— Я також піду, якщо принцеса хоче поспати.

Фелікс та той придурок залишили кімнату. Ми з Клодом залишилися самі.

— У-ах, спати хочеться...

Не знаю, змогла я його обманути, чи він здогадався, що я прикидаюсь, але він роздратовано цокнув і поклав мене назад на ліжко.

— Припини вже і спи.

Я взагалі-то не збиралася спати, але заснула одразу ж, як рука Клода торкнулась моїх очей. Я хотіла поприкидатися трохи, а потім піти по Сажика!

Але мій план було зруйновано. Звісно ж, Клодом.

І я знову зустріла сестричку-фею. Феєю природи, що танцювала серед зелені, як і минулого разу.

Коли я розплющила очі, вже сутеніло.

Гик, скільки ж я спала? Проспала весь день.

Думаючи, як це несправедливо, я потерла очі руками, аж раптом зупинилася.

Місячне сяйво омивало силует, що сидів на краю ліжка. Клод невиразно дивився у вікно.

Я глипнула на нього зі змішаними відчуттями.

...То я мала рацію. Це ти показував мені сни про ту сестричку-фею. Вона снилась мені кожен день після зустрічі з Клодом, а тоді сестричка-фея...

— Ще ніч надворі. Заплющуй очі й спи ще, — долинув до мене його тихий голос разом із шумом вітру за вікном.

Я натягнула ковдру на голову.

Дивно було бути отак близько до Клода. Ближче, ніж в день нашої першої зустрічі.

— Я побуду тут, поки ти не заснеш.

Хоч тон його слів був холодний, чому ж від них стало так тепло на душі?

Я побурчала всередині й знову заснула.

Тієї ночі я спала без жодних сновидінь.

***

— Кха!

Біла скатертина просякнута багряним. Дівчинка, що виплюнула стільки крові, сиділа з геть розгубленим виразом обличчя. Такий самий вираз був у двох інших присутніх.

— Принцесо!

Назовні вийшла ще одна порція крові. Яскраво-червона, мов маленькі черевички на її ногах, вона залила її білосніжну сукню.

Не тямлячи себе, Клод підскочив. Її маленьке тільце, що впало зі стільця на підлогу, не подавало жодних ознак життя. Воно здавалось мертвим. Клода пройняло тремтіння.

Фелікс кинувся до дівчинки та трусив її, вигукуючи:

— Принцесо... та що ж це таке!

Клод застигнув. Все, що відбувалося, здавалося якимсь чудернацьким маревом.

Реальним було лише відчуття мани, що текла по його руках. Він не знав напевно, але відчував, що вона була всьому причиною. Якщо не взяти її чимскоріше під контроль, вона може померти.

Клод простягнув руку, готовий передати дівчинці трохи своєї мани, але зупинився.

— Принцесо! Розплющте очі, принцесо!

«Чи справді мені потрібно її рятувати?» — промайнуло в голові.

Хіба він не планував її вбити? Якщо так, то варто було лишити все як є.

Із самого дня її народження і дотепер...

— У-у...

Це дитя, яке він не спромігся вбити, може отак померти саме.

— У-у-у… Тату… 

Її слова були слабкими, ледве чутними, і очі розплющились лише на мить — Клод побачив у них своє відображення.

Рука, що схопилася за його одяг, безсило впала. В ту ж мить зникло і відображення в її криштально-чистих блакитних очах.

— Клич лікаря, — сказав Клод, намагаючись вгамувати бушуючу в її тілі ману власною. — Швидше!

Він навіть не помітив, наскільки нетерплячими були його слова.

***

— Принцеса заснула?

— Так.

— Схоже, їй краще, — полегшено зітхнув Фелікс. — Маг відправився до своєї кімнати. Дещо з його минулого досі не вдалося з’ясувати. Нам продовжити розслідування?

— Краще перестрахуватися. Не послаблюй пильність.

— Зрозумів.

Що Клод, що Фелікс — обоє не могли повірити в цього звідкись впавшого мага.

Але факт лишається фактом: хлопчик десяти років зміг вилікувати принцесу. І уявити важко, що було б з принцесою, якби він не прийшов вчасно.

Клод глянув вниз на дитину, яка прикинулася, щоб захистити свого улюбленця.

Соп. Тихий свист її дихання чітко лунав кімнатою. Клод мовчав деякий час, перш ніж тихо промовити:

— Я гадав мені буде байдуже, коли і як вона зникне.

Він дивився на сплячу дівчинку холодними очима. Однак почуття за цим поглядом були радше спрямовані на нього самого, ніж на неї.

— Кумедно, що це виявилося не так.

— Ваша Величносте.

— Якщо збираєшся верзти дурниці, забирайся. Я не в настрої їх слухати.

Фелікс мовчав деякий час, а тоді вклонився і залишив кімнату. Знову запанувала тиша.

Клод глядів на зовсім беззахисну дитину.

Чесно кажучи, він завжди лише чекав потрібний момент, шанс.

— Татку!

Може, вбити її сьогодні? Чи зможу я вбити її сьогодні? Отак, із разу в раз, кожного дня. Завтра, пізніше.

— Татку. Хе-хе.

Але у висновку не зміг.

— Афі заспіває татові.

Клята жінка.

Краще б ти просто зникла, ніж лишила ще і свою маленьку копію.

— Доброго ранку, татку!

Злісна жінка.

Так безвідповідально зникла. А я все ще ніяк не можу забути про тебе… Я майже забув все. Майже.

Але знову згадав, ледь побачивши ці великі блакитні очі.

— Я б хотіла, щоб татко любив Афі навіть більше, ніж зараз!

Вона сказала це, думаючи, що він спить. Ці слова змусили його насмішливо посміхнутися подумки.

— Насправді це неправда, що Афі не хоче побачити маму.

Дурна дитина. Цього не станеться. Я швидше помру, ніж визнаю тебе своєю донькою чи відчуватиму до тебе теплі почуття.

— Але це правда, що мені не потрібно бачити маму.

Тому що він лишив це дівчисько живою з власної примхи. Тільки божевільний лишив би цю дівчинку, яка постійно галасує, дратує і потребує до себе уваги, не приносячи жодної користі.

— Адже в Афі є татко.

Але він гадки не мав, чому ж від цих слів йому так тиснуло у грудях. Знову і знову. Так було щоразу, варто було її завбачити.

Дитина завжди променисто усміхалася йому, не підозрюючи про його намір вбити її. Звідти й почало зароджуватися це гнітюче відчуття.

Зрозуміло, що чим більше минало часу, тим сильніше він хотів її вбити.

Але...

— Боляче-е… У-у-у…

Але він наче сказився, коли вона дійсно опинилася на межі життя і смерті.

— У-у. Тату, боляче… ува-а...

Як безглуздо.

— Це сталося через одне магічне створіння.

Ти не закінчиш так само як твоя мати.

— Я вб'ю його.

— Ваша Величносте! Юний маг сказав, що з допомогою цього створіння зможе вилікувати принцесу. Якщо хочете вбити його, то тільки після того, як принцеса прийде до тями.

— Я вже вирішив. Чого б це мені лишати живою тваринку, що вбиває свого ж господаря?

Ця чорна скотина вміщалася в його руці.

Воно поводило себе тихо, кліпало, не розуміючи, в якій небезпеці опинилося. Так тупо, що нагадало свою власницю. І цим дратувало ще більше.

— Ваша Величносте, заспокойтеся. За допомогою цього створіння буде простіше взяти ману принцеси під контроль.

Афанасія. Така ж сама рідкісна дитина, як і її ім’я.

Вона його дратувала. Тому він постійно думав про те, щоб вбити її. Схоже, правду кажуть, що діти бачать інших наскрізь: дівчинка завжди показувала якусь долю страху, ніби дійсно читала його думки.

І хоча він бачив це, але завжди лишався надзвичайно холодним.

«Було б добре, якби вона була надто налякана, щоб посміти до мене прийти».

Тоді йому було б спокійніше. Тоді він не став би згадувати минуле.

Але вона завжди навідувала його й усміхалася, як дурепа. Дратує.

— Роби те, що повинен. Якщо принцеса помре, помреш і ти.

Він ненавидів її, хотів придушити щоразу, як бачив. Але так само хотів знову її зустріти.

«Ні, не хочу поки що її позбуватися. Ще трохи...»

І так продовжувалося раз-у-раз. А, як же все бісить.

— Афанасіє.

Він міг вбити її в будь-який момент, варто було лише захотіти. Саме тому він і лишав її живою.

— Ти мені не подобаєшся, — прошепотів Клод дитині, що лежала із заплющеними очима. — Терпіти тебе не можу.

Втім, хоча його слова не змогли б досягти сплячої, вони досягли його самого. І боляче вжалили. 

— Я...

Але рука, що тягнулась до шиї дівчинки, піднялася вище і легко торкнулася її лоба. Клод більше нічого не говорив. 

Лиш спостерігав за нею, кидаючи на неї свою тінь протягом всієї ночі.