Наставник

Розділ 4. Наставник

Мені виповнилося три роки.

Нещодавно я нарешті дізнався імена своїх батьків. Мій батько – Пол Ґрейрат. Моя мама – Зеніт Ґрейрат. А мене звуть Рудеус Ґрейрат, первісток сім’ї Ґрейрат.

Мої батьки не зверталися одне до одного на ім’я, а мене вони коротко називали «Руді», тож знадобився деякий час, щоб дізнатися які у нас офіційні імена.

☆ ☆ ☆

– Боже мій, Руді справді любить цю книгу, еге ж? – сказала Зеніт з усмішкою, коли я, як зазвичай, ходив з підручником магії в руках.

Моїх батьків, здавалося, не хвилювало, що я завжди тягав книгу з собою. Навіть коли я їв, то тримав її під рукою. Однак я вирішив, що ніколи не читатиму книгу в їхній присутності – не тому, що хотів зберегти свої таланти у таємниці, а просто тому, що не впевнений, які погляди цього світу на магію. У моєму старому світі, наприклад, полювання на відьом було справжнім – знаєте, коли живцем спалювали підозрюваних у використанні чар, звинувачуючи їх у єресі.

Звичайно, беручи до уваги, що мій підручник магії це щось на кшталт практичного посібника, магія, вірогідно, не вважалася єрессю у цьому світі, проте це не означало, що люди не сприймали її у негативному світлі. Можливо, магія це те, що ти можеш робити лише подорослішавши. Якщо не було нічого іншого, то маги ризикували втратити свідомість, якщо користувалися магією надто часто й інтенсивно; люди могли подумати, що подібне здатне затримати ріст дитини.

Взявши це до уваги, я вирішив тримати мої магічні здібності в таємниці від сім’ї. Разом з цим мені довелося запускати заклинання крізь вікно, тож був шанс, що мене все одно виявлять. Проте я не мав іншого вибору. Не у випадку, коли хотів перевірити, як швидко можу запускати заклинання.

Наша покоївка (яку звуть Лілія, очевидно) періодично кидала на мене суворі погляди, але мої батьки залишалися такими ж, як і раніше, тому я був упевнений, що знаходжуся у безпеці. Якби вони спробували зупинити мене, я б не пручався, але я не хотів марнувати своє дитинство, поки воно в мене було. Мені потрібно розвивати свої таланти зараз, поки вони не досягнули межі та не забронзовіли. Зараз у мене є час, щоб зробити так багато, як тільки можна.

☆ ☆ ☆

Потім, одного дня, моє таємне вивчення магії закінчилося.

Мої магічні резерви значно виросли, тому я мимохідь перейшов на заклинання середнього рівня. Водяна гармата: розмір – 1, швидкість – 0. Я подумав, що, як і зазвичай, вода поллється у відро. Можливо, перелилася б трохи, але її точно не було б надто багато.

Тож, я застосував заклинання… і випустив приголомшливу кількість води, що пробила масивну дірку в стіні. Я стояв там, заціпенілий, дивлячись, як з дерев’яних країв отвору стікала вода. Я був надто ошелешений, щоб думати про те, що робити. Враховуючи розміри отвору, люди мали зрозуміти, що це зроблено з допомогою магії.

Зараз я нічого не міг змінити. Я завжди швидко здавався.

Першим до кімнати влетів Пол.

– Що сталося? – закричав він. – Ого! – його щелепа відвисла, коли він побачив діру в стіні. – Якого біса? Хвилинку — Руді! Ти в порядку?

Пол – хороший хлопець. Було очевидно, що я був тим, хто зробив це, але все, про що він піклувався, – чи зі мною все було добре.

Він був настороженим і ретельно вивчав оточення.

– Це був монстр? – пробурмотів він собі під ніс. – Ні, не в цих краях…

– О боже, – сказала Зеніт, коли зайшла до кімнати. Вона завжди набагато спокійніша за мого тата. Спочатку вона глянула на розтрощену стіну, затим на калюжу води на підлозі. – Га? – її погляд метнувся до підручника магії, примітивши сторінку, на якій була відкрита книга.

Погляд моєї матері метався між мною і книгою, затим вона присіла переді мною. Вона зазирнула мені в очі, її рот вигнувся у теплій усмішці.

Проте усмішка не досягнула її очей. Це було доволі страшно.

Я хотів відвести очі, але я старався так сильно, як тільки міг, не розривати наш із Зеніт зоровий контакт. Якщо я щось і вивчив за часи, коли був безробітним халявником, то це те, що роздратування і зухвалість, коли ти зробив щось погане, лише погіршують ситуацію. Тому я не збирався відводити очі від її очей, незважаючи ні на що. Прямо зараз, мені потрібно було показати щирість. І найпростіший шлях зробити це – встановити зоровий контакт – принаймні ти виглядатимеш щирим, незалежно від того, що відчуваєш. 

– Руді, ти говорив уголос деякі слова з тієї книги? – запитала Зеніт.

– Мені шкода, – відповів я, ледь помітно кивнувши. Прямі вибачення були найкращими, коли ти зробив щось не так. Я був єдиним, хто міг це зробити, тому брехня лише підірвала б довіру батьків до мене.

У моєму старому житті, я говорив випадкову брехню за випадковою брехнею, доки мені більше ніхто не довіряв. Я не збираюся повторювати цю помилку.

– Шкода? – запитав Пол. – Це середній рівень за…

– О, любий, ти це чув?! – перебила Зеніт майже переходячи на писк. – О, я знала, що наш хлопчик – геній! – вона стиснула руки у крихітні кулачки і застрибала в екстазі.

Ну, вона точно у гарному настрої. Гадаю, це означає, що вибачення прийнято?

Зеніт явно була у захваті від такого розвитку подій, але Пол досі виглядав розгубленим.

– Хвилинку, почекай, – сказав він, дивлячись на мене. – Ми ще навіть не навчили тебе читати чи…

– Ми повинні негайно найняти йому вчителя! О, він виросте чудовим магом, я знаю це!

Реакція Зеніт на моє вміння користуватися магією була заледве стримуваною радістю. Очевидно, мої побоювання, що діти не мають користуватися магією, були безпідставними.

Тим часом Лілія невимушено і безмовно взялася за прибирання. Або вона вже знала, що я міг користуватися магією, або у неї були підозри. Оскільки мої здібності не здавалися поганими, схоже, це не сильно її хвилювало. А може, вона просто хотіла побачити моїх батьків щасливими.

– Милий, поїхали завтра до Роа і повісимо оголошення про найм вчителя! – сказала Зеніт. – Ми повинні переконатися, що Руді зможе відточити свої таланти!

Зеніт літала у хмарах, безперервно розповідаючи про те, що її син геній, бо раптово продемонстрував хист до магії. Я не міг сказати, чи була вона просто гордою матір’ю, чи уміння використовувати заклинання середнього рівня вважалося аж настільки дивовижним. Це мав бути перший варіант, так? Вона не бачила, як я практикував магію, тому її слова, що вона «знала», що я геній, означали, що вона вже все для себе вирішила, без будь-яких на те підстав.

Ні, це не зовсім так. У неї точно була якась інтуїція. Я багато говорив сам із собою. Навіть коли читав, то мимрив уголос слова чи фрази, які мені подобалися. Відколи я прийшов у цей світ, то промовляв речі під час читання; спочатку все було японською, але після того, як я вивчив місцеву мову, то підсвідомо почав використовувати її. Коли Зеніт чула, як я вимовляв слова, вона підхоплювала, щоб пояснити, що вони означали. Завдяки цьому я також дізнався багато власних назв цього світу, але не дуже актуальних у цій місцевості.

Ніхто нічого не говорив, поки я вивчав мову цього світу. Мене також ніхто не вчив слів, які я читав. З точки зору моїх батьків, вони бачили, що їхня дитина читає, коли її ніхто не вчив, а також промовляє вголос зміст книжок. Звичайно, вони подумали, що я геній.

Я про те, якби це була моя дитина, я б точно так подумав.

Так було в моєму минулому житті, коли народився мій молодший брат. Він швидше ріс – швидше розумів речі порівняно зі мною і старшим братом, зокрема раніше почав говорити і ходити. Мої батьки були такими безтурботними людьми, що нахабно говорили «О, цікаво, чи він геній», навіть коли не відбувалося нічого особливо дивовижного.

Я мав пам’ятати, що, хоча я був безробітним, який кинув школу, я також мав розумовий вік людини, якій тридцять років. Я здатен це зробити!

– Милий, ми маємо знайти йому домашнього вчителя! – сказала Зеніт. – Я впевнена, ми зможемо знайти чудового вчителя магії в Роа!

Очевидно, батьки однакові, де б ти не був: щоразу, коли дитина демонструвала певний натяк на особливий талант, потрібно переконатися, що вона буде отримувати потрібну й особливу освіту для відточення своїх талантів. У моєму старому житті, батьки хвалили молодшого брата за те, що він такий геній, і давали йому купу речей для навчання.

Пол сприйняв пропозицію Зеніт знайти мені домашнього вчителя магії з меншим ентузіазмом.

– А тепер почекай. Хіба ти не обіцяла, що якщо у нас буде хлопчик, ми виростимо його лицарем?

Отже, дівчинка мала стати чарівницею, а хлопчик – лицарем? Вони, мабуть, домовилися про це ще до мого народження.

– Але у такому віці він уже може користуватися магією середнього рівня! – заперечила Зеніт. – З належним навчанням, він стане чудовим магом!

– Але обіцянка є обіцянка!

– Не кажи мені про обіцянки! Ти завжди порушуєш обіцянки!

– Ми зараз говоримо не про мене!

І ось так мої батьки сперечалися, поки Лілія продовжувала спокійно виконувати свої обов’язки. Суперечка тривала деякий час, аж раптом Лілія, яка закінчила прибирання, зітхнула і сказала:

– А як щодо того, щоб він вивчав магію вранці, а вдень займався фехтуванням?

Ця пропозиція поклала край суперечці, і мої дурні батьки вирішили розклад навчання дитини, не беручи до уваги її почуттів.

Що ж, не біда. Зрештою, я пообіцяв, що викладуся на повну в цьому новому житті.

☆ ☆ ☆

Ось так було вирішено найняти для мене домашнього вчителя.

Я так зрозумів, що посада особистого наставника молодого дворянина добре оплачувалася. Пол один з небагатьох лицарів у цій місцевості, що робило його самого дворянином доволі низького рангу, тож мені було цікаво, чи зможе він запропонувати конкурентоспроможну платню. Ми стирчали на далекому кордоні королівства, а на прикордонні талантів високого рівня (особливо когось на зразок магів) бракувало. Якщо ми подамо запит до чогось на зразок гільдії магів або гільдії шукачів пригод, чи знайдеться хтось?

Мої батьки, здавалося, також переймалися цим питанням, але вони, очевидно, швидко когось знайшли, бо мої уроки мали розпочатися наступного дня.

А оскільки в нашому селі не було таверни, то мій вчитель житиме з нами.

Мої батьки були майже впевнені, що моїм вчителем буде шукач пригод на пенсії. Молодь не їхатиме в такі місця, а у столиці не бракувало роботи для королівських магів. Наскільки я зрозумів, у цьому світі тільки маги просунутого рівня могли навчати таємного мистецтва. Отже, хто б не трапився, це мав бути шукач пригод принаймні середнього чи просунутого рівня, можливо, навіть вище.

У моїй уяві вималювався образ чоловіка середніх або літніх років з багаторічним старанним навчанням за плечима і довгою бородою, необхідною для подібних чарівників.

– Я Роксі. Приємно з вами познайомитися.

Мої очікування зовсім не відповідали реальності. Людина, яка з’явилася, була молодою дівчиною, що виглядала як школярка середньої школи.

Вона носила коричневу чаклунську мантію, її синє волосся заплетене в коси, постава офіційна і правильна. Біла шкіра виглядала недоторканою сонцем, а очі були дещо сонними. Вираз її обличчя не випромінював товариськість і, попри відсутність окулярів, вона виглядала як дівчина, що любила сидіти у бібліотеці, занурившись у книгу.

В одній руці вона несла валізу, а в іншій тримала посох, як і належить магу. Привітати її вийшла разом уся сім’я, мама тримала мене на руках.

– …

– …

Мої батьки дивилися на неї, розгубивши слова. Не дивно насправді. Цього вони зовсім не очікували. Наймаючи когось як домашнього вчителя, ви думаєте, що отримаєте когось старшого віку. А натомість з’явилася ця крихітка. 

З огляду на всі ігри, які я грав, ідея про лолі-чарівницю не була для мене чимось дуже незвичайним.

Неповнолітня. Зневажливий погляд. Соціально незграбна. Саме так, це трифекта*.

Вона – ідеальна.

Я хочу, щоб вона була моєю нареченою.

– О, ем, ти… ти домашній вчитель? – нарешті запитала Зеніт.

– Хіба ти не трохи, е-е… – вимовив Пол.

Мої батьки не могли підібрати слів, тому я вирішив бути прямолінійним і закінчити речення мого батька:

– Ти маленька.

– Хей, чи тобі про це говорити? – відповіла Роксі. Очевидно, ця тема їй дошкуляла. А я навіть не говорив про її груди.

Роксі зітхнула.

– То де мій учень? – запитала вона, роззираючись.

– О, це буде наш хлопчик, – відповіла Зеніт, злегка піднімаючи мене на руках.

Я зухвало підморгнув Роксі. Її очі розширилися, і вона знову зітхнула:

– Ух, таке іноді буває, – буркнула вона собі під ніс. – Дитина демонструє ознаки того, що дорослішає трохи швидше, і кляті батьки вбивають собі в голову, що у неї особливий талант.

Агов! Я почув це, Роксі!

Я маю на увазі, що повністю з нею згоден, та все ж.

– Ти щось сказала? – запитав Пол.

– О, нічого, – відповіла вона. – Я просто невпевнена, що ваш син зможе зрозуміти принципи магії.

– О, не хвилюйся, – сказала Зеніт, сповнена материнської гордості. – Наш маленький Руді чудовий у цьому!

І знову Роксі зітхнула:

– Тоді гаразд. Гадаю, мені доведеться зробити все, що я можу, – її слова звучали так, ніби вона вже вирішила, що це марно.

І ось так почався перший день ранкових уроків з Роксі та вивчення фехтування з Полом у другій половині дня.

☆ ☆ ☆

– Гаразд, отже, ось цей підручник магії… Дійсно, перш ніж ми перейдемо до цього, як щодо того, аби ми побачили скільки магії ти можеш використовувати, Руді?

Роксі вивела мене на подвір’я на наш перший крок. Я зрозумів, що магією зазвичай займаються на вулиці. Чорт, я вже з перших рук дізнався, що буде, якщо використати магію всередині будинку. Люди не хотіли робити діри у стінах чи щось подібне.

– Спочатку я продемонструю. Нехай широкі та благословенні води зіллються, де я бажаю, та виллється з них єдиний чистий потік — Водяна Куля! – поки Роксі говорила магічну формулу, на її долоні утворилася куля води розміром з баскетбольний м’яч. Затим куля на великій швидкості врізалася в одне з дерев на нашому подвір’ї.

Водяна Куля зламала дерево навпіл, ніби це була звичайнісінька гілка, і намочила паркан позаду нього. Мабуть, розмір – 3, швидкість – 4, якщо я правильно здогадався.

– Ну? – запитала Роксі. – Що думаєш?

– Моя мама любить це дерево і витрачає багато часу на догляд за ним, тож я думаю, що вона буде дуже сердита.

– Га? Справді?!

– Жодних сумнівів. – Одного разу Пол розмахував мечем і випадково зрізав одну з гілок дерева, хоча Зеніт розлютилася на нього, але не надто сильно.

– О, це недобре, – затинаючись, сказала Роксі, у паніці кидаючись до дерева. – Я маю з цим щось зробити.

З бурчанням вона підняла упалий стовбур на місце. Потім, з червоним від натуги обличчям, почала чаклувати:

– Нх… Нехай ця божественна сила буде ситною їжею, що дає тому, хто втратив силу, снагу піднятися – Зцілення!

Повільно і впевнено стовбур дерева повернувся у початкове положення. Добре, він там, де і мав бути, – це було доволі дивовижно.

– Фух! – видихнула Роксі.

– Ви також можете використовувати цілющу магію, панно?!

– Гм? А, так. Будь-яке заклинання середнього рівня.

– О, ого! Це чудово!

– О, зовсім ні! При належній підготовці кожен може це зробити, – тон Роксі був дещо грубим, але кутики її рота розслабились, а ніс гордо піднявся.

Еге, вона щаслива, добре. Все, що знадобилося, трішечки похвали. Хех, їй легко догодити.

– Гаразд, Руді. Спробуй ти.

– Добре! – я підняв руку і…

Лайно. Минув майже рік відтоді, як я зробив водяну кулю, користуючись магічною формулою, і я не міг пригадати, як вона звучала. Однак Роксі щойно її сказала. Гм. Тоді…

– Е, ще раз, що потрібно сказати?

– Нехай широкі та благословенні води зіллються, де я бажаю, та виллється з них єдиний чистий потік, – сказала Роксі так, ніби це саме собою зрозуміло. Вона, мабуть, подумала, що це нормально при моїх можливостях.

Вона сказала магічну формулу, проте я не зміг запам’ятати її почувши один раз.

– Нехай широкі та благословенні води… – почав я і перш ніж зазнав невдачі у намаганнях пригадати, що там далі, обірвав заклинання. Я створив водяну кулю трохи меншу і трохи повільнішу, ніж у Роксі; зрештою, якщо я перевершу її, вона буде дутися.

Хей, мені подобається бути милим до юних дівчат.

Водяна куля розміром з баскетбольний м’яч ударила ціль з бульком, дерево затріщало і зарипіло, а потім упало. Погляд Роксі прикипів до цього видовища, вираз її обличчя застиг:

– Ти усік заклинання, чи не так? – запитала вона.

– Ага. – Ой-ой. У мене проблеми?

Правильно: у підручнику магії нічого не говорилося про творення заклинань без магічної формули. Я зробив це так, ніби в цьому нема нічого особливо, але можливо тут було якесь культурне табу? Чи можливо вона розлютилася, бо я зробив щось для чого потрібно багато тренуватися? Сподіваюся, вона просто насварить мене за те, що я був недбалим із закляттям чи щось таке.

– Ти зазвичай так скорочуєш заклинання? – запитала вона.

Я не знав, як відповісти на це, і трохи провагавшись, вирішив бути чесним:

– Я зазвичай… е-е… зовсім ними не користуюся. – Зрештою я збирався в неї вчитися, тож з часом вона це виявить.

– Не користуєшся?! – очі Роксі широко розплющилися від шоку і недовіри, коли вона поглянула на мене. Однак вона швидко прийшла в норму. – А, так, тепер я зрозуміла. У цьому є сенс. Тож, зараз ти відчуваєш втому?

– Трохи, але я в нормі.

– Зрозуміла. Що ж, розмір і сила твоєї водяної кулі були чудовими.

– Дякую.

Нарешті, Роксі вичавила усмішку – справжню. І далі буркнула собі під ніс:

– Можливо, цю дитину варто навчати.

Знову, я тебе чую.

– Гаразд, перейдімо до наступного заклинання, – схвильована сказала Роксі, гортаючи магічну книгу далі.

– А-а-а-а-а-а! – позаду нас крик розрізав повітря. Зеніт вийшла подивитися, як ідуть справи. Вона впустила тацю з напоями, яку несла, і піднесла обидві руки до рота, дивлячись на повалене, понівечене дерево. Смуток заповнив її обличчя.

За мить цей смуток змінився яскравим гнівом. Вона підійшла до Роксі та сказала їй:

– Чесно, панно Роксі! Чи не могли б ви, будь ласка, не використовувати мої дерева для експериментів?

– Агов! Це зробив Руді!

– Якщо Руді це зробив, то тому, що ви це дозволили!

Очі Роксі розширилися, тіло напружилося, ніби щойно пролунав грім. Затим вона опустила голову. Гей, ось що ти отримуєш, коли намагаєшся перекинути провину на трирічну дитину.

– Так, ваша правда, – промимрила вона.

– Простежте, будь ласка, щоб цього більше не повторилося, панно!

– Так, пані. Мені дуже шкода.

Зеніт підійшла до дерева і відновила його колишню красу за допомогою магії зцілення, після чого вона повернулася в будинок.

– Ну, я зіпсувала все досить швидко, – подумала вголос Роксі.

– Панно…

– Хе. Гадаю, завтра мене відішлють, – вона сіла на землю, малюючи крихітні круги у пилюці.

Ого. Вона справді не могла витримати навіть найменшого покарання, еге ж? Я став біля неї і погладив її по плечу, але нічого не сказав.

– Руді?

Я не знав, що робити після того, як погладив її по плечу. Я ні з ким по-справжньому не розмовляв майже двадцять років, тому не міг знайти слів, щоб утішити її. Щиро кажучи, я не знав, що потрібно говорити у такій ситуації.

Ні, мені потрібно заспокоїтися і подумати. Що сказав би головний герой симулятора побачень для дорослих, щоб утішити в такий момент?

Добре. Я був майже впевнений, що це мало бути приблизно так:

– Це не невдача, панно.

– Руді…?

– Ви щойно отримали ще трохи досвіду, і все.

Роксі була здивована.

– Так, ти… твоя правда. Дякую.

– Угу. Тож чи не могли б ви продовжити наш урок?

І так з першого дня у нас з Роксі з’явився крихітний зв’язок.

☆ ☆ ☆

Після обіду я займався з Полом фехтуванням.

У нас не було дерев’яного тренувального меча, придатного для дитини мого зросту, тому ми зосередилися на фізичній підготовці: біг, віджимання, присідання тощо. За словами Пола, першочергове завдання, щоб моє тіло звикло до руху. У дні, коли він бував надто зайнятий, щоб тренуватися зі мною, то говорив мені дотримуватися основ.

Гадаю, батьки такі в будь-якому світі. Мені просто довелося посміхатися і терпіти це.

Маленька дитина не мала витривалості, щоб півдня займатися вправами, тому ми закінчили десь по середині між обідом і вечерею. Зважаючи на це, я вирішив витратити час між тренуваннями і вечерею на роботу над заклинаннями.

Регулювання розміру заклинання збільшувало кількість магічної сили, необхідної для нього. За замовчуванням була певна кількість сили, яку потребувало заклинання, якщо маг, звичайно, не докладав свідомих зусиль, щоб змінити заклинання перед тим, як воно буде остаточно сформовано, і збільшення розміру – відповідно споживало більше магічної сили. Щось на зразок закону збереження маси.

Однак цікаво, що зменшення розміру заклинання також вимагало більше магічної сили. Я не зовсім упевнений у принципі роботи, але створення магічної кулі розміром з кулак потребувало менше магічної сили, ніж створення кулі розміром із дощову краплю. Це дивно.

Я запитав Роксі про це, але вона всього лиш сказала:

– Еге, так це і відбувається.

Очевидно, цього ще не пояснили.

Я не знав механізму дії магії, але завдяки практиці було досить непогано опанувати методи. Мої магічні резерви настільки зросли, що я не вичерпував їх аж поки не починав використовувати потужні заклинання. Якби моєю метою було просте використання магічної сили, то я міг би продовжувати використовувати найсильніші заклинання, які в мене були, аж поки не вичерпав би всю магію.

Проте через якийсь час я захотів перейти до фактичного застосування магії, тому вирішив зосередитися на практиці точніших заклинань. Я захотів зробити їхні ефекти меншими, вужчими в обсязі, складнішими, наприклад, створення скульптур з льоду, запалювати на пальцях вогонь, щоб писати на дерев’яних дошках, брати землю з заднього двору та розділяти її на різні складники, замикання і відмикання дверей тощо.

Переробити те, що вже було міцним і твердим, очевидно, важче. Робота над зміною форми металу, наприклад, потребувала більше магічної сили. Робота у магічному плані над чимось меншим, над чимось складнішим або спроба одночасно працювати зі швидкістю і точністю – також потребувала значно більше сил. Концентрація та зусилля, які для цього були потрібні, нагадували спробу швидко кинути м’яч і водночас спробу протягнути нитку крізь вушко голки.

Я також експериментував з одночасним використанням заклинань з різних гілок магії. Це витрачало утричі більше магічних сил, ніж використання заклинань з одної школи. Іншими словами, спроба бути швидким і точним у використанні одночасно двох заклинань – чудова спроба витратити магічний резерв за один раз.

Мої тренування тривали так день за днем, поки я не досягнув точки, коли не бачив дна, черпаючи силу з магічного резерву, навіть у тих випадках, коли я використовував магію більшу частину дня. У мене виникло відчуття, що я розвинув їх до достатньо рівня. «Особливо для нероби, яким я колись був», – подумалося мені.

Але я поспішив угамувати себе. Тіло розм’якало, коли людина відмовлялася від фізичних тренувань. Наскільки я знав, з магією могло бути те саме, і тепер, коли я розвинув свій резерв, то хотів продовжувати тренуватися, аби запевнитися, що він залишаться таким же.

☆ ☆ ☆

Одної ночі, займаючись магією, я почув хтиві поскрипування ліжка і палкі стогони, що долинали звідкілясь. Ну, насправді не «звідкілясь» – вони долинали зі спальні Пола і Зеніт. І, боже мій, звуки доволі енергійні. У недалекому майбутньому я міг чекати на молодшого братика чи сестричку.

Сподіваюся, це буде сестра. Більше ніяких молодших братів для мене. У своїх спогадах, я досі міг бачити молодшого брата з минулого життя, який розмахував битою, трощачи мій улюблений ПК на друзки. Мені не потрібен молодший брат. Але молодша сестра – це непогано.

– О боже…

У моєму старому житті я просто стояв би на місці та гупав би об стіну чи підлогу, щоб заткнути людей, коли мені заважали такі звуки. Завдяки цьому, моя старша сестра зовсім перестала приводити хлопців додому. Хех, це навівало спогади.

Разом з тим, я завжди думав, що люди, які займалися такими речами, зараза для світу. Це нагадувало мені про людей, які знущалися з мене, висміювали через недосяжність моїх мрій, сповнюючи мене гнівом, який не мав виходу. Навіть якби кривдника якимось чином опустили до мого рівня, він би все одно подивився на мене і запитав:

– Що, ти досі тут?  

Це було найгіршим.

Але тепер все інакше. Можливо, тому що зараз я був дитиною, чи через те, що цим займалися мої батьки, або тому, що я був більше зосереджений на своєму майбутньому, коли я почув, як вони займаються своїми справами, це насправді покращило мій настрій. Зі звуків я міг приблизно зрозуміти, що вони збиралися робити.

Схоже, Пол і в ліжку був досить непоганий. Хоча Зеніт задихалася, я почув, як він сказав «О, це я тільки розігрівся», перш ніж знову почав рухатися. Він звучав як головний герой із досить відвертого симулятора побачень для дорослих, безмежна мужність і все таке.

Гмм. Як син Пола, можливо, я успадкував частину цих сексуальних талантів? І одного дня, я пробуджу свої сили, знайду героїню і ми разом підемо на захід сонця.

Мене схвилювали ці речі на початку, але останнім часом вони втратили свою гостроту, і я спокійно брів коридором до туалету під супровід скрипу, що доносився крізь стіни. Крім того, скрипи і стогони припинялися одразу, як тільки я підходив до їхньої кімнати, що було до біса чудернацько.

Цієї ночі було те саме. Я прямував до туалету, розмірковуючи, чи варто дати їм знати, що їхній син, здатний ходити, тут. Можливо, цього разу мені слід спробувати щось сказати. Може, щось на зразок: «Мамо-о? Тату-у? Що ви робите голими?»

Було б цікаво почути, які виправдання вони придумали. Хехехе.

З такими думками, я якнайтихіше вислизнув зі своєї кімнати — однак дехто вибив з моєї голови всі думки. Блакитноволоса дівчина згорбилася у темному коридорі, зазираючи до спальні крізь щілину у дверях. Її щоки були яскраво-червоними, дихання – низьким і нерівним, погляд прилип до того, що відбувалося всередині кімнати.

Одна з її рук була під мантією, вона рухалася досить натякаючи. Я тихесенько прокрався до своєї кімнати. Зрештою, Роксі була в полоні юнацьких літ, і я мав порядність удати, що нічого не бачив.

Ну, або щось подібне. Мені, у всякому разі, безперечно сподобалося те, що я побачив.

☆ ☆ ☆

Чотири місяці потому, я зміг начаклувати заклинання середнього рівня. У цей час Роксі почала проводити для мене уроки ввечері.

Вона – хороший вчитель. Роксі метушилася стосовно того, щоб дотримуватися певної навчальної програми, але також збільшувала зміст наших уроків залежно від того, як добре я розумів предмет. Вона вміла інтуїтивно відповідати учню. Роксі мала, що була доповненням до підручника, з неї чаклунка ставила мені питання. Якщо я розумів щось правильно, ми переходили до наступного, а якщо я чогось не знав, вона дуже ввічливо мені це пояснювала.

Можливо, це звучало не дуже приголомшливо, але я відчував, як відкривався мій світ.

У моєму старому житті, наша сім’я найняла особистого репетитора, коли старший брат складав вступні іспити. Одного разу з примхи я послухав один з їхніх уроків, але не здавалося, що це чимось відрізнялося від того, що проходили у школі. Для порівняння, уроки Роксі були набагато легшими для розуміння і набагато веселішими. Її викладацький стиль резонував зі мною, і швидко приніс результати.

Звичайно, цьому ніяк не заважало те, що моєю наставницею була мила дівчина, схожа на школярку середньої школи. Дивовижна ситуація. У моєму минулому житті я був би збуджений до краю.

☆ ☆ ☆

– Панно Роксі, чому існують заклинання тільки для речей, що використовуються у бою? – раптом запитав я.

– О, ну, насправді це не так, – відповіла Роксі. – Погляньмо. Як це найкраще пояснити? Добре, по-перше, говорять, що спочатку магію створили Вищі ельфи.

Ого, ельфи?! Ага! То вони існують!

Я міг уявити їх зі світлим волосся і зеленуватим вбранням, луками за спинами, і мацаками, які тримали їх усіх зв’язаними.

Кхем. Добре, треба заспокоїтися.

Судячи з ідеографічних символів, використаних для написання слова «ельф», схоже, що вони мали довгі вуха.

– Панно Роксі, хто такі ельфи? – запитав я.

– Дозволь пояснити. Ельфи – це гуманоїдна раса, яка нині живе у північній частині континенту Міліс.

За словами Роксі, задовго до початку Великої війни між людьми і демонами, коли світ був поглинений безперервною спіраллю битв і хаосу, Вищі ельфи, щоби боротися зі своїми ворогами, молили духів лісів про контроль над вітром і землею. Так і народилися перші магічні заклинання.

– Вау, то тут є ціла історія? – запитав я.

– Звичайно, є! – Роксі гмикнула, докоряючи мені кивком. – Сучасна магія прийняла свою форму від того, що люди імітували заклинання, які ельфи використовували в битві, та переробляли їх. Зрештою, люди добре вміють таке робити.

– Люди вміють?

– Ну, так. Люди майже завжди прагнуть до чогось нового. Є лише бойові заклинання, тому що люди здебільшого використовували магію тільки в бою; для всього іншого, ти можеш використовувати те, що є під рукою, замість того, щоб покладатися на магію, – пояснила Роксі.

– Щось під рукою? Що ви маєте на увазі?

– Ну, наприклад, якщо тобі потрібне джерело світла, ти можеш використати свічку чи ліхтар, так?

А, зрозумів. Отже, ми знаходилися у такому середовищі, де використовувати інструменти і пристрої простіше, ніж магію. Це мало сенс.

Гадаю, використовувати безмовні заклинання все одно легше.

– Крім того, – продовжила Роксі, – не вся магія використовується для бою. Наприклад, магія виклику, дозволяє викликати могутніх дияволів або духів.

– Магія виклику! Як думаєте, чи скоро ви зможете навчити мене її?

– Боюся, це не можливо. Я сама не можу її використовувати, – відповіла Роксі. – Та повернемося до попередньої теми, магічні знаряддя також існують.

Магічні знаряддя? Я був майже впевнений, що мав уявлення про те, що вона говорила, але це було дещо розпливчасто.

– Чи могли б ви пояснити? – запитав я.

– Магічні знаряддя – це пристрої, що містять спеціальні магічні ефекти. У них є магічне коло, вписане десь усередині, тож навіть якщо людина не маг, вона все одно може ними користуватися. Хоча деякі з них використовують величезну кількість магічної сили.

Добре, це майже відповідало тому, що я собі уявляв. Та все ж дуже погано, що Роксі не могла використовувати магію виклику. Я розумів принципи магії атаки і магії зцілення, але я не знав, як насправді працювала магія виклику.

Та все ж, я познайомився з деякими новими термінами, яких раніше не чув: Велика війна людей і демонів, дияволи, духи. На перший погляд, я досить добре їх розумів, але подумав, що не завадить дізнатися більше.

– Панно Роксі, яка різниця між дияволом і монстром?

– Дияволи і монстри не надто сильно відрізняються одне від одного.

Вона пояснила, що монстри – це результат раптових мутацій у звичайних тварин. Якщо їм щастило зрости в чисельності, утвердитися як новий вид і розвинути інтелект протягом століть, вони ставали дияволами. Але, очевидно, багато істот, які мали розум, все ж нападали на людей, і їх називали монстрами; були також випадки, коли дияволи робилися все більш дикими і жорстокими з поколіннями, повертаючись назад до монстрів.

Тож не було чіткого розмежування між ними. Проте загалом монстри нападали на людей, а дияволи – ні.

– Отже, демони – це розвиненіша версія дияволів? – запитав я.

– Ні, демони – це зовсім інше. Назва «демон» походить з давніх часів, коли раси людей і демонів боролися між собою.

– Це Велика війна між людьми і демонами, яку ви згадували раніше?

– Правильно, – сказала Роксі. – Перший конфлікт стався близько семи тисяч років тому.

– Ого, це було так давно, що навіть від думки паморочиться у голові, – очевидно, цей світ має досить довгу історію.

– О, насправді останній конфлікт був не так вже і давно. Люди і демони продовжували ворогували одне з одним ще чотириста років тому. Все почалося сім тисяч років тому, і з того часу сторони постійно ворогували.

Чотириста років уже звучить досить давно, але сутички тривали протягом семи тисяч років? Люди і демони справді не могли поладнати.

– А, добре, зрозумів, – сказав я. – То хто такі демони?

– Ну, насправді це трохи складно визначити, – відповіла Роксі. За її словами найпростіший спосіб визначення включав у себе те, що словом «демон» позначали всіх, хто воював на боці демонів у останньому конфлікті. Але і тут були свої винятки.

– Насправді, я сама демон, – сказала вона.

– О. Ви… ви?

У мене демон за домашнього вчителя. З чого я припустив: це означало, що зараз не відбувалося жодного конфлікту. Дати миру шанс справді правильний шлях, еге?

– Саме так, – сказала Роксі. – Говорячи більш формально, я одна з Міґурдів із регіону Бієґоя Континенту Демонів. Ти, мабуть, помітив здивування батьків, коли вони вперше побачили мене, так, Руді?

– Я подумав, що це через те, що ви маленька.

– Я не маленька, – роздратувалася Роксі. Це явно її болюча точка. – Їх здивував мій колір волосся.

– Ваше волосся? – особисто я вважаю, що це дуже гарний відтінок блакитного.

– Говорять, що чим ближчий колір волосся демонічного племені до зеленого, то лютішими ми стаємо. Залежно від освітлення моє волосся теж може виглядати досить зеленим.

Зелений, еге? Тоді це колір небезпеки цього світу?

Волосся Роксі було приголомшливого небесно-блакитно кольору, і вона накручувала пасмо на палець, поки пояснювала це. У неї чарівні манери.

В Японії блакитне волосся в мене асоціювалося б з панками чи літніми жінками. Коли я бачив таких людей, то завжди думав, що це незвично, але блакитні коси Роксі не були ні незвичними, ні відразливими. У всякому разі, я думав, що її злегка сонні очі довершували картину. Вона виглядала так, ніби могла стати персонажкою, чию сюжетну лінію я би спробував пройти у симуляторі побачень для дорослих.

– Я думаю, що у вас гарне волосся, – сказав я.

– О, дуже вдячна. Але це те, що ти, коли подорослішаєш, повинен сказати дівчині, яка тобі сподобається.

Я не упустив шансу:

– Ви мені подобаєтеся, панно! – нічого не можу зробити; западати на милих дівчат – ось, що я роблю.

– Зрозуміла. Що ж, через десять чи п’ятнадцять років, якщо твої почуття не зміняться, будь ласка, не соромся сказати мені це ще раз, – вона досить ясно відмовила мені, але я все одно помітив щасливий вираз її обличчя.

Я не певен, наскільки навички, які я відточив, граючи у симулятори побачень, допоможуть мені у цьому світі, але відповідь явно не була «ніколи». Жарти і репліки, які були старими і не раз повторювалися в Японії, можуть бути цілком унікальними і пристрасними способами завоювати чиєсь серце тут.

Гаразд, так, я і сам не впевнений, чого намагався досягти. Річ у тому, що Роксі мила і вередлива, тому мені хотілося її розлютити. Проте різниця у віці, безперечно, проблема. Можливо, є про що подумати на майбутнє.

– Повернемося до теми, – сказала Роксі, – ідея про те, що яскравіше забарвлення волосся сигналізує про небезпеку, – це ніщо інше, як забобони.

– О. Он як? – тепер я почувався дурним, бо серйозно сприйняв всю цю ситуацію з «кольором небезпеки».

– Так. Під час війни чотириста років тому, Суперд, зеленоволосе плем’я демонів з регіону Бабінос, упали в лють. Ось звідки з’явилася ця асоціація, колір чийогось волосся насправді не має нічого спільного з цим.

– Кажете, упали в лють?

– Саме так. Лише за десять років і через зміни, які сталися під час війни, їх почали боятися як друзі, так і вороги, вони стали дуже жорстокими, за що їх і почали зневажати інші. Вони були такими небезпечними, що після війни їх переслідували і майже повністю вигнали з Континенту Демонів.

Їхні ж союзники відтіснили їх після війни? Ого.

– Люди дійсно їх так сильно ненавидять? – запитав я.

– Так.

– Що вони такого поганого зробили?

– Ну, я можу розповісти тобі лише те, що чула. Вони робили такі речі: нападали на союзні поселення демонів, вбивали жінок і дітей, або знищували всіх своїх ворогів на полі бою і робили те саме зі своїми союзниками. Коли я була дитиною, то постійно чула таке: не сиди надто пізно, бо прийде Суперд і з’їсть тебе! Та інші подібні репліки.

Це звучало майже так, ніби вона говорила про Бабайку зі старого аніме.

Роксі вела далі:

– Народи Міґурд і Суперд тісно пов’язані, і я чула, що до нас ставилися майже так само, як і до них, – вона зробила паузу, щоб переконатися, що привернула мою увагу. – Гадаю, твої батьки, ймовірно, незабаром скажуть тобі щось подібне, але якщо ти коли-небудь побачиш когось зі смарагдово-зеленим волоссям і чимось схожим на червоний коштовний камінь на лобі, не підходь до них. І якщо спілкування з ними неможливо уникнути, що б ти не робив, переконайся, що не розлютиш їх.

Смарагдово-зелене волосся і червоний коштовний камінь на лобі? Мабуть, вона описувала Суперда.

– Що станеться, якщо я розлючу їх?

– Ти можеш погубити всю свою сім’ю.

– Ви сказали смарагдово-зелене з червоним коштовним каменем на лобі, так?

– Правильно. Те, що на їхньому лобі, – це третє око, що дозволяє їм бачити потік магії.

– Всі Суперди жінки? – запитав я.

– Е, ні. Є і чоловіки, як і слід очікувати.

– Якщо вони роблять щось зі своїми коштовними каменями на голові, то чи стають вони синіми або щось таке?

Роксі спантеличено схилила голову.

– Е, ні? Принаймні я про це не знаю?

Що ж, я радий, що запитав те, що хотів.

– Звучить так, ніби вони виділяться і їх принаймні доволі легко розпізнати, – сказав я.

– Саме так. Якщо ти побачиш когось з них, поводяться спокійно, ніби у тебе є інші справи, та йди геть. Якщо ти раптом втечеш, то можеш спровокувати їх.

Помітити якогось панка і побігти, означало спровокувати погоню, так? Ага, у мене був певний досвід з цим.

– Отже, якщо мені доведеться поговорити з кимось з них, то потрібно всього лиш говорити дуже ввічливо, і зі мною все буде добре?

– Поки ти не говориш нічого явно принизливо, проблем не має виникнути. Проте є багато відмінностей між загальноприйнятим у культурі людей і культурі демонів, тому ти можеш не знати, які слова спровокують спалах. Найбезпечніше уникати кривого сарказму і подібного.

Гм. У цього племені, схоже, неймовірний характер. Роксі сказала, що вони були жертвами гноблення, але, здавалося, ці побоювання мали підґрунтя. Я про те, що їхній гнів достатньо страшний, щоб втовкмачити в голови людей ідею триматися від них подалі – ой.

Якщо мене вб’ють, сумніваюся, що мені пощастить отримати третій шанс на життя, тому я вирішив, що ліпше зробити все можливе, аби триматися від них подалі. Існування цих Супердів справді було поганою новиною.

☆ ☆ ☆

Минув приблизно ще рік. Уроки магії просувалися швидко. Тепер я міг використовувати заклинання просунутого рівня з різних гілок магії.

Звичайно, без промовляння магічної формули.

У порівняні зі звичайним навчанням, просунута магія нагадувала колупання у чиємусь носі. Під цим я мав на увазі, що там багато заклинань атак на далекій відстані й використовувати їх досить незручно. Наприклад, що я буду робити з можливістю викликати дощ на великій території?

Але потім я згадав, як на превелику радість селян після тривалої посухи Роксі викликала дощ над пшеничними полями. Тоді я був у дома, тому це було все, що я почув від Пола.

Очевидно, Роксі розбиралася з численними проханнями від жителів і вирішувала їхні проблеми. Я майже чув це:

– Я обробляв землю і наткнувся на великий камінь, закопаний у ґрунт! Допоможіть мені, панно Роксі!

– Просто залиште це на мене!

– Ого! Що це за магія?

– Я використала магію води, щоб зволожити ґрунт навколо каменя, а потім додала магію землі, щоб перетворити на болото!

– Ого, дивовижно! Камінь зник!

– Хіхіхі!

Я здогадувався, що (ймовірно) так все і було.

– Я знав, що ви людина, яка любить допомагати іншим, панно Роксі! – сказав я.

– Це не зовсім так. Я роблю це, щоб заробити гроші на стороні.

– Вам платять за такі речі?

– Звичайно.

Моїм першим бажанням було навісити на неї ярличок жадібність, але навколишні жителі, здавалося, прийняли її умови. У них раніше не було нікого, хто міг би займатися такими речами, тому вони дуже цінували Роксі. Я припустив, що це те, що люди називали «давати і брати».

Я думав про це неправильно. Ідея допомогти комусь у скрутному становищі, не вимагаючи нічого натомість, була дуже японською. Тож це було нормально отримувати компенсацію за такі речі. Це мало сенс.

Правда, будучи самітником у минулому житті, я ніколи нікому не допоміг вийти зі скрутного становища, я сам був скрутним становищем для інших членів моєї сім’ї.

Ха-ха-ха…

☆ ☆ ☆

Одного разу я раптом вирішив запитати Роксі:

– Чи не було б краще, якби я називав вас «наставником» замість «панно»?

На обличчі Роксі з’явився збентежений вираз:

– Ні, мабуть, ліпше не робити цього. Я впевнена ти скоро перевершиш мене.

Я мав достатньо таланту, щоби бути кращим за Роксі? Цього вистачило, щоб я почервонів.

– Зрештою, буде дивно називати когось з меншою, ніж у тебе силою, наставником, – додала Роксі.

– Не думаю, що це так вже дивно.

– Ну, це було б дивно для мене. Я не змогла б пережити ганьбу, коли хтось явно кращий за мене називає мене наставником.

А. Тоді все через це?

– Ви говорите це тому, що стали сильнішою за власного наставника, панно Роксі?

– Слухай, Руді, наставник – це той, хто каже, що більше не може тебе нічому навчити, але все одно дає пораду щодо кожної речі, яку ти робиш.

– Проте ви цього не робитимете, панно Роксі.

– Я можу.

– Навіть якщо ви таке робитимете, я прийняв би це за честь. – Роксі завжди виглядала задоволеною, коли щось радила мені. Я, мабуть, мав доволі помітну усмішку, коли робив їй компліменти.

– О ні. Якби я була дуже ображена на таланти свого учня, неможливо навіть уявити, щоб я ляпнула.

– Наприклад?

– Наприклад, що я просто брудний демон, а ти всього лиш сільський дурник.

Ого, Роксі серйозно щойно сказала це? Мені стало її шкода. Зрештою, дискримінація не була хорошою річчю. Та гадаю, що це те, що людина отримувала, коли у стосунках з кимось була ієрархія.

– Усе добре, – сказав я. – Просто поводьтеся так, ніби ви кращі за мене!

– Я не збираюся поводитися пихато і зверхньо лише тому, що я старша! Мені просто незручно мати стосунки наставник-учень з таким дисбалансом талантів!

Вона швидко збила мене з цієї ідеї, схоже, мій зв’язок з учителем погіршився. Подумки я вирішив, що все одно вважатиму її своїм наставником. Зрештою, вона дівчина, яка ще досі мала сліди юності і могла навчити мене всього, чому я не міг навчитися, читаючи.

---

Трифекта* – вид ставки, наприклад, в кінному спорті правильний вибір порядку коней, які прийдуть першим, другим і третім.

Всі перекладені розділи тут.

Список романів і мальописів, які перекладаю тут.

Переклад з англійського видання без звірки з японською.