Я перевтілився у своєму романі [2].

Особливістю аеропоїздів було те, що вони левітували в повітрі і майже не видавали звуку протягом усієї подорожі, що робило їх зручним засобом пересування.

Завдяки гладкому аеродинамічному дизайну, аеропоїзди мали низький лобовий опір, що, в свою чергу, дозволяло їм економити енергію і розвивати швидкість до 600 км/год.

Коли я дивився на інтер'єр поїзда, я не міг не бути враженим.

Можливо, це тому, що до мене було особливе ставлення, але в зоні, яку мені виділили, був окремий стіл і буфет, якими я міг вільно користуватися.

Ліниво витягнувши спину, я зручно вмостився на відведеному мені місці і подивився за вікно.

Можливо, це було тому, що все ще було літо, але, незважаючи на майже 9 годину вечора, сонячне світло яскраво освітлювало околиці.

Помірно заповнений вокзал являв собою сцену, яку можна було б побачити, хіба що потрапивши в кіно. Ряди платформ стояли одна біля одної, і кожні пару хвилин можна було бачити, як від'їжджали повітряні поїзди, а на їхнє місце прибували нові, що займали порожні місця. Повітряні потяги, що левітували над землею, були з'єднані з довгими металевими лініями, які тягнулися до самого горизонту і завдяки постійному магнітному полю дозволяли аеропотягам швидко і безупинно пересуватися.

“Ми скоро від'їжджаємо, прошу сідати.”

Дзень!

Прекрасний голос пролунав у моїх вухах, і двері автоматично зачинилися. Раптом під собою я відчув дивний поштовх, схожий на поштовх під час зльоту літака, і поступово повітряний потяг піднявся в повітря.

Через пару секунд після левітації в повітрі потяг поступово набрав швидкість і від'їхав від станції.

“Наступна зупинка, станція 15 Колінгтон парк”

Дивлячись на пейзаж, що постійно змінювався переді мною, я поринув у глибокі роздуми.

Зараз я прямував до хребта Клейтон, щоб зібрати [Зернятко ліміту], але якщо я бажаю хоча б віддалено наблизитися до рівня головного героя, то мені також необхідно опанувати мистецтво меча.

Мистецтво меча, або, точніше, керівництво з бойових мистецтв - це посібники, які розроблялися з початку другого катаклізму і складалися з прийомів бойових мистецтв, що існували з давніх часів. З додаванням мани старовинні бойові техніки, які були давно забуті, були реструктуризовані та перероблені з урахуванням мани, що затрималася в атмосфері, і, як не дивно, техніки, які колись вважалися марними, перетворилися на одні з найпотужніших ходів, які могла виконати людина.

З моменту виявлення здатності бойових технік контролювати та використовувати ману, посібники з бойових мистецтв раптом стали надзвичайно бажаними, і, як наслідок, вони почали повільно зникати з поля зору громадськості через втручання уряду та впливових осіб.

Уряд робив це насамперед для того, щоб запобігти потраплянню посібників до поганих рук, але що стосується впливових осіб, то це був скоріше силовий хід, щоб монополізувати посібники для себе.

Бойові посібники поділялися на п'ять класів: 1 зірка, 2 зірки, 3 зірки, 4 зірки і, нарешті, 5 зірок, причому 1 зірка - це найнижчий клас, а 5 зірок - найвищий.

Кожен ступінь визначався тим, наскільки потужним ставало мистецтво після оволодіння ним, і різниця між ступенями була досить суттєвою, як і різниця між рангом людини.

При виборі посібника найважливішим був не клас, а те, чи підходить він вам.

Якщо ви мали талант до фехтування на мечах, але практикували техніку, пов'язану зі списом, швидше за все, незалежно від того, наскільки високим був клас мистетства, ви ніколи не зможете повністю розкрити потенціал цього стилю.

Дивлячись на свій статус, я не міг не звернути увагу на розділ моєї професії [Мечник lvl.1].

===Статус===

Ім'я : Рен Довер

Ранг: G

Сила : G

Спритність : G

Витривалість : G-

Інтелект: G

Рівень мани: G

Вдача: E

Шарм : G-

-> Професія : [Мечник lvl.1]

Не знаю, збіг це чи ні, але головний герой також має талант до фехтування. Що, озираючись назад, було вигідним для мене, оскільки я знаю кожну чит-навичку, яку він отримує за свою професію мечника.

Зокрема, мене зацікавило певне мистецтво володіння мечем.

Мистецтво меча [стиль Кейкі].

Коли я вигадував різні мистецтва володіння мечем для головного героя, я прийшов до трьох різних стилів. [Стиль Кейкі], [Стиль Левіша] та [Стиль Гравара], кожен з яких був 5-зірковим посібником.

Стиль Кейкі, який зацікавив мене найбільше, було мистецтвом володіння мечем, яке вимагало надлюдської швидкості під час володіння мечем. У створених мною умовах це було мистецтво меча, яке започаткував гросмейстер Тошімото Кейкі. Він був японським майстром меча, який згодом прославився своєю неперевершеною силою. Він також був одним з перших людей, хто відкрив у собі ману під час другої фази катаклізму.

Оскільки гросмейстер Кейкі вже був шанованим фехтувальником ще до другого катаклізму, коли мана пробилася у світ, після пробудження його людська обмеженість була розірвана, що призвело до створення [стилю Кейкі]. Неймовірно потужне мистецтво володіння мечем, де користувач витягав меч з ножен так швидко, що коли противник відчував загрозу, він вже був мертвий. Це був стиль "один удар - одне вбивство".

Оскільки це був стиль "один удар - одне вбивство", його недолік був досить очевидним. Це було... у вас більше немає переваги над супротивником, якщо він успішно захистився від першої атаки. Другим стилем був [стиль Левіша]. Майстер Левіш, який також пробудився одночасно з майстром Кейкі, створив своє власне унікальне мистецтво володіння мечем.

На відміну від стилю Кейкі, стиль Левіша діяв інакше. Це було набагато красивіше мистецтво володіння мечем. Під час написання роману я згадав, що описував його як мистецтво меча, яке зачаровує будь-кого, хто потрапляє в поле його зору. Хоча це було надзвичайно красиве мистецтво меча, в жодному разі не варто його недооцінювати, оскільки воно було настільки ж смертоносним, наскільки і красивим.

Ймовірно, це найбільш збалансоване мистецтво меча з усіх трьох, але з точки зору нападу воно не було настільки ж ефективним, як [стиль Кейкі] і [стиль Ґравар], які спеціалізувалися на нападі.

Нарешті, [стиль Ґравар]. Найбільш сумнозвісне мистецтво володіння мечем з цих двох. Назвати це мистецтвом меча було, безумовно, компліментом. Жодного вишуканого руху, жодного хитромудрого замаху, він покладався лише на грубу фізичну силу, яка пригнічувала кожного супротивника, що зустрічався з ним. Це була серія випадкових ударів без жодного підґрунтя, але в той же час завдяки величезній силі користувача вона дозволяла йому легко перемагати суперника.

Чому він був сумнозвісним? Все просто, тому що кожен, хто практикував мистецтво меча, відчував нестерпний біль. Для того, щоб навчитися [стилю Ґравар], потрібно було переробити людське тіло, реструктурувавши плоть і кістки всередині людського тіла так, щоб вони краще відповідали стилю мистецтва. Це була жахлива і болюча процедура, яка могла психічно зламати будь-кого, хто намагався її практикувати.

Хоча ймовірність психічного розладу була високою, але якщо вам вдавалося успішно практикувати [стиль Ґравар], вам практично гарантувалася нелюдська сила, яка змушувала будь-кого боятися вас.

Повертаючись до того, чому я зацікавився [Стилем Кейкі] по відношенню до двох інших мистецтв. Насправді було дві основні причини.

Одна з них полягала в тому, що особисто мені з усіх трьох мистецтв найбільше подобався саме [Стиль Кейкі]. Я маю на увазі, чому б і ні? Уявіть, що перед вами стоять сотні супротивників, і раптом всі їхні голови падають, а ви виглядаєте так, ніби нічого не зробили. Хіба це не було б круто?

По-друге, я не міг взяти [стиль Левіша] так, як він належав головному герою. Я не міг надто змінювати сценарій, інакше моя мрія про мирне життя пішла б прахом. Крім того, [стиль Ґравара] був надто жорстоким, щоб я навіть намагався його вивчити. Я аж ніяк не мазохіст.

Спочатку, коли я писав роман, я хотів, щоб головний герой практикував [стиль Кейкі], але чим більше я писав, тим більше розумів, що це не відповідає його характеру, і тому я відкинув [стиль Кейкі].

На щастя, завдяки щасливому повороту долі, я опинився всередині власного роману і тепер можу забути про свої докори сумління і практикувати [стиль Кейкі]. Більше того, мені не треба турбуватися про наслідки навчання мистецтву володіння мечем, оскільки це ніяк не вплине на сюжет роману.

Я вирішив вивчити [стиль Кейкі] одразу після того, як заберу [Зернятко ліміту]. На щастя, місце, де знаходилося мистецтво меча, було не так далеко від хребта Клейтон, тож до кінця тижня я зможу отримати і [Зернятко ліміту], і [Стиль Кейкі].

“Наступна зупинка, станція 24, хребет Клейтон”

З глибоких роздумів мене вирвав прекрасний голос, що линув з гучномовця поїзда.

Визирнувши за вікно, я побачив величезні гори вдалині.

Зсув тектонічних плит спричинив зіткнення континентів один з одним, в результаті чого по всьому світу раптово з'явилися величезні гори і хребти.

Нинішній хребет Клейтон став результатом і наслідком удару Японії по східній стороні Китаю, в результаті чого земля піднялася і утворився ланцюг гір.

Стоячи під величними горами і милуючись краєвидом, я не міг стриматись, щоб не зітхнути

‘Це дійсно більше не роман.....’

Це все досі здається мені нереальним. Як творець роману, я завжди мав це відчуття недовіри. Це все несправжнє. Будинки, люди, мапа, все було так, як я написав у романі. Ніщо не було незвичним. Іноді мені стає цікаво, чи не було це все плодом моєї уяви, і я лежав десь у комі і мріяв про це.

Але .....

Вдихаючи свіже повітря і відчуваючи гострий, солодкий і освіжаючий запах, що йшов від сосен, я був майже впевнений, що все навколо мене було реальним. З новими силами я починаю підйом на гору.

...

"Хаф... Хаф..."

Місцевість виявилася складнішою, ніж я очікував, і мені було важко переводити подих, коли я піднімався в гору. Мені доводиться кілька разів зупинятися, щоб перевірити орієнтири, оскільки прямої стежки не було.

Вже минуло три години з моменту мого підйому в гори, і хоча моє дихання було трохи важким, я не відчував себе втомленим. Що ж... враховуючи той факт, що в моєму тілі була сконденсована мана, не дивно, що я зміг протриматися так довго.

Майте на увазі, що якби звичайна людина без концентрації мани в тілі піднялася на цю гору, вона нізащо не досягла б тієї ж точки, що і я. З іншого боку, мені не варто порівнювати себе з нормальними людьми, адже будь-хто в академії протримався б набагато довше за мене.

Зараз я прямував до третьої за висотою вершини, де знаходилася невелика печера з [Зернятком Ліміту].

Оскільки я витратив лише пару речень на опис того, де знайти [Зернятко Ліміту], то точного місцезнаходження печери я не знаю. Мені відомо лише, що вона знаходиться на третій за висотою вершині хребта Клейтон.

Знаючи, що шукати печеру - це майже те саме, що шукати голку в копиці сіна, я вже подумки підготував себе до тривалих важких пошуків. Сподіваюся, я не витрачу занадто багато часу, інакше мені доведеться провести тут кілька днів, чого я просто не міг собі дозволити.

Опинившись під третьою за висотою вершиною, я примружив очі. Я вже бачив, як сонце намагається сховатися за горами, значно зменшуючи мені видимість.

Стиснувши руку в кулак, я вирішив зробити останню спробу і піднятися на третю вершину.

Це було дуже необачне рішення з мого боку, оскільки я мав безпосередньо підніматися на гору, на відміну від того, що я робив раніше, коли просто йшов пішки.

Більше того, оскільки сонце сідало, а відстань видимості зменшувалася з кожною хвилиною, мені було ще важче підійматися на гору, оскільки невелике зісковзування могло коштувати мені життя.

Підніматися на гору в цей час було абсолютно нерозсудливо, але головний герой зовсім не чекав, що я його наздожену, тому я загартував свій розум і повільно піднімався на гору.

Відчуваючи холодний камінь між долонями, я міцніше зчепився руками і обережно рушив угору. Якщо мені не вдасться знайти печеру найближчим часом, я, ймовірно, буду змушений розбити табір десь на вершині гори, що було не зовсім ідеальним варіантом.

На півдорозі до вершини гори, за 2 години підйому, я вже відчував, як мої руки німіють від постійного підйому. Сонце, яке вже давно зайшло, залишило по собі лише нескінченну темряву, яка не дозволяла мені бачити далі, ніж на пару метрів попереду.

З настанням ночі почало холоднішати, що ще більше ускладнювало підйом. Мені і так було важко дертися, але тепер все стало ще важче. Не кажучи вже про те, що все моє тіло почало боліти, як божевільне.

Зціпивши зуби, я терпів пекучий біль, що йшов від рук, і продовжував свій шлях вгору.

Просунувши ноги у вузьку щілину, я зупинився і подивився вгору.

Хоча було темно, я все ще міг бачити на кілька метрів попереду себе. Примруживши очі, я побачив невеликий виступ скелі, що виходив з лівого верхнього кута. Згадавши схожий опис з мого роману, мої очі загорілися, і я змусив своє тіло підтягнутися до цієї скелі.

Поклавши руку на вершину скелі і трохи доклавши зусиль, я зміг переконатися, що це правильне місце, оскільки за скелею з'явилася невелика щілина.

Ще трохи натиснувши, я відсунув камінь убік, щоб побачити, що знаходиться за ним.

"Бінго!"

Широко посміхаючись, використовуючи всю свою силу, я штовхнув камінь назовні, змусивши його впасти, утворюючи невелику щілину, в яку могла б пролізти одна людина.

Банг!

Через 10 секунд вільного падіння з-під гори почувся гучний звук, від якого по спині пробігли мурашки.

"Якби це був я, то, швидше за все, перетворився б на омлет..."

Повернувшись до печери, я повільно проштовхнув своє тіло в невелику щілину. Увійшовши в невеликий отвір, я проповз кілька метрів вперед, поки переді мною не з'явився широкий отвір.

Збільшуючи темп, я увійшов до печери.

Щойно я увійшов до печери, як відчув, що вся енергія витікає з мого тіла, змушуючи мене слабко опуститися на землю. Я був виснажений, і фізично, і морально. З того моменту, як я вступив на хребет Клейтон, і до того моменту, як я дійшов до печери, все, що я робив, було безперервним фізичним навантаженням.

Я йшов без зупинок 3-4 години, а потім піднявся на 3/4 вгору на третю вершину. Якби не той факт, що я вже пробудився на той час, коли перевтілився в роман, я був би виснажений вже на півдорозі походу.

Дозвольте мені бути зрозумілим.

Мені також надзвичайно пощастило протягом усієї подорожі. Тобто, я не зустрів жодної тварини. Оскільки більшість тварин, які піддавалися впливу мани, ставали скаженими, я очікував, що в горах на мене чекає якась зустріч з однією з цих істот, але, на моє щастя, я прийшов підготовленим, оскільки взяв з собою низькосортний репелент, який відлякує будь-якого звіра нижче G-рангу.

Таким чином, завдяки репеленту я не зустрів жодного звіра, що, в свою чергу, допомогло мені зберегти частину моєї енергії, що дало змогу швидше знайти це місце.

Притулившись до стіни печери, я повільно відновлював сили. Озирнувшись навколо, я побачив лише величезну печеру, кінця якої не було видно.

Посміхнувшись про себе, я підвівся і рушив у глибину печери

‘Настав час мені оновити себе......’