Після кінця світу остання людина на Землі сиділа у своєму будинку. Раптом почувся дзвінок у двері.

 

Коли світ був ще звичним, він чув про подібні сцени, але ніколи не очікував, що сам зіткнеться з ними. Стримуючи свій жах, він із трепетом підійшов до дверей, але не наважився відчинити, лиш приклав вухо до дверей.

 

— Я проклинаю тебе вічним життям.

 

Ця фраза прозвучала з-за дверей.

 

Це явно був людський голос. Він схвильовано відчинив двері, але виявив, що там нікого немає.

 

Задушена надія набагато болісніша, ніж та, якої ніколи не було.

 

Він якусь мить дивився в порожнечу, перш ніж повернутися всередину. Невдовзі він вирішив накласти на себе руки.

 

Він знайшов руїни високого будинку, доклав зусиль, щоб виповзти трухлявими сходами на дах, а потім заплющив очі й стрибнув.

 

Він важко впав на землю, але йому зовсім не було боляче. Він вважав, що помер у ту частку секунди, але незабаром виявив, що не тільки вижив, але й не має жодної подряпини на тілі.

 

Той голос не був галюцинацією.

 

Для останньої людини на Землі, яка отримала вічне життя, це було нічим іншим, як прокляттям.

 

Спочатку він з'їхав із глузду, випробовуючи всі способи вбити себе. Потім він обшукував залишки Землі в пошуках чогось, що могло б відволікти його від самотності: клаптики паперу з письменами, маленьке дзеркальце з вишуканої міді, інструменти для ремонту. Коли йому щастило, він знаходив залишки деяких книг.

 

Після цього він взагалі нічого не робив. Він просто дивився в небо в глибокій задумі. Зрештою, він забув, що взагалі живе.

 

Потроху, як глибоке синє море перетворилося на шовковичні поля, так і руїни перетворилися на пил.

 

Поступово на Землі знову з'явилися живі організми. Вони розмножувались і розвивались.

 

Мало-помалу на Землі з'явилися розумні істоти. Вони не були схожі ні на мавп, ні на людей.

 

Це сталося через сотні мільйонів років.

 

Він бачив, як ці розумні істоти потроху ставали розумнішими й поступово почали домінувати на Землі.

 

Він бачив, як ці розумні істоти розвивали цивілізацію, технології та науку, використовуючи свій інтелект для формування світу.

 

Він бачив, як ці розумні істоти йшли тим же старим шляхом, що й людство, знищуючи природу, виробляючи зброю, здатну знищити світ.

 

Разом із погіршенням стану довкілля та збільшенням дефіциту ресурсів, ці розумні істоти почали воювати одне з одним, наче постільні клопи.

 

Вони застосували зброю масового знищення, щоб знищити однн одного, і Земля знову вкрилася пекельним морем вогню.

 

Це сталося кілька тисяч років потому.

 

Знову настав кінець світу.

 

Це означало, що йому доведеться залишатися в тиші ще кілька сотень мільйонів років.

 

Він розпочав важкі пошуки тих, хто вижив після руйнувань. Він вирішив розпочати з ними діалог, навчити їх усьому, чого сам навчився за своє довге життя. Він хотів подружитися з ними, щоб підтримувати одне одного на руїнах Землі.

 

Нарешті він знайшов останню з розумних істот на Землі. Він постукав у її двері.

 

У цю мить він раптом відчув втому, глибоке виснаження, що пронизало його аж до кісткового мозку. Всі епохи пронеслися крізь нього, як бурхливий потік, вимиваючи його зсередини дочиста.

 

— Проклинаю тебе вічним життям – якось дивно промовив він.

 

Промовивши це, він відчув себе дуже розслабленим.

 

Він перетворився на дрібний пил, який розвіяв вітер.