Там, де росте Аберація...

Під містом, під трубами, каналізацією та кілометрами кабелю, лежав особняк. Старе дерево і холодний камінь різко контрастували зі світлом ліхтаря вздовж доріжки до входу. Його баштоподібний дах мав у центрі колону, яка вела до Брайтона, але ліфт у ньому був зарезервований для сім’ї Рофал. Єремія Кольт був змушений скористатися входом, схованим під винним магазином, сходами до ліфта розміром з комірчину для мітел.

Охоронці на вході зустріли його та обшукали, відібравши у нього вогнепальну зброю і три ножі.

Кольт не дуже переймався тим, як люди Рофала дивилися на нього, коли він проходив повз них у коридорі. Коли він ловив на собі чийсь погляд, то рівномірно зустрічав його, доки вони не відводили очей. Проте Джеффрі був зовсім іншою історією.

— Містере Кольт! Я сподівався вас побачити! — Джеффрі був дивним створінням. Ще не дорослий чоловік, він часто носив чорні костюми на замовлення і краватки з ще більш чорними сорочками. Його темне волосся завжди було гостро підстрижене і зачесане, а гострі брови робили його вічно й обурено уважно.

Кольт подумав, що якщо його ігнорувати, то він піде геть.

— Я чув, що ви вбили п’ятьох людей днями, — сказав Джеффрі. — Як це було? Вони багато кричали?

Він подумав, що ні.

— Ні. Вони навіть не знали, що сталося.

— А. Зрозуміло. Ефективність. Це не так весело, але я можу оцінити перевагу.

Кольт примружився на нього, коли вони йшли.

— Чого ти хочеш, хлопче?

Брови Джеффрі трохи відступили.

— Лише познайомитися з вами ближче, містере Кольт. Ви мені подобаєтеся. Я відчуваю, що ми споріднені душі. Ви не схожі на тих тупаків, що зазвичай працюють на мого дядька.

— Ти маєш на увазі тих тупаків, яких я звик вбивати.

Джеффрі посміхнувся повними зубами.

— Мій дядько каже, що ви справжній дикун.

— Ти б чув, що він про тебе говорить.

— О? Розкажіть.

— Що ти нешаноблива скалка в дупі, яка не думає про наслідки своїх дій.

Джеффрі розсміявся:

— Він занадто багато хвилюється. Досі не довіряє мені вирішувати власні справи. Що ж, він всього лише людина, я гадаю.

Саме тоді Кольт помітив, що Джеффрі щось несе в руках.

Відрубану людську руку.

Кольт одразу згадав, за що він ненавидів цю людину.

— Чия це рука?

— О, ви хочете її? Взагалі-то, я думав віддати її вам. У мене є й інша рука.

Це була маленька рука, тонкі пальці з довгими нігтями та блідою шкірою, законсервована, ймовірно, взята з трупа.

— Кому вона належить? — запитав він, ще менш терпляче.

— Дівчині, яку ви вбили. Мелісі Меллорі.

Кольт заскреготав зубами та насупився.

— Чому вона у тебе?

Джеффрі нахилив голову, збентежений.

— Тому, що я хотів її, очевидно. Це гарний сувенір, ви так не думаєш?

— Як взагалі ти отримав її? Тобі не можна виходити з будівлі.

— Це було б показово.

— Рік тому я б убив тебе на місці, де ти стоїш, за це.

Джеффрі посміхнувся, і його очі маніакально розширилися. З нетерпінням.

— Можливо, ми не такі схожі, як я думав, містере Кольт. Але я не можу сказати, що я розчарований. Можливо, так навіть краще.

— А люди думають, що я психопат.

— Ви повинні радіти, — сказав Джеффрі. — Я б не дозволив вам так зі мною розмовляти, якби ви мені не подобалися, містере Кольт.

— Я не боюся твого дядька, ідіоте.

— О, я знаю. Чесно кажучи, це найбільше дратує в тому, що я його племінник. Всі думають, що повинні боятися його. Іноді це випробовує моє терпіння. Але ж люди вас бояться, чи не так? Як вам це вдається?

— Відвали від мене, поки я не переламав тобі обидві ноги та не кинув у басейн твого дядька.

— Залякування. Чарівно. Я це запам’ятаю, — на диво, він справді залишив Кольта в спокої. Інші люди в коридорі поспішили забратися з дороги Джеффрі.

Покої Джозефа Рофала були просто попереду, біля дверей стояли двоє охоронців — Вусатий Розбещувач і Лисань, як їх пам’ятав Кольт. Він увійшов після того, як вони поплескали його по плечу.

Рофал і Суонк вели гарячу розмову. Рофал зірвав скляну лампу зі свого столу і жбурнув її в стіну.

— Ці гроші були за місце за столом! — він побачив, що наближається Кольт. — Ти! Це твоя вина! Ти сказав, що вбив того мудня!

Кольт підняв брову і подивився на розпухле обличчя Суонка:

— Якого мудня?

— Хлопця в масці, який прийшов і вкрав сімдесят кусків сьогодні вночі. Той самий хлопець, якого я бачив раніше.

— Звідки ти знаєш, що це був той самий хлопець? — запитав Кольт.

— Ну, я не знаю, але на ньому точно була така ж зварювальна маска. Я бачив отвір від кулі, яку я в неї всадив.

— Отвір від кулі, — Кольт пригадав. — Так, я теж це пам’ятаю. Внизу маски?

— Так.

— Але це не міг бути той самий хлопець. Я його точно вбив.

— Я не знаю, — сказав Суонк, потираючи фіолетову щоку. — Цей хлопець не людина. Ми, мабуть, вистрілили в нього щонайменше п’ять разів, зарізали шість. У нього ножі стирчали з грудей, бляха-муха! Це його навіть не сповільнило. У мене двадцять чоловік виведено з ладу. Зламані руки, ноги, ребра. А Роджерсу той виблядок цими днями струс мозку влаштував.

Рофал подивився на нього.

— Це твоя відповідальність, Кольте.

— Якого хріна ви хочете, щоб я зробив? — сказав Кольт. — Ви хоч знаєте, де він?

Суонк похитав головою і подивився на їхнього боса.

— Він сказав, що прийде за вами. Не хочу образити Кольта, але я не впевнений, що у нього багато шансів. Цей хлопець знищив, скільки, восьму частину всіх наших м’язів? За кілька днів?

Рофал сів.

— Залиш нас, — сказав він Суонку, який швидко вийшов. Він глибоко вдихнув і провів рукою по своєму рудому й сивому волоссю. Обвітрені риси його обличчя робили вираз ще більш неприємним.

— Ви впевнені, що за Свонком не стежили?

— Він сказав, що ні, але хто знає. Ти пам’ятаєш що-небудь про цю людину? Ти сказав, що він був молодий.

— Виглядав як підліток. Здавалося, він був дуже наляканий мною. Принаймні, до того, як він почав бити всіх підряд. Але це не може бути той самий хлопець. У нього, мабуть, був напарник.

— Тоді яка їхня мета?

Кольт знизав плечима. Він не міг не посміхнутися.

— Чи можете ви придумати якусь причину, чому хтось міг би хотіти завдати вам шкоди?

Рофал не виглядав веселим.

— Ти явно не та людина, з якою варто це обговорювати. Розкажи мені, як пройшло твоє завдання.

— Я зв’язався з деякими своїми старими колегами з відділу. Сказав їм, що я невинний, як ви й наказали. Я майже впевнений, що ніхто з них мені не повірив.

— Я й не очікував, що вони повірять. Але тепер вони будуть суперечливими. І, можливо, стануть більш поступливими.

Кольт насупив брови:

— Ви маєте на увазі примусити їх.

— Імперії не будуються на союзах. Вони будуються на завоюваннях.

Кольт виражав огиду.

— Троє твоїх колег-офіцерів і двоє підлітків, — нагадав йому Рофал. — І ти нічого не відчував, коли вбивав їх, чи не так? Я впевнений, що невелика капітуляція не становитиме для тебе великої моральної дилеми.

Він холодно подивився у відповідь.

— Гадаю, я відчую щось, коли вб’ю вас.

— Обережно, Кольт. Не піддавай ризику наше взаєморозуміння.

— Прошу вибачення, — промовив він крізь зуби.

— Я знаю про твою нинішню ненависть до мене, — сказав Рофал. — Але з часом, я вірю, ти побачиш ситуацію так само як і я.

— Нізащо, — сказав Кольт.

— Невже це так безглуздо? З тобою я нарешті маю когось надійного, хто ніколи не зрадить мене. Зі мною ти нарешті маєш роботодавця, який цінує твої таланти. Роботодавця, який не соромиться виявляти свою щедрість.

— У вас дивне уявлення про щедрість.

— Я люблю гарантії, Кольт. Людина в моєму становищі не повинна нікому довіряти, коли у неї є можливість не довіряти. Впевнений, ти це розумієш. Але коли я маю гарантію... — він поклав на стіл портфель. Він був повний готівки. — Я можу висловити свою вдячність.

Кольт подивився на гроші. Судячи з розміру купюр, там було щонайменше п’ять тисяч троа.

— Грошей не достатньо, — сказав він.

— Звісно. Гадаю, ти заробив ще дві години.

Кольт взяв портфель.

— Де вони?

— Сьогодні вони тут, — Рофал рушив до широких подвійних дверей позаду себе, оздоблених дерев’яним орнаментом з латунними лампами по обидва боки. — Завтра вони будуть в іншому місці.

Кольт пройшов до того, що могло бути лише спальною кімнатою Рофала. Четверо охоронців підняли очі, коли він увійшов, а потім відклали свої карти, книги та газети, щоб мовчки спостерігати за ним. Він підійшов до дитячого ліжечка, що стояло посеред кімнати.

Двоє немовлят спали, хлопчик і дівчинка — близнюки. Кольт полегшено зітхнув. Він не міг посміхнутися їм. Не тут. Він торкнувся чола сина, а потім дочки.

Дві години, все що він мав. Цього було замало. Він хотів провести їх якомога ефективніше, але не знав, як це зробити. Тому, поки це не звело його з розуму, він вирішив просто сісти та дивитися, як вони сплять.

Ґаровель просто продовжував спостерігати.