто сиділа у своєму кабінеті та читала книжку або щось подібне, вдягнувши беруші, щоб не чути шуму від верстатів. Так, це було зручно, але Гектор знав, що були й інші причини, чому деякі його однолітки не хотіли йти додому. Врешті-решт, він вирішив, що форми були настільки гарні, наскільки він міг їх отримати. Він наніс клей між шарами металу і встановив їх на місце. Він взяв зварювальний пальник, фартух, рукавички та маску, а потім почав зварювати краї разом. Він також додав лінії по центру металу, як зсередини, так і ззовні. Через деякий час міс Трент вийшла зі свого кабінету: — Вже стемніло, Гекторе. Я закриваю крамницю. Він відпустив курок ліхтаря і підняв маску. — Мені потрібно ще кілька хвилин. Я майже закінчив. — Закінчив? — вона підійшла та оцінила його роботу. — Ти ще навіть не почав проєктувати, коли прийшов сьогодні, так? — Ее, т-так... — Вражає. Ще трохи грубувато, але працюєш швидко. — А... дя-дякую... Я просто... Мені потрібно це зробити. — Треба? — Я маю на увазі... Я дійсно хочу це зробити. — Хм. Ти не втомився? Він похитав головою. — Ти, безумовно, знаєш, як залишатися зосередженим; я дам тобі це, — вона ледь помітно посміхнулася. — Ще кілька хвилин. Але потім ми підемо звідси. У мене є важливі домашні справи, ти ж знаєш. Моїх собак треба годувати. — Так, мем... Він закінчив зварювання, прикрутив щелепу на місце, поклав шолом в сумку і вийшов з будівлі разом з міс Трент. — Ти зможеш дістатися додому? — запитала вона. — Т-так, я в порядку. — Точно? Ми не повинні підвозити учнів, але я не можу дозволити тобі йти додому в темряві. — Ні, справді. Я, ем... тобто... мої батьки мають скоро приїхати. — Тоді ти не будеш заперечувати, якщо я почекаю з тобою. Він скривився. — Ее... ц-це не обов’язково. — О, я наполягаю, — сказала вона. Він зітхнув. — Вони не прийдуть, так? Він повинен був щось придумати. Брехня не спрацювала. Він вирішив спробувати версію правди. — Ні, вони не прийдуть, — сказав він. — Я ще не збираюся додому. Я маю ще одне місце, куди хочу зайти. — Ага. Щось таке, про що ти не хотів би розповідати вчителю, так? Він трохи кивнув головою вбік. — М-можна сказати, що... — Гаразд, — сказала вона. — Це не моя справа. Але тримайся подалі від неприємностей, Гекторе. Ти хороший хлопець. Він дивився, як вона вийшла на стоянку і поїхала на білому компакті. Він витягнув шолом, коли почав йти, і підняв його, щоб оглянути. Він не мав змоги уважно роздивитися готовий продукт перед тим, як вийти з майстерні. Він покрутив його в руках. «Ого, виглядає як лайно...» «Ти закінчив?» — засміявся Ґаровель. «Так... Я маю на увазі, що він функціональний... але вся поверхня пом’ята від молотка. Я міг би згладити її болгаркою, але це послабить метал...» «Суть важливіша за стиль, Гектор». «Ці кути на щелепі будуть впиватися в мою шию, якщо я їх не збрию...» «Хочеш залишитися і продовжити працювати?» «Не можу. Клуб зачинений. Не думаю, що в школі взагалі хтось залишився...» «Тоді можеш йти сюди» — Ґаровель почав давати вказівки. «Тож, ем... чим займався Кольт?» «Спав, в основному». «Цілий день?» «Так. Але ж він зараз найрозшукуваніша людина в Брайтоні. Не можу уявити, щоб денне світло було з ним дуже привітним». «О, так...» «Але зараз він прокинувся. Схоже, що він готується до виходу». «Є ідеї, куди він збирається?» «Ні. Але це має бути щось важливе, якщо він ризикує бути викритим. Він бере з собою пістолет». Гектор почав бігти. Незабаром він досяг центральної частини Брайтона і попросив вказівки, куди йти далі. Ґаровель дав йому вказівки, але Кольт уже рухався, тож слідувати за ним стало складніше. Гектор теж не мав сил. Його тіло все ще боліло, протестуючи щоразу, коли його ноги торкалися бруківки. Нарешті він зупинився, побачивши Ґаровеля. «Ти кепський вигляд» — сказав жнець, хапаючи його за плече. Полегшення омило його. «Де він?» Ґаровель показав на провулок за універмагом. Гектор просунув голову в шолом. «Виглядає не так вже й погано, — зауважив жнець. Вм’ятини роблять його трохи ненормальним, але в хорошому сенсі. В хорошому сенсі. Як воно сидить?» Він потер шию. «Могло бути й гірше, я думаю...» — він пішов до Кольта. Коли Кольт помітив, що він наближається, постава чоловіка застигла, а рука потягнулася до кишені пальта. — Що за...? Зачекай. Це ти, чи не так? Я чув, що ти спричиняєш неприємності. Хочеш помститися за свого напарника, чи не так? — Ні, я... я, ем... Кольт примружився на нього. «Спокійно. Обдумано. У своєму власному темпі, Гекторе». — Я ... знаю про ваших дітей, Офіцере Кольт. — Знаєш? — Я буду коротким, — сказав Гектор. — Я збираюся врятувати їх, тому що... що б я про вас не думав... ваші діти невинні. Кольт здавався розваженим. — Ти збираєшся врятувати їх, — сказав він. — І як саме ти збираєшся здійснити цей подвиг? Ти знаєш, де вони? — Я не... повинен вам цього казати... Кольт показав свій пістолет, але тримав його низько наставленим. — Тримайся, хлопче. Я не дозволю тобі втекти й наразити їх на небезпеку. — Вони вже в небезпеці... — Єдине, що їх оберігає — це я, — сказав Кольт. — Мої дії. Поки я роблю те, що він хоче, їм нічого не загрожує. — А що станеться... коли він захоче, щоб ви зробили те, чого не можете? — Я зроблю все, що завгодно. Ти розумієш це, хлопче? Для мене є тільки два життя, які мають значення, і моє — не одне з них. Гектор на мить замовк. Він зняв шолом. — У мене ніколи не було напарника, — сказав він, тримаючи його під пахвою. — Ти брешеш, — сказав Кольт. — Ти близнюк того хлопця абощо. Це єдине пояснення. — Тоді застрель мене, — сказав Гектор. Він підійшов ближче. — Стріляй мені прямо в голову... і тоді побачиш... — Дурний хлопчисько. Ти хочеш покінчити життя самогубством? «Не відповідай». — Я думав, ви сказали, що зробите все, що завгодно, — сказав Гектор. Кольт насупився і сховав зброю в кобуру. — Гаразд, — сказав він. — Але я не витрачатиму жодної кулі. — Він витягнув свій ніж, і Гектор ледве встиг побачити, як лезо пірнуло в його очну ямку. Темрява. Гектор прокинувся на тротуарі, Кольт тягнув його до багажника своєї машини. Він гукнув чоловіка. — Гей... Кольт скинув ноги Гектора. — Неможливо... — він відступив до машини, дивлячись, як Гектор знову встає. — Це ... достатньо доказів? Кольт просто дивився на нього, з обличчям, схожим на камінь. — Мені потрібна інформація, — сказав Гектор. — Здається, у тебе вже достатньо інформації, — відповів Кольт. — Що ще тобі потрібно? — Гм... «Імена інших подвійних агентів. Нам більше не потрібні сюрпризи». — Скажіть мені, хто ще... гм... хто ще є у Рофала в поліції... або деінде, про кого я повинен знати. — Єдині інші копи, про яких я знаю, це Толлер, Робстой і Венс, — він зробив паузу, насупивши брови на Гектора. — Але я... Я можу шукати більше. «Нехай він запитає Рофала про його плани. Здається, тут є щось більше». — Також... якщо ви зможете розповісти мені про його плани... я матиму краще уявлення, що робити після того, як ваші діти будуть у безпеці... — Гаразд. Я з’ясую, що зможу. Якщо це все, то у мене запланована зустріч. Гектор застиг. — Зустріч? Якщо ви збираєтеся когось вбити... — Я не вб’ю його, якщо він буде співпрацювати, — сказав Кольт. — Офіцер Кольт... — Малий, у мене немає вибору. — Я знаю, але... «Скажи йому, щоб він знову тебе вбив» — сказав Ґаровель. «Навіщо?» «Нам треба знати, де діти, і єдиний спосіб зробити це — змусити Кольта дати Рофалу те, що він хоче. А Рофал хоче твоєї смерті». — Гаразд, Офіцере Кольт. Ось що ми зробимо... 

Читати

Відгуки

Наразі відгуки до цього розділу відсутні!

Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!