Під тінню місячного сяйва, що пробивалося крізь скляні шибки, на звичайному білому ліжку сиділа юна дівчина, вдивляючись у вікно. Це був її єдиний зв’язок із зовнішнім світом.Одне-єдине вікно, через яке вона могла милуватися сяйвом місяця, м’яким пропливом хмар і лагідним теплом сонця.
Замкнена в тісній кімнаті, оточеній сліпуче білими стінами, з важкими залізними дверима, що заступали їй вихід, — у приміщенні не було й натяку на жодну ваду.
Погляд дівчини був затуманений, вона безтямно дивилася у вікно. Рештки її розуму блукали у снах про зачароване озеро — з кришталево чистою водою, яка відбивала світ у всій його величі, з м’яким сяйвом сонця і ніжним обіймами білосніжних хмар. Вона чула, як у весняному вітерці лунав сміх, поки дівчинка споглядала на свою сім’ю.
Теплі усмішки прикрашали їхні обличчя, любов була безмежною, як океани.
Вони віддали б їй цілий світ.
Але, як і відбиття у воді, усе це було лише грою світла. Одна крапля, одне усвідомлення — і ілюзія розлетілася безліччю кіл.
Дівчина ледь помітно здригнулася. Це відчуття вселяло в неї і страх, і радість водночас. Проте вона не могла зупинити свій розум від падіння у моторошну пащу спогадів.
Це був її десятий день народження. День народження наймолодшої доньки зі знатної родини Зенія — дому високої шляхетності.
Подарунки сягали небокраю, слова хвали наповнювали її серце квітами та гордістю… але за лаштунками варилися політичні інтриги.
Вона чула лише паніку, крики й зойки. Вона не знала, що відбувається. Вона бачила, як зникли любов і захоплення в очах родини, слуг і охоронців.
Любов зникла.
Їй брехали солодкими словами й загнали до кімнати, повної високих постатей у білому. Незнайомці прикували її до столу, роздирали тіло металевими лезами, розрізали плоть, висмоктували кров, доки вона не втрачала свідомість, і вколи в її тіло безліч голок і трубок.
Її крики про допомогу, сльози страху, благання — все розбивалося об глуху тишу. Батькова добра усмішка, тепло братів і сестер — усе зникло.
Вони спостерігали з холодною байдужістю.
Плутанина заповнила її розум. Чому вони нічого не роблять? Чому дозволяють незнайомцям роздирати її? Чому більше не дивляться на неї з теплом? Чим вона заслужила це все?
Вона плакала, поки не втратила голос, її крики стали беззвучними, сльози — сухими. Але вони ніколи не зупинялися. Коли експеримент завершився, її кинули в білу кімнату. Пов'язки просякли її власною кров’ю, а тіло — на межі повного розпаду.
Біль, розгубленість, страх — усе це точило її розум, кидаючи в лабіринт безумства.
Сонце зайшло, і місяць освітив кімнату. Їй залишили їжу в кімнаті, та сил рухатися в неї не було. Вона сподівалася, що це лише кошмари, витвір її власної уяви.
Але це була реальність. Зійшов день — і експерименти продовжилися. Вона билася, вона тікала, вона пручалася. Та все було марно. Страх перед наступним експериментом, страх перед лезами, що розтинали її плоть, страх перед батьком, який байдуже спостерігав за її падінням у безумство, не простягнувши й руки допомоги.
Стіл, стіни, ліжко — вона намагалася поранити себе, аби втекти від болю експериментів. Але вона вижила. Стіни замінили на м’який матеріал, меблі перебудували, а під приводом захисту на її зап’ястях і щиколотках закріпили кайдани, відібравши останні залишки свободи.
Коли вона остаточно впала у безумство, їй відкрили правду. Сподіваючись зупинити само-пошкодження й здобути її співпрацю.
Вона була мутацією.
У їхньому суспільстві існувала речовина, що змінила світ настільки, що її вивчали навіть діти.
Кров Безодні.
Речовина, виявлена в тілах чудовиськ, що походили з Безодні — світу, який віддзеркалював їхній власний.
Кожна ін’єкція Крові Безодні наділяла того, хто її отримував, нелюдськими здібностями, що виходили за межі звичайного розуміння. Одна дозволяла стрибати вище за двоповерховий будинок, інша — дихати вогняними хвилями. Одна зцілювала з порогу смерті, інша — перетворювала на зброю війни, яку неможливо зупинити звичайною зброєю.
У медицині, транспорті та повсякденному житті, Кров Безодні дозволила цивілізації розквітнути в золотий вік.
Кров Безодні зміцнювала тіло й текла крізь машини, що розкидані містами. Їхнє суспільство було повністю залежне від цієї речовини.
Але жодна користь не приходить безкоштовно. Чим більше була вигода, тим страшнішими ставали ризики. Завжди існувала небезпека, що Безодня забере назад дари, які вона надала, поглине тебе і перетворить на одну зі своїх численних пішаків.
Деформації тіла, зміни свідомості, або повне перетворення на Чудовисько Безодні. Тому небагато хто наважувався вводити неперевірену Кров Безодні, якою б солодкою не була спокуса.
Та все змінилося, коли мутація була виявлена в день її народження. Відбулася спроба вбивства з боку ворожої родини — ціллю стала наймолодша донька Зенії.
Укол флакона з кров’ю, здатною перетворити будь-кого на кровожерливого звіра. Коли вони найменше цього чекали, його ввели Алісі, і вона роздерла гостей.
Вона перетворилася на спотворену химеру, яка прагнула знищити все, що потрапляло їй до рук. Звір Безодні, приречений загинути від рук Мисливців.
Та потім вона повернулася. Її тіло відновилося, і вона знову набула людської подоби.
Неможливе стало реальністю.
Тоді виявили, що її мутація дозволяє їй чинити опір впливу Крові Безодні. Незалежно від того, що вони тестували, які б побічні ефекти не виникали — вона одужувала. Вона, яка дивним чином була стійкою до Крові Безодні, не зазнавала жодних постійних, незворотних змін — ні добрих, ні поганих.
І тому почалися безжальні експерименти. За дозволом глави родини — батька Аліси — їм дозволялося рвати її плоть, поки вона була жива.
Вона стала благословенням для дому Зенія. Її мутація дозволила родині Зенія розквітнути як шляхетній династії, відомій своїми дослідженнями Крові Безодні. Вони впроваджували новації, розкривали приховані ефекти та постачали ліки до Церкви Місяця.
Аліса була даром знання, шляхом до розгадки таємниць Крові Безодні. Вона була подарунком від невидимих богів, що споглядали цей світ.
І вона усвідомила: що буде навіки замкнена в колі, де її тіло — лише інструмент для їх вигоди.
Її переконували — страждання однієї рятують світ. Але чому вона? Чому саме їй судилося? Вона ніколи цього не просила.
Експерименти не припинялися, і вона почала ненавидіти своє життя. Вона не могла заподіяти болю тим, хто роздирав її тіло, не могла поранити батька чи рідних, які спостерігали за цим із холодною байдужістю. Тож вона вирішила покінчити з усім. Якщо вона покінчить із цим, то більше не доведеться страждати. Жодного болю, жодного страху.
Більше ніяких порожніх поглядів і сповнених ненавистю блискучих очей від її родини. Вона буде вільною.
Удар болю — і потік життєвої енергії.
Вона раптово розплющила очі, вона все ще була в цій кімнаті. Їй не вдалося позбавити себе життя, і як відповідь на її спробу, їй наділи на шию комір. Пристрій, створений за допомогою Крові Безодні, який призначений утримувати її живою.
Якщо її пульс зникне, ін’єкція зцілювальної Крові Безодні поверне її до життя. Незалежно від того, скільки шкоди вона завдасть собі і яким способом, її завжди повернуть до живих.
10 зим. Стільки вона прожила, замкнена в цій кімнаті.
10 років любові. 10 років ненависті.
Проводячи рукою по коміру, в її думках миготіли кошмарні сцени: моменти, коли її плоть роздирали, відкриваючи кістки та вени. Миті, коли вона в жаху й болі спостерігала, як по одному виймали її органи, щоб перевірити ефективність дії зцілювальної Крові Безодні.
Відчуття, коли їй виривали очі і вона залишалася сліпою на кілька тижнів. Ненависть її братів і сестер, які били її, і той момент, коли їхній гнів перетворювався на задоволення від її страждань.
За 10 довгих років вона плекала в собі гнів і ненависть — заради тієї єдиної миті, коли зможе вирватися з цієї кімнати. Лише ця надія змушувала її триматися.
Коли смерть більше не була для неї порятунком, їй залишалася лише слабка надія на помсту, щоб підтримувати волю до життя. Увесь біль, усе її страждання — вона віддасть усе назад. Але сили були на межі, а кінця не видно, як їй боротися далі?
Кожного разу, коли вона ставала байдужою, коли вогонь ненависті згасав, вона знову намагалася померти — лише щоб відчути подих життя. Її життя спалахувало знову — разом із жагою полювати й вбивати.
У порожній тиші її кімнати пролунав скрегіт металу об метал. Двері, що замикали її в’язницю, розчинилися, та в ній не виникло ані думки про свободу, ані іскри цікавості. Вважаючи, що це черговий брат чи сестра прийшли вилити на неї свою злість, Аліса залишалася нерухомо сидіти на ліжку.
— Що за чортівня тут коїться? — пролунав голос із роздратуванням у тоні.
Він був незнайомим.
Нарешті повернувши погляд до дверей, вона побачила високого, незнайомого чоловіка у куртці, оздобленій воронячими пір’їнами. Він відштовхнув важкі залізні двері так, ніби вони нічого не важили.
Коли він увійшов, тіні закружляли навколо нього з кожним кроком. Здавалося, вони тягнулися до нього, ніби бажали обійняти його постать із благоговінням. Під курткою на ньому був звичайний чорний одяг, що доповнював його похмурий вигляд. На руках — рукавички, з яких стікала свіжа кров, залишаючи на підлозі плями насиченого червоного, що дивним чином притягували погляд Аліси. Його гострий погляд ковзав по кімнаті, поки не зупинився на ній.
— Хо? А що це у нас тут? — його голос був сповнений цікавості й насмішки.
Вийшовши з дверного прорізу, він постав перед Алісою. Довге чорне волосся розвівалося з кожним його кроком — дикувате й нестримне, як і його натура. Холодні чорні очі пройшлися по ній від голови до ніг, а потім уперлися в шию, де туго стискався комір на її тендітній шкірі.
— Дивина. Я бачив охоронців навколо цього місця, що не пускали мене, тож думав, вони ховають якийсь скарб. А замість цього, пройшовши через усі труднощі щоб знайти це місце, я знайшов лише якусь дитину в комірі, замкнену в кімнаті. Хто, чорт забирай, ставить таку кількість охорон і захисту заради простої дитини?! — скаржився він, розчісуючи голову в роздратуванні.
Зморщивши брови, він придивився до Аліси і задумався, чому її тримають замкненою в такому місці.
Аліса хотіла запитати, хто цей чоловік, але голос зрадив її, не вийшовши з горла. Вона відчувала, ніби на неї дивиться істота, що пробуджує в її серці первісний страх.
Помітивши щось дивне, чоловік нахмурився і нахилився ближче до неї.
Поволі на його обличчі з’явилася усмішка. Він побачив щось глибоке в її очах.
— Схоже, ти не хочеш тут залишатися. Мрієш про зовнішній світ? — запитав він, його голос був сповнений привабливості й спокуси.
Його слова змусили її завмерти. На мить розум втрачався, а безумство проникало в її серце. Дивне відчуття піднялося всередині — тісне і мутне, наче жовч, що застрягла в горлі. Воно пекло її.
— То що… — мовив він. — Хочеш залишити це пекло, і обміняти його на інше?
Вона кивнула.
Полум’я помсти спалахнуло з новою силою в її серці.
