Переклад не професійний і здійснюється любителями з англійської зі зверненням до оргіналу. Всі імена транслітеровано за системою Кірносової-Цісар. Приємного читання!
⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯
Одразу після світанку почалась метушня, Лон Дзюньхао повернувся на інший бік і продовжив спати.
– Пане, куди ви йдете? Там ставок, повернімося назад, — лунав панікуючий голос низенької медсестри.
– Я риба, я русалка, я хочу назад у море…
– Пане, це правда не море, я відведу Вас до справжнього, Ви… Ах, – Почувся гучний гуркіт, що супроводжувався переляканим криком.
– Швидше, пацієнт впав у воду.
Лон Дзюньхао знову перевернувся, щоб поспати подовше.
В цей момент, десь неподалік, почувся раскат грому:
– Усій армії слухати мій наказ! Згортайте табір, повертаємося, завтра продовжимо бій!
Серед цього хаосу долинув жіночий голос, який співуче тягнув:
– Як швидко летить життя, пам'ятай про красу гарного дня, усе це лише сон…
Лон Дзюньхао злегка насупився, але очей не відкрив.
– Я ж із блискучими 80 тисячами воїнів завдав тобі нищівної поразки! Небеса зрадили мені!
Спів продовжувався, мелодійний і нескінченно довгий:
– Давай нап'ємося! Хай собі двічі змінюються сонце й місяць, час іде, як човник…
– Який шум… — незадоволено пробурмотів Лон Дзюньхао, зрештою змирився й сів. Перед ним постала та сама картина, яку він бачив кожного ранку вже місяць. Він важко зітхнув і мовчки почав згадувати, що з ним сталося за цей час.
Колись він був величним принцом — гроші, влада, красуні, все було в його руках. Навіть коли він проводив дні в пиятиках чи вештався вулицями, ніхто не смів його чіпати. Так би й продовжувалося його безтурботне життя, якби не одне "але".
Все це сталося лише тому, що йому захотілося привернути увагу генерала, фліртуючи із дівкою просто у нього на очах. Але замість того, щоб відкрити свою особу, його гордість змусила його триматися в тіні. І що ж він зробив? Вирішив тікати, коли генерал наказав своїм людям схопити його! Та ще й обрав для втечі найтупішого слугу, який навіть не міг нормально вести карету!
А потім... найгірше, що він злякався до напівсмерті й знепритомнів, коли карета покотилася вниз із зовсім невисокого пагорба. Прокинувшись, він опинився тут, у чужому тілі.
Найяскравіший спогад із того моменту — це сліпучий блиск снігу. А потім… Він згадав, як його охопила нестримна лють.
Так, коли він побачив білу річ, дивно одягнутого чоловіка та жінку в неприпустимому одязі, які балакали навколо і били його, було складно стримати гнів. Ще більше його роздратувала яскраво вбрана жінка, яка ще й недоречно лежала на ньому. Ця жінка тримала його, плачучи від болю.
– Сину, ти прокинувся. Ти налякав мене до смерті. Мій єдиний, дорогоцінний сине…
На скронях проступили вени, і він прокричав:
– Що за нахабність!? Як ти, непотреб, можеш торкатися Цього принца? Геть звідси!
Жінка зробила крок назад, коли він заволав, і прильнула до чоловіка у дивних чорних шатах, який беззвучно спостерігав за сценою. Вона запитала з сумним обличчям:
– Милий, як наш дорогоцінний син щойно назвав мене?
Чоловік повернувся і сказав слово спокійним тоном:
– «Непотреб».
Обличчя жінки залилося гарячими сльозами.
Скроні Лон Дзюньхао знову запульсували. Він дивився на ту групу людей, які вказували на нього і перешіптувалися, обговорюючи слова "санаторій", "манія", "заспокійливі". Що це за речі?!
«Це вже занадто!» – подумав він. – «Треба діяти!». Він неочікувано перевернув стіл.
– Неприпустимо! Ви, раби, що, збираєтеся бунтувати?! Усі геть з очей Цього принца!
Йоговӥ вибух налякав усiх, змушуючи вïдiступити. Тï швидко закивали й сказали:
– Так, так, так, Ваша Високість, шануємо Вашу Високість, а… чи не могли б Ви, Ваша Високість, спочатку випити ці ліки?
–, – продовжуючи перекидати стіл. – Я справді принц!
– Так, так, так, Ви принц, хто б не сказав іншого отримає від мене.
– Досить.
Ця розмова повторювалася не раз упродовж першого тижня його перебування тут. Потроху він дізнався дещо з їхніх розмов.
По-перше, це місце називалося «реабілітаційним центром» і було, за їхніми словами, особливим – більш прогресивним за звичайні центри. Начебто директор збудував його для своєї коханої, прагнучи випробувати новий метод лікування. Кохана успішно одужала, тож, аби допомогти ще більшій кількості людей, директор заснував цей заклад.
По-друге, це було вкрай дорогим місцем, яке нещодавно відкрилося. Наразі тут було лише четверо пацієнтів включно з ним самим. Так, саме так: окрім тих, хто носив біле, він бачив лише трьох інших пацієнтів. І ці троє… жоден із них не видавався нормальним. Судячи з голосів, які він чув у напівсонному стані, один із них стрибнув у ставок, інший сьогодні снив про битву, а останній співав нав’язливу мелодію.
Вельми жваво.
– О, вельможний принце, Ви пробудилися? – двері до кімнати обережно відчинилися. Маленька медсестра шанобливо поставила сніданок на закріплений стіл і лагідно мовила: – Щиро запрошую вельможного принца до трапези
Він пам’ятав, як у перші дні, після того як він прийшов до тями, ці лікарі й медсестри навіть одяглися в так званий «давній одяг», щоб догодити йому. Але побачивши ці недоладні костюми, він розлютився так, що влаштував ще один вибух гніву. Після цього вони змінили одяг назад, але звертатися до нього як «принц» так і не припинили.
Лон Дзюньхао кинув на неї погляд, спокійно встав з ліжка, пішов до умивальника, а потім повернувся до столу і, не виказуючи жодних емоцій, почав трапезу
Як завжди, він обережно похитав піднос. Якимось чином цей піднос, як тільки ставили його на стіл, щільно прилягав до поверхні, не зрушуючись ні на міліметр. Усі меблі в кімнаті були ретельно зафіксовані, причому на них додатково встановили м’які, пухнасті краї. Він знав, що це зроблено для того, аби вони, ці нестабільні, не травмувалися у стані неконтрольованої агресії.
Злегка скривившись, він почав їсти.
Його здатність пристосовуватися була надзвичайною, і за цей час він уже ознайомився з усіма предметами навколо – лікарі й медсестри допомогли з цим. Більшість із них він уже міг використовувати. Треба сказати, що це місце разюче відрізнялося від його рідного світу, ніби між ними прірва в десять тисяч лі. Але єдина втіха — умови тут були доволі комфортними. Звісно, якщо ігнорувати трьох справді ненормальних створінь.
Проте з часом він уже майже змирився з цим.
Так, обмірковуючи свій сумний стан, Лон Дзюньхао взяв спеціальний кухоль і ковтнув молока. У цей момент двері раптом із гуркотом розчахнулися, вдарившись об стіну й затремтівши від удару.
Від несподіванки Лон Дзюньхао відразу ж вдавився молоком, а до кімнати ввірвався якийсь чоловік, що впав на коліна перед ним і, заливаючись сльозами, закричав:
– Ваше Високосте! Наша армія чисельністю у вісімдесят тисяч... Уся загинула від рук заколотників! Я зганьбив довіру Вашої Високості, я гідний смерті!
– Кхе-кхе!» — Лон Дзюньхао вдавився, схилившись над краєм ліжка, й сильно кашляв, не маючи змоги сказати й слова.
Чоловік зовсім не звернув на це увагу. Він лагідно заплющив очі, і сльоза скотилася з куточка його ока. У відчаї чоловік закричав: – Я вмираю... ах!
Його слова обірвалися, бо розлючений Лон Дзюньхао жбурнув у нього кухлем, влучивши прямо в голову. Чоловік зойкнув і повалився на підлогу.
Замовкни зараз же! — Лон Дзюньхао зірвався з місця й добряче копнув його кілька разів, аж доки сам не відчув полегшення. Наступивши на його груди, він подивився на нього зверху вниз: – Як ти насмілився з’явитися переді Мною після такого ганебного падіння?
– Ваше Величносте!" – той чоловік розпачливо, але щиро знову вигукнув, лежачи на землі. – Покірний слуга вірний Вам усім серцем, як день ясний і ніч глибока... Імператоре... Його обличчя раптом запалало рум’янцем, дві підозрілі червоні плями проступили на щоках. – Слуга і його почуття до Вашої Величності... воно також незмінне і вічне...
Обличчя Лон Дзюньхао відразу ж скривилося. Проте він не встиг нічого відповісти, як у кімнату увірвалися лікарі й медсестри, поспіхом відтягнувши чоловіка від його ніг.
Холодно зиркнувши на них, Лон Дзюньхао грізно мовив:
– Виведіть його геть! Стратити негайно!
Налякані до глибини душі його незворушною владою, усі враз опустилися на коліна, в унісон відповівши:
– Слухаємо і коримося! Вони поспіхом потягли того чоловіка геть, залишивши за собою лише лемент, що розривав тишу:
– Ні! Я невинний! Це несправедливо!
Подивившись на пляму молока на своєму одязі, Лон Дзюньхао відчув, як його терпіння лопається. «Я спокійний... Спокійний... Дідько! Як тут взагалі можна бути спокійним?!»
Медсестра, що принесла йому сніданок, обережно підійшла й, кліпаючи своїми великими, наївними очима, запитала: – Принце, а коли це Ви встигли узурпувати трон?
Лон Дзюньхао повільно перевів на неї погляд і, зберігаючи спокій, відповів:
– Щойно.
Сонце світило яскраво, коли Лон Дзюньхао вийшов на подвір’я, щоб насолодитися теплом.
Лікувальний заклад розташовувався на схилі гори, а його будівлі вирізнялися витонченою архітектурою. Зовні вони нагадували європейські маєтки, проте внутрішнє оформлення мало явний нахил до китайсько-японської естетики. Декілька будиночків були з’єднані між собою, утворюючи двори, що огороджувалися дерев’яними галереями. Вздовж поручнів плелися фіолетові ліани, а на подвір’ях росли сакури, персикові та грушеві дерева, які весною перетворювали цей куточок на справжній рай. Декілька двориків формували великий спільний простір із зеленими галявинами, майданчиками для ігор та величезним ставком із лотосами.
Щойно він вийшов, як побачив групу людей, які витягали когось із водойми, клали на носилки і швидко несли до будівлі. До його вух долинули обривки розмови:
Я справді русалка! Я маю повернутися в море! Вам не сподобається, якщо ви силоміць утримуватимете мене, справді...
– Так-так, Ви – русалка. Ми саме ведемо Вас до принца! До Вашого коханого принца! – поспішно підтакували люди.
– Дурниці! Я не люблю його! Він кинув мене і зрадив із кимось іншим! Я давно вже його покинув! Нині я кохаю іншу людину, зовсім іншу!
– ...Ми неосвічені... правда неосвічені... – слабким голосом озвалися ті. – Але... а кого Ви тепер кохаєте?
– Я кохаю морську відьму! Я мушу знайти її! Ви просто розлучуєте нас, хіба Ви цього не розумієте?!
Усі завмерли на мить, а потім серйозно промовили:
– ...Взагалі, та відьма вже давно вигнана Вашим батьком із моря. Вона нині живе на суходолі.
– Що?! Справді? Чому я про це не чула?
– Справді... Ми щойно дізналися. Ми відведемо Вас до неї, добре?
– Гаразд... так і бути, повірю вам цього разу.
Усі миттю попадали на коліна:
– Дякуємо, пане.
–Так! Дякуємо, пане Русалко.
– Ось тепер краще.
Лон Дзюньхао лише потер чоло й тяжко зітхнув. «Ця людина має обличчя, немов кам’яна маска, але витворяє таке, що я навіть уявити не міг.»
Десь здалеку доносилася сумна мелодія, що заполонила повітря журбою:
– Мов птахи, що з переляку кружляють над голими гілками, хто б подумав, що старі ластівки повернуться до своїх гнізд під розписаними балками храму? Сьогодні душі, схожі, мов два бамбукові паростки, нарешті знайшли одна одну — яка дивина! Яка радість! Дозвольте мені розповісти вам повільно й велично про Мелодії Тисячоліть.
Лон Дзюньхао підняв голову й глянув на альтанку біля ставка. Там стояв довговолосий красень із меланхолійним виразом обличчя, співаючи мелодію, від якої хололо серце. Якби його одяг не був розхристаний до грудей, оголюючи зовсім не жіночу фігуру, Лон Дзюньхао міг би подумати, що це дівчина.
Відчувши на собі погляд принца, чоловік обернувся, легенько помахав йому рукою й заспівав:
– Якщо в цьому житті немає любові, чи згоден ти бути разом у наступному житті?
– Згоден... – тяжко зітхнув Лон Дзюньхао й, змирившись, рушив уперед. – Схоже, це буде ще один довгий день.
