Розділ 1
— Предком нашої родини була русалка. На жаль, її підступно обманула людина — і вона вже ніколи не змогла повернутися до прекрасного моря.
Корделія не любила цю стару історію, яку її хвора мати розповідала щоночі, погладжуючи тонкою рукою волосся доньки. Усе через те, що в історії завжди був сумний кінець, а обличчя матері, коли вона розповідала цей застережливий переказ, здавалося невимовно сумним і жалюгідним. Жодній дитині, що ще живе мріями, не можуть подобатися такі важкі й похмурі оповіді.
Але хороша дитина терпить, навіть якщо їй щось не до душі. Тим більше — перед матір’ю, яка день у день втрачає силу через хворобу.
— Морська королева Каліпсо мала сім прекрасних доньок. І серед них наймолодша була найвродливішою русалкою в усьому морському королівстві. Її пишне волосся здавалося насиченим місячним сяйвом, що відбивалося на поверхні води, шкіра мала перлинну гладкість, губи рожеві, мов корали, а очі виблискували, мов коштовне каміння з найглибших глибин. Усі мешканці моря її любили. Достатньо було зустріти її погляд — і серце вже належало їй. Щоб зберегти вроду доньки якнайдовше, Каліпсо подарувала їй найрідкісніший скарб морських глибин.
Той коштовний камінь був зачарований: він дарував вічну молодість, процвітання, багатство і свободу від хвороб і болю.
— Чи, може, саме тому, що вона надто довго тішилася щастям, на неї зійшло нещастя? — мати вела далі. — Наймолодша принцеса-русалка, зачарована зовнішнім світом, піднялася на сушу й закохалася в людину. Але кохання між істотою моря і створінням суші — надто складне. А ще… королева Каліпсо ненавиділа людей. Її ненависть була настільки глибокою, що після викрадення її найстаршої доньки людьми, вона почала вбивати всіх, кого бачила, й топити кораблі, що наважувалися пройти її водами.
Наляканій принцесі її коханий нашіптував мрії про солодке майбутнє…
— Щоб вона пішла з ним на землю й жила щасливо. Обіцяв їй вічність…
Корделія затамувала подих — рука, що гладила її волосся, раптом зупинилася. Відтоді як вона вперше побачила материн вираз обличчя під час цієї частини розповіді, дівчинка відчувала тривожний страх, ніби її серце повільно занурюється в темні глибини моря. Бо мати, яка понад усе на світі любила свою доньку, у цю мить ніби ненавиділа всіх і все — навіть її.
Ніби була сповнена жалю й гніву, як людина, яка мріє зникнути.
Тож коли на бліде, сухе обличчя повернулося слабке тепло, а голос — такий самий сухий — знову заговорив, Корделія тихо зітхнула з полегшенням. Тоді мати знову починала гладити мовчазну доньку по голові. Її рука була холодною, мов крижана, аж до відчуття замерзлої шкіри, проте дотик лишався м’яким, наче оксамит. Дівчинка заплющила очі.
— Але все це було брехнею, — прошепотіла мати доньці, чиї повіки вже зімкнулися.
— Принцеса, ошукана солодким сном про кохання людини, втекла з морським скарбом, вийшла за нього й навіки прикувала себе до суші. Та насправді він хотів не її, а її скарб. Наймолодша русалка надто пізно зрозуміла, що її обманули. А принцеса, яка зрадила свою матір, уже ніколи не змогла повернутися до моря. Вона жила в каятті та стражданні до самої смерті.
Тому, Корделіє…
— Ти не повинна повторити її помилку. Не закохуйся.
Бо станеш такою ж. Як вона. Як я.
Зовні здійнявся шалений буревій. Якщо вона не поспішить — її поглине шторм.
Задихаючись, вона бігла щосили. Ніч була повня. Точнісінько така, як у той день, коли вона вперше його зустріла. Очі налилися слізьми.
І навіть коли бігла, в ній борсалося суперечливе бажання — повернути назад.
Але її давній друг поставив на карту все, аби допомогти їй. Вона не мала права бути егоїсткою. Корделія заглушила дитячий голос усередині й побігла далі.
Бах!
— А-а!
Її серце обірвалося. Той зловісний звук — без сумніву, постріл.
Невже він… убив його?
Ні. Ні! Джонатане!
Корделія спіткнулася й ледь не впала, але побігла в бік, звідки лунав звук. Одна лише думка про те, що Джонатану могли заподіяти шкоду, зводила її з розуму від страху.
А якщо Джонатан мертвий? Тоді… наскільки ж глибоким був би її гріх?
Її власна доля вже була вирішена. Але не його. Він заслуговував на те, щоб успадкувати родове ім’я, зустріти кохану людину й жити щасливо. Він і так уже взяв на себе забагато. Хоч і не був зобов’язаний. Просто тому, що був добрим і хоробрим.
Їй хотілося плакати. Можливо, її батько мав рацію — вона справді була проклятою істотою, яка приносить смерть кожному, хто наближається.
Моргнувши очима, повними сліз, вона прошепотіла молитву.
Будь ласка. Будь ласка.
Навіть якщо він був до неї добрим, Корделія знала: за своєю природою він жорстокий. Але ж… невже він здатен убити без причини? Ні. Йому не потрібно вбивати. У нього було безліч інших способів завдати болю. Він був тим, хто досконало оволодів цими способами.
Задихаючись, вона добігла до пристані — і побачила знайому постать, що лежала на землі, згорблена. Він стікав кров’ю.
— Ні, ні! — закричала Корделія й кинулась до нього, відчайдушно притискаючи до себе. Лише після кількох істеричних благань про допомогу вона зрозуміла: Джонатан не мертвий, лише втратив свідомість. Коли його тіло здригнулося, ніби ось-ось прокинеться, вона схлипнула з полегшенням і прошепотіла:
— Джо-Джонатане… Ти живий? Пробач. Пробач мені…
Промовляючи ці слова, вона мимоволі затамувала подих.
Повільні, навмисні кроки наче розрізали повітря. Вони були гучні не тому, що він не вмів ходити тихо — він хотів, щоби його почули. Він міг би зламати шию своїй жертві без жодного звуку… але натомість обирав бути загрозою, яку чують. По шкірі побігли мурашки, тіло вкрив холодний піт.
Хаах… хаах…
Довга тінь зупинилася за крок — і накрила її всю. У застиглій тиші, де здавалося, що сам світ завмер, вони чули лише дихання одне одного… і запах. Крізь холодний нічний вітер прорізався м’який голос:
— Корделіє.
Ах…
Вона не витримала — озирнулася. І побачила його.
Заряджений пістолет був у нього в руці. Він цілився не в неї. А в того, кого вона тримала на руках.
Клац.
У ту саму мить, коли він без вагань натиснув на спуск, Корделія кинулася перед ним.
І в ту мить їй здалося, що вона побачила його очі — налиті кров’ю.
По безлюдній пристані прокотився гучний постріл.
— Хаах… хаах…
Куля пролетіла буквально на волосину — обпалила вухо, і кілька пасм волосся впали додолу. Чоловік, що перетворився на справжнє чудовисько у своєму гніві, вилаявся, жбурнув гвинтівку та грубо смикнув її за руку.
Біль пронизав усе тіло, ніби його скували гематоми. Обличчя перед нею — перекошене люттю, викривлене, майже нелюдське. Здавалося, він зараз роздере все навколо.
— Якщо ти хотіла звести мене з розуму — тобі це вдалося, — гарчав він крізь зціплені зуби.
— Ще раз посмій отак встати між мною і якимось виродком — і я порубаю його на шматки та зкормлю акулам.
Шаленість клекотіла в його налитих кров’ю очах. Її голова ніби оніміла, а в холодних очах блиснули сльози. Пальці, що щойно стискали її волосся, мов намагаючись задушити, розтиснулися — і його обличчя перед нею почало розмиватися.
Наступної миті він жадібно припав до її губ.
— А-а!
Тіло пронизав жар, хвиля тепла проносилася крізь неї, прогинаючи її спину. Минуло вже багато часу з того моменту, як вони востаннє були так близько, та відчуття було приголомшливим — наче полум’я тане в тонкій, тендітній шкірі. І все ж Корделія прийняла його повністю, відкрилася, ніби кажучи: зруйнуй мене повністю, якщо мусиш.
Скрип меблів і вологе тертя шкіри наповнювали кімнату гучними звуками. Переривчасто вдихаючи повітря, Корделія чула його зірвані стогін — змішані з ревом моря, що лунало за вікном. Його червоні очі, зосереджені до болю, виблискували в пітьмі, мов далекий маяк у темряві.
Не замислюючись, вона простягнула руку й ніжно витерла піт з його чола. У ту мить його погляд, що щойно був зосередженим і палаючим, спалахнув ще яскравіше — наче іскра.
Він схопив її маленьку руку, притиснув до підлоги — і поцілував глибоко, до запаморочення.
Його дотик ставав більш відчайдушним, більш палким. Навіть коли її брови насупилися, тремтячі ноги міцно трималися за його талію, як іпомея, що обвивається навколо міцного дерева, тендітна, але наполеглива.
Між важкими зітханнями він прошепотів напрочуд ніжне запитання:
—Тобі боляче?
У глибині душі Корделія відчула тупий біль, але похитала головою.
Він зарозумілою посмішкою.
—Ти знову брешеш.
//Коментар перекладача:
Цей тайтл стояв осторонь. Мовчав. Спостерігав.
А потім — клац. Я відкрила його.
Теги? Червоні. Як мої очі після ночі без сну.
Опис? "Занадто привабливий".
Тут або я буду методично булити головного героя (принаймні на старті), або він мене.Або ми зійдемося десь посередині у вигляді зламаної психіки й важкого вдиху.
Але що таке література, якщо не емоційна деградація на фоні красивих фраз?
І, звісно, все почалося з обкладинки. Обкладинки — ці підлі, зрадливі створіння
Розділи англійською виходять нерегулярно, тож не дивуйтесь, якщо й тут буде повільно — я перекладаю одразу, як з’являється новий. І, так, я вже звикла страждати в очікуванні.
Ну що. Все.
Ви втрапили в цю діру разом зі мною.
Не чиніть опору. Вам сподобається(не можу гарантувати).//
