Пролог

Том 1. Дитинство

 «Ви стоїте на краю скелі. Чи зробити крок уперед і вдаритися об землю, чи залишитися там, де ви є, і терпіти постійні насмішки – вирішувати вам».

I do not want to work, whatever it may said by whom.

[Я не хочу працювати, хто б там що не говорив.]

Автор: Рудеус Ґрейрат

Переклад: Жан RF Маґотт

Пролог

Я 34-річний чоловік без роботи і без житла. Хороший, але товстий непривабливий парубок, що зараз шкодує про своє життя.

Я став безхатьком три години тому. До цього я був класичним випадком самітника, що не навчається, не працює* і не планує нічого робити зі своїм життям. А потім раптово померли мої батьки. Будучи самітником, я, очевидно, не був присутнім на похоронах чи сімейних зборах, що відбувалися після них.

Сцена, коли мене випхали з дому через це, була неймовірною.

Моя нахабна поведінка нікого не вразила. Я той тип, який б’ється об стіни та підлогу, щоб привернути увагу людей, не виходячи за межі кімнати.

У день похорону, коли я був на середині мастурбації, вигнувшись дугою, до кімнати увірвалися брати та сестра, всі у траурному вбранні, і принесли лист, в якому офіційно зреклися мене. Коли я проігнорував це, мій молодший брат розбив комп’ютер – який я цінував більше за себе – дерев’яною битою. Тоді як старший брат, той, що має чорний пояс з карате, кинувся до мене і в сліпій люті відгамселив мало не до смерті.

Я дозволив цьому відбутися, весь час нікчемно схлипуючи, сподіваючись, що на цьому все закінчиться. Але мої брати і сестра виштурхали мене з будинку без речей, в мене залишилося тільки те, в що я був одягнутий. Нічого не залишалося, як тинятися містом, тримаючись за пульсуючий бік. Здається, в мене зламані ребра.

Уїдливі слова, що кидали в мене, коли я покинув будинок, здається, дзвенітимуть в моїх вухах все життя. Сказане ними вразило мене до глибини душі. Моє серце повністю розбите.

Що я в біса зробив не так? Всього лиш пропустив похорон батьків, щоб подрочити під лолі-порно без цензури.

То що мені робити тепер?

Я знаю відповідь: шукати роботу на неповний або повний робочий день, знайти місце для життя і купити їжу. Питання: як? Я навіть уявлення не маю, як розпочати пошук роботи.

Ну, гаразд, я знаю ази. Перше, куди я маю піти, це агентство з працевлаштування, однак проблема в тому, що я був самітником понад десять років, тому поняття не маю, де вони знаходяться. До того ж пригадую, що ці агенції лише пропонують варіанти роботи. Далі потрібно віднести своє резюме на запропоноване місце роботи та пройти співбесіду.

І ось я, одягнений у худі, просякнуте сумішшю поту, бруду і моєї крові. Я не пасую для співбесіди. Ніхто не найматиме дивака, який прийде і виглядатиме так, як я. О, звичайно, я точно справлю враження, але я ніколи не отримаю роботу.

Однак мені не відомо, де взагалі продають документи для резюме. Канцелярська крамниця? Мінімаркет? До мінімаркетів можна дійти, однак в мене немає грошей.

Але що буде, якщо я зможу якось з цим розібратися? Якщо пощастить, гроші можна позичити у кредитній компанії чи у когось подібного, купити новий одяг, придбати папери для резюме і написати щось.

І тут я згадав: ти не можеш заповнити резюме, якщо немає адреси чи місця проживання.

Невдача. Я нарешті зрозумів, що, хоча я зайшов так далеко, моє життя повністю зруйноване.

Почався дощ.

– Ух, – буркнув я.

Літо закінчилося, принісши з собою осінню прохолоду. Зношене худі, просякнуте холодним дощем, безжально крало дорогоцінне тепло мого тіла. 

– Якби ж я міг повернутися і почати все заново, – мимрю я, непрошені слова вислизають з мого рота.

Я не завжди був сміттям. Я народився у забезпеченій сім’ї, четвертий з п’яти дітей, два старші брати, старша сестра і молодший брат. У молодшій школі всі хвалили мене за те, який я розумний для свого віку. Я не мав хисту до академічних знань, але добре розбирався у відеоіграх і мав схильність до спорту. Я був своїм серед людей. Був душею свого класу.

У середній школі я відвідував комп’ютерний гурток, вивчав журнали та заощаджував гроші, щоб зібрати власний ПК. Моя сім’я, що не знала нічого про комп’ютери, про це майже не задумувалася.

Ситуація не змінювалася до старшої школи – ну, можливо, до останнього року середньої школи – моє життя пішло шкереберть. Я стільки часу був зациклений на комп’ютері, що нехтував навчанням. Озираючись назад, мабуть, це і призвело до всього іншого.

Я не думав, що мені потрібно вчитися заради майбутнього. Вважав, що це безглуздо. У результаті я пішов до школи, яка була широко відома як найгірша старша школа префектури, куди йдуть в основному правопорушники.

Але навіть тоді я думав, що зі мною все нормально. Зрештою, я можу робити все, що прийде мені в голову. Я не належав до числа тих ідіотів.

Принаймні я так думав.

Тоді стався випадок, який я досі пам’ятаю. Я стояв у черзі, щоб купити обід у шкільній їдальні, коли хтось вліз переді мною. Тоді я мав піднесений моральний стан, тож лице в лице гнівно розказав все, що про нього думаю, вразивши дивною, без гумору і самосвідомою позою.

Однак на моє нещастя цей хлопець був не просто старшокласником, але одним зі справжніх паскудників, що змагався за місце головного поганця школи. Він зі своїми друзями били мені лице доки воно не опухло і не набрякло, потім вони вивісили мене повністю голим на шкільних воротах, практично розп’ятим, щоб усі бачили.

Вони зробили масу фотографій, що розійшлися по школі, ніби це був якийсь простий жарт. Моє соціальне становище серед однокласників різко впало на дно, до мене приклеїлося прізвисько Член Олівець.

Я не ходив до школи понад місяць, замість цього закрившись у кімнаті. Батько і старший брат, побачивши, в якому я стані, сказали мені тримати хвіст трубою і не здаватися та інші підбадьорливі слова. Я проігнорував їх усі.

Це не моя вина. Хто міг примусити себе йти до школи за таких обставин, як у мене? Ніхто, ось хто. Тож, хай там що говорили інші, я продовжував вперто ховатися. Всі мої однокласники мали бачити ті фотографії та сміялися з мене. Я був у цьому впевнений.

Я не виходив з дому, але маючи комп’ютер і підключений інтернет, міг вбивати купу часу. Завдяки інтернету я цікавився всякими речами, а також робив усілякі речі. Я конструював набори пластикових моделей, спробував свої сили у розмальовці фігурок і почав власний блог. Мама давала мені стільки грошей, скільки я міг у неї виманити, так ніби вона підтримувала мене в цьому всьому. 

Попри це, я кидав усі ці захоплення протягом року. Щоразу, коли я бачив когось, хто кращий за мене в чомусь, то втрачав мотивацію. Для сторонньої людини це, мабуть, виглядало так, ніби я грався і розважався. Насправді ж я був замкнений у своїй шкарлупі, не знаючи, що робити наодинці.

Ні. Згадуючи минуле, це всього лиш ще одне виправданням. Мабуть, було б ліпше, якби я вирішив, що хочу бути художником манґи, та публікував короткі дурнуваті вебкомікси онлайн, чи вирішив, що хочу стати автором лайтновел і робив серію з історії або щось таке. Є багато людей з обставинами, подібними до моїх, які робили такі речі.

Це були люди, яких я висміював.

– Це лайно, – насмішкувато пирхав я, дивлячись на їхні творіння, поводячись так, ніби це моє місце – бути критиком, коли я сам нічого не зробив.

Я хочу повернутися до школи – в ідеалі до молодшої школи, а можливо до середньої. До біса, навіть повернутися на рік чи два назад було б добре. Я можливо не надто кмітливий у всьому, але міг би продовжити з того, на чому зупинився. Якби я справді доклав зусиль, то міг би стати професіоналом у чомусь, навіть якби не був найкращим.

Я зітхнув. Чому я не намагався дотягти чогось раніше?

У мене був час. Навіть якщо я витрачав його сидячи у своїй кімнаті перед комп’ютером, то міг багато чого зробити. Знову, навіть якби я не був найкращим, то досягнув би чогось, будучи наполовину путнім і зосередившись на справі. 

Як манґа або написання роману. Можливо, відеоігри або програмування. У будь-якому випадку, якби я доклав належних зусиль, то зміг би отримати результати і звідти заробляв гроші та…

Ні. Зараз це не мало значення. Я не доклав зусиль. Навіть якби я повернувся у минуле, то застряг би на місці, зупинений тінями схожих перешкод. Я не пройшов крізь те, крізь що нормальні люди промчали, не замислюючись, і ось чому я тут, де я є.

Раптом під проливним дощем я почув звуки суперечки.

– Гм? – промимрив я. Хтось свариться? Недобре. Я не хочу вплутуватися у такі речі. Хоча я так подумав, проте мої ноги продовжували нести мене у тому напрямку.

– Слухай, це ти, хто…

– Ні, це ти, хто…

Завернувши за ріг, я побачив трьох старшокласників, які знаходилися у центрі сварки закоханих. Двоє хлопців і дівчина, одягненні у рідкісні для наших днів піджаки цуме-ері (хлопці) та сейфуку (дівчина). Сцена майже схожа на поле битви, в якій один із хлопців, той що вищий, зійшовся у словесній суперечці з дівчиною. Інший хлопець встав між ними двома, намагаючись заспокоїти їх, але його прохання повністю ігнорували.

Еге, я сам був у таких ситуаціях.

Ця сцена навіяла давні спогади. Ще в середній школі, у мене була подруга дитинства, вона була дуже милою. І коли я кажу милою, то маю на увазі четверте чи п’яте місце по милоті в класі. Вона мала дуже коротке волосся, тому що була в команді легкої атлетики. З десяти людей, повз яких вона проходила на вулиці, принаймні двоє чи троє поверталися, щоб озирнутися на неї. Крім того, в той час йшло аніме, яким я мега захоплювався, тому думав, що дівчина з команди легкої атлетики і її коротке волосся дуже милі.  

Вона жила неподалік, тому ми разом навчалися в одній молодшій та середній школі. У середній школі ми разом ходили додому. У нас було багато нагод поговорити, але ми також часто сварилися. Я зробив деякі прикрі речі. Якби тоді був сьогоднішній я, лише тільки ці словосполучення «середня школа», «подруга дитинства» і «команда легкої атлетики» тричі довели б мене до екстазу.

Якщо подумати, то були чутки, що вона вийшла заміж близько семи років тому. І під «чутками» я маю на увазі, що випадково почув розмову моїх братів і сестри у вітальні.

Ми точно були не в поганих стосунках. Ми знали одне одного з малечку, тому могли говорити досить відверто. Не думаю, що вона була закохана в мене, але якби я вчився старанніше і потрапив до старшої школи, що і вона, або якби я приєднався до команди легкої атлетики і таким чином отримав би визнання, то це, можливо, послало б правильні сигнали. І тоді б я сказав їй, що відчуваю, та, можливо, ми почали б зустрічатися.

У будь-якому випадку, ми б сперечалися дорогою додому, як ці троє дітлахів. Або, якби все було добре, ми були б парочкою, то займалися чимось пікантним у пустому класі після уроків.

Чорт, це схоже на сюжет стимулятора побачень для дорослих, в який я грав.

А потім я дещо помітив: вантажівка мчала прямо на групу з трьох учнів. Водій опустив голову, сплячи за кермом.

Діти цього ще не помітили.

– А, а-агов, обе… обережно! – крикнув я – точніше спробував. За десять років я мало говорив уголос, а мої і без того слабкі голосові зв’язки ще більше зіщулилися від болю в ребрах і холодного дощу. Все, що я міг вичавити, це жалюгідний тремтливий писк, що загубився у гомоні зливи.

Я знаю, що мушу їм допомогти; водночас, я не знаю як. Знаю, що якщо не врятую їх, через п’ять хвилин я пошкодую про це. Бо я доволі впевнений, що побачити трьох підлітків, перетворених на пасту вантажівкою, що летить на приголомшливій швидкості, це те, про що я пошкодую.

Краще їх врятувати. Я мушу щось зробити.

Цілком імовірно, все закінчиться тим, що я помру на узбіччі дороги, але я вирішив, що, раз немає нічого іншого, то невелика втіха – це доволі непогано. Я не хотів провести свої останні хвилини жалкуючи.

Я хитнувся, коли почав бігти. Десять із хвостиком років мої ноги ледве рухалися, тому реагували повільно. Вперше в житті мені хотілося, щоб я більше займався спортом. Мої зламані ребра пропустили крізь мене приголомшливий потік болю, який загрожував зупинити мене. Вперше в житті я також захотів споживати більше кальцію.

Попри це, я біг. Я здатен бігти.

Хлопець, що кричав, помітив, як наближається вантажівка, і притягнув до себе дівчину. Інший хлопець дивився не в тому напрямку, тому досі не помітив її. Я схопив його за комір і з усіх сил потягнув на себе, витягуючи з-під коліс автомобіля.  

Добре. Тепер залишилося ще двоє.

У цю ж мить я побачив перед собою вантажівку. Я всього лиш намагався витягнути хлопця в безпечну зону, та замість цього помінявся з ним місцями, наражаючи себе на небезпеку. Але це неминуче, і не пов’язано з тим, що я важив більше як сто кілограмів; пробігши на повній швидкості, я лиш зайшов надто далеко.

За мить до того, як вантажівка торкнулася мене, позаду засвітилося світло. Я ось-ось побачу, як життя промайне перед моїми очима, як говорять люди? Це тривало всього лиш мить, тож я не міг сказати. Все було так швидко.

Можливо, це те, що відбувається, коли твоє життя порожнє і прожите на половину.

Мене збила вантажівка, вага якої перевищувала мою у п’ятдесят разів, і відкинула до бетонної стіни. «Кхау!» повітря вилетіло з моїх легенів, які досі судомно стискалися для кисню після того, як все тіло зазнало потужного удару.

Я не міг говорити, але я не помер. Мабуть, накопичений жир врятував мене.

Однак вантажівка продовжувала рухатися. Вона притиснула мене до бетону, розчавила, як помідор, – і тоді я помер.

~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~

Що не навчається, не працює*:  NEET – a young person who is no longer in the education system and who is not working or being trained for work.

Цуме-ері та сейфуку.